Рішення від 27 вересня 2026 р. у справі №300/3479/23 — Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" вересня 2026 р. справа № 300/3479/23

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Остап`юка С.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення від 01.06.2023, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

12.06.2023 ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення від 01 червня 2023 року про відмову у перетинанні державного кордону України громадянину України, зобов`язання керуватися положеннями пункту 2-14 Правил перетинання державного кордону громадянами України, з урахуванням усіх фактичних обставин та не створювати перешкод для його виїзду за межі України, а також залишити за позивачем право на звернення до суду з вимогами про відшкодування майнової та моральної шкоди.

19.06.2026 ухвалою суду відкрито провадження за вказаним позовом, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України.

Позивач позовні вимоги щодо предмету позову обґрунтовує тим, що є одиноким батьком та самостійно виховує дітей. 01.06.2023 прибув до пункту пропуску через державний кордон «Шегині» разом зі своїми неповнолітніми дітьми - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , маючи намір супроводжувати дітей під час виїзду за межі України. На підтвердження зазначених обставин позивач надав, зокрема, рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 12.11.2019 у справі №342/1202/19 про розірвання шлюбу, свідоцтва про народження дітей, рішення виконавчого комітету Городенківської міської ради від 09.08.2021 №55 про визначення місця проживання дітей разом із батьком, акт обстеження житлово-побутових умов від 06.06.2022, довідку Рашківського старостинського округу від 04.04.2023 про спільне проживання позивача з дітьми, а також тимчасове посвідчення військовозобов`язаного, у якому міститься відмітка про те, що позивач відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягає призову на військову службу під час мобілізації. Однак, уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України прийнято рішення про відмову позивачу у перетинанні державного кордону України.

Відповідач направив суду відзив на позовну заяву із викладом заперечень щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні норми права та твердження. Просив в задоволенні позову відмовити з тих підстав, що під час прикордонного контролю позивач не надав документа, який би підтверджував його належність до категорії осіб, які мають право на перетин державного кордону під час дії воєнного стану.

Суд, розглянувши відповідно до вимог статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, дослідивши докази і письмові пояснення, викладених у заявах по суті справи, встановив наступне.

ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується відповідними свідоцтвами про народження серії НОМЕР_1 , серії НОМЕР_2 , відповідно.

12 листопада 2019 року Городенківським районним судом Івано-Франківської області у справі №342/1202/19 ухвалено рішення про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

09 серпня 2021 року виконавчим комітетом Городенківської міської ради прийнято рішення №55, яким визначено місце проживання дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 разом із батьком ОСОБА_1 .

06 червня 2022 року складено акт обстеження житлово-побутових умов, який містить відомості щодо умов спільного проживання позивача та його дітей.

13 липня 2022 року позивачу видано тимчасове посвідчення військовозобов`язаного № НОМЕР_3 , у пункті 12 «Особливі відмітки» якого зазначено, що його власник відповідно до абзацу четвертого статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягає призову на військову службу під час мобілізації.

04 квітня 2023 року Рашківським старостинським округом видано довідку, відповідно до якої за адресою: АДРЕСА_1 , проживали позивач та його діти - ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .

01 червня 2023 року позивач разом із неповнолітніми дітьми прибув до пункту пропуску через державний кордон «Шегині» з метою виїзду за межі України.

За результатами прикордонного контролю уповноваженою службовою особою ІНФОРМАЦІЯ_1 прийнято рішення про відмову ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону України на виїзд.

Відповідно до зазначеного рішення підставою відмови було, зокрема, ненадання документів, які підтверджують право позивача на перетинання державного кордону України.

Позивач, вважаючи рішення відповідача про відмову в перетинанні державного кордону України від 01.03.2023 протиправним, звернувся до суду з цим позовом.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 33 Конституції України визначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Також, згідно з положеннями статті 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 №3857-XII (далі - Закон №3857-XII), згідно норм якої громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну. На громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов`язки. За громадянами України зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Будь-яке обмеження їх громадянських, політичних, соціальних, економічних та інших прав не допускається.

Відповідно до статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Воєнний стан, в розумінні положень статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII (далі Закон №389-VIII) - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (стаття 2 Закону №389-VIII).

Пунктом 6 частини 1 статті 8 Закону №389-VIII встановлено, що в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів, обмежувати в`їзд (вхід), перебування в населених пунктах, з яких проводиться загальна обов`язкова евакуація.

Отже, право особи на вільний перетин державного кордону України, згідно з положеннями Конституції України та законодавчих норм, може бути обмежено в умовах воєнного стану.

Згідно пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022 (далі Указ №64/2022) в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-IX, який у подальшому був продовжений Указами Президента України і діє на даний час.

Відповідно до пункту 2 Указу № 64/2022 військовому командуванню разом з військовими адміністраціями, органами виконавчої влади, правоохоронними органами та за участю органів місцевого самоврядування запроваджувати і здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи правового режиму воєнного стану, реалізовувати повноваження, необхідні для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності.

Пунктом 3 вказаного Указу встановлено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію», у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, оголошено та проведено загальну мобілізацію (далі - мобілізація). Мобілізацію провести на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва. Мобілізація проводиться протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом (строк проведення загальної мобілізації продовжено надалі іншими Указами який діє на момент розгляду даної адміністративної справи).

Із вищевказаного слідує, що станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію.

Згідно із пунктом 8 Порядку встановлення особливого режиму в`їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 № 1455 (в редакції станом на час виникнення спірних відносин), перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.

Згідно з частинами 1, 2 статті 2 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 № 1710-VI (далі - Закон № 1710) прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.

Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон.

Відповідно до абзацу 1 частини 3 статті 6 Закону № 1710 Пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні.

Прикордонний контроль вважається закінченим після надання уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України дозволу на перетинання державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем або після доведення до відома відповідної особи рішення про відмову у перетинанні державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем (частина 4 статті 6 Закону № 1710).

Частиною 1 статті 14 Закону № 1710 передбачено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

Відповідно до стаття 2 Закону № 3857-ХІІ документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в`їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в`їзд в Україну). У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в`їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.

Статтею 3 Закону № 3857-ХІІ встановлено, що перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону. Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.

Підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України визначає статті 6 Закону № 3857-ХІІ, згідно норм якої право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду. Він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв`язку з яким таке обмеження встановлюється.

Тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

У разі накладення на громадянина адміністративного стягнення за вчинення правопорушення, передбаченого частиною сьомою статті 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення, йому тимчасово обмежується право на виїзд з України з дитиною строком на один рік з дня накладення адміністративного стягнення, крім випадку, коли є нотаріально посвідчена згода на виїзд дитини другого з батьків.

Суд, відповідно до статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України, вирішуючи питання про те, яку правову норму слід застосувати до цих правовідносин, виходить з положень нормативних актів в редакціях, що діяли на момент виникнення цих правовідносин та зазначає зміст норм права відповідно до них.

Правила перетинання державного кордону громадянами України затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - Правила № 57).

Відповідно до пункту 2 Правил № 57 (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу.

У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.

Пунктом 2-6 Правил №57 передбачено, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", а також пункті 2-14 цих Правил.

Згідно з пунктом 2-14 Правил № 57 пропуск через державний кордон жінки (у тому числі тієї, яка є усиновлювачем, опікуном, піклувальником, однією з прийомних батьків або однією з батьків-вихователів) та/або чоловіка, який є одиноким батьком, одиноким усиновлювачем або опікуном, піклувальником, прийомним батьком чи батьком-вихователем (за умови, що він не перебуває у шлюбі та самостійно виховує та утримує дитину без участі матері), із числа зазначених у цьому пункті осіб, які мають або виховують дитину/дітей віком до 18 років, під час їх виїзду за межі України з метою відвідування таких дітей, які перебувають за межами України, або для супроводження таких дітей для виїзду за межі України здійснюється уповноваженими особами Держприкордонслужби за наявності відповідних підтвердних документів.

Відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (в редакції Закону, чинного на момент прийняття оскаржуваного рішення) не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років;

Відповідно до пункту 15 Правил № 57 на підставі рішення уповноваженого законом державного органу про тимчасову відмову у виїзді за кордон (заборону виїзду), прийнятого відповідно до статті 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України", уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону відмовляє громадянину у перетинанні державного кордону, про що виносить обґрунтоване письмове рішення із зазначенням причин відмови, один примірник якого видається громадянинові.

Рішення уповноваженого законом державного органу про тимчасову відмову у виїзді за кордон (заборону виїзду) та тимчасове затримання або вилучення паспортного документа уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону може бути оскаржене громадянином в установленому законом порядку (пункт 17 Правил 57).

В даних правовідносинах підставами для відмови позивачу в перетинанні державного кордону України у зв`язку з відсутністю підстав на право перетинання державного кордону, згідно з статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та постанови Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України», так як позивач не зміг надати на паспортний контроль відповідні документи.

Як встановив суд, рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 12.11.2019 у справі №342/1202/19 розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . Рішенням виконавчого комітету Городенківської міської ради прийнято від 09.08.2021за №55 визначено місце проживання дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 разом із батьком ОСОБА_1 . Згідно з актом обстеження житлово-побутових умов від 06.06.2022 та довідки від 04.04.2023 Рашківського старостинського округу діти спільно проживаю з позивачем.

Таким чином, суд приходить до висновку про доведеність належними та допустимими доказами факту самостійного виховання позивачем своїх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до 18 років, що у відповідності до абзацу 4 частині 1 статті 23 Закону №3543-ХІІ є підставою для надання відстрочки останньому від призову на військову службу під час мобілізації.

Відповідачем не наведено жодних доказів, які б ставили під сумнів наведені висновки та спростовували факт самостійного виховання позивачем своїх неповнолітній дітей.

Крім цього, суд наголошує, що в оскаржуваному рішенні відповідачем взагалі не надано оцінки наданим позивачем документам на підтвердження підстави для виїзду за кордон.

Також суд вважає за доцільне звернути увагу на принцип юридичної визначеності. Так, Конституційний Суд України у рішенні від 06.06.2019 №3-р/2019 виходив з того, що принцип юридичної визначеності як складова конституційного принципу верховенства права є сукупністю вимог до організації та функціонування системи права, процесів правотворчості та правозастосування у спосіб, який забезпечував би стабільність юридичного становища індивіда. Зазначеного можна досягти лише шляхом законодавчого закріплення якісних, зрозумілих норм (абзац третій підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення КСУ від 06.06.2019 № 3-р/2019).

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування). Таким чином, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права (абзаци четвертий - шостий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення КСУ від 20.06.2019 №6-р/2019).

Беручи до уваги наведене, оцінюючи правомірність оскарженого рішення, суд зазначає, що відповідач не вказав, з посиланням на норми чинного законодавства, які документи, окрім поданих, повинен був подати позивач при перетині державного кордону України як військовозобов`язаний, що не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, оскільки самостійно виховує дітей віком до 18 років.

Суд також вказує, що наявність законних очікувань є передумовою для відповідного захисту. В свою чергу, умовою наявності законного очікування в розумінні практики Європейського суду з прав людини є достатні законні підстави (suffi cient legalbasis) в національному праві або усталена практика публічної адміністрації. Іншими словами, законне очікування - це очікування можливості (ефективного) здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого (того, яке випливає з інших прав), у разі якщо особа прямо не виключена з кола тих, хто є носіями відповідного права.

Отже, у позивача, який на момент виникнення спірних правовідносин був військовозобов`язаним, що не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, оскільки самостійно виховує дітей віком до 18 років, при спробі перетнути державний кордон України були законні очікування на встановлене чинним законодавством право перетину державного кордону України.

Суд зазначає, що загальними вимогами, яким повинен відповідати акт індивідуальної дії, як акт правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість. В разі не зазначення в індивідуальному акті підстав його прийняття (фактичних і юридичних), чітких та зрозумілих мотивів його прийняття такий акт не може вважатися правомірним.

Одним із критеріїв оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб`єктів владних повноважень, згідно з положеннями частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є прийняття ними рішень обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Про обов`язок уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України приймати обґрунтоване рішення про відмову у перетинанні державного кордону також вказано і в частині першій статті 14 Закону України №1710-VI.

Критерій обґрунтованості вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Суд також вказує на те, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови прийняття обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень.

У спірному випадку відсутність в оскарженому рішенні посилань на перелік документів, які позивач не подав для перетину кордону безумовно свідчить про його необґрунтованість, що, окрім цього, поставило позивача у невизначене становище та позбавило його можливості подати необхідні, на думку державного органу, документи для перетину державного кордону України, а не зазначення у спірному рішення конкретних норм закону, що обумовили прийняття спірного рішення, свідчить про його невмотивованість.

Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Враховуючи викладене, оскаржуване рішення не може вважатись обґрунтованим та таким, яке прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття даного рішення.

Суд вважає, що позивач надав належні та допустимі докази в обґрунтування заявлених ним позовних вимог щодо визнання протиправним та скасування спірного рішення, в той час як відповідач, як суб`єкт владних повноважень, покладений на нього обов`язок доказування правомірності прийняття оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, не виконав.

Враховуючи викладені висновки, суд вважає, що рішення відповідача від 01.06.2023 про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-ти річного віку, не відповідає критеріям правомірності рішень суб`єктів владних повноважень, викладеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, тому є протиправним та підлягає скасуванню, а позовні вимоги в цій частині є обґрунтованим та підлягають до задоволення.

При цьому, суд зазначає, що сам по собі факт виконання індивідуального акта не позбавляє особу права на його адміністративне чи судове оскарження та не свідчить про відсутність предмета спору. Протиправне рішення суб`єкта владних повноважень породжує для особи юридичні наслідки з моменту його прийняття, а тому може бути предметом судового контролю незалежно від того чи було воно реалізоване та чи втратило фактичне значення. Інше тлумачення суперечило б статті 55 Конституції України, якою кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також нормам Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких завданням адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Визнання протиправним та скасування рішення про відмову у перетинанні державного кордону України спрямоване не лише на усунення наслідків конкретної відмови, але й на офіційне підтвердження незаконності втручання у права позивача, правової невизначеності відповідача та запобіганню повторної відмови у перетинанні позивачу державного кордону України з тих самих підстав як повернення на територію України пізніше особи, яку він супроводжував.

При цьому, визнання протиправним та скасування рішення про відмову в перетинанні державного кордону України означає, що під час виконання судового рішення орган прикордонної служби зобов`язаний врахувати не лише резолютивну частину судового рішення, а й наведені у мотивувальній частині висновки суду щодо відсутності передбачених законом підстав для відмови у перетинанні державного кордону. Ігнорування таких висновків фактично призведе до повторного застосування судом визнаного незаконним підходу та свідчитиме про неналежне виконання судового рішення, прийнятого в даній адміністративній справі.

Такий висновок узгоджується з принципом ефективного судового захисту, відповідно до якого особа не може бути позбавлена права на оскарження протиправного індивідуального акта суб`єкта владних повноважень лише через те, що цей акт уже був реалізований. Інакше будь-яке одноразове рішення органу влади фактично уникло б судового контролю, що суперечило б конституційним гарантіям права на судовий захист та завданням адміністративного судочинства.

Щодо вимоги про зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_1 «строго і неухильно керуватися» положеннями абзацу другого пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України та не створювати перешкод для виїзду позивача з України, суд зазначає, що така вимога спрямована на визначення майбутньої поведінки відповідача за обставин, які на час розгляду справи не настали.

Водночас позивачем не визначено конкретних дій, які відповідач зобов`язаний вчинити, або від яких має утриматися. Фактично позивач просить зобов`язати відповідача в майбутньому діяти відповідно до законодавства при вирішенні питання про можливість його виїзду з України.

Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України спосіб судового захисту має бути спрямований на поновлення конкретного порушеного права, свободи чи законного інтересу особи. При цьому можливість перетинання державного кордону визначається на момент фактичного виїзду з урахуванням чинного на той час законодавства та конкретних обставин.

Отже, суд не може наперед визначати порядок поведінки відповідача при вирішенні питання про майбутній виїзд позивача з України без встановлення конкретних обставин такого виїзду та конкретних дій відповідача, правомірність яких може бути предметом судового контролю.

За таких обставин зазначена позовна вимога не є належним способом захисту конкретного порушеного права позивача та задоволенню не підлягає.

Щодо вимоги про залишення за позивачем права на позов до держави Україна про відшкодування майнової та моральної шкоди суд зазначає, що таке формулювання не є самостійним способом судового захисту, передбаченим Кодексом адміністративного судочинства України.

Право особи на звернення до суду реалізується безпосередньо на підставі закону і не потребує його підтвердження чи «збереження» судом у резолютивній частині рішення. Питання щодо наявності підстав для відшкодування шкоди, її розміру та причинного зв`язку підлягають встановленню судом у межах відповідного спору за належно заявленими вимогами. Отже, підстав для задоволення вимоги про «залишення права на позов» немає.

Водночас відмова у задоволенні цієї вимоги не позбавляє позивача права звернутися до компетентного суду з відповідним позовом у порядку та на умовах, визначених законом.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що заявлені позивачем позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Частина 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (частина 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України).

Таким чином, враховуючи, що заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення частково, позивач, згідно з квитанцією від 06.06.2023 № 0.0.3032221492.1 підтвердив сплату судового збору на суму 1 073, 60 гривень за подання даного адміністративного позову, суд робить висновок про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача частину сплаченого судового збору в розмірі 400 гривень.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) від 01.06.2023 про відмову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ) у перетинанні державного кордону України.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ) за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) частину судового збору в розмірі 400 (чотириста) гривень.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статтей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Остап`юк С.В.