Рішення від 22 вересня 2026 р. у справі №495/2567/26 — Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 рокуСправа № 495/2567/26

Номер провадження 2/495/2552/2026

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області у складі:

головуючого - судді Мишка В.В.,

за участю секретаря судового засідання Гасанзаде М.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м.Білгород-Дністровський в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю,

ВСТАНОВИВ:

30.03.2026 адвокат Каланжов Владислав Іванович в інтересах позивача ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю.

1.Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

1.1. В обґрунтування позову зазначив, що у період з 1992 року по 1997 рік, позивач ОСОБА_1 , як член будівельного кооперативу (концерну) сплачував пайові внески у грошовій формі на користь будівельного кооперативу з метою будування багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 .

04 лютого 1997 року між позивачем та відповідачкою ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище ОСОБА_3 ) було укладено шлюб.

03.11.1998 року відповідно до рішення виконкому Білгород-Дністровської міської ради було видано свідоцтво про право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Формально даний період життя позивача пройшов у шлюбі із відповідачкою (з 1997 року), але внески здійснювались позивачем ще задовго до шлюбу, тобто за власні кошти (як частина заробітної плати).

29 квітня 2004 шлюб між позивачем та відповідачкою було розірвано, що підтверджується відповідним свідоцтвом про розірвання шлюбу, серія НОМЕР_1 , актовий запис №216, яке видане Відділом реєстрації актів цивільного стану Київського районного управління юстиції м. Сімферополя Автономної Республіки Крим.

Після розірвання шлюбу, минуло шістнадцять років та 26.11.2020 року позивачем було проведено державну реєстрацію права власності, як єдиного власника, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Після того, як між розірванням шлюбу позивача із відповідачкою минуло вже 22 роки, що є значно більшим строком позовної давності за якою відповідачка могла би подати позов про поділ майна (беручи до уваги Пленум Верховного Суду України).

Позивач фактично та юридично є самостійним власником вказаного майна, проте презумпція права спільної сумісної власності подружжя, яка закріплена у статті 60 Сімейного кодексу України (надалі СК України) має бути спростована саме позивачем, що й зумовило ОСОБА_1 звернутись до суду із позовом.

Позивач звертає увагу, що сплата коштів в якості внесків здійснювалась ним особисто у період, що передував шлюбу та дана обставина підтверджується копією будівельного паспорту та копією трудової книжки позивача, яка підтверджує його багаторічний стаж та відповідно, отримання заробітної плати.

Так, у відповідності довідки «Концерну Ключ» від 12.12.1997 року вбачається, що «громадянин ОСОБА_1 погасив у повному обсязі внески згідно договору від 08.08.1994 року 240 млн.краб на будівництво 2-х кімнатної квартири АДРЕСА_1 ».

Що стосується самого договору від 08.08.1994 року, укладеного між ОСОБА_1 та «Консорціум Ключ», то умова щодо сплати внесків та видати договір на купівлю-продаж квартири (п.п. 1.2, 1.3 Договору) були виконані у повному обсязі.

Згодом, у відповідності акту від 20.07.1996 року: « ОСОБА_1 в рахунок повного погашення будівництва приймає вказану квартиру у приватну власність».

Позивач також звертає увагу суду, що внесення внесків на будівництво квартири, отримання кватири - відбулось ще до шлюбу із відповідачкою. Так саме державна реєстрація нерухомості (даної квартири) була проведена вже після розірвання шлюбу. Слід зазначити, що за період шлюбу було лише отримано свідоцтво про право власності на спірну квартиру: 23.11.1998 року, проте сплата за квартиру відбувалась до шлюбу, за власні кошти позивача.

1.2. Правом подачі відзиву на позов відповідач не скористалася.

2. Рух справи у суді.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.03.2026, цивільна справа №495/2567/26 передана на розгляд судді Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області Мишка В.В.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 01.04.2026 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 29.04.2026 позовну заяву залишено без руху.

15.05.2026 представником позивача подано до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви на виконання ухвали суду від 29.04.2026.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 22.07.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

3. Заяви, клопотання учасників процесу та насідки їх вирішення; порядок судового розгляду.

В судове засідання представник позивача ОСОБА_1 адвокат Каланжов В.І. не з`явився. В позовній заяві зазначив, що підтримує позовні вимоги позивача та просить розглянути справу за його відсутністю. Не заперечує щодо розгляду справи у заочному порядку.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, повідомлялася, причин неявки суду не відомі.

Відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання відповідача без повідомлення причини, який належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, і від якого не надійшло відзиву, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення спору.

Враховуючи, що представник позивача не заперечує щодо розгляду справи в заочному порядку, суд вважає за можливе розглянути справу у відсутності відповідача в порядку ст. 280 ЦПК України та ухвалити заочне рішення по справі.

Оскільки сторони в судове засідання не з`явились, то відповідно до вимог ч.2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

4. Фактичні обставини встановлені судом, позиція суду та нормативно-правове обґрунтування

Суд, дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, додані до неї документи приходить до висновку, що даний позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених Кодексом випадках.

Як вбачається із матеріалів справи, у період з 1992 року по 1997 рік, позивач ОСОБА_1 , як член будівельного кооперативу (концерну) сплачував пайові внески у грошовій формі на користь будівельного кооперативу з метою будування багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 .

04 лютого 1997 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище ОСОБА_3 ) було укладено шлюб.

03.11.1998 року відповідно до рішення виконкому Білгород-Дністровської міської ради було видано свідоцтво про право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Формально даний період життя позивача ОСОБА_1 пройшов у шлюбі із відповідачкою (з 1997 року), але внески здійснювались позивачем ще задовго до шлюбу, тобто за власні кошти (як частина заробітної плати).

29 квітня 2004 шлюб між позивачем та відповідачкою було розірвано, що підтверджується відповідним свідоцтвом про розірвання шлюбу, серія НОМЕР_1 , актовий запис №216, яке видане Відділом реєстрації актів цивільного стану Київського районного управління юстиції м. Сімферополя Автономної Республіки Крим.

Після розірвання шлюбу, минуло шістнадцять років та 26.11.2020 року позивачем ОСОБА_1 було проведено державну реєстрацію права власності, як єдиного власника, що підтверджуються витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Після того, як між розірванням шлюбу позивача із відповідачкою минуло вже 22 роки, що є значно більшим строком позовної давності за якою відповідачка могла би подати позов про поділ майна (беручи до уваги Пленум Верховного Суду України).

Позивач фактично та юридично є самостійним власником вказаного майна, проте презумпція права спільної сумісної власності подружжя, яка закріплена у статті 60 Сімейного кодексу України (надалі СК України) має бути спростована саме позивачем, що й зумовило ОСОБА_1 звернутись до суду із позовом.

Позивач звертає увагу, що сплата коштів в якості внесків здійснювалась ним особисто у період, що передував шлюбу та дана обставина підтверджується копією будівельного паспорту та копією трудової книжки позивача, яка підтверджує його багаторічний стаж та відповідно, отримання заробітної плати.

Так, у відповідності довідки «Концерну Ключ» від 12.12.1997 року вбачається, що «громадянин ОСОБА_1 погасив у повному обсязі внески згідно договору від 08.08.1994 року 240 млн.краб на будівництво 2-х кімнатної квартири АДРЕСА_1 ».

Що стосується самого договору від 08.08.1994 року, укладеного між ОСОБА_1 та «Консорціум Ключ», то умова щодо сплати внесків та видати договір на купівлю-продаж квартири (п.п. 1.2, 1.3 Договору) були виконані у повному обсязі.

Згодом, у відповідності акту від 20.07.1996 року: « ОСОБА_1 в рахунок повного погашення будівництва приймає вказану квартиру у приватну власність».

Позивач також звертає увагу суду, що внесення внесків на будівництво квартири, отримання кватири - відбулось ще до шлюбу із відповідачкою. Так саме державна реєстрація нерухомості (даної квартири) була проведена вже після розірвання шлюбу. Позивач вказує, що за період шлюбу було лише отримано свідоцтво про право власності на спірну квартиру: 23.11.1998 року, проте сплата за квартиру відбувалась до шлюбу, за власні кошти позивача.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Згідно ч.1 ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно ч.1 ст.65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Згідно ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до пункту 3 частини 1статті 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені статтею 57 СК України, відповідно до пунктів 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до роз`яснень наданих у п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21.12.2007 року №11, не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 4, 5, 10, 12, 13, 19, 81, 89, 258, 263-265, 354 ЦПК України, ст.ст.57, 60, 63, 65, 69-72 СК України, суд -

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю - задовольнити.

Визнати особистою приватною власністю ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 64,7 кв.м., житловою площею 30,0 кв.м.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом 30-ти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Повний текст рішення складений 24.09.2026 року.

Суддя Віталій МИШКО