Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №725/8424/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 725/8424/25

провадження № 61-7944св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - служба у справах дітей Чернівецької міської ради,

особа, яка подала апеляційну скаргу, - ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 13 травня 2026 року у складі колегії суддів: Кулянди М. І., Одинака О. О., Височанської Н. К.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей, встановлення факту, що має юридичне значення.

В обґрунтування позову зазначав, що 20 лютого 2008 року він уклав шлюб із ОСОБА_2 , від якого у них ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син - ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_3 народилася дочка - ОСОБА_4 .

Спільне життя у нього з ОСОБА_2 не склалося, між ними відсутнє взаєморозуміння та спільна думка щодо вирішення побутових питань. З 2025 року вони не підтримують подружні відносини, не проживають разом, не ведуть спільне господарство та не мають спільного бюджету.

Діти проживають разом із ним за місцем його реєстрації, а саме: АДРЕСА_1 . Він самостійно займається утриманням та вихованням дітей. Спір щодо визначення місця проживання дітей відсутній. ОСОБА_2 з березня 2025 року проживає за адресою: АДРЕСА_2 . Вона не підтримує зв`язок із дітьми.

Подальше збереження шлюбу неможливе і є таким, що суперечить його особистим інтересам та інтересам дітей. Шлюб, зареєстрований між ним і ОСОБА_2 , носить формальний характер. Надання строку на примирення не виправить стан їхніх шлюбних відносин, вказані вище обставини подружнього життя продовжуються протягом тривалого часу, спроби примирення в минулому не принесли жодних результатів.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд: розірвати шлюб, укладений між ним та ОСОБА_2 ; після розірвання шлюбу залишити проживати дітей разом із ним; встановити факт, що він самостійно виховує та утримує малолітніх дітей: сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , дочки - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

У лютому 2026 року ОСОБА_2 подала до суду першої інстанції заяву про розгляд справи у її відсутності, в якій зазначила, що вона визнає позовні вимоги та не заперечує щодо їх задоволення.

Крім того, у лютому 2026 року до суду першої інстанції надійшли письмові заяви від малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , в яких указано про те, що вони бажають проживати з батьком - ОСОБА_1 .

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Протокольною ухвалою Чернівецького районного суду міста Чернівців від 27 січня 2026 року відмовлено у задоволенні клопотань про залучення до участі у справі в якості третіх осіб: ІНФОРМАЦІЯ_6 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_7 ) та ІНФОРМАЦІЯ_6 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_7 ), які було подано вищевказаними державними органами. Залучено до участі у справі в якості третьої особи за клопотанням виконавчого комітету Чернівецької міської ради службу у справах дітей Чернівецької міської ради (далі - служба у справах дітей).

Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівців від 26 лютого 2026 року у складі судді Скуляк І. А. позов ОСОБА_1 задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований 20 лютого 2008 року відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис № 147.

Малолітніх дітей: сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , дочку - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , після розірвання шлюбу залишено проживати разом із їхнім батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 .

Встановлено факт, що батько - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , самостійно виховує та утримує малолітніх дітей: сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , дочку - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що збереження шлюбу між сторонами є неможливим, що свідчить про наявність підстав для розірвання шлюбу.

Визначаючи місце проживання малолітніх дітей разом із позивачем, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка не заперечує проти визначення місця проживання дітей з батьком. Указане відповідає волевиявленню сторін, тобто батьків дитини.

Ухвалюючи рішення в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує малолітніх дітей, суд першої інстанції виходив із того, що обставини самостійного виховання та утримання батьком дітей визнаються сторонами, а тому не підлягають доказуванню.

Суд першої інстанції прийняв визнання позову відповідачкою, оскільки це не суперечить закону, а також правам та інтересам сторін у справі.

Суд першої інстанції застосував відповідні норми СК України та Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною 27 лютого 1991 року.

Справа розглянута за відсутності учасників справи.

У судовому рішенні відсутні мотиви щодо висновку служби у справах дітей про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Рішення суду першої інстанції у частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує малолітніх дітей, у березні 2026 року оскаржено в апеляційному порядку ІНФОРМАЦІЯ_9 , як особою, яка не брала участі у розгляді справи, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 30 березня 2026 року клопотання ІНФОРМАЦІЯ_10 про відстрочення сплати судового збору задоволено. Відстрочено ІНФОРМАЦІЯ_9 сплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги до ухвалення апеляційним судом судового рішення у справі. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_10 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 26 лютого 2026 року.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 13 травня 2026 року апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_10 задоволено.

Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 26 лютого 2026 року у частині встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітніх дітей: сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , дочку - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , скасовано.

У задоволенні вказаної вимоги відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 у дохід держави судовий збір, який підлягав сплаті за подання апеляційної скарги, у розмірі 1 453,44 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції у розмірі 1 816,80 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у цій справі позов може бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставами для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). Добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дітей з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення.

Обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_7 . Тобто ІНФОРМАЦІЯ_7 має право оскаржити рішення районного суду в апеляційному порядку.

Вирішуючи спір у частині встановлення факту, що позивач самостійно виховує та утримує малолітніх дітей, апеляційний суд надав оцінку доводам сторін, наданим доказам і вказав, що ОСОБА_1 не довів факт самостійного виховання та утримання малолітніх дітей. Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дітей разом із батьком, що не заперечується сторонами. У матеріалах справи відсутні докази ухилення матері від участі у вихованні дітей.

При цьому матеріали справи не містять доказів, що відповідачка позбавлена батьківських прав відносно своїх дітей, як і відсутні докази, що свідчать про її неможливість виконувати свої батьківські обов`язки.

Апеляційний суд надав правову оцінку положенням нотаріально посвідченого договору від 15 вересня 2025 року, який укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про утримання та визначення місця проживання дітей з батьком, у якому встановлено порядок здійснення сторонами батьківських прав. У цьому договорі сторони фактично спільно погодили між собою питання виховання дітей.

Крім того, навіть за умови, що матір не бере участі у забезпеченні дітей та не надає їм матеріальну допомогу, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про стягнення з відповідачки аліментів на утримання малолітніх дітей.

Апеляційний суд зробив висновок про те, що позов ОСОБА_1 у частині вимоги про встановлення факту самостійного виховання батьком дітей має штучний характер, він поданий з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

При цьому суд першої інстанції не дотримався вимог статті 19 СК України, оскільки справа фактично розглянута без участі органу опіки та піклування. В оскаржуваному рішенні районного суду відсутня інформація, яка б дозволяла встановити безпосередню обов`язкову участь органу опіки та піклування у вирішенні цього спору, не надано оцінку висновку служби у справах дітей.

Суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми ЦК України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у даній категорії справ.

Розподіл судових витрат здійснено з урахуванням статті 141 ЦПК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду

У червні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Чернівецького апеляційного суду від 13 травня 2026 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення у частині, якою скасовано рішення районного суду, а рішення районного суду у відповідній частині залишити в силі.

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі. Витребувано справу з суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

У липні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції зробив помилкові висновки у частині вирішення позовної вимоги про встановлення факту, що він самостійно виховує та утримує малолітніх дітей. Суд першої інстанцій вірно задовольнив указану вимогу. У свою чергу, апеляційний суд не встановив усі обставини у справі, невірно застосував норми матеріального права та не врахував релевантну судову практику Верховного Суду.

Суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, так як безпідставно прийняв апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_10 , який не був учасником справи. Судове рішення у цій праві не впливає на права, обов`язки та інтереси заявника апеляційної скарги. При цьому він перебуває на військовому обліку не в ІНФОРМАЦІЯ_9 , а в ІНФОРМАЦІЯ_11 .

Предметом розгляду справи є сімейні правовідносини. Суд апеляційної інстанції помилково вказав про штучність заявленого позову. Позивач не намагався створити умови та обставини, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Апеляційний суд не встановив, що позивач діяв недобросовісно. Висновки апеляційному суду у цій частині ґрунтуються на припущеннях, що заборонено процесуальним законом (частина шоста статті 81 ЦПК України). Апеляційний суд фактично вийшов за межі предмета спору.

Апеляційний суд не надав оцінку реальним сімейним відносинам, які склалися між сторонами у справі, формально вирішив спір, не забезпечив захист якнайкращих інтересів дітей, що закріплено нормами національного та міжнародного законодавства. Сторони у справі вирішили самостійно питання проживання дітей разом із батьком. Указане не є тотожним питанню позбавлення батьківських прав.

Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.

Оскільки суд апеляційної інстанції неправильно вирішив спір у відповідній частині, тому, як наслідок, невірно здійснено розподіл судових витрат.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2026 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ІНФОРМАЦІЯ_10 , в якому зазначається, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими. Суд апеляційної інстанції правильно застосував норми права й зробив вірні висновки про відмову у встановленні факту, що позивач самостійно виховує та утримує малолітніх дітей.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

20 лютого 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб (а. с. 7), в якому у них народилися діти: 07 лютого 2013 року - син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - дочка ОСОБА_4 (а. с. 8-9).

ОСОБА_2 не заперечує щодо визначення місця проживання неповнолітніх дітей разом із батьком - ОСОБА_1 (а. с. 77).

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , батьками дітей,відсутній спір щодо місця проживання та виховання їхніх спільних дітей.

Діти проживають разом із батьком - ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 10-12, 15).

ОСОБА_2 проживає окремо від дітей за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_2 (а. с. 13, 16, 40).

Згідно з витягом із інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості» ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , станом на 12 вересня 2025 року незнятої чи непогашеної судимості не має, до кримінальної відповідальності не притягався, в розшуку не перебуває (а. с. 17).

Факт одноособового утримання та виховання ОСОБА_1 неповнолітніх дітей підтверджується письмовими поясненнями людей, близьких до їхнього оточення (а. с. 18-19).

ОСОБА_1 офіційно працює та має стабільний фінансовий дохід (а. с. 20-27).

Згідно з довідки-характеристики тренера спортивної секції «BUSHIDO» від 11 вересня 2025 року, ОСОБА_1 , батько учнів: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , активно приймає участь у їх тренувальному процесі протягом усього періоду занять. Він регулярно супроводжує дітей на тренування, привозить їх до залу і забирає після занять. Батько також цікавиться успіхами дітей, відвідує відкриті тренування, змагання та активно підтримує дітей морально. Його участь позитивно впливає на дисципліну та мотивацію юних спортсменів. Завдяки цій підтримці діти демонструють стабільні результати та значний прогрес у вивчені карате (а. с. 28).

Відповідно до довідок Чернівецького багатопрофільного ліцею № 4 Чернівецької міської ради за період навчання дітей в закладі загальної середньої освіти батько бере участь у вихованні дітей: приводить та забирає із закладу, відвідує батьківські збори, цікавиться навчанням дітей, підтримує контакт із класними керівниками (а. с. 29).

15 вересня 2025 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір між батьками про утримання та визначення місця проживання дітей з батьком (а. с. 10).

Заявою від 09 лютого 2026 року служба у справах дітей, як орган опіки та піклування, просила суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей та встановлення факту, що має юридичне значення (а. с. 74-75).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Відповідно до статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Щодо права ІНФОРМАЦІЯ_10 на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції у частині встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітніх дітей.

Загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, врегульований частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 ЦПК України, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Верховний Суд уже зауважував, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи (див.: постанова Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08).

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Під час вирішення питання чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку з прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див.: постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18).

За змістом статті 352 ЦПК України право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції особи, яка не брала участі у справі, ґрунтується не на гіпотетичній зацікавленості, а на правовій зацікавленості, яка обумовлюється змістом норм матеріального права (див.: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі № 404/7235/22).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

ІНФОРМАЦІЯ_7 не є учасником сімейних відносин. Водночас територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Встановивши, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ТЦК та СП) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ІНФОРМАЦІЯ_7 , як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження рішення районного суду у цій справі.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду щодо права військової частини на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем, викладеними у постановах: від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі № 725/2192/25 та інші.

Більш того, у постанові від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 Верховний Суд акцентував увагу на тому, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини).

У постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 зазначено, що позов про визначення місця проживання малолітньої дитини пред`явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». А у постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 наголошено, що позов військовослужбовця про визначення місця проживання дитини, поданий з метою штучного створення підстав для звільнення з військової служби під час особливого періоду, є зловживанням правом та використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню. Судові рішення повинні відповідати принципам справедливості та не можуть використовуватися для уникнення виконання встановлених законом обов`язків.

Подібні правові висновки щодо права ІНФОРМАЦІЯ_10 на апеляційне оскарження рішення районного суду в аналогічних справах викладено Верховним Судом у постановах: від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25 (провадження № 61-4800св26), від 01 червня 2026 року у справі № 725/5985/25 (провадження № 61-5194св26) та інші.

Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій (частина друга статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України»).

Згідно з пунктами 1, 3, 7 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки як структурні підрозділи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя підпорядковуються відповідному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, області, мм. Києва та Севастополя, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства. Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про те, що у спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_7 наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку. Доцільно підкреслити, що рішення суду першої інстанції оскаржувалося лише у частині встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітніх дітей їхнім батьком, який є військовозобов`язаним, що надає йому право на звільнення з військової служби (стаття 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

При цьому позивач зазначав і зазначає у касаційній скарзі, що він є військовозобов`язаним, а також підтвердив факт його перебування на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_11 .

Отже, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтовані висновки, що рішенням суду першої інстанції у цій справі порушено права та інтереси держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду: від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25 (провадження № 61-4800св26), від 01 червня 2026 року у справі № 725/5985/25 (провадження № 61-5194св26) та інших.

Доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовуються, вони зводяться до власного тлумачення норм процесуального права, а тому відхиляються Верховним Судом.

Щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків із виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Верховний Суд уже зауважував, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (див.: постанови Верховного Суду: від 28 грудня 2020 року у справі № 482/2163/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 487/3126/17, від 07 лютого 2024 року у справі № 569/18407/22, від 11 грудня 2024 року у справі № 569/2642/23).

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Звертаючись до суду з позовними вимогами про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітніх дітей, позивач посилався, у тому числі, на те, що за взаємною згодою батьків вихованням та утриманням дітей займається він. До позову надано нотаріально посвідчений договір між батьками про утримання та визначення місця проживання дітей з батьком, укладений між позивачем та відповідачем.

Суд першої інстанції, задовольняючи зазначені позовні вимоги, виходив із того, що вказане відповідає волевиявленню сторін, а також фактично урахував заяву відповідачки про визнання позову, укладений між батьками договір про утримання та визначення місця проживання дітей з батьком, зазначивши про відсутність між сторонами у справі спору щодо визначення місця проживання та утримання дітей.

Проте, суд першої інстанції при розгляді справи не надав оцінки участі батьків у вихованні та утриманні дітей, спроможності/неспроможності кожного з батьків піклуватися про дітей особисто, не встановив рівень емоційних стосунків між дітьми і кожним із батьків тощо. Апеляційний суд обґрунтовано встановив обставини у справі та вірно вирішив спір у цій частині.

Вирішуючи спір у частині встановлення факту, що позивач самостійно виховує та утримує малолітніх дітей, апеляційний суд надав оцінку доводам сторін, наданим доказам і вказав, що ОСОБА_1 не довів факт самостійного виховання та утримання малолітніх дітей. Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дітей разом із батьком, що не заперечується сторонами, проте у матеріалах справи відсутні докази ухилення матері від участі у вихованні дітей.

При цьому проживання матері дитини за іншою адресою не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та приймати участь у вихованні дітей.

Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Зазначені правові висновки щодо дотримання принципу справедливості висловив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004.

Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дітей з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дітей. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником дітей, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох сторін.

Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду: від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22, від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб.

Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див.: постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/1).

Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей у справі, що переглядається в касаційному порядку, фактично пред`явлений військовозобов`язаним під час мобілізації на особливий період із метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для надання відстрочки від направлення для проходження базової військової служби, призову на військову службу чи звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

При цьому зібрані у справі докази у їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо малолітніх дітей.

Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, метою поданого позову (в оскаржуваній в апеляційному порядку частині) та, надавши правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітніх дітей.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині, а вказане не може бути правовою підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Зроблені судом апеляційної інстанції висновки у відповідній частині узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), застосовані правові позиції є релевантними, а судова практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та сформованою.

У зв`язку з цим, безпідставними є посилання заявника касаційної скарги як на неврахування судом апеляційної інстанції відповідної судової практики Верховного Суду, так і на відсутність відповідних правових висновків Верховного Суду. У кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про невірний розподіл апеляційним судом судових витрат, так як вони зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду по суті вирішення вимоги позивача про встановлення факту самостійного виховання ним неповнолітніх дітей. Апеляційний суд вірно виріши спір у цій частині і, як наслідок, здійснив розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України.

Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судом під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом апеляційної інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судового рішення апеляційного суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 13 травня 2026 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Г. В. Коломієць

Ю. В. Черняк