Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №939/1920/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 939/1920/23

провадження № 61-9469св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державний податковий університет,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Вичіков Віктор Васильович, на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 жовтня 2024 року у складі судді Кухленка Д. С. та постанову Київського апеляційного суду від 18 лютого 2026 року у складі колегії суддів Ящук Т. І., Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного податкового університету про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та допомоги на оздоровлення, відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного податкового університету, у якому просив:

- визнати незаконним та скасувати наказ Державного податкового університету від 23 червня 2023 року № 234-к про його звільнення з посади доцента кафедри аудиту, державного фінансового контролю та аналізу;

- поновити його на посаді доцента кафедри аудиту, державного фінансового контролю та аналізу Державного податкового університету з 30 червня 2023 року на умовах безстрокового трудового договору;

- стягнути з Державного податкового університету на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 30 червня 2023 року до дня фактичного поновлення на роботі з урахуванням індексу інфляції;

- стягнути з Державного податкового університету на його користь невиплачену допомогу на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу (ставки заробітної плати), яка підлягала виплаті під час надання щорічної відпустки за 2023 рік;

- стягнути з Державного податкового університету на його користь 15 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що з 2002 року він працював у закладі вищої освіти, правонаступником якого є Державний податковий університет. У зв`язку з неодноразовою реорганізацією закладу його переводили до новоутворених юридичних осіб на посади, аналогічні тим, які він обіймав до реорганізації.

Упродовж зазначеного періоду з позивачем неодноразово укладалися та продовжувалися строкові трудові договори (контракти). Зокрема, 01 листопада 2005 року його призначено на посаду старшого викладача кафедри аудиту та економічного аналізу на контрактних умовах на строк до 25 вересня 2008 року.

Після закінчення зазначеного строку трудові відносини між сторонами фактично не припинилися, а позивач продовжував працювати на посаді старшого викладача кафедри аудиту та економічного аналізу до 01 вересня 2009 року, коли його було переведено на посаду доцента цієї ж кафедри.

01 вересня 2015 року відповідач продовжив строк роботи позивача на посаді доцента кафедри аудиту та економічного аналізу на умовах контракту. Після закінчення строку цього контракту трудові відносини також не були припинені, а позивач продовжував працювати на відповідній посаді. 01 вересня 2020 року строк його роботи на посаді доцента кафедри аудиту та економічного аналізу знову продовжено на контрактних умовах.

Наказом виконувача обов`язків ректора Державного податкового університету Серебрянського Д. М. від 23 червня 2023 року № 234-к позивача звільнено з 30 червня 2023 року з посади доцента кафедри аудиту, державного фінансового контролю та аналізу на підставі пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв`язку із закінченням строку трудового договору.

Позивач вважав таке звільнення незаконним, посилаючись на те, що після закінчення строку кожного з укладених із ним трудових договорів трудові відносини між сторонами фактично продовжувалися, жодна зі сторін не вимагала їх припинення, а контракти неодноразово переукладалися або продовжувалися.

На думку позивача, за таких обставин трудовий договір відповідно до статті 39-1 КЗпП України набув безстрокового характеру, у зв`язку з чим його звільнення на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку трудового договору є незаконним.

Крім того, позивач зазначав, що всупереч вимогам статті 57 Закону України «Про освіту» відповідач не виплатив йому допомогу на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу, яка підлягала виплаті під час надання щорічної відпустки за 2023 рік.

ОСОБА_1 також вказував, що у разі задоволення вимог про поновлення на роботі на його користь підлягає стягненню середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, розрахований з урахуванням індексу інфляції.

Обґрунтовуючи вимогу про відшкодування моральної шкоди, позивач зазначав, що внаслідок незаконного звільнення та втрати заробітку як єдиного джерела забезпечення його матеріальних потреб він зазнав моральних страждань і сильного психологічного стресу, а його звичний спосіб життя істотно змінився.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ірпінський міський суд Київської області рішенням від 16 жовтня 2024 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 перебував із Державним податковим університетом у строкових трудових відносинах на контрактній основі. Наказом університету від 06 травня 2022 року № 55-вс-к у зв`язку з неможливістю проведення конкурсного відбору на заміщення вакантних посад науково-педагогічних працівників строк дії укладеного з позивачем трудового договору було продовжено до 30 червня 2023 року. Тому звільнення позивача з посади доцента кафедри аудиту, державного фінансового контролю та аналізу на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку трудового договору є законним.

Суд відхилив доводи позивача про те, що внаслідок неодноразового переукладення та продовження строкових трудових договорів трудові відносини набули безстрокового характеру, зазначивши, що укладення контракту на визначений строк у цьому випадку регулюється частиною другою статті 23 КЗпП України, а тому відповідно до частини другої статті 39-1 КЗпП України неодноразове переукладення контракту або продовження строку його дії не надає трудовому договору безстрокового характеру.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про стягнення допомоги на оздоровлення, суд першої інстанції керувався тим, що відповідно до статті 57 Закону України «Про освіту» така допомога виплачується педагогічним і науково-педагогічним працівникам у розмірі місячного посадового окладу саме під час надання щорічної відпустки. Оскільки позивачу щорічна відпустка не надавалася, а під час звільнення йому було виплачено грошову компенсацію за невикористані дні відпустки, підстав для виплати допомоги на оздоровлення немає.

Вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд визнав похідною від вимог про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі, а тому з огляду на встановлену законність звільнення також відмовив у її задоволенні.

Відмовляючи у відшкодуванні моральної шкоди, суд першої інстанції зазначив, що позивач не довів факту порушення його трудових прав, наявності моральної шкоди, причинного зв`язку між діями відповідача та заявленими негативними наслідками, а також не обґрунтував визначений ним розмір відшкодування.

Київський апеляційний суд постановою від 18 лютого 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Вичіковим В. В. , задовольнив частково.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 жовтня 2024 року змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що хоча суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, мотиви такого висновку не повною мірою відповідають установленим обставинам справи та вимогам закону.

Колегія суддів установила, що позивач неодноразово перебував у трудових відносинах із різними юридичними особами, створеними внаслідок реорганізації закладу вищої освіти, а 01 грудня 2021 року був прийнятий до Державного податкового університету в порядку переведення з Університету державної фіскальної служби України на посаду доцента кафедри аудиту, державного фінансового контролю та аналізу на період до проведення конкурсу, але не пізніше 30 червня 2022 року. Надалі наказом від 06 травня 2022 року № 55-вс-к у зв`язку з неможливістю проведення конкурсного відбору строк дії трудового договору було продовжено до 30 червня 2023 року.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що звільнення позивача у листопаді 2021 року з Університету державної фіскальної служби України у зв`язку з переведенням до Державного податкового університету припинило попередні трудові правовідносини. Отже, доводи позивача про неодноразове переукладення одного й того самого трудового договору є безпідставними, оскільки з 01 грудня 2021 року між сторонами виникли нові трудові правовідносини на підставі окремого строкового трудового договору.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги про незаконність застосування контрактної форми трудового договору, апеляційний суд керувався тим, що відповідно до частин сьомої та восьмої статті 55 Закону України «Про вищу освіту» науково-педагогічні працівники призначаються на посади за результатами конкурсного відбору, а у випадках неможливості забезпечення освітнього процесу вакантні посади можуть заміщуватися за строковим трудовим договором до проведення конкурсу. Аналогічні положення містить і Статут Державного податкового університету. Саме з цих підстав позивача було прийнято на посаду та продовжено строк дії трудового договору до 30 червня 2023 року.

Апеляційний суд також установив, що, незважаючи на втрату примірників контракту внаслідок бойових дій, строковий характер трудових відносин підтверджується іншими належними доказами, зокрема показаннями колишнього ректора університету, витягом з наказу від 31 серпня 2020 року № 481-к та оглянутим у судовому засіданні оригіналом цього наказу, згідно з яким контракт із позивачем було укладено на строк з 01 вересня 2020 року до 31 серпня 2021 року.

Відхиляючи доводи позивача про набуття трудовим договором безстрокового характеру, суд апеляційної інстанції зазначив, що переукладення або продовження строкового трудового договору у випадках, передбачених частиною другою статті 23 КЗпП України, не тягне застосування частини другої статті 39-1 КЗпП України. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 607/18964/18.

З огляду на встановлені обставини апеляційний суд дійшов висновку, що звільнення позивача на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку трудового договору є правомірним, у зв`язку з чим підстави для задоволення вимог про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі відсутні.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що допомога на оздоровлення відповідно до пункту 6 частини першої статті 57 Закону України «Про освіту» виплачується лише під час надання щорічної відпустки. Оскільки під час звільнення позивачу виплачено компенсацію за невикористану відпустку, а не надано відпустку, підстави для виплати допомоги на оздоровлення відсутні. Вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди є похідними від вимоги про поновлення на роботі, а тому також не підлягають задоволенню.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Вичіков В. В., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 жовтня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 лютого 2026 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 761/34471/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, заявник вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 9 КЗпП України у взаємозв`язку з частиною шостою статті 36 КЗпП України у правовідносинах, пов`язаних із продовженням трудових відносин із працівником у разі реорганізації закладу вищої освіти та переходу до його правонаступника (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції встановив обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що після закінчення строку контракту, укладеного на період з 01 вересня 2020 року до 31 серпня 2021 року, трудові відносини між сторонами фактично продовжувалися, жодна зі сторін не вимагала їх припинення, а тому відповідно до статті 39-1 КЗпП України строковий трудовий договір трансформувався у трудовий договір, укладений на невизначений строк. На переконання заявника, суди безпідставно не застосували зазначену норму права та помилково керувалися тим, що спірні правовідносини підпадають під виняток, передбачений частиною другою статті 23 КЗпП України.

Крім того, заявник стверджує, що під час реорганізації Університету державної фіскальної служби України шляхом приєднання до Державного податкового університету дія його трудового договору повинна була бути продовжена правонаступником на тих самих умовах відповідно до частини шостої статті 36 КЗпП України, а укладення із ним нового строкового трудового договору погіршило його становище порівняно із законодавством про працю, що суперечить частині першій статті 9 КЗпП України.

Також заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції безпідставно поклав в основу своїх висновків заяву про прийняття його на роботу за строковим трудовим договором від 29 листопада 2021 року, яка, за його твердженням, відсутня у матеріалах справи та не досліджувалася судами, у зв`язку з чим обставини справи були встановлені на підставі недопустимого доказу.

Аргументи інших учасників справи

У серпні 2026 року Державний податковий університет подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив закрити касаційне провадження, а в разі розгляду касаційної скарги по суті - залишити її без задоволення як необґрунтовану.

Відзив мотивовано тим, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права та з урахуванням установлених у справі фактичних обставин. Доводи, наведені ОСОБА_1 у касаційній скарзі, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який надав їм належну правову оцінку та обґрунтовано їх відхилив.

Крім того, Державний податковий університет зазначає, що касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 відкрито помилково, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені у малозначній справі та відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню, за винятком передбачених цією нормою випадків. На думку Університету, заявник не навів належного обґрунтування наявності обставин, які відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України уможливлюють касаційне оскарження судових рішень у малозначній справі. У зв`язку із цим Державний податковий університет вважає, що касаційне провадження підлягає закриттю як помилково відкрите.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 03 серпня 2026 рокувідкрив касаційне у цій справі та витребував її матеріали з Ірпінського міського суду Київської області.

04 вересня 2026 року матеріали справи № 202/11299/23 надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_1 з 2002 року перебував у трудових відносинах із закладами вищої освіти, які у подальшому неодноразово реорганізовувалися та змінювали своє найменування, а саме: Академією державної податкової служби України, Національною академією державної податкової служби України, Національним університетом державної податкової служби України, Університетом державної фіскальної служби України та Державним податковим університетом.

У зв`язку з реорганізацією зазначених закладів освіти позивача переводили до правонаступників на аналогічні посади, які він обіймав до реорганізації. Упродовж цього періоду з ним неодноразово укладалися та продовжувалися строкові трудові договори (контракти), що підтверджується записами у його трудовій книжці (том 1, а. с. 19-26).

Наказом від 01 листопада 2005 року № 3425-і ОСОБА_1 призначено на посаду старшого викладача кафедри аудиту та економічного аналізу на умовах контракту строком до 25 вересня 2008 року як особу, обрану за конкурсом.

Надалі позивач неодноразово переводився на посади старшого викладача та доцента кафедри аудиту та економічного аналізу у зв`язку з реорганізацією закладів освіти. Наказом від 01 вересня 2015 року № 475-к строк його роботи на посаді доцента кафедри аудиту та економічного аналізу продовжено на умовах контракту як особі, обраній за конкурсом.

Наказом від 15 лютого 2016 року № 62-к позивача звільнено у зв`язку з переведенням до Університету державної фіскальної служби України, а наказом від 16 лютого 2016 року № 5-к прийнято до цього університету в порядку переведення.

Наказом від 31 серпня 2020 року № 481-к строк роботи ОСОБА_1 на посаді доцента кафедри аудиту та економічного аналізу продовжено на умовах контракту як особі, обраній за конкурсом (том 1, а. с. 25).

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06 жовтня 2021 року № 1202-р «Про утворення Державного податкового університету» утворено Державний податковий університет та реорганізовано Університет державної фіскальної служби України шляхом його приєднання до Державного податкового університету.

Наказом Університету державної фіскальної служби України від 29 листопада 2021 року № 780-к ОСОБА_1 звільнено з 30 листопада 2021 року у зв`язку з переведенням до Державного податкового університету на підставі пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України.

Наказом Державного податкового університету від 29 листопада 2021 року № 8-к ОСОБА_1 з 01 грудня 2021 року прийнято на посаду доцента кафедри аудиту, державного фінансового контролю та аналізу в порядку переведення з Університету державної фіскальної служби України на період до проведення конкурсу у поточному навчальному році, але не пізніше 30 червня 2022 року.

У пункті 7.5.5 Статуту Державного податкового університету передбачено, що заміщенню вакантних посад науково-педагогічних працівників, зокрема доцентів, передує конкурсний відбір, порядок проведення якого затверджується Вченою радою Університету (том 1, а. с. 72 зв.).

Наказом виконувача обов`язків ректора Державного податкового університету від 06 травня 2022 року № 55-вс-к «Про продовження строку трудового договору науково-педагогічним працівникам під час дії воєнного стану» у зв`язку із запровадженням воєнного стану, неможливістю проведення конкурсного відбору та необхідністю забезпечення належної організації освітнього процесу строк трудових договорів науково-педагогічних працівників за наявності навчального навантаження, у тому числі ОСОБА_1 , продовжено до 30 червня 2023 року (том 1, а. с. 48, 69).

Наказом виконувача обов`язків ректора Державного податкового університету від 23 червня 2023 року № 234-к ОСОБА_1 звільнено з посади доцента кафедри аудиту, державного фінансового контролю та аналізу з 30 червня 2023 року на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку трудового договору (том 1, а. с. 17).

Наказом виконувача обов`язків ректора Державного податкового університету від 26 червня 2023 року № 236-к строк трудових договорів окремих науково-педагогічних працівників університету продовжено до проведення конкурсного відбору на заміщення вакантних посад у 2023-2024 навчальному році, але не пізніше 31 серпня 2024 року згідно з додатком до цього наказу (том 1, а. с. 94).

Під час апеляційного розгляду позивач та його представник зазначили, що контракт, укладений у 2020 році, був укладений строком на п`ять років, однак його примірник було втрачено під час бойових дій у місті Ірпені навесні 2022 року, тоді як відповідач повідомив про неможливість надати копію контракту у зв`язку зі знищенням особових справ працівників під час окупації міста Ірпеня, що підтверджується листом виконувача обов`язків ректора Державного податкового університету від 09 серпня 2023 року (том 1, а. с. 45).

Апеляційний суд допитав свідка ОСОБА_3 , який у 2014-2021 роках обіймав посаду ректора Університету державної фіскальної служби України. Свідок підтвердив, що у 2020 році за результатами конкурсного відбору з ОСОБА_1 укладено контракт, та пояснив, що, як правило, з доцентами укладалися контракти строком на п`ять років, однак не підтвердив, що саме з позивачем контракт було укладено на такий строк.

Для перевірки зазначених обставин апеляційний суд долучив до матеріалів справи витяг із наказу Університету державної фіскальної служби України від 31 серпня 2020 року № 481-к та витяг із додатка до нього, відповідно до якого з ОСОБА_1 , доцентом кафедри аудиту та економічного аналізу, контракт було укладено на строк з 01 вересня 2020 року до 31 серпня 2021 року. У судовому засіданні також було оглянуто оригінал зазначеного наказу, справжність підпису ректора на якому підтвердив свідок ОСОБА_3 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. За змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

Ураховуючи приписи частини першої статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений у частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Відповідно до частин першої та другої статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Згідно зі статтею 39-1 КЗпП України, якщо після закінчення строку трудового договору (пункти 2 і 3 статті 23) трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк. Трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що сама собою обставина неодноразового переукладення або продовження строкового трудового договору не є безумовною підставою для визнання його безстроковим. Передбачені статтею 39-1 КЗпП України правові наслідки не настають у разі, якщо строковий характер трудових правовідносин обумовлений випадками, передбаченими частиною другою статті 23 КЗпП України.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку трудового договору (пункти 2, 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Зазначена норма регулює припинення строкового трудового договору, укладеного на визначений строк або до настання певної події. У разі настання обумовленого сторонами строку чи відповідної події роботодавець має право припинити трудові відносини на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, якщо відсутні передбачені законом підстави для їх продовження.

Особливою формою строкового трудового договору є контракт. Закінчення строку дії контракту не є його розірванням, а є самостійною підставою припинення трудових правовідносин у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено.

При цьому неодноразове переукладення або продовження строку дії контракту саме собою не свідчить про трансформацію такого трудового договору у безстроковий, якщо строковий характер трудових відносин обумовлений випадками, передбаченими частиною другою статті 23 КЗпП України.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 664/2284/16, від 24 травня 2023 року у справі № 756/11999/20 та від 18 лютого 2026 року у справі № 754/9467/22.

Верховний Суд у постанові від 04 серпня 2025 року у справі № 638/13381/24 (провадження № 61-2827св25) зазначив, що припинення трудового договору у зв`язку із закінченням строку його дії не потребує заяви чи іншого волевиявлення працівника. Роботодавець також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб повідомляти працівника про майбутнє звільнення на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України. Закінчення строку трудового договору є самостійною підставою для його припинення. Виняток із цього правила становить випадок, коли після закінчення строку трудового договору трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення. За таких обставин відповідно до статті 39-1 КЗпП України дія трудового договору вважається продовженою на невизначений строк, а у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк, - на строк, визначений законодавчими актами.

Отже, якщо строковий трудовий договір укладено на підставах, визначених законом, а після закінчення строку його дії трудові відносини фактично не продовжувалися або роботодавець реалізував своє право на їх припинення шляхом видання наказу про звільнення, звільнення працівника за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України відповідає вимогам закону.

Згідно з частиною сьомою статті 55 Закону України «Про вищу освіту» науково-педагогічні працівники призначаються на посади за результатами конкурсного відбору, порядок проведення якого затверджується вченою радою закладу вищої освіти.

За змістом статті 57 Закону України «Про освіту» держава забезпечує педагогічним і науково-педагогічним працівникам, зокрема, виплату допомоги на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу (ставки заробітної плати) при наданні щорічної відпустки.

Захист порушених трудових прав забезпечується як шляхом відновлення становища, яке існувало до їх порушення, зокрема поновленням працівника на роботі, так і шляхом відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням трудових прав та законних інтересів працівника. Така шкода полягає у негативних наслідках немайнового характеру, зумовлених моральними стражданнями, втратою нормальних життєвих зв`язків або необхідністю докладати додаткових зусиль для організації свого життя. Спосіб відшкодування моральної шкоди обирається особою, право якої порушено, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин справи.

Згідно зі статтею 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Зміст статті 237-1 КЗпП України свідчить, що законодавець не встановлює обмежень чи виключень щодо можливості компенсації моральної шкоди у разі порушення трудових прав працівника. Розмір такого відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, обсягу та тривалості моральних страждань, тяжкості вимушених змін у житті потерпілого, а також з урахуванням інших обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, відшкодування моральної шкоди є самостійним способом захисту трудових прав і не поглинається відновленням становища, яке існувало до їх порушення, зокрема поновленням працівника на роботі.

Таким чином, у разі встановлення факту порушення трудових прав працівника, зокрема внаслідок незаконного звільнення, незаконного переведення, невиплати належних йому виплат чи інших неправомірних дій роботодавця, моральна шкода підлягає відшкодуванню на підставі статті 237-1 КЗпП України у спосіб, обраний працівником, зокрема шляхом присудження одноразової грошової компенсації.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Установивши, що наказом Університету державної фіскальної служби України від 29 листопада 2021 року № 780-к трудові відносини з ОСОБА_1 були припинені на підставі пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку з його переведенням до Державного податкового університету, а наказом Державного податкового університету від 29 листопада 2021 року № 8-к позивача з 01 грудня 2021 року прийнято на посаду доцента кафедри аудиту, державного фінансового контролю та аналізу в порядку переведення на період до проведення конкурсного відбору, але не пізніше 30 червня 2022 року, строк дії трудового договору наказом від 06 травня 2022 року № 55-вс-к було продовжено до 30 червня 2023 року у зв`язку з неможливістю проведення конкурсного відбору під час дії воєнного стану, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про те, що з 01 грудня 2021 року між сторонами виникли нові строкові трудові правовідносини.

Посада доцента кафедри належить до посад науково-педагогічних працівників, заміщення яких відповідно до частин сьомої та восьмої статті 55 Закону України «Про вищу освіту» здійснюється за результатами конкурсного відбору. Водночас законом передбачено можливість заміщення вакантної посади науково-педагогічного працівника за строковим трудовим договором до проведення такого конкурсу. Саме на цих умовах позивача було прийнято на роботу до Державного податкового університету.

За таких обставин строковий характер трудових правовідносин між сторонами був обумовлений вимогами спеціального законодавства, а тому сам собою факт неодноразового укладення чи продовження строкових трудових договорів із позивачем до його переведення до іншого роботодавця не свідчить про виникнення між сторонами трудового договору, укладеного на невизначений строк.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин статті 39-1 КЗпП України.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що контракт, укладений із позивачем у 2020 році, був укладений строком на п`ять років.

Як правильно встановив апеляційний суд, зазначені доводи не підтверджені належними та допустимими доказами.

Так, допитаний у суді апеляційної інстанції колишній ректор Університету державної фіскальної служби України ОСОБА_3 пояснив лише, що, як правило, з доцентами укладалися контракти строком на п`ять років, однак не підтвердив, що саме з ОСОБА_1 контракт було укладено на такий строк.

Натомість апеляційний суд безпосередньо дослідив витяг із наказу від 31 серпня 2020 року № 481-к та оглянув його оригінал, з яких відомо, що контракт із позивачем було укладено на строк з 01 вересня 2020 року до 31 серпня 2021 року.

Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами статті 39-1 КЗпП України.

Правові наслідки, передбачені зазначеною нормою, можуть наставати лише у разі продовження тих самих трудових правовідносин після закінчення строку трудового договору або неодноразового переукладення строкового трудового договору поза випадками, передбаченими частиною другою статті 23 КЗпП України.

Однак у цій справі трудові правовідносини між позивачем та Університетом державної фіскальної служби України були припинені у зв`язку з переведенням позивача до іншої юридичної особи, після чого між позивачем та Державним податковим університетом виникли нові строкові трудові правовідносини.

Отже, підстав для застосування статті 39-1 КЗпП України у спірних правовідносинах немає.

Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги про те, що суди встановили обставини справи на підставі недопустимих доказів.

Апеляційний суд дослідив усі наявні у справі докази, безпосередньо оглянув оригінал наказу від 31 серпня 2020 року № 481-к, допитав свідка ОСОБА_3 та навів належне мотивування щодо оцінки кожного доказу і їх сукупності. Підстав вважати, що висновки апеляційного суду ґрунтуються на недопустимих доказах або зроблені з порушенням правил оцінки доказів, колегія суддів не вбачає.

Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги про те, що відповідач не довів існування контракту через відсутність його примірника.

Апеляційний суд установив відповідні обставини на підставі сукупності досліджених доказів, зокрема наказів про прийняття на роботу, переведення, продовження строку трудових відносин, записів трудової книжки позивача, витягу з наказу від 31 серпня 2020 року № 481-к та після безпосереднього дослідження його оригіналу.

Отже, відсутність примірника контракту не спростовує встановлених судами фактичних обставин та не свідчить про недоведеність строкового характеру трудових правовідносин.

Безпідставними є також доводи касаційної скарги про порушення судами положень частини шостої статті 36 КЗпП України.

Відповідно до зазначеної норми у разі реорганізації підприємства дія трудового договору працівника продовжується.

Разом із тим наведене положення гарантує безперервність трудових правовідносин у разі зміни роботодавця внаслідок реорганізації, однак саме собою не змінює правову природу трудового договору. Якщо до реорганізації між сторонами існував строковий трудовий договір, він продовжує діяти на тих самих умовах, якщо інше не встановлено законом або домовленістю сторін.

Тому сам факт переведення позивача до правонаступника не свідчить про виникнення між сторонами безстрокових трудових правовідносин.

Не спростовують правильності висновків судів і доводи касаційної скарги щодо наказу Державного податкового університету від 26 червня 2023 року № 236-к про продовження строків трудових договорів окремим науково-педагогічним працівникам.

Зазначені доводи фактично зводяться до незгоди заявника з тим, що дія цього наказу не була поширена на нього. Водночас сам собою факт видання такого наказу не свідчить про незаконність оспорюваного наказу про звільнення та не підтверджує виникнення у позивача права на продовження строку трудового договору.

З огляду на правомірність звільнення позивача на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили у задоволенні похідних вимог про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Колегія суддів також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовної вимоги щодо стягнення допомоги на оздоровлення.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 57 Закону України «Про освіту» виплата допомоги на оздоровлення педагогічним і науково-педагогічним працівникам здійснюється при наданні їм щорічної відпустки.

Отже, необхідною юридичною підставою для виникнення у працівника права на таку виплату є саме надання йому щорічної відпустки, оскільки саме з цією обставиною закон пов`язує виникнення відповідного обов`язку роботодавця.

Установивши, що у 2023 році позивачу щорічна відпустка не надавалася, а матеріали справи не містять належних і допустимих доказів виникнення у відповідача обов`язку щодо виплати допомоги на оздоровлення, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність правових підстав для задоволення цієї позовної вимоги.

Наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій, зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи та досліджених ними доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постанові суду касаційної інстанції, на яку послався заявник у касаційній скарзі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанова суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо клопотання Державного податкового університету про закриття касаційного провадження у цій справі

Разом із відзивом на касаційну скаргу Державний податковий університет подав до Верховного Суду клопотання про закриття касаційного провадження, у якому просив вирішити питання про віднесення цієї справи до категорії малозначних з урахуванням критеріїв, визначених частиною шостою статті 19 ЦПК України, перевірити наявність винятків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, та закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 як помилково відкрите.

Клопотання мотивовано тим, що спір у цій справі за своїм предметом та складністю може бути віднесений до категорії малозначних, тоді як наведені заявником касаційної скарги обставини, на думку Університету, не свідчать про наявність жодного з винятків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Державний податковий університет зазначав, що предметом справи є індивідуальний трудовий спір між працівником і роботодавцем щодо законності звільнення ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням строку трудового договору та похідних вимог про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку, допомоги на оздоровлення і відшкодування моральної шкоди. Справа розглядалася судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження, її фактичний склад не потребував проведення експертиз, залучення значної кількості учасників чи дослідження складного комплексу доказів, а правові питання щодо застосування положень статей 23, 36, 39-1 КЗпП України до науково-педагогічних працівників уже були предметом розгляду Верховного Суду.

Університет також вказував, що визначена ОСОБА_1 у заяві про усунення недоліків касаційної скарги сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1 508 783,97 грн є спірною та залежить від правильності застосування норм матеріального права, а тому сама собою не виключає можливості перевірки Верховним Судом критеріїв малозначності справи та допустимості її касаційного перегляду.

Крім того, Державний податковий університет посилався на відсутність передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України винятків, які давали б підстави для касаційного перегляду судових рішень у цій справі. Зокрема, на його думку, особиста важливість результату розгляду справи для ОСОБА_1 не свідчить про її виняткове значення у розумінні зазначеної процесуальної норми; справа не становить значного суспільного інтересу та не порушує питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики.

Клопотання не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За нормами частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

У частині третій статті 389 ЦПК України визначено випадки, за яких рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанова суду апеляційної інстанції не підлягають касаційному оскарженню, а саме 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Із матеріалів касаційного провадження відомо, що під час вирішення питання про відкриття касаційного провадження Верховний Суд уже перевіряв наявність установлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України обмежень щодо касаційного оскарження судових рішень у цій справі.

Так, Верховний Суд ухвалою від 20 липня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без руху, зокрема у зв`язку з відсутністю відомостей про ціну позову в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та невиплаченої допомоги на оздоровлення. Верховний Суд прямо звернув увагу заявника на передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України обмеження касаційного оскарження та необхідність зазначення ціни позову для вирішення питання про допустимість касаційного перегляду.

На виконання вимог цієї ухвали представник ОСОБА_1 подав заяву про усунення недоліків касаційної скарги, в якій зазначив, що ціна позову в частині вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 1 508 783,97 грн, а в частині вимоги про стягнення невиплаченої допомоги на оздоровлення - 10 982,00 грн.

Отже, зазначена заявником ціна позову лише в частині вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який станом на 01 січня 2026 року становив 832 000,00 грн (3 328,00 грн х 250).

Після усунення недоліків касаційної скарги Верховний Суд ухвалою від 03 серпня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі, встановивши, що касаційна скарга відповідає вимогам щодо її форми і змісту, а наведені в ній доводи містять передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження.

Посилання Державного податкового університету на те, що визначений ОСОБА_1 розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу є неправильним, оскільки, на думку відповідача, такий заробіток має бути обчислений в іншому розмірі та за інший період, не є підставою для висновку про помилковість відкриття касаційного провадження.

Наведені Університетом заперечення фактично стосуються правильності визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу та застосування до спірних правовідносин положень статті 235 КЗпП України і Порядку обчислення середньої заробітної плати, тобто питань, які пов`язані з вирішенням спору по суті. Саме лише наведення відповідачем власного, альтернативного розрахунку належної, на його думку, до стягнення суми не змінює ціни заявленої позивачем вимоги та не може бути підставою для застосування передбаченого пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України касаційного фільтра. У самому клопотанні Університет зазначає, що наведений ним альтернативний розрахунок не вирішує питання про ціну позову замість суду.

Не заслуговують на увагу й доводи Державного податкового університету про можливість віднесення цієї справи до категорії малозначних з огляду на її незначну складність.

Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує встановлену цією нормою межу.

Розгляд справи, що виникає з трудових відносин, у порядку спрощеного позовного провадження сам собою не свідчить про її малозначність, оскільки такий порядок розгляду цієї категорії справ безпосередньо передбачений пунктом 2 частини четвертої статті 19 та пунктом 2 частини першої статті 274 ЦПК України. На цю обставину Верховний Суд звертав увагу ще в ухвалі від 20 липня 2026 року, зазначивши, що спір між сторонами виник із трудових правовідносин.

При цьому суд першої інстанції цю справу малозначною не визнавав, а встановлена з урахуванням заявлених позивачем грошових вимог ціна позову не дає підстав для віднесення її до малозначних за критерієм, передбаченим частиною шостою статті 19 ЦПК України.

За таких обставин доводи Державного податкового університету не свідчать про те, що касаційне провадження у цій справі було відкрито помилково, а тому підстав для його закриття немає.

Ураховуючи наведене, клопотання Державного податкового університету про закриття касаційного провадження у цій справі задоволенню не підлягає.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Державного податкового університету про закриття касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Вичіков Віктор Васильович, залишити без задоволення.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 жовтня 2024 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 18 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко