Постанова від 31 серпня 2026 р. у справі №519/1066/25 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/1812/26

Справа № 519/1066/25

Головуючий у першій інстанції Лемець С. П.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.09.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Таварткіладзе О.М.,

суддів: Вадовської Л.М., Погорєлової С.О.,

за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Південного міського суду Одеської області від 30 вересня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на частку у спільному майна, -

В С Т А Н О В И В:

У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просить визнати квартиру АДРЕСА_1 житловим приміщенням, визнати за ним право власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_2 .

Свої вимоги позивач обґрунтував тим, що позивач є співвласником квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 55, 9 кв.м., разом із відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Зазначена квартира знаходиться у їх спільній частковій власності в рівних частках (по 1/3 частки кожному) на підставі Свідоцтва про право власності на житло, яке видане 21.11.1994 року Одеським припортовим заводом та зареєстроване в реєстрову книгу ОПЗ за № 701. Право спільної часткової власності на квартиру зареєстроване Южненським МБТІ.

Оригінал правовстановлюючого документу - Свідоцтва про право власності на житло у позивача відсутній, що створює перешкоди для реалізації його прав співвласника вищевказаної квартири.

Рішенням Південного міського суду Одеської області від 30 вересня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на частку у спільному майна– відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Південного міського суду Одеської області від 30 вересня 2025 рокускасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд в рішенні не надав оцінку змісту Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо відсутності державної реєстрації його права спільної часткової власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_2 , при умові наявності відомостей державної реєстрації права спільної часткової власності на зазначену квартиру за відповідачами.

Як свідчать матеріали справи, відповідачі ОСОБА_2 (його колишня дружина) та ОСОБА_3 (його син) за місцем реєстрації не проживають, їх місце знаходження мені достовірно не відомо, а тому захистити своє право шляхом отримання дублікату Свідоцтва він не може, оскільки для отримання дублікату Свідоцтва необхідне заява усіх співвласників квартири.

Як зазначено вище, зазначена обставина не є підставою позову. Підставою позову є відсутність в нього (втрата)оригіналу правовстановлюючого документу, але, не зважаючи на зазначене, необхідно звернути увагу на відсутність в справі, відзиву відповідачів на позовну заяву, з якого суду можливо було зробити висновок про визнання або не визнання позову відповідачами.

Більш того, визнання позову відповідачами є підставою для його задоволення згідно з ч. 4 ст. 206 ЦПК України, відповідно до якої, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Відсутність сумнівів у суду щодо наявності у мене суб`єктивного права на 1/3 частку спільної часткової власності на квартири повинно бути відтворено в резолютивній частині рішення суду.

Будучи в розумінні ст.ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, на 01.09.2026 року на 14:00 год. ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не з`явилися, причини неявки не повідомили, про проведення судового засідання в режимі відеоконференції не клопотали, заяв про відкладення розгляду справи не подавали.

Присутній в судовому засіданні в режимі відеоконференції представник ОСОБА_1 адвокат Дубінкін Юрій Миколайович не заперечував проти розгляду справи за фактичної явки.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав.

Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч.1 п.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду першої інстанції відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що наявність суб`єктивного права позивача, як співвласника квартири АДРЕСА_2 підтверджена відповідними доказами, не підлягає сумніву. Доказів втрати документа, який засвідчує право власності позивача на вищевказану квартиру, матеріали справи не містять. У позовній заяві позивач взагалі не зазначає про втрату ним документа, який посвідчував його право власності на спірне майно, а лише зазначає про його відсутність у нього.

Крім того, суд звернув увагу на відсутність доказів, що право власності позивача не визнається або оспорюється іншими особами.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає за необхідне зазначити про таке..

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_1 є співвласником квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 55, 9 кв. м., разом із відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Зазначена квартира знаходиться у їх спільній частковій власності в рівних частках (по 1/3 частки кожному) на підставі Свідоцтва про право власності на житло, яке видане 21.11.1994 року Одеським припортовим заводом та зареєстроване в реєстрову книгу ОПЗ за № 701. Право спільної часткової власності на квартиру зареєстроване Южненським МБТІ (а.с.4, 5, 29).

Крім того у 2018 році ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстрували у Державному реєстрі речових прав право власності на належні кожному з них по 1/3 частині прав власності на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 55, 9 кв. м.

Разом з тим у позивача відсутня у Державному реєстрі речових прав реєстрація належної йому на праві власності 1/3 частини № 4 будинку АДРЕСА_3 , загальною площею 55, 9 кв. м.

Колегія суддів виходить з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)). Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.).

З урахуванням цих норм права на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Отже, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 321ЦК України України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статей 316, 317, 328 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Положеннями частини другої статті 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи в який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Тобто, за вказаною нормою права, вимога про визнання права власності може бути пред`явлена лише власником спірного майна, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Така правова позиція відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у його постановах від 02 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17 та від 11 квітня 2019 року у справі № 910/8880/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.

Судом першої інстанції було правильно встановлено, що право власності позивача ОСОБА_1 на 1/3 частки квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 55, 9 кв. м., підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, яке видане 21.11.1994 року Одеським припортовим заводом та зареєстроване в реєстрову книгу ОПЗ за № 701.

З наданого позивачем свідоцтва про право власності на житло вбачається, що Южненським МБТІ право власності на квартиру позивача було зареєстроване в порядку та у спосіб, передбачений чинним на той момент законодавством.

Отже, 1/3 частки квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 55, 9 кв. м., належать на праві власності позивачу згідно вищевказаних правовстановлюючих документів, які є підставою виникнення права власності у позивача, що не потребує подальшої перевірки, оскільки такі документи належним чином підтверджують його право власності на зазначену квартиру.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) зазначено, що відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що це правило за аналогією закону має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно (зокрема тоді, коли з документа вбачається право власності особи, але не випливає однозначно, що майно є саме нерухомістю), але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою. Якщо така реєстрація здійснена, то належним способом захисту, як зазначено вище, є віндикаційний позов, а не позов про визнання права власності.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою. Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.).

В свою чергу, судом першої інстанції було вірно зазначено, що у позовній заяві позивач взагалі не зазначає про втрату ним документа, який посвідчував його право власності на спірне майно, а лише зазначає про його відсутність.

В апеляційній скарзі позивачем вже піднімається питання щодо втрати оригіналу свідоцтва про право власності та неможливості отримати його дублікат, оскільки необхідна заява усіх співвласників, проте їх місцезнаходження йому не відомо.

У відповідності до ч. 6 ст. 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

В засіданні судової колегії представник позивача адвокат Дубінкін Ю.М., який взяв участь у розгляді апеляційної скарги в режимі відеоконференцзв`язку пояснив, що відсутність у ОСОБА_1 оригіналу свідоцтва про право власності на житло, яким засвідчується право позивача на 1/3 частину у праві власності на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 55, 9 кв. м. перешкоджає позивачу у реалізації прав співвласника цієї квартири. При цьому представник позивача-скаржника зазначив, що ймовірно оригінал свідоцтва про право власності на квартиру може зберігатися у відповідачів ОСОБА_2 (його колишньої дружини) та ОСОБА_3 (сина позивача), але їх точне місцезнаходження невідомо, оскільки вони перебувають десь за кордоном і тому про знаходження правовстановлюючого документа на квартиру саме у них позивач лише припускає.

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частинами першою та другої статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Позивач у позові зазначає про відсутність у нього оригіналу свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 55, 9 кв. м., в якому визначені частки її співвласників, в тому числі і позивача. Також позивач вказує на необізнаність місця знаходження відповідачів, які ймовірно перебувають за кордоном і можливо, але не точно, мають у розпорядженні оригінал свідоцтва про право власності на квартиру.

Статтею 392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Тобто виходячи зі змісту норми статті 392 ЦК України власник може звернутися до суду з вимогою про визнання права власності на майно у разі наявності хоча б однієї з таких обставин: оспорювання або невизнання права власника майна на це майно або його частку у цьому майні іншою особою (іншими особами); втрата документа, який засвідчує право власності

Доведення існування таких обставин покладається на позивача – власника майна, про визнання права власності на яке або на частку в якому він звернувся в судовому порядку на підставі статті 392 ЦК України.

Встановивши, що матеріали справи не містять доказів про втрату позивачем документа про право власності на належну йому 1/3 частину у праві власності на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 55, 9 кв. м., а сам позивач в якості обґрунтування заявлених вимог саме на втрату свідоцтва про право власності на квартиру не посилається, а зазначає лише про відсутність цього документу саме у нього, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 55, 9 кв. м. з підстав ст. 392 ЦК України.

Пояснюючи про ймовірність знаходження оригіналу свідоцтва про право власності на квартиру в інших співвласників, представник позивача разом з тим не стверджує, що інші співвласники дійсно мають оригінал свідоцтва про право власності на квартиру та не визнають чи оспорюють право позивача на належному йому у власності частку у квартирі, а вказує, що йому невідомо місцезнаходження інших співвласників (колишньої дружини та сина), які можуть перебувати за кордоном.

Доводи апеляційної скарги правильність висновку суду першої інстанції не спростовують.

Сама по собі необізнаність позивача про місцезнаходження інших співвласників квартири, дійсно не є належним підтвердженням, що ці особи дійсно оспорюють, або не визнають його право власності на частку у квартирі, де їм спільно з позивачем належить по 1\3 частини квартири кожному і що оригінал свідоцтва про право власності на квартиру насправді точно перебуває у них.

Крім того, позивачем не надано докази втрати свідоцтва про права власності або ним самим або іншими співвласниками.

Колегія суддів звертає увагу, що той доказ, який наданий представником скаржника до апеляційної скарги – рішення державного реєстратора Калашника Д.М. Виконавчого комітету Південнівської міської ради Одеського району Одеської області про залишення без руху заяви від 10.10.2025 року за реєстраційним номером 69346649 у зв`язку з поданням документів для державної реєстрації прав не у повному обсязі, зокрема свідоцтва про право власності чи його дубліката, не може бути прийнятим судом апеляційної інстанції, оскільки даний доказ не був поданий до суду першої інстанції без поважних причин.

Так оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалене 25.09.2025 року, а звернення позивача до державного реєстратора з відповідною заявою про державну реєстрацію речових прав відбулось 10.10.2025 року, тобто через 10 днів після ухвалення рішення суду, що не узгоджується з ч. 3 ст. 367 ЦПК України.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що зі змісту копії рішення державного реєстратора не вбачається, хто саме звернувся до нього із заявою, зареєстрованою за № 69346649 та який зміст цієї заяви, про яку саме реєстрацію речових прав і по якому конкретно об`єкті нерухомого майна йде мова у заяві.

Також рішення державного реєстратора Калашника Д.М. Виконавчого комітету Південнівської міської ради Одеського району Одеської області про залишення без руху заяви від 10.10.2025 року за реєстраційним номером 69346649 у зв`язку з поданням документів для державної реєстрації прав не у повному обсязі само по собі достовірно може підтверджувати лише ненадання заявником державному реєстратору оригіналу свідоцтва про право власності на квартиру, але не є належним і достатнім підтвердженням, що ненадання оригіналу свідоцтва держаному реєстратору, пов`язано саме із втратою позивачем даного документу.

Як вже зазначалось, у позовній заяві ОСОБА_1 вказав саме про відсутність у нього оригіналу свідоцтва про право власності на квартиру (документа, який засвідчує його право власності), а не про його втрату, на що обґрунтовано звернув увагу міський суд.

Виходячи із заявлених підстав позову про визнання права власності з посиланням на відсутність у позивача документу, що підтверджує право власності, колегія суддів погоджується з остаточним висновком суду про відмову у вимогах про визнання права власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 55, 9 кв. м. з підстав ст. 392 ЦК України.

Таким чином, колегія суддів констатує, що лише за доведеності втрати оригіналу свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 55, 9 кв. м. і лише у разі, якщо саме така підстава наведена у відповідному позові про визнання права власності в порядку ст. 392 ЦК України, вимоги позивача можуть бути задоволені.

Проте позивач не навів жодну із обставин, існування яких надає підставу для визнання за ним права власності в порядку ст. 392 ЦК України.

Відсутність у позивача оригіналу свідоцтва про право власності не є тотожнім втраті документа, який прямо передбачено в якості передумови звернення до суду з позовом в порядку статті 392 ЦК України. Тобто відсутність документа більш поширене поняття ніж втрата, оскільки відсутність документа в особи не завжди є наслідком його втрати, в той час, як втрата документа завжди має наслідком його відсутність.

Тому висновок суду першої інстанції за наведених вище обставин про відмову позивачу у позові є обґрунтованим.

Разом з тим, позивач не позбавлений права на подання нового позову і наведенням в якості підстав позову саме про втрату документа, яку необхідно довести шляхом звернення до правоохоронних органів та публічним оголошенням про втрату документу в ЗМІ.

Колегія суддів засновує свій висновок на тому, що виходячи зі змісту поданого ОСОБА_1 позову останній не вказував в якості підстави задоволення позову саме про втрату свідоцтв, зазначаючи лише про його відсутність в нього самого.

Само по собі посилання суду в оскаржуваному рішенні на недоведення позивачем фактів оспорювання або невизнання права власності на належну позивачу частку у майні іншими особами по суті є відповіддю суду на усні пояснення позивача та його представника під час розгляду справи в суді першої інстанції, і не можуть вважатися висновками суду саме щодо підстав позовної заяви ОСОБА_1 , оскільки останній у позовній заяві таких підстав у позові не наводив.

Фактично правильність висновку суду першої інстанції стосується того, що у позовній заяві позивач взагалі не зазначає про втрату ним документа, який посвідчував його право власності на спірне майно, а лише вказує про його відсутність у нього.

Доводи апеляційної скарги зведені лише до незгоди з остаточним висновком районного суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Таким чином, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, рішення суду - без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Південного міського суду Одеської області від 30 вересня 2025 року– залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 16.09.2026 року.

Головуючий О.М. Таварткіладзе

Судді: Л.М. Вадовська

С.О. Погорєлова