Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №334/7169/25 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 16.09.2026 Справа № 334/7169/25

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 334/7169/25 Головуючий у 1-й інстанції: Турбіна Т.Ф.

Провадження № 22-ц/807/1682/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.

Провадження № 22-ц/807/1682/26-2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Трофимової Д.А.

суддів: Гончар М.С.,

Онищенка Е.А.

при секретарі Книш С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційними скаргами ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Железняка Віктора Кузьмича, на рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2026 року, ОСОБА_2 , в особі представника – адвоката Мухіної Людмили Сергіївни, на додаткове рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 10 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Железняк Лариси Володимирівни, до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору дарування житлового будинку,

У С Т А Н О В И В:

У серпні 2025 року ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Железняк Л.В., звернулася до суду з вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначала, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04.08.1983 року. У 2006 році шлюб розірвано.

У період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було придбано за спільні кошти, згідно договору купівлі-продажу, що зареєстрований товарною біржею «Універсальна біржа Хортиця» 31.10.1997 року за № 2938, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який зареєстрований на ім`я ОСОБА_3 .

Після розірвання шлюбу позивач звернулася до ОСОБА_3 з вимогою здійснити поділ майна, придбаного під час шлюбу за спільні кошти та зареєстрованого на ім`я ОСОБА_3 , зокрема, житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 подали до суду позови про поділ майна подружжя. Справа розглядалась Ленінським (Дніпровським) районним судом м. Запоріжжя, справа № 2- 26/08.

За результатами розгляду вказаної справи ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29.04.2008 року затверджено мирову угоду, за якою: Рябікін зобов`язався протягом 15 днів оформити право власності на 1/2 частку житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , за дочкою ОСОБА_5 ; ОСОБА_1 не заперечує проти оформлення права власності на 1/2 частку зазначеного житлового будинку за дочкою - ОСОБА_5 ; витрати, пов`язані з оформленням права власності 1/2 частки будинку покладаються на обидві сторони в рівних частках; ОСОБА_1 виділяється металевий гараж № НОМЕР_1 в ГЕК «Фронтовик», розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Сапожникова, 1; та будинок у АДРЕСА_2 , вартістю 1500 грн.; ОСОБА_1 відмовляється від позовних вимог про розподіл наступного майна: автомобіля ZUKA, автомобіля ЕРАЗ, на споруди, розташовані за адресою: АДРЕСА_3 ; ОСОБА_3 відмовляється від позовних вимог про розподіл споруди, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , яка складається з павільйону вартістю 5647,00 грн.

ОСОБА_1 не відмовлялась від своєї частки у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а його поділ був узгоджений іншим чином: на ОСОБА_3 було покладено зобов`язання здійснити відчуження 1/2 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , на користь дочки ОСОБА_6 .

Після укладення мирової угоди позивачка продовжувала користуватись житловим будинком до 2022 року. В житловому будинку до цього часу знаходиться належне їй майно та речі. З 2022 року позивачка та ОСОБА_4 перебувають в евакуації у Німеччині через війну.

З часу укладення мирової угоди ОСОБА_3 не відмовлявся від її добровільного виконання, однак через брак у нього коштів, переоформлення права власності на дочку весь час відкладалось.

У вересні 2015 року ОСОБА_3 повідомив, що має намір подарувати свою частку житлового будинку сину ОСОБА_2 . Позивачка проти цього не заперечувала, оскільки визнавала за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину житлового будинку та його право розпорядитися нею на власний розсуд.

01.10.2015 на запрошення відповідачів позивачка, як співвласник житлового будинку, прибула до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Гармашова Г.М., де підписала заяву про те, що не заперечує проти договору дарування. При цьому вона була впевнена, що ОСОБА_3 розпоряджається виключно своєю 1/2 часткою житлового будинку.

Текст договору позивачці нотаріус не зачитував та не надавав для ознайомлення, оскільки вона не була стороною договору. Сторони за договором, відповідачі у справі, також не надавали їй договір.

Після оформлення договору дарування на сина ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не повідомив позивачку про дарування житлового будинку в цілому, продовжував ухилятися від виконання умов мирової угоди щодо переоформлення 1/2 частку житлового будинку на дочку.

У серпні 2025 року ОСОБА_3 повідомив позивачку, що син ОСОБА_2 та його дружина вигнали його з будинку та висловлюють намір продати його, і що на будинок вже є покупець та пояснив, що в 2015 році подарував ОСОБА_2 житловий будинок в цілому.

Вважає, що договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_7 01.10.2015, належить визнати недійсним, оскільки укладений договір дарування від 01.10.2015 суперечить ст. 317 ЦК України та іншим нормам матеріального права. Порушення полягають у наступному.

ОСОБА_3 на час укладення договору дарування не був законним власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , в цілому, відповідно до ухвали Ленінського районного суду м. Запоріжжя у цивільній справі № 2-26/08, яка набула законної сили 06.05.2008, за якою він взяв на себе певні зобов`язання з метою забезпечення права власності позивача на 1/2 частину будинку, тому ОСОБА_3 не вправі був 01.10.2015 здійснювати відчуження житлового будинку.

Внаслідок укладення договору дарування були порушені житлові і майнові права та інтереси позивачки, зокрема, право на користування, володіння та розпорядження належною їй 1/2 частиною житлового будинку, договір дарування було укладено всупереч законному судовому рішенню.

ОСОБА_3 за договором дарування від 01.10.2015 подарував ОСОБА_2 належну позивачці частку житлового будинку, не будучи її законним власником, тобто вчинив правочин з грубим порушенням приписів ст. 317 ЦК України.

Позивачка свою частку житлового будинку не дарувала і не доручала її відчужувати на користь ОСОБА_2 .

Договір дарування від 01.10.2015 не відповідає внутрішній волі позивачки, вчинений всупереч її волі і її намірам та їй на шкоду.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просила суд: визнати недійсним з моменту укладення договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що укладений 01.10.2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гармашовим Г.М., та привести сторони у первісний стан.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Железняк Лариси Володимирівни, до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору дарування житлового будинку відмовлено.

У червні 2026 року від ОСОБА_2 , в особі представника – адвоката Мухіної Л.С., надійшла заява про ухвалення додаткового рішення.

В обґрунтування заяви зазначає, що ОСОБА_2 до закінчення судових дебатів було подано заяву про стягнення з позивачки судових витрат на правову допомогу в розмірі 21800,00 грн., яка складається з: підготовка та складання відзиву на позовну заяву від імені ОСОБА_2 , в тому числі вивчення позовної заяви та доданих до неї матеріалів - 3000,00 грн.; складання заяви про попередній розрахунок судових витрат - 300,00 грн.; складання заяви про застосування строку позовної давності - 500,00 грн.; складання клопотання про відмову у визнанні позову - 500,00 грн.; участь в судових засіданнях: 14.10.2025, 29.10.2025, 28.02.2026, 11.03.2025, 31.03.2026, 14.04.2026, 20.05.2026, всього 7 судових засідань - 17500,00 грн (2500 х 7 = 17500).

На підтвердження зазначених в детальному розрахунку витрат на правову допомогу надано: копію договору про надання правової допомоги, укладеного між адвокатом Мухіною Л.С. та ОСОБА_2 08.09.2025; копію додаткової угоди №1 до договору про надання правової допомоги від 08 вересня 2025 року з відмітками про сплату коштів відповідачем та отримання їх адвокатом; копії квитанцій про сплату гонорару - 6 шт.

В поданій заяві зазначено про надання доказів на підтвердження понесених витрат протягом 5 днів після ухвалення рішення суду. Рішення ухвалено 29.05.2026, але проголошено у відсутності відповідача ОСОБА_2 та його представника. З текстом рішення представник відповідача Рябікіна О.О. ознайомлена 04.06.2026, що підтверджується довідкою з підсистеми «Електронний суд».

Посилаючись на вказані обставини, Рябікін О.О., в особі представника – адвоката Мухіної Л.С., просив: поновити ОСОБА_2 строк на подання доказів понесених судових витрат, ухвалити додаткове рішення, яким стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на правничу допомогу в сумі 21 800,00 грн.

Від представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Железняк Л.В. до суду першої інстанції надійшли заперечення на заяву про стягнення судових витрат, в яких вона зазначила, що вважає вимогу відповідача про стягнення судових витрат на правничу допомогу необґрунтованою.

Так, підстав для поновлення строку відповідачу на подання доказів про витрати на правничу допомогу немає, оскільки остання оплата послуг адвокату за наданими квитанціями була здійснена 20.05.2026, суд перейшов до стадії ухвалення рішення 13.05.2026 року, і ніщо не заважало відповідачу вчасно, у встановлений законом строк подати заяву про стягнення витрат.

Вважає, що надані представником відповідача первинні документи не відповідають діючому законодавству.

Відповідачем 15.09.2025 подано відзив у справі. Однак відповідач не надав попередній розрахунок витрат разом з відзивом на позовну заяву, не послався на нього, не повідомляв суд про подальше подання розрахунку витрат.

Подане 31.10.2025 представником відповідача клопотання про долучення до матеріалів справи попереднього розрахунку судових витрат судом не розглядалось. Крім того, вказане клопотання не відповідає долученому до нього договору від 08.09.2025, який не містить умов оплати та принципу розрахунку витрат на правничу допомогу.

До клопотання від 31.10.2025 не долучена ніби то наявна на той час угода № 1 до договору.

У матеріалах справи відсутній акт приймання-передачі наданих послуг, відсутній детальний опис робіт із зазначенням витраченого часу та вартості кожного виду робіт.

Сама лише наявність договору та платіжного документа не підтверджує, які саме послуги були фактично надані. Квитанції, що надані до заяви про ухвалення додаткового рішення, не підтверджують, у якій справі оплачені послуги та які саме. На даний час в Дніпровському районному суді м. Запоріжжя на розгляді перебувають три справи: 334/7169/25 - дана справа, 334/7268/25 - про визнання права користування житлом та вселення, 334/8138/25 - про стягнення боргу. У всіх справах Рябікіна О.О. представляє адвокат Мухіна Л.С.

Стороною не надано детального опису робіт безпосередньо у справі, що розглядається, як того вимагає норма ч. 3 ст. 137 ЦПК України.

Матеріали справи не містять даних про те, скільки часу представник витратив на підготовку документів, які конкретно документи, коли та за який час склав, як розраховував участь у судових засіданнях, які тривали різний проміжок часу. Оскільки неможливо перевірити реальність та обсяг витраченого часу, сума витрат є надуманою та документально не підтвердженою.

Щодо наданого основного договору про надання правничої допомоги та додаткової угоди № 1 про надання правової допомоги зазначила, що обидва документи носять неконкретний та абстрактний характер, укладений 08.09.2025 між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 договір (та угода № 1) не містять істотних умов договору.

Погодинна оплата або механізм розрахунку не зазначені в основному договорі про правничу допомогу. Між тим, виключно за цим договором можливо стягнути витрати, оскільки вони можуть стягуватись лише за професійну правничу допомогу.

Крім того, угода № 1 також не містить переліку фактично складених документів, витраченого часу на їх складення, часу участі у судових засіданнях, часу проведення консультацій тощо. Угода не містить заключного підпису клієнта.

За договором про правничу допомогу від 08.09.2025 неможливо розрахувати обґрунтованість оплати за конкретно витрачений час чи встановити інші умови розрахунку оплати (в угоді зазначена приблизна вартість правових послуг - «до» або «від» такої то суми).

Сама ж по собі угода № 1 є неналежним документом для стягнення витрат та також не містить конкретного розрахунку витраченого часу особою, яка надавала правову допомогу, ні навіть назв складених документів, як то написання позовної заяви, запитів, клопотань, так і час участі у судових засіданнях тощо. Тому заявлена сума для стягнення не може бути задоволена через необґрунтованість та суперечливість.

Про неконкретність та абстрактність умов договору свідчить те, що у ньому не визначено чіткого переліку дій адвоката, вартості конкретних послуг (наприклад, ціни за написання позову чи участь у засіданні, тобто відсутня калькуляція витраченого часу) або погодинної ставки.

Умови договору не дозволяють встановити, чи стосується узгоджений сторонами гонорар судової справи № 334/7169/25. Оплата за квитанціями здійснювалась не за угодою № 1 до договору, а за договором від 08.09.2025, що вбачається зі змісту квитанцій.

Вказує, що враховуючи відсутність акту виконаних робіт, абстрактні умови договору та відсутність детального опису наданих послуг та витраченого часу, сторона відповідача не виконала свій процесуальний обов`язок щодо доведення розміру судових витрат. З цих підстав просила відмовити у задоволенні вимоги про стягнення витрат на правничу допомогу у повному обсязі.

Додатковим рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 10 червня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 , поданої в особі представника – адвоката Мухіної Людмили Сергіївни, про ухвалення додаткового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Железняк Лариси Володимирівни, до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору дарування житлового будинку відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2026 року, ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Железняка В.К., подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі, стягнути з відповідачів судові витрати.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що суд помилково вказав в оскаржуваному рішенні, що позивачка і відповідач ОСОБА_3 визнають житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок) спільною сумісною власністю. Навпаки, вони стверджували, що на час укладення договору дарування 01.10.2015 р. режим спільної сумісної власності щодо житлового будинку вже не існував, так як був припинений судовим рішенням у цивільній справі про поділ майна подружжя Рябікіних - ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29.04.2008 р. про затвердження мирової угоди щодо поділу майна подружжя у цивільній справі № 2-26/08.

Зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги положення ч. 3 ст. 372 ЦК України, де вказано, що у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Тому суд не вправі був застосовувати при вирішенні спору норми права, які регулюють правовідносини щодо майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, а зобов`язаний був керуватись нормами права, які регулюють правовідносини щодо майна, яке перебуває у спільній частковій власності.

Між тим, суд дійшов помилкового висновку, що за договором дарування від 01.10.2015 р. було здійснено дарування майна, яке перебуває у спільній сумісній власності. В дійсності на той час (01.10.2015 р.) житловий будинок перебував у спільній частковій власності, і один із співвласників спільної часткової власності ( ОСОБА_3 ) розпорядився в т.ч. половиною житлового будинку, яка належала іншій особі без наявності для того повноважень (за відсутності договору доручення).

Крім того, суд не дав належної оцінки заяві позивачки від 01.10.2015 р. на адресу приватного нотаріуса Гармашова Г.М., зміст якої вона не читала та не розумілася на юридичних тонкощах статусу спільної власності. Тому, на думку представника позивача, суду належало детально дослідити зміст заяви позивачки від 01.10.2015 р. з урахуванням вже існуючого судового рішення: ухвали Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29.04.2008 р. про затвердження мирової угоди щодо поділу майна подружжя ОСОБА_9 у цивільній справі № 2-26/08 та рішення суду про розірвання шлюбу між подружжям ОСОБА_9 .

Заява позивачки від 01.10.2015 р. на адресу приватного нотаріуса Гармашова Г.М. про надання згоди ОСОБА_3 подарувати відповідачу житловий будинок за адресою: АДРЕСА_4 , в якій вказано, що житловий будинок перебуває у спільній сумісній власності сторін, по суті є нікчемним правочином, оскільки на момент посвідчення договору дарування житловий будинок не перебував у спільній сумісній власності, а перебував у спільній частковій власності, внаслідок чого за чинним законодавством для відчуження ОСОБА_3 належної йому половини житлового будинку не потрібна була згода позивачки.

Звертає увагу, що Ленінський районний суд м. Запоріжжя 29.04.2008 р. розглянув цивільну справу № 2-26/08 про поділ майна подружжя і ухвалою, яка набула законної сили 06.05.2008 року, затвердив мирову угоду про поділ житлового будинку між подружжям ОСОБА_9 . Внаслідок затвердження судом мирової угоди спільна сумісна власність на житловий будинок була припинена відповідно до ч. 3 ст. 372 ЦК України, та виникла спільна часткова власність.

Суд в оскаржуваному рішенні не пояснює, яким чином та коли спільна часткова власність позивачки і ОСОБА_3 на житловий будинок, яка була припинена судовим рішенням 29.04.2008 р., знову перетворилась на спільну сумісну власність. Викладене свідчить, що при вирішенні справи суд проігнорував судове рішення - ухвалу Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29.04.2008 р. про затвердження мирової угоди щодо поділу майна подружжя ОСОБА_9 у цивільній справі № 2-26/08, яке є обов`язковим, в т.ч. для судів.

За умовами мирової угоди від 29.04.2008 р. та ухвали суду від 29.04.2008 р. про затвердження мирової угоди, ОСОБА_3 визнав, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_4 , є спільним майном, яке підлягає поділу, і що він є власником 1/2 частини житлового будинку, а дружині належить на праві власності друга половина житлового будинку. На виконання мирової угоди та ухвали суду ОСОБА_3 зобов`язаний здійснити відчуження 1/2 частини житлового будинку (право на яку набула за судовим рішенням позивачка) виключно на користь їх дочки ОСОБА_10 . Вказане судове рішення чинне до цього часу та підлягає виконанню.

Мирова угода та ухвала суду не передбачають випадку припинення обов`язку ОСОБА_3 подарувати 1/2 частину житлового будинку дочці ОСОБА_5 у разі не укладення ним правочину у строк протягом 15 днів. Тобто, після спливу 15 днів з дня набуття судовим рішенням законної сили, залишається незмінним (чинним) для ОСОБА_3 обов`язок подарувати 1/2 частину житлового будинку дочці ОСОБА_5 .

До речі, дочка сторін ОСОБА_11 вправі вимагати укладення такого правочину, як набувач майна за ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29.04.2008 р. у цивільній справі № 2-26/08.

Зауважує, що 29.04.2008 р. суд прийняв ухвалу про затвердження мирової угоди. Ухвала набула законної сили 06.05.2008 р., і не була оскаржена в апеляційному порядку.

Варіанти поділу майна, тим більше, за умовами мирової угоди, можуть бути різними. Головне, що сторони спору щодо поділу спільного майна, досягли згоди про порядок його поділу з припиненням права спільної сумісної власності на майно. За умовами мирової угоди та ухвали суду про її затвердження позивачка не відмовилась від належної їй 1/2 частини у житловому будинку, а після затвердження мирової угоди ухвалою суду, була впевнена, що її право власності на 1/2 частину житлового будинку забезпечено судовим рішенням та не може бути порушено ОСОБА_3 чи іншими особами, і мирова угода буде виконана.

01.10.2015 року на підставі договору дарування ОСОБА_3 подарував в цілому житловий будинок АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 прийняв у дар житловий будинок, хоча був обізнаний про поділ житлового будинку між батьками і про належність батьку тільки 1/2 частини житлового будинку.

У вересні 2015 року ОСОБА_3 повідомив позивачці, що має намір подарувати свою частку житлового будинку сину ОСОБА_2 . Позивачка не заперечувала проти цього, визнавала за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину житлового будинку за умовами мирової угоди та його право розпорядитися на власний розсуд своєю часткою житлового будинку. Вважала своє право захищеним. При цьому позивачка була впевнена, що ОСОБА_3 розпоряджається виключно своєю частиною житлового будинку. Текст договору дарування позивачка не читала, бо приватний нотаріус не вправі був надавати його позивачці, яка не була стороною договору дарування. Сторони за договором, відповідачі у справі, також приховали від неї зміст і суть договору дарування, які стали їй відомі від ОСОБА_3 тільки в серпні 2025 року, коли син ОСОБА_2 вигнав батька з житлового будинку.

ОСОБА_3 на час укладення договору дарування не був законним власником житлового будинку в цілому, оскільки йому з 06.05.2008 р. належала тільки 1/2 частина житлового будинку у праві спільної часткової власності на житловий будинок. Право власності ОСОБА_1 було забезпечено мировою угодою у вигляді зобов`язання. ОСОБА_3 на час укладення договору дарування міг розпорядитись тільки належною йому 1/2 частиною житлового будинку за приписами ст. 361 ЦК України.

ОСОБА_3 за договором дарування від 01.10.2015 р. подарував ОСОБА_2 належну позивачці 1/2 частину житлового будинку, не будучи її законним власником, тобто вчинив правочин з грубим порушенням приписів ст. 317 ЦК України.

Позивачка дотримувалась домовленостей мирової угоди, свою половину житлового будинку не відчужувала і не доручала іншим особам (в т.ч. ОСОБА_3 ) здійснити її відчуження. Окрім того, позивачка не схвалила вчинений ОСОБА_3 правочин, оспорює його у судовому порядку. Договір дарування від 01.10.2015 р. не відповідає внутрішній волі позивачки, вчинений всупереч її волі і її намірам, та вчинений на шкоду їй.

Зауважує, що суд не об`єктивно оцінив покази свідків ОСОБА_12 та ОСОБА_13 .

Інші учасники справи судове рішення не оскаржили.

Не погоджуючись із додатковим рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 10 червня 2026 року, ОСОБА_2 , в особі представника – адвоката Мухіної Л.С., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, просить додаткове рішення скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити вимогу про стягнення судових витрат в сумі 21 800 грн.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що при поданні до суду заяви про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат представником ОСОБА_2 надано суду копію договору про надання правової допомоги від 08 вересня 2025 року, укладеного між адвокатом Мухіною Л.С. та ОСОБА_2 , копію додаткової угоди № 1 від 08 вересня 2025 року до зазначеного договору, копії квитанцій про сплату ОСОБА_2 гонорару адвокату. В тексті самої заяви зазначено детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, із зазначенням їх вартості.

З додаткової угоди вбачається, що розмір гонорару адвоката визначається в фіксованому розмірі, а не погодинної оплати, що виключає необхідність зазначати кількість часу, витраченого на підготовку та складання документу або на інші послуги.

Щодо необхідності складання акту приймання-передачі виконаних адвокатом робіт, то ні Законом України «Про адвокатуру», ні ЦПК України не передбачено обов`язковості такого документу для підтвердження виконаних адвокатом послуг.

Інші учасники справи додаткове рішення суду не оскаржили.

Учасники справи своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, на подання відзиву на апеляційні скарги не скористалися.

За нормами ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, додаткового рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Железняка В.К., слід залишити без задоволення, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в особі представника – адвоката Мухіної Л.С. - задовольнити частково з наступних підстав.

Щодо оскарження рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2026 року

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно було придбане подружжям в період шлюбу, воно було об`єктом права спільної сумісної власності подружжя незалежно від того, що було зареєстроване на ОСОБА_3 , на момент його відчуження за спірним договором дарування від 01.10.2015 залишалось об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_3 і ОСОБА_1 . Вимоги закону щодо відчуження спільного майна при укладенні спірного договору дарування були в повній мірі дотримані, а відтак, судом не встановлено підстав, передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України, для визнання договору дарування недійсним. З урахуванням викладеного, суд виснував, що позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Апеляційний суд погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 04.08.1983 року зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_2 .

Згідно актового запису про розірвання шлюбу № 520 від 02.11.2006 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

В період перебування ОСОБА_3 і ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі було придбано спірний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 31.10.1997, зареєстрованого Товарною біржею «Універсальна біржа «Хортиця» 31.10.1997 за № 2398, зареєстрованого ЗМБТІ 11.12.1997 і записаного в реєстрову книгу № 169 за № 28896.

Житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , придбаний під час шлюбу ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , є їхньою спільною сумісною власністю, що визнається останніми.

У 2008 році ОСОБА_1 і ОСОБА_3 звернулися до Ленінського районного суду м. Запоріжжя з позовами про поділ майна подружжя.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29.04.2008 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна, визнання права власності на 1/2 частку жилого будинку, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, було затверджено мирову угоду, згідно якої:

- ОСОБА_14 зобов`язався протягом 15 днів оформити право власності на 1/2 частку житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , за дочкою ОСОБА_5 ;

- ОСОБА_1 не заперечує проти оформлення права власності на 1/2 частку зазначеного житлового будинку за дочкою - ОСОБА_5 ;

- витрати, пов`язані з оформленням права власності 1/2 частку будинку покладаються на обидві сторони в рівних частках;

- ОСОБА_1 виділяється металевий гараж № НОМЕР_1 в ГЕК «Фронтовик», розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Сапожникова, 1, та будинок у АДРЕСА_2 , вартістю 1500 грн.;

- ОСОБА_1 відмовляється від позовних вимог про розподіл наступного майна: автомобіля ZUKA, реєстраційний номер НОМЕР_3 , автомобіля ЕРАЗ, на споруди, розташовані за адресою: АДРЕСА_3 ; ОСОБА_3 відмовляється від позовних вимог про розподіл споруди, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , яка складається з павільйону, вартістю 5647,00 грн.

Закрито провадження по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна, визнання права власності на 1/2 частку жилого будинку, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна.

Ухвала Ленінського районного суду м. Запоріжжя про затвердження мирової угоди від 29.04.2008 набрала законної сили 06.05.2008.

При цьому, у який спосіб ОСОБА_14 належало здійснити відчуження 1/2 частини житлового будинку, який перебував у спільній сумісній власності подружжя, на користь третьої особи, сторони мирової угоди не визначили.

Виконання мирової угоди в порядку і в строки, передбачені цією угодою, особи, які її уклали, не здійснювали. Зокрема, жодних правочинів щодо відчуження 1/2 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_5 не укладалося.

01.10.2015 ОСОБА_3 на підставі договору дарування подарував житловий будинок АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 0,1000 га, кадастровий номер 2310100000:04:007:0362. Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гармашовим Г.М. та зареєстровано в реєстрі за № 2187.

Також 01.10.2015 приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гармашовим Г.М. проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 31.10.1997, зареєстрованого Товарною біржею «Універсальна біржа «Хортиця» 31.10.1997 за № 2398, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Витягом з державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 01.10.2015, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 739632023101.

Зі змісту договору дарування вбачається, що при його укладанні нотаріусом перевірено відсутність заборони (арешту), відсутність податкової та інших застав та відсутність обтяження нерухомого майна іпотекою та сторін правочину.

ОСОБА_3 при укладанні договору запевнив, що право користування відчужуваним нерухомим майном малолітні та неповнолітні особи не мають, недієздатні та/або обмежено дієздатні особи не мають, права зазначених осіб не порушуються. Даний факт перевірено нотаріусом за довідкою № б/н від 30.09.2015, виданого квартальним комітетом № 151 м. Запоріжжя.

В п. 5 договору дарування вказано, що дарувальник свідчить, що відчужуване нерухоме майно на момент укладення цього договору нікому іншому не продане, не подароване, в оренду не здане, іншим способом не відчужене, під заставою, податковою заставою, забороною (арештом) не перебуває, воно не є предметом договору іпотеки, судового спору щодо нього немає, сервітути щодо нього не встановлені, як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не внесений, як юридична адреса не використовується, а також прав у третіх осіб, в тому числі прав користування, як у межах, так і за межами України не має.

При підписанні договору сторони підтвердили, що вони однаково розуміють значення, умови договору та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на договорі, про що зазначено в п. 20 договору.

В п. 9 договору дарування від 01.10.2015 вказано, що цей правочин здійснюється за згодою колишньої дружини дарувальника – ОСОБА_1 , про що свідчить її заява, підпис на якій засвідчений Гармашовим Г.М., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу 01.10.2015 за р.№ 2186.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 03.09.2025 було витребувано у Запорізького обласного державного нотаріального архіву копії документів з реєстраційної справи за договором дарування від 01.10.2015, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гармашовим Г.М., укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 щодо дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

В реєстраційній справі за договором дарування від 01.10.2015, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , міститься заява ОСОБА_1 на ім`я приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Гармашова Г.М. від 01.10.2015, якою вона дала згоду своєму колишньому чоловіку – ОСОБА_3 (перебували у шлюбі з 04.08.1983 року, розлучились 02.11.2006 року) на укладання договору дарування, за яким він дарує – житловий будинок АДРЕСА_1 – ОСОБА_2 . Нерухоме майно, яке буде даруватися, є їх з ОСОБА_3 спільною сумісною власністю, як таке, що набувалось у період перебування у зареєстрованому шлюбі. Повідомила, що шлюбний договір між ними не укладався. Вказала, що виходячи з власного волевиявлення, діє добровільно і перебуває при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміє значення своїх дій, попередньо ознайомлена нотаріусом з приписами цивільного законодавства. Приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Гармашов Г.М. засвідчив справжність підпису ОСОБА_1 , який зроблений у його присутності. Заява зареєстрована в реєстрі за № 2186.

В заяві чітко викладено її зміст, однозначно описано об`єкт нерухомого майна, який відчужується, при цьому підписуючи заяву позивачка підтвердила, що вона українською мовою володіє в обсязі для розуміння цього документа.

Після укладення договору дарування житлового будинку від 01.10.2015 та по теперішній час ОСОБА_2 разом зі своєю дружиною ОСОБА_15 та дітьми ОСОБА_16 , ОСОБА_17 проживають в подарованому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою № 19152-06.4-27 від 27.08.2025, виданою Департаментом адміністративних послуг Запорізької міської ради, в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_15 .

Як вбачається з довідки, яка видана АТ КБ «Приватбанк», ОСОБА_2 та ОСОБА_15 протягом 2019-2025 років здійснювали комунальні платежі за адресою: АДРЕСА_1 .

В судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_12 суду пояснила, що вона проживає за адресою: АДРЕСА_3 . З ОСОБА_3 та ОСОБА_1 вони стали сусідами в 90-х роках. Сім`я ОСОБА_9 використовувала будинок як дачу, а проживали в іншому місці. ОСОБА_1 в будинку ніколи не проживала. ОСОБА_1 розповіла їй, що подарувала будинок сину. В будинку проживав ОСОБА_2 зі своєю сім`єю, робили в ньому ремонт. Пізніше з ними почав проживати ОСОБА_3 . Про поділ будинку між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 їй нічого не відомо.

Свідок ОСОБА_13 суду пояснила, що вона працювала разом з ОСОБА_1 на базарі та знає її з 2012 року. На роботі всі знали, що вона подарувала будинок сину ОСОБА_2 на весілля, та він переїхав проживати в цей будинок. Під час війни ОСОБА_1 з донькою виїхала проживати за кордон.

Мотиви, якими керується апеляційний суд, та застосовані норми права.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

У постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року в справі № 628/1475/19 (провадження № 61-7554св21) зазначено, що «правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні».

У постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22) зазначено, що «кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК).

Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Відповідно до розділу VІІ «Прикінцеві положення» Сімейного кодексу України вказаний кодекс регулює правові відносини, які виникли після набрання ним чинності, тобто після 01 січня 2004 року.

До 01 січня 2004 року чинним був Кодекс про шлюб та сім`ю України, який діяв на час виникнення спірних правовідносин.

За змістом ст. 22 КпШС майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Статтею 28 КпШС встановлено, що в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

За змістом ч. 2 ст. 29 КпШС поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.

Суд першої інстанції правильно виснував, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , був придбаний під час шлюбу ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , та є їхньою спільною сумісною власністю, що визнається останніми. Якщо нерухоме майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.4 ст. 263 ЦПК України).

Верховний Суд у постанові від 21 грудня 2020 року у справі № 465/1520/16-ц вказав на те, що правовий режим спільної власності може передбачати визначення часток кожного із співвласників у праві спільної власності (спільна часткова) або відсутність такого визначення у праві спільної власності (спільна сумісна). Згідно з наведеним критерієм спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну.

У постанові від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц Верховний Суд вказав на те, що при розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу).

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Так, у п. 9 договору дарування від 01.10.2015 року вказано, що цей правочин здійснюється за згодою колишньої дружини дарувальника – ОСОБА_1 , про що свідчить її заява, підпис на якій засвідчений Гармашовим Г.М., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу 01.10.2015 за р.№ 2186.

В реєстраційній справі за договором дарування від 01.10.2015 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , міститься заява ОСОБА_1 на ім`я приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Гармашова Г.М. від 01.10.2015, якою вона дала згоду своєму колишньому чоловіку – ОСОБА_3 (перебували у шлюбі з 04.08.1983 року, розлучились 02.11.2006 року) на укладання договору дарування, за яким він дарує – житловий будинок АДРЕСА_1 – ОСОБА_2 . Нерухоме майно, яке буде даруватися, є їх з ОСОБА_3 спільною сумісною власністю, як таке, що набувалось у період перебування у зареєстрованому шлюбі. Повідомила, що шлюбний договір між ними не укладався. Вказала, що виходячи з власного волевиявлення, діє добровільно і перебуває при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміє значення своїх дій, попередньо ознайомлена нотаріусом з приписами цивільного законодавства. Приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Гармашов Г.М. засвідчив справжність підпису ОСОБА_1 , який зроблений у його присутності. Заява зареєстрована в реєстрі за № 2186.

Таким чином, оспорюваний правочин відчуження нерухомого майна подружжя (договір дарування) від 01.10.2015 року укладений ОСОБА_3 за письмової нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 . Тому підстави для визнання його недійсним відсутні.

Колегія також звертає увагу, що нерухоме майно подружжя за оспорюваним договором дарування було подароване синові позивачки та відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_2 . У заяві від 01.10.2015 року позивачка чітко висловила свою згоду, зокрема, на здійснення ОСОБА_3 дарування житлового будинку АДРЕСА_1 сину ОСОБА_2 .

Колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що доводи ОСОБА_1 , що ОСОБА_3 на час укладення договору дарування не був законним власником спірного житлового будинку в цілому, що вказаний будинок належав їм на праві спільної часткової власності внаслідок поділу майна подружжя відповідно до ухвали Ленінського районного суду м. Запоріжжя про затвердження мирової угоди від 29.04.2008, а тому не мав законного права на відчуження будинку, є необґрунтованими.

Як зазначалося вище, спірний житловий будинок був придбаний під час шлюбу ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , та належав до спільної сумісної власності подружжя.

У 2008 році після розірвання шлюбу ОСОБА_1 і ОСОБА_3 звернулися до суду з позовами про поділ майна подружжя. Провадження у цій справі було закрите у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди, затвердженої судом.

Відповідно до укладеної мирової угоди ОСОБА_14 зобов`язався протягом 15 днів оформити право власності на 1/2 частку житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 , за дочкою ОСОБА_5 , а ОСОБА_1 не заперечувала проти оформлення права власності на 1/2 частку зазначеного житлового будинку за дочкою ОСОБА_5 .

У який спосіб ОСОБА_14 належало здійснити відчуження 1/2 частини житлового будинку, який перебував у спільній сумісній власності подружжя, на користь третьої особи, сторони мирової угоди не визначили.

За вимогами ч.ч. 3, 4 ст. 334 ЦК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Виконання мирової угоди особи, які її уклали, не здійснювали. Жодних правочинів щодо відчуження 1/2 частки спірного житлового будинку на користь ОСОБА_5 не укладалося.

Отже, суд першої інстанції правильно виходив із того, що на день укладення договору дарування (01.10.2015року) будинок залишався об`єктом спільної сумісної власності подружжя, що не заперечувала ОСОБА_1 у заяві на ім`я приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Гармашова Г.М. від 01.10.2015. Своїм підписом ОСОБА_3 засвідчила, що нерухоме майно, яке буде даруватися, є їх з ОСОБА_3 спільною сумісною власністю, як таке, що набувалось у період перебування у зареєстрованому шлюбі. Вказала, що виходячи з власного волевиявлення, діє добровільно і перебуває при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміє значення своїх дій, попередньо ознайомлена нотаріусом з приписами цивільного законодавства. Приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Гармашов Г.М. засвідчив справжність підпису ОСОБА_1 , який зроблений у його присутності.

Колегія суддів також погоджується з висновками суду першої інстанції, який відхилив твердження ОСОБА_1 , що відповідачі при укладенні договору дарування ввели в оману приховуванням інформації про поділ житлового будинку як приватного нотаріуса, так і позивачку, оскільки у справі, що розглядається, договір дарування не оспорюється з підстав вчинення правочину під впливом обману, у порядку, встановленому ст. 230 ЦК України, договір дарування недійсним не визнаний.

Суд першої інстанції обґрунтовано критично оцінив пояснення ОСОБА_3 про те, що він при підписанні договору дарування житлового будинку від 01.10.2015 був введений в оману ОСОБА_2 та правильно відмовив у прийнятті визнання ним позову, оскільки за встановлених судом обставин справи визнання відповідачем ОСОБА_2 позову суперечить закону та порушує права інших осіб.

Суд першої інстанції правильно виснував, що виникнення суперечностей і конфліктів між дарувальником та обдаровуваним щодо умов використання майна, що було предметом договору дарування, після укладення договору, на що вказували у своїх поясненнях сторони, не може бути підставою для визнання договору недійсним за позовом заінтересованої особи ОСОБА_1 із заявлених нею підстав.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що на час укладення договору дарування 01.10.2015 року режим спільної сумісної власності щодо житлового будинку вже не існував; що за договором дарування від 01.10.2015 р. було здійснено дарування майна, яке перебуває у спільній частковій власності; що суд не дав належної оцінки заяві позивачки від 01.10.2015 р. на адресу приватного нотаріуса Гармашова Г.М., яка по суті є нікчемним правочином; про ігнорування судом ухвали Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29.04.2008 р. про затвердження мирової угоди щодо поділу майна подружжя ОСОБА_9 у цивільній справі № 2-26/08; що суд необ`єктивно оцінив покази свідків - зводяться до повторень підстав позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Всі докази та обставини, на які посилається заявниця в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.

Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім.

Щодо оскарження додаткового рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 10 червня 2026 року

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

За приписами частини 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що представником відповідача був пропущений строк на подання заяви про ухвалення додатково рішення з поважних причин, а тому такий строк необхідно поновити; разом із тим, представником відповідача не надано доказів на підтвердження обсягу наданих правничих послуг та виконаних робіт по даній справі, тому відсутні підстави для їх стягнення.

Проте в повній мірі з такими висновками суду погодитися не можна з наступних підстав.

За положеннями до ст. 127 ЦПК України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Як вбачається матеріалів справи та встановлено судом, 19.05.2026 ОСОБА_2 , в особі представника – адвоката Мухіної Л.С., подав до суду клопотання про стягнення судових витрат на правничу допомогу, в якому вказав, що докази витрат будуть надані протягом 5 днів після ухвалення рішення суду.

Рішення по даній цивільній справі було ухвалено 29.05.2026, та відповідно до довідки про доставку електронного документа представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Мухіна Л.С. отримала рішення в особистому кабінеті підсистеми «Електронний суд» 04.06.2026 о 17:24:48.

Заява про ухвалення додатково рішення сформована представником ОСОБА_2 – адвокатом Мухіною Л.С. в системі «Електронний суд» 05.06.2026.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції правильно виснував, що представником відповідача Рябікіна О.О. був пропущений строк на подання заяви про ухвалення додатково рішення з поважних причин, а тому такий строк підлягає поновленню.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення (частини 2 статті 270 ЦПК України).

Кожен має право на професійну правничу допомогу (частина перша статті 59 Конституції України).

За пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначають лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19).

Одним із принципів цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, зокрема у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Водночас процесуальне законодавство передбачає критерії, які потрібно застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу в судовому спорі. Так, за змістом частин першої та третьої статті 133 і частини другої статті 141 ЦПК України витрати на професійну правничу допомогу є одним з видів судових витрат, які розподіляють між сторонами залежно від результатів вирішення судової справи.

Частиною другою статті 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, до яких відносять зокрема, витрати на професійну правничу допомогу покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини першої-третьої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі, гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частина четверта цієї статті передбачає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Частиною четвертою цієї статті Кодексу визначено, що якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку.

Тобто, ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) обґрунтованість, 4) розумність і співмірність їх розміру відповідно до ціни позову, а також з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи, а також значення справи для сторін.

Принцип змагальності під час вирішення цього питання знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21.

Водночас у частинах третій - п`ятій, дев`ятій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.

Наведені висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.

У постановах від 19 лютого 2022 року у справі № 755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовуються з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.

Саме такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 910/14524/22.

Згідно з пунктом 9 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Сам по собі факт неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.

Реалізація судом цього права в кожному конкретному випадку залежить від встановлених обставин справи, а також інших чинників.

Зокрема внаслідок доведення стороною обставин того, що неподання іншою стороною попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які ця особа понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, порушило принцип змагальності та завадило стороні спору належним чином висловити свої міркування щодо їх обґрунтованості та співмірності заявлених до стягнення витрат.

Подібні висновки зроблені Верховним Судом у постанові від 08 березня 2023 року в справі № 755/7694/20.

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю II групи, що підтверджується довідкою до акта огляду медико-соціальною експертизною комісією Серія АВ №1014755 (т. 1, а.с. 21).

Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

Отже, ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги.

08.09.2025 між адвокатом Мухіною Л.С. та ОСОБА_2 укладено договір про надання правничої допомоги (далі – Договір) (т. 2, а.с. 17).

З угоди № 1 про оплату послуг адвоката / додаткова до договору про надання правової допомоги від 08 вересня 2025 року вбачається, що доручення, яке оплачується – підготовка та складання відзиву на позовну заяву, ведення цивільної справи за позовом ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування; розмір гонорару адвоката визначається в фіксованому розмірі, а не погодинна оплата. В угоді зазначено які суми сплачені і коли, містяться підписи клієнта та адвоката, всього в розмірі 21 800,00 грн (т. 2, а.с. 18).

На підтвердження сплати зазначених витрат на правову допомогу надано копії квитанцій про сплату гонорару в кількості 6 шт. на суму 21 800,00 грн (т. 2, а.с. 19).

Про надання суду першої інстанції відповідних доказів понесених судових витрат представник відповідача Рябікіна О.О. заявляла під час розгляду справи до закінчення судових дебатів у справі.

Отже, матеріалами справи підтверджується факт отримання ОСОБА_2 послуг адвоката в суді першої інстанції. Витрати на правову допомогу є реальними, підтвердженими матеріалами справи.

Як зазначалося вище, від представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Железняк Л.В. до суду першої інстанції надійшли заперечення на заяву про стягнення судових витрат, в яких вона зазначала, що вважає вимогу відповідача про стягнення судових витрат на правничу допомогу необґрунтованою.

З урахуванням обґрунтувань стягнення витрат на професійну правничу допомогу та доданих документів, надавши оцінку доказам щодо фактично понесених витрат на професійну правничу допомогу, врахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі: складністю справи та наданих адвокатом обсягом послуг, виконаних робіт, значенням справи для сторони, а також з урахуванням поданого представником ОСОБА_1 - адвокатом Железняк Л.В. заперечення на заяву про ухвалення додаткового рішення та його доводів, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги представника ОСОБА_2 – адвоката Мухіної Л.С. та стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 15 000,00 грн. судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції, а у стягненні решти витрат на професійну правничу допомогу слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Железняка Віктора Кузьмича, залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2026 року у цій справі залишити без змін.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в особі представника – адвоката Мухіної Людмили Сергіївни, задовольнити частково.

Додаткове рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 10 червня 2026 року у цій справі скасувати та ухвалити постанову наступного змісту.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_5 ) витрати на професійну правничу допомогу, понесені в суду першої інстанції, в сумі 15 000 (п`ятнадцять тисяч) грн.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено 25 вересня 2026 року.

Головуючий: Д.А. Трофимова

Судді: М.С. Гончар

Е.А. Онищенко