Постанова від 06 вересня 2026 р. у справі №288/665/25 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №288/665/25 Головуючий у 1-й інст. Поліщук Р. М.

Категорія 44 Доповідач Коломієць О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Коломієць О.С.

суддів Талько О.Б., Шалоти К. В.

з участю секретаря

судового засідання Драч Т. А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Житомирі цивільну справу № 288/665/25 за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення збитків

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на ухвалу Попільнянського районного суду Житомирської області від 7 квітня 2026 року, постановлену під головуванням судді Поліщука Р. М.,

у с т а н о в и в:

У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача упущену вигоду за період з 06 листопада 2021 року по 16 квітня 2025 року в розмірі 1 698 577,93 грн, а також інфляційні втрати та три проценти річних, нараховані на зазначену суму.

На обґрунтування позову зазначав, що у 2005 році зареєструвався як фізична особа-підприємець та здійснював підприємницьку діяльність у належному йому приміщенні магазину. У 2012 році за його рішенням відповідач також була зареєстрована як фізична особа-підприємець та фактично отримала у користування зазначене приміщення для здійснення підприємницької діяльності.

Посилався на те, що 16 листопада 2018 року набув право власності на приміщення магазину, однак після розірвання шлюбу відповідачка продовжила користуватися ним у власних підприємницьких цілях без належної правової підстави та без сплати коштів за його використання. У зв`язку з цим позивач вважав, що внаслідок неможливості використовувати приміщення самостійно або передати його в оренду іншим особам він зазнав збитків у вигляді упущеної вигоди, розмір якої визначив виходячи з ринкової вартості оренди приміщення.

03 квітня 2026 року представник відповідача звернувся із клопотанням про закриття провадження у справі з додатками, в якому просив провадження у даній справі закрити на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.

Ухвалою Попільнянського районного суду Житомирської області від 7 квітня 2026 року закрито провадження у цивільній справі, оскільки вказана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦПК України роз`яснено позивачу, що вказана справа відноситься до юрисдикції господарського суду.

Не погоджуючись із вказаною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на її незаконність, просить ухвалу скасувати та справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що починаючи з 2020 року припинив здійснення підприємницької діяльності. На підтвердження цих обставин відповідачем до суду було подано рішення суду у справі про поділ майна, а також докази припинення позивачем підприємницької діяльності.

Зазначає, що відповідно до податкової декларації платника єдиного податку – фізичної особи-підприємця за 2021 рік, яка була надана відповідачем, ОСОБА_1 підприємницьку діяльність не здійснював.

За доказ наявності господарських відносин між позивачем та відповідачем, суд взяв договір оренди від 01.10.2015, який на думку суду укладений між ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 , який на даний час у встановленому законом порядку не розірвано, тому є всі підстави стверджувати, що він є діючим і на даний час. Однак щодо укладення даного договору позивач заперечував, оскільки він стосується об`єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 35,7 кв.м, до якого позивач не має ніякого відношення.

Також скаржник вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що предметом спору є стягнення збитків за користування нежитловим приміщенням – магазином, які стягуються з ФОП ОСОБА_2 як з фізичної особи-підприємця на користь позивача, який також є фізичною особою-підприємцем.

Зазначає, що суд неправильно визначив характер заявленої до стягнення упущеної вигоди. На думку скаржника, збитки виникли не через відсутність доходу від здійснення підприємницької діяльності у магазині, а у зв`язку з неможливістю вільно володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном. При цьому на підтвердження розміру збитків позивачем подано висновок експерта щодо вартості оренди належного йому приміщення, а не розміру доходу, який міг бути отриманий від реалізації товарів у магазині.

Правом подати відзив на апеляційну скаргу відповідачка не скористалася.

Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та її вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Судом під час розгляду справи встановлено, що відповідно до детальної інформації про фізичну особу-підприємця, відповідач ОСОБА_2 займається роздрібною торгівлею в неспеціалізованих магазинах переважно продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами, дата державної реєстрації 09.07.2012 (а.с. 12).

Згідно з податковою декларацією платника єдиного податку фізичної особи-підприємця, податковий період – 2021 рік, платником є ОСОБА_1 (а.с. 15 – 17).

З відомостей про фізичну особу – підприємця ОСОБА_1 вбачається, що останній був зареєстрований 07.07.2005 фізичною особою-підприємцем, однак відомості про його закриття як фізичної особи-підприємця на даний час відсутні (а.с. 205 – 206).

Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції виходив з того, що спір у цій справі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки предметом спору є стягнення збитків (упущеної вигоди) за користування нежитловим приміщенням-магазином, які стягуються з ФОП ОСОБА_2 не як з фізичної особи, а як з фізичної особи-підприємця на користь позивача ОСОБА_1 , який також є фізичною особою – підприємцем і якому дане приміщення належить на праві власності. Упущена вигода складається з неодержаного позивачем доходу за період, коли відповідачка керувала магазином.

Такий висновок суду є правильним з огляду на наступне.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

Частиною першою статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Судова юрисдикція – це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства – цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці.

Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Статтею 42 Конституції України визначено, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Це ж право закріплене й у статті 50 ЦК України, відповідно до якої, право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Частиною другою статті 50 ЦК України визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Отже, фізична особа, яка виявила бажання реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки – суб`єкта господарювання.

Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа – сторона у відповідних правовідносинах — як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 з 07 липня 2005 року зареєстрований як фізична особа-підприємець, відомості про припинення його підприємницької діяльності у матеріалах справи відсутні. ОСОБА_2 з 09 липня 2012 року також зареєстрована як фізична особа-підприємець, основним видом її діяльності є роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах переважно продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами.

При цьому предметом спору є стягнення збитків (упущеної вигоди) за користування нежитловим приміщенням-магазином, пов`язане із здійсненням відповідачем підприємницької діяльності.

Сам позивач, звертаючись до суду, зазначав, що після реєстрації відповідача як фізичної особи-підприємця їй було передано в користування приміщення магазину, у якому вона здійснювала підприємницьку діяльність, отримувала дохід від реалізації товарів, а після припинення сторонами сімейних відносин продовжила використовувати це приміщення у власних підприємницьких цілях. Розмір заявленої до стягнення упущеної вигоди позивач визначив виходячи з вартості оренди зазначеного нежитлового приміщення за період його використання відповідачем.

Отже, зі змісту позовної заяви та встановлених обставин убачається, що спір пов`язаний із користуванням нежитловим приміщенням у процесі здійснення відповідачем підприємницької діяльності. При цьому позивачем та відповідачем на час виникнення спірних правовідносин та звернення до суду не припинено статус фізичних осіб-підприємців.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при визначенні юрисдикції цього спору необхідно враховувати статус сторін як суб`єктів господарювання та характер спірних правовідносин, які виникли у зв`язку з використанням нежитлового приміщення для здійснення підприємницької діяльності.

Посилання скаржника на те, що з 2020 року він фактично не здійснює підприємницької діяльності, не спростовує висновку суду першої інстанції щодо юрисдикції спору, оскільки саме по собі нездійснення фізичною особою-підприємцем підприємницької діяльності не свідчить про припинення її статусу суб`єкта господарювання. При цьому у матеріалах справи відсутні відомості про припинення підприємницької діяльності ОСОБА_1 .

Доводи апеляційної скарги про те, що збитки виникли у зв`язку з порушенням його права власності та він звертається до суду як фізична особа, а не як фізична особа-підприємець, саме по собі не змінює юрисдикції спору. Визначальним є не зазначений позивачем статус, а зміст спірних правовідносин та підстави заявлених вимог. У цій справі позивач пов`язує виникнення упущеної вигоди саме з користуванням відповідачем нежитловим приміщенням у процесі здійснення нею підприємницької діяльності, а розмір такої вигоди визначає виходячи з вартості оренди цього приміщення.

Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права при вирішенні питання щодо юрисдикції спору.

Відтак суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спір належить до юрисдикції господарського суду, а тому провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України підлягає закриттю.

Порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлено.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ухвала суду першої інстанції відповідає вимогам закону і підстави для її скасування та задоволення апеляційної скарги відсутні.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Попільнянського районного суду Житомирської області від 7 квітня 2026 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 28 вересня 2026 року.

Головуючий О. С. Коломієць

Судді О. Б. Талько

К. В. Шалота