Постанова від 23 вересня 2026 р. у справі №260/309/24 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 260/309/24

адміністративне провадження № К/990/44778/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Білак М.В., Соколова В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Джумеля Володимир Володимирович, на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2024 року (суддя: Луцович М.М.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року (судді: Обрізко І.М., Іщук Л.П., Шинкар Т.І.) у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18 квітня 2016 року по 21 грудня 2023 року;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18 квітня 2016 року по 21 грудня 2023 року.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідач не виконав належним чином свій обов`язок щодо своєчасного проведення остаточного розрахунку під час звільнення позивача, що є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач був звільнений з військової служби 18 квітня 2016 року, і безпосередньо після звільнення у нього не виникло зауважень щодо нарахованих і виплачених йому сум. Спір про належні позивачеві суми при звільненні виник лише у липні 2023 року, тобто через більш ніж сім років після звільнення.

При цьому суд першої інстанції звернув увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 825/742/16 та від 25 листопада 2022 року у справі № 380/693/20, про те, що незгода працівника з розміром належних при звільненні сум повинна мати активні прояви у достатньо стислі строки.

Оскільки спір у цій справі виник через тривалий час, суд першої інстанції дійшов висновку, що у спірних правовідносинах відсутні передбачені частиною другою статті 117 КЗпП України умови для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2024 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції повною мірою розділив мотиви та висновки, викладені в рішенні суду першої інстанції.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Джумеля Володимир Володимирович, звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю.

Касаційну скаргу подано з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статтю 117 КЗпП України без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 та від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, а також у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2024 року у справі № 380/15715/23 та від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23.

Скаржник доводить, що законом не було обмежено строк, протягом якого особа після виплати належних їй при звільненні сум могла звернутися до роботодавця або безпосередньо до суду щодо незгоди з їх розміром, що надалі впливає на її право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У зв`язку з цим скаржник вважає, що саме по собі звернення за належними при звільненні виплатами через значний час після звільнення не позбавляє його права на відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, за час затримки здійснення відповідного розрахунку.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу відповідач вказує на безпідставність доводів скаржника, у зв`язку з чим просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як законні та обґрунтовані.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 листопада 2025 року (судді: Загороднюк А.Г., Білак М.В., Соколов В.М.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Джумеля Володимир Володимирович, на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року у справі № 260/309/24.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 23 вересня 2026 року (суддя: Загороднюк А.Г.) закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Наказом командира військової частини польова пошта НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 18 квітня 2016 року №83 старшого солдата військової служби за контрактом ОСОБА_1 , звільненого наказом командира військової частини польова пошта НОМЕР_2 (по особовому складу) від 18 квітня 2016 №28-рс з військової служби у запас за підпунктом «г» (за сімейними обставинами) частини восьмої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», виключено із списків особового складу та усіх видів забезпечення з 18 квітня 2016.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2023 у справі № 260/5548/23, яке набрало законної сили 17 листопада 2023, зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суму індексації грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 18 квітня 2016 року із встановленням для обчислення місяцем підвищення грошового доходу (тарифної ставки (окладу) січня 2008; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2016, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 18 квітня 2016.

Військовою частиною НОМЕР_1 21 грудня 2023 року на виконання рішення у справі № 260/5548/23 виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення та грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у сумі 14 172,38 грн.

Позивач, уважаючи, що має право на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, звернувся до суду з цим позовом.

Джерела права та акти їхнього застосування

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною четвертою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII, у редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини другої статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Позиція Верховного Суду

Предметом спору у цій справі є стягнення середнього заробітку за час затримки виплати позивачу належних сум при звільненні відповідно до частини другої статті 117 КЗпП України.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що у спірних правовідносинах відсутні передбачені частиною другою статті 117 КЗпП України підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Такий висновок суди мотивували тим, що від дня виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення до моменту виникнення спору щодо належних йому при звільненні сум минуло понад сім років. При цьому суди попередніх інстанцій послалися на правові висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 825/742/16 та від 28 листопада 2022 року у справі № 380/693/20.

Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України у зв`язку з доводами касаційної скарги про застосування судами першої та апеляційної інстанцій статті 117 КЗпП України без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 та від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, а також Верховним Судом у постановах від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23 та від 25 квітня 2024 року у справі № 380/15715/23.

Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, відповідно до статті 341 КАС України, Суд виходить із такого.

На цей час Верховний Суд уже неодноразово досліджував питання щодо потреби урахування до подібних правовідносин висновків, викладених у справах №825/742/16, №380/693/20, де йшлося про те, що підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника. Незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду. Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки. Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні.

Із цього приводу Суд повторює, що питання про застосування приписів статті 117 КЗпП України у вимірі правовідносин, подібних до тих, які розглядаються в цій справі, не завжди мало однакову правову оцінку суду касаційної інстанції. Водночас треба зазначити, що після постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, яку ухвалено в часі пізніше, ніж постанову від 04 грудня 2019 року у справі №825/742/16, викладена в ній позиція (зокрема щодо наявності передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу).

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду, з-поміж іншого, зазначила, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що постраждала сторона не повинна доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З метою забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів Суд також має дотримуватися правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені підходи до застосування приписів статей 116, 117 КЗпП України. На такому підході наголосила Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17, в якій зазначено, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Аналогічна правова позиція міститься зокрема (але не виключно) у постановах Верховного Суду від 02 лютого 2023 року в справі №460/10582/21, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 25 квітня 2024 року у справі №460/49364/22, від 23 травня 2024 року у справі №260/1754/23, у яких порушувалося питання про застосування правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №825/742/16.

Водночас усталеною є практика Верховного Суду про наявність підстав при вирішенні спору про стягнення невиплаченої у строки, встановлені статтею 116 КЗпП України, належної працівнику заробітної плати (її частини), одночасно вирішувати питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення невиплаченої (не своєчасно виплаченої) працівнику заробітної плати (її частини) при звільненні. Такий підхід, зокрема, відображено у постановах Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі № 640/9375/20 та від 09 лютого 2023 року у справі № 620/2338/20.

Таким чином, правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 825/742/16, не можуть бути покладені в основу вирішення цієї справи, оскільки відповідний підхід не узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, сформульованою у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, що ухвалена пізніше, якою змінено підходи до застосування положень статей 116, 117 КЗпП України.

За таких обставин висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність у спірних правовідносинах передбачених частиною другою статті 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з огляду на те, що від дня виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення до моменту виникнення спору щодо належних йому при звільненні сум минуло понад сім років, є помилковим.

Отже, доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій положень статті 117 КЗпП України без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, у тому числі висновків, на які посилався скаржник, знайшли своє підтвердження.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.

Згідно з частиною четвертою статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

У цій справі неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій положень статті 117 КЗпП України призвело до того, що суди не встановили та не дослідили всі обставини, необхідні для правильного вирішення спору, зокрема щодо підстав виникнення права позивача на відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні та визначення його розміру.

Водночас відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

За таких обставин оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

Отже, касаційна скарга належить до задоволення частково.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Джумеля Володимир Володимирович, задовольнити частково.

Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року у справі № 260/309/24 скасувати.

Направити справу № 260/309/24 на новий судовий розгляд до суду першої інстанції - Закарпатського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач судді А.Г. Загороднюк М.В. Білак В.М. Соколов