Постанова від 24 вересня 2026 р. у справі №380/8997/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/8997/26 пров. № А/857/38237/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий-суддя Довга О.І.,

суддя Запотічний І.І.,

суддя Шинкар Т.І.

розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 липня 2026 року (головуючий суддя Лунь З.І., м. Львів) у справі № 380/8997/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправним та скасування протоколу, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В :

06 травня 2026 року ОСОБА_1 (далі також — позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі також — відповідач, військова частина), в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення комісії Військової частини НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 з реалізації виплати одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах, оформлене протоколом № 34/15.09.2025 від 15 вересня 2025 року, яким ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) відмовлено у виплаті одноразової грошової винагороди, передбаченої пунктом 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану»;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати і виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 000 000 (один мільйон) гривень, передбачену пунктом 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач вказав, що народився ІНФОРМАЦІЯ_3 та 04 березня 2021 року у віці 19 років (тобто задовго до досягнення 25-річного віку) був прийнятий на військову службу за контрактом строком на три роки з числа осіб, які проходили строкову військову службу. Внаслідок повномасштабного вторгнення збройних сил російської федерації на територію України та введення воєнного стану строк первинного контракту, який сплив 04 березня 2024 року, не завершив фактичні службові правовідносини, а був в імперативному порядку пролонгований державою на підставі частини дев`ятої статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» до закінчення особливого періоду чи оголошення демобілізації.

Позивач наголошував, що у період дії правового режиму воєнного стану він безперервно проходить військову службу на посадах сержантського складу (зокрема у військовому званні «старший сержант» із 05.03.2024 року) та брав особисту, безпосередню участь у бойових діях у районах ведення воєнних дій і заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави. Загальна тривалість безпосередньої участі позивача у бойових діях на передовій лінії зіткнення за період повномасштабної війни склала 463 дні (зокрема у Донецькій, Запорізькій, Сумській областях, а також під час виконання бойових завдань на території держави-агресора в Курській області), що підтверджено належними бойовими донесеннями, витягами із журналів бойових дій та відповідними наказами командира військової частини про виплату додаткової бойової винагороди. Крім того, позивач є учасником бойових дій (посвідчення серії НОМЕР_3 від 06.04.2023 року).

Окремо позивач акцентував увагу суду на тому, що 28 квітня 2024 року, під час безпосереднього зіткнення з противником та виконання бойового наказу командування, він отримав важке бойове ураження — вибухову травму, контузію та вогнепальне уламкове поранення нижніх кінцівок, що зафіксовано первинною медичною карткою (форма № 100). Відтак, звернувшись у встановленому порядку з рапортом про нарахування та виплату одноразової грошової винагороди відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153, позивач отримав рішення комісії військової частини, оформлене протоколом № 34/15.09.2025 від 15 вересня 2025 року, про повну відмову у здійсненні такої виплати. Підставою для відмови суб`єкт владних повноважень визначив виключно формальну календарну обставину: укладення контракту 04.03.2021 року, тобто до початку повномасштабного вторгнення та запровадження воєнного стану.

Позивач вважав оскаржуване рішення відповідача протиправним, дискримінаційним та таким, що порушує засади соціального захисту військовослужбовців, гарантовані статтями 17, 24 та 46 Конституції України. Стверджував, що штучне позбавлення його належної грошової винагороди лише через те, що він вступив на військову службу до 24.02.2022 року, попри подальше проходження служби під час війни, 463 дні перебування у бойових діях та пролиту кров при отриманні вогнепального поранення, є грубим порушенням принципу верховенства права та становить форму непрямої дискримінації, забороненої статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 1 Протоколу № 12 до неї.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 09 липня 2026 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції дійшов висновку, що для виникнення у військовослужбовця права на отримання одноразової грошової винагороди у порядку пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 № 153 необхідна обов`язкова одночасна сукупність чотирьох умов: 1) належність до осіб рядового, сержантського чи старшинського складу; 2) вік до 25 років на момент призову/прийняття; 3) призов або прийняття на військову службу саме в період дії воєнного стану, тобто після 24.02.2022 року; 4) безпосередня участь у бойових діях строком не менше шести місяців. Суд першої інстанції виснував, що оскільки позивач був прийнятий на службу за контрактом 04.03.2021 року — до запровадження правового режиму воєнного стану, — він не відповідає зазначеним нормативним вимогам, а тому спірне рішення відповідача є законним і скасуванню не підлягає. Водночас суд першої інстанції у своєму рішенні констатував, що внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.2025 № 942 змінами законодавець усунув прогалини правового регулювання та запобіг дискримінації стосовно молодших лейтенантів незалежно від часу їхнього вступу на службу, однак зазначив про неможливість поширення такого підходу на позивача, який проходить службу у званні старшого сержанта, за відсутності прямої вказівки в підзаконному акті.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, вважаючи його незаконним, Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апелянт зазначає, що суд обмежився суто поверхневим граматичним прочитанням норми абзацу другого пункту 4 Постанови № 153 і повністю проігнорував той факт, що його трирічний контракт вичерпав свій строк 04.03.2024 року. Після цієї дати контракт було продовжено державою в імперативному порядку на підставі частини дев`ятої статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Така нормативна пролонгація в умовах воєнного стану кардинально трансформувала характер службових правовідносин між військовослужбовцем та державою: позивач виконував обов`язки не на передбачуваних засадах мирного часу, а в суворих реаліях безпосередніх воєнних дій. Апелянт зауважує, що за змістом приписів спеціального законодавства продовження служби під час воєнного стану є рівнозначним юридичним фактом проходженню служби за контрактом у воєнний час, що відповідає критеріям Постанови № 153.

Суд першої інстанції не взяв до уваги висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладені у постановах від 17 липня 2024 року у справі № 600/548/23-а та від 22 серпня 2024 року у справі № 380/9868/23, відповідно до яких звужувальне тлумачення підзаконних актів, що регулюють права військовослужбовців на грошові виплати та соціальний захист, є неприпустимим, а будь-яка нечіткість правових конструкцій зобов`язує суд застосовувати принцип верховенства права та тлумачити норму у спосіб, найбільш сприятливий для громадянина (principle of favorable interpretation).

Апелянт акцентує, що рішення суду першої інстанції фактично узаконило дискримінаційну модель: військовослужбовець аналогічного віку (до 25 років), мобілізований чи прийнятий за контрактом 25.02.2022 року, отримує 1 000 000 грн за 6 місяців бойових дій, тоді як позивач, перебуваючи на передовій 463 дні та маючи тяжке бойове поранення, повністю позбавляється такого права через те, що уклав контракт на рік раніше. Апелянт підкреслює, що такий підхід карає за завчасну готовність захищати державу, суперечить статті 24 Конституції України, практиці Великої Палати Верховного Суду (постанова від 29.08.2024 у справі № 640/13029/22) та усталеній практиці Європейського суду з прав людини щодо неприпустимості диференціації осіб, які перебувають у тотожній ситуації підвищеного бойового ризику, без легітимного і розумного обґрунтування (рішення у справах «Вілліс проти Сполученого Королівства», «Пічкур проти України»). Більше того, зміни, внесені Постановою КМУ № 942 від 30.07.2025 року, якими знято часові обмеження для осіб офіцерського складу («молодший лейтенант»), у порівнянні з сержантським складом створюють необґрунтовану станову дискримінацію всередині військових формувань.

Апелянт наголошує, що суд першої інстанції взагалі не надав правової оцінки абзацу четвертому пункту 4 Постанови № 153, який встановлює абсолютний обов`язок держави виплатити винагороду в повному обсязі — 1 000 000 гривень — тим військовослужбовцям, які під час захисту Вітчизни дістали поранення, контузії або каліцтва. Належними доказами у справі (первинна медична картка форми № 100) беззаперечно доведено факт вогнепального осколкового поранення та контузії позивача, а тому право на компенсацію заподіяної здоров`ю шкоди не може нівелюватися формальними посиланнями на календарну дату укладення первинного контракту.

Відповідач правом на подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, оскільки апеляційну скаргу подано на судове рішення суду першої інстанції, що ухвалене за правилами спрощеного позовного провадження без виклику та повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, всебічно і повно дослідивши матеріали справи, зіставивши їх із доводами апеляційної скарги та надавши вичерпну юридичну оцінку встановленим обставинам у межах меж перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга позивача підлягає повному задоволенню з огляду на такі мотиви.

Судом встановлені наступні обставини.

ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується паспортом громадянина України № НОМЕР_4 від 04.11.2024 року.

04 березня 2021 року позивач у віці 19 років (тобто задовго до досягнення 25-річного віку) був прийнятий на військову службу за контрактом осіб сержантського і старшинського складу строком на три роки з числа осіб, які проходили строкову військову службу, що стверджується контрактом про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України від 04.03.2021 року та витягом із наказу командира Військової частини НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Військову службу позивач проходив та продовжує проходити у лавах Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (службове посвідчення серії НОМЕР_5 від 27.11.2024 року).

Під час проходження військової служби позивач у період з 05 травня 2021 року по 05 серпня 2021 року та з 03 лютого 2022 року по 24 лютого 2022 року брав безпосередню участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та в період здійснення зазначених заходів, що підтверджується довідкою Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України вих. № 102 від 27.03.2026 року.

У зв`язку з повномасштабною збройною агресією російської федерації проти України, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан, дія якого у подальшому неодноразово продовжувалася законами України та триває на час апеляційного перегляду справи.

Встановлений контрактом від 04.03.2021 року первинний трирічний строк військової служби позивача закінчився 04 березня 2024 року. Водночас, в силу дії особливого періоду та запровадженого воєнного стану, військова служба за контрактом ОСОБА_1 була нормативно пролонгована державою на підставі частини дев`ятої статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» понад встановлений строк до оголошення демобілізації.

Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 05.03.2024 року позивачу присвоєно чергове військове звання «старший сержант», і він продовжив виконання обов`язків військової служби на посадах сержантського складу під час дії воєнного стану.

У період повномасштабної збройної агресії російської федерації старший сержант ОСОБА_1 , безперервно проходячи службу за пролонгованим контрактом, брав безпосередню особисту участь у бойових діях та здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією рф, перебуваючи безпосередньо в районах їх ведення на передовій лінії бойового зіткнення у такі періоди:

з 24 лютого 2022 року по 16 травня 2022 року;

з 07 березня 2024 року по 28 квітня 2024 року;

з 19 грудня 2024 року по 13 травня 2025 року;

з 30 липня 2025 року по 27 січня 2026 року.

Загальна тривалість безпосередньої участі позивача у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій за сукупністю склала 463 календарні дні, що значно перевищує встановлений нормативно шестимісячний строк (180 днів).

У вказані періоди позивач виконував бойові розпорядження та завдання безпосередньо на лінії бойового зіткнення в районах таких населених пунктів: с. Шевченко Покровського району Донецької області, с. Роботине Пологівського району Запорізької області, АДРЕСА_1 , а також на території держави-агресора в районі м. Суджа Курської області.

Вказані обставини підтверджуються письмовими доказами, долученими до матеріалів справи, а саме:

записами Журналу бойових дій стрілецької роти (резервної) інвентарний № 101 дск від 06.03.2024 року;

наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 06.03.2024 № 69 дск (с/ч) «Про убуття особового складу в службове відрядження для участі у заходах»;

наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 11.04.2024 № 108 дск (с/ч) «Про оголошення періодів участі у заходах для виплати додаткової винагороди в розмірі 100 000 грн»;

наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 17.12.2024 № 368 дск (с/ч) «Про убуття особового складу в службове відрядження для участі у заходах»;

наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 09.01.2025 № 9 дск (с/ч) «Про оголошення періодів участі у заходах для виплати додаткової винагороди в розмірі 100 000 грн»;

наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 28.07.2025 № 214 дск (с/ч) «Про убуття особового складу в службове відрядження для участі у заходах»;

наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 14.08.2025 № 231 дск (с/ч) «Про оголошення періодів участі у заходах для виплати додаткової винагороди в розмірі 30 000 грн»;

довідкою Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 27.03.2026 № 100 про безпосередню участь особи у бойових діях та заходах із забезпечення оборони України.

ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій відповідно до пункту 19 частини першої статті 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», що посвідчується виданим 06 квітня 2023 року посвідченням серії НОМЕР_6 .

Крім цього, як вбачається з первинної медичної картки (форма № 100) від 28 квітня 2024 року, складеної військово-медичним підрозділом на передовому етапі медичної евакуації безпосередньо після евакуації з поля бою, старший сержант ОСОБА_1 28.04.2024 року під час виконання бойового завдання отримав бойове ураження. У військовослужбовця діагностовано вибухову травму, акубаротравму (контузію), а також відкрите вогнепальне уламкове поранення нижніх кінцівок. Зазначені обставини поранення під час виконання бойових завдань судом першої інстанції та відповідачем визнані та під сумнів не ставилися.

У серпні 2025 року старший сержант ОСОБА_1 звернувся до командування Військової частини НОМЕР_1 із рапортом про нарахування та виплату йому одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 000 000 гривень відповідно до положень пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153.

Розглянувши поданий рапорт, комісія Військової частини НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 з реалізації виплати одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах ухвалила рішення, оформлене протоколом № 34/15.09.2025 від 15 вересня 2025 року, яким позивачу відмовлено у виплаті одноразової грошової винагороди.

Єдиною правовою та фактичною підставою для відмови у здійсненні гарантованої державою виплати комісія військової частини зазначила те, що ОСОБА_1 був прийнятий на військову службу за контрактом 04 березня 2021 року з числа осіб, які проходили строкову військову службу, тобто до введення на території України правового режиму воєнного стану.

Суд апеляційної інстанції не погоджується із правомірністю прийнятого відповідачем протокольного рішення та висновками суду першої інстанції щодо відмови в позові, вважає їх такими, що ґрунтуються на поверхневому з`ясуванні обставин та неправильному застосуванні норм матеріального права, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Згідно зі статтею 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі — Закон № 2232-XII) військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає, зокрема, прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та проходження військової служби.

Частиною дев`ятою статті 23 Закону № 2232-XII імперативно визначено, що для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлений строк: з моменту введення воєнного стану (настання воєнного часу) — до оголошення демобілізації.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що військова служба є публічною державною службою особливого характеру. Законодавцем встановлено спеціальний правовий механізм збереження боєздатності сектору безпеки і оборони, згідно з яким у період дії особливого правового режиму воєнного стану закінчення календарного строку дії контракту не припиняє публічно-правових відносин між військовослужбовцем та державою. Навпаки, в силу закону дія контракту автоматично подовжується на весь час дії воєнного стану, трансформуючи первинні службові обов`язки у беззастережний обов`язок зі збройної відсічі агресії в умовах екстремальних воєнних ризиків.

Кабінетом Міністрів України з метою посилення соціальних гарантій та матеріального заохочення громадян прийнято постанову від 11 лютого 2025 року № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (далі — Постанова № 153).

Згідно з пунктом 3 Постанови № 153 учасниками експериментального проекту є: громадяни України віком від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом до Збройних Сил, Національної гвардії або Державної прикордонної служби на посади рядового складу; Збройні Сили; Національна гвардія; Державна прикордонна служба; Міністерство оборони; Міністерство внутрішніх справ; військові частини.

Пунктом 4 Постанови № 153 установлено, що громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 р. № 64, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 р. № 2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора (далі - бойові дії в районах ведення воєнних (бойових) дій), строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах (далі - винагорода) у розмірі 1 млн. гривень (абзац 2).

Військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, винагорода виплачується пропорційно часу проходження військової служби із розрахунку 1/6 від 1 млн. гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій (сумарно обчислених) (абзац 3).

Військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон) винагорода виплачується в повному обсязі (абзац 4).

Військовослужбовцям, зазначеним в абзацах другому та третьому цього пункту у разі, коли вони притягувалися до кримінальної відповідальності, два або більше разів притягувалися до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, які враховуються для оцінки стану дисципліни і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився, винагорода не виплачується (абзац 5).

Виплата винагороди здійснюється також військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які відповідають вимогам щодо виплати винагороди, зазначеним в абзаці другому цього пункту, та:

були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу;

проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу «молодший лейтенант»;

проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання (абзаци 6-9 пункту 4 в редакції Постанови КМУ № 942 від 30.07.2025 року).

Суд апеляційної інстанції зазначає, що загальними вимогами, які висуваються до актів суб`єкта владних повноважень, як актів правозастосування індивідуальної дії, є їх законність, обґрунтованість та вмотивованість. Тлумачення норм підзаконного акта органом влади не може зводитися до надмірного граматичного буквоїдства (надмірного формалізму), якщо це суперечить суті права особи на соціальний захист та спотворює дійсну легітимну мету нормативного регулювання.

Оцінюючи аргументи суду першої інстанції та заперечення відповідача щодо того, що вступ позивача на службу відбувся 04.03.2021 року, тобто до 24.02.2022 року, колегія суддів наголошує на тому, що правова природа проходження військової служби за контрактом в умовах воєнного стану суттєво відрізняється від служби у мирний час.

Первинний трирічний контракт, укладений позивачем 04.03.2021 року, юридично вичерпав свій строк 04 березня 2024 року. Позивач не припинив службу не з власного бажання, а продовжив її в імперативному порядку, передбаченому законом для воєнного стану. Таке автоматичне продовження контракту під час воєнного стану є новою формою реалізації публічно-службових відносин між військовослужбовцем та державою. У цей період військовослужбовець виконує бойові накази в умовах безпосередньої смертельної загрози, його служба має принципово інший правовий зміст, що цілком підпадає під змістовне розуміння проходження військової служби під час воєнного стану.

Вирішальним у спірних правовідносинах є фактичний зміст правовідносин, а не дата первинного укладення паперового документа. Застосування суб`єктом владних повноважень формального підходу нівелює реальний внесок позивача в оборону Батьківщини, що категорично суперечить завданням адміністративного судочинства та меті Постанови № 153.

Крім того, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що сформований відповідачем підхід має виражений дискримінаційний характер.

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» у статті 1 визначає пряму та непряму дискримінацію. Зокрема, непряма дискримінація — це ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил або практики для особи та/або групи осіб виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами в аналогічній ситуації, якщо це не обумовлено об`єктивно виправданою метою.

Згідно зі статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 1 Протоколу № 12 до неї забороняється будь-яка дискримінація під час реалізації будь-якого передбаченого законом права.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97; рішення у справі «Пічкур проти України» (Pichkur v. Ukraine), заява № 10441/06, п.п. 48-49).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, тобто коли не переслідується легітимна мета або якщо немає розумного співвідношення пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою («Ван Раалте проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands), рішення від 21.02.1997 року).

У даному випадку відмова у виплаті одноразової винагороди особі, якій на момент укладення контракту було 19 років, яка у віці до 25 років безперервно воювала на передовій 463 дні у найгарячіших точках бойового зіткнення та отримала поранення, лише з тих мотивів, що контракт було укладено до 24.02.2022 року, у той час як особі, яка уклала контракт після 24.02.2022 року та відслужила всього 6 місяців, така винагорода виплачується, ставить позивача у явно нерівне, принизливе та невигідне становище. Фактично держава у такий спосіб встановлює негативні наслідки для військовослужбовця за його завчасну готовність до виконання військового обов`язку.

Аналогічний підхід підтверджено рішенням Конституційного Суду України від 07.07.2004 № 14-рп/2004, де зазначено, що мета встановлення відмінностей у правовому статусі повинна бути істотною, а самі вимоги — об`єктивно виправданими та справедливими, інакше обмеження прав означатиме дискримінацію.

Більше того, положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 30.07.2025 № 942 внесено зміни до Постанови № 153, за якими виплата винагороди здійснюється також військовослужбовцям, які атестовані до присвоєння офіцерського звання «молодший лейтенант», без будь-якої часової прив`язки до дати їх вступу на військову службу. За таких обставин позбавлення права на винагороду старшого сержанта з аналогічним або навіть значно більшим бойовим досвідом у порівнянні з молодшим лейтенантом є грубим порушенням засад рівності та соціальної справедливості.

Колегія суддів враховує усталені висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладені у постановах від 17 липня 2024 року у справі № 600/548/23-а та від 22 серпня 2024 року у справі № 380/9868/23, відповідно до яких суб`єкт владних повноважень не наділений правом застосовувати звужувальне тлумачення нормативно-правових актів, які регулюють питання соціального захисту військовослужбовців. За наявності нечіткості правових норм суди зобов`язані тлумачити положення нормативних актів у спосіб, найбільш сприятливий для захисту прав людини (принцип favorable interpretation).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 серпня 2024 року у справі № 640/13029/22 констатувала, що грошові винагороди військовослужбовцям, запроваджені під час воєнного стану, за своєю суттю є компенсацією за службу в умовах підвищеного ризику і повинні розподілятися за критерієм реального внеску в оборону держави.

Окремо апеляційний суд акцентує на абсолютній безпідставності ігнорування судом першої інстанції спеціальної правової норми — абзацу четвертого пункту 4 Постанови № 153.

Відповідно до зазначеного абзацу військовослужбовцям у разі наявності у них поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, одноразова грошова винагорода виплачується у повному обсязі — у розмірі 1 000 000 гривень.

Ця норма встановлює безумовну соціальну гарантію держави перед тими захисниками, які віддали своє здоров`я на полі бою. Отримання позивачем 28 квітня 2024 року бойового поранення, контузії та вибухової травми під час ведення бойових дій зафіксовано первинною медичною карткою (форма № 100), яка є належним та достатнім первинним документом згідно з вимогами військово-медичного обліку.

Суд першої інстанції цей факт визнав встановленим, проте не надав йому жодної юридичної оцінки, що свідчить про невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи та вимогам матеріального закону.

Отже, ОСОБА_1 , як особа, що:

була прийнята на військову службу за контрактом у віці до 25 років (у 19 років);

понад встановлений строк продовжує проходити військову службу під час дії воєнного стану в особливий період;

брала безпосередню участь у бойових діях загальною тривалістю 463 дні;

дістала бойове поранення та контузію під час захисту Вітчизни;

не має фактів притягнення до дисциплінарної чи іншої відповідальності, —

має безумовне право на отримання одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 гривень відповідно до пункту 4 Постанови № 153.

За наведених обставин оскаржуваний протокол засідання комісії Військової частини НОМЕР_1 № 34/15.09.2025 від 15.09.2025 року про відмову у виплаті позивачу одноразової винагороди є протиправним та підлягає обов`язковому скасуванню.

Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Оскільки право позивача на отримання виплати у встановленому розмірі є безумовним, а суб`єкт владних повноважень не наділений свободою розсуду (дискрецією) щодо невиплати коштів за наявності всіх законних умов, належним та вичерпним способом захисту порушеного права є зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 000 000 (один мільйон) гривень на підставі пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються, для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно з пунктом 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб`єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов`язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.

В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до статті 317 КАС України підставами для скасування рішення або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

Розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судом апеляційної інстанції не здійснюється, оскільки позивач на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору як учасник бойових дій, а документально підтверджених витрат на правову допомогу чи інших судових витрат матеріали справи не містять.

Керуючись статтями 242, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 липня 2026 року у справі № 380/8997/26 скасувати та прийняти нове, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати протокол № 34/15.09.2025 від 15 вересня 2025 року засідання комісії Військової частини НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 з реалізації виплати одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах в частині відмови ОСОБА_1 у виплаті одноразової грошової винагороди, передбаченої пунктом 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України (код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 000 000 (один мільйон) гривень на підставі пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя О. І. Довга

судді І. І. Запотічний

Т. І. Шинкар