Рішення від 24 вересня 2026 р. у справі №600/1558/26-а — Чернівецький окружний адміністративний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2026 р. м. Чернівці Справа № 600/1558/26-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним рішення, зобов`язання вчинити дії,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

Позивач просить суд:

- визнати протиправним рішення начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо залишення без реалізації рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби на підставі підпункту «б» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за станом здоров`я;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 прийняти наказ про звільнення ОСОБА_1 з військової служби.

Позов обґрунтовано тим, що позивача протиправно було призвано на військову службу під час мобілізації, оскільки згідно з рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи від 27 червня 2025 року ОСОБА_1 встановлено інвалідність через загальне захворювання. Вказано, що у грудні 2025 року позивач направив на адресу відповідача рапорт про звільнення з військової служби, який отримано останнім 08 грудня 2025 року. Проте вказаний рапорт було залишено відповідачем без реалізації, що, на думку позивача, є протиправним, адже такі дії ІНФОРМАЦІЯ_3 суперечать нормам Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та Положення про проходження служби громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008. Позивач вважає, що відповідач був зобов`язаний прийняти рішення про звільнення його з військової служби з підстав наявності інвалідності та висловлення небажання подальшого проходження військової служби.

Ухвалою суду прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами; встановлено строки для подання заяв по суті справи; витребувано докази у відповідача.

Відповідач, не погоджуючись із позовом, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому вказав про безпідставність заявлених позивачем вимог, оскільки після прийняття наказу від 28 серпня 2025 року про призов позивача на військову службу та зарахування його до списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1 не прибув до місця служби, про що письмовою доповіддю від 31 серпня 2025 року №9294 було повідомлено ІНФОРМАЦІЯ_5 . Крім цього, на підставі наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 від 31 серпня 2025 року №480 позивач вважається таким, що самовільно залишив місце служби. Стосовно ж поданого позивачем рапорту про звільнення зі служби відповідач звертав увагу суду на те, що такий з невідомих причин було зареєстровано військової частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України, тобто в даному випадку рапорт було подано не по команді, а до позовної заяви в даній справі не було надано доказів його надсилання саме до ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Правом подання відповіді на відзив позивач не скористався.

Ухвалою суду від 14 вересня 2026 року витребувано додаткові докази у відповідача.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінивши повідомлені обставини, які є достатніми для ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення, суд дійшов висновку про те, що адміністративний позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 28 серпня 2025 року №1791 ОСОБА_1 був призваний на військову службу під час мобілізації.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) від 28 серпня 2025 року №246 солдата ОСОБА_1 призначено на посаду водія групи забезпечення заходів цивільно-військового співробітництва, зараховано до списків особового складу центру та на всі види забезпечення.

Як вбачається з доданої до відзиву доповіді про факт самовільного залишення служби (без зброї) від 31 серпня 2025 року №9294, начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 і начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 було повідомлено про те, що 31 серпня 2025 року о 13 год. 00 хв. під час перевірки наявності особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 було виявлено відсутність водія групи забезпечення заходів цивільно-військового співробітництва ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1 . Початкові розшукові заходи позитивних результатів не дали.

За даним фактом наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 від 31 серпня 2025 року №480 призначено службове розслідування стосовно ОСОБА_1 у зв`язку з виявленням обставин самовільного залишення ним місця проходження служби. Термін проведення розслідування встановлено до 10 вересня 2025 року.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (з основної діяльності) від 08 вересня 2025 року №290 завершено проведення службового розслідування відносно ОСОБА_1 , в ході якого було встановлено, що позивач був відсутній при перевірці особового складу 31 серпня 2025 року о 13 год. 00 хв. При цьому вжиті розшукові заходи позитивних результатів не дали. Крім цього зазначеним наказом зобов`язано передати матеріали службового розслідування до Територіального управління Державного бюро розслідувань у м. Хмельницькому для прийняття відповідного рішення.

Згідно з наявними у справі матеріалами позивач подавав на ім`я начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 рапорт про звільнення його з військової служби на підставі підпункту «б» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за станом здоров`я у зв`язку із встановленою інвалідністю. До вказаного рапорту позивач додав копію витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи від 27 червня 2025 року №134/25/1794/В, з якого вбачається, що позивачу встановлено третю групу інвалідності з 08 березня 2025 року по загальному захворюванню з датою переогляду 09 березня 2026 року.

При цьому, як вбачається зі змісту пояснень ІНФОРМАЦІЯ_4 , наданих на виконання вимог ухвали суду від 14 вересня 2026 року, рапорт ОСОБА_1 надійшов на адресу відповідача засобами поштового зв`язку через послуги АТ «Укрпошта».

Як стверджувалось представником позивача у позові, вказаний рапорт не був розглянутий відповідачем у встановленому законом порядку. З метою отримання інформації щодо результатів розгляду рапорту про звільнення ОСОБА_1 з військового служби його представник подавав відповідний адвокатський запит до відповідача, який за результатами розгляду запиту листом від 10 березня 2026 року №1152/2684 повідомив представника позивача про залишення без реалізації рапорту ОСОБА_1 у зв`язку з вчиненням ним кримінального правопорушення, яке полягає у самовільному залишенні місця служби.

За таких обставин позивач звернувся до адміністративного суду з цим позовом.

Вирішуючи спір, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Статтею 65 Конституції України визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Згідно з пунктом 20 частини першої статті 106 Конституції України Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.

Пунктами 2 та 4 Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», визначено військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з`єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави. Кабінету Міністрів України невідкладно: 1) ввести в дію план запровадження та забезпечення заходів правового режиму воєнного стану в Україні; 2) забезпечити фінансування та вжити в межах повноважень інших заходів, пов`язаних із запровадженням правового режиму воєнного стану на території України.

На момент виникнення спірних у цій справі відносин, як станом і на час розгляду судом цієї адміністративної справи, строк дії воєнного стану в Україні продовжено.

Згідно із статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року №389-VIII (в редакції станом на час виникнення спірних відносин), воєнний стан це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), частиною першою статті 1 якого передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Відповідно до частин другої-третьої статті 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (частина п`ята статті 1 Закону №2232-XII).

Частиною шостою статті 2 Закону №2232-ХІІ передбачені такі види військової служби: базова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII.

Так, підпунктом «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону №2232-ХІІ (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) встановлено, що під час дії воєнного стану військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби за станом здоров`я.

Саме на наявність підстави, передбаченої зазначеною вище нормою закону, позивач і посилається в обґрунтування необхідності звільнення його з військової служби.

Між тим, з наявних у справі матеріалів убачається, що відносно позивача проводилось службове розслідування за фактом відсутності його на військовій службі.

У зв`язку з цим суд звертає увагу на те, що згідно з підпунктом 14 пункту 116 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі – Положення №1153/2008 в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) зарахування військовослужбовців наказами по особовому складу в розпорядження посадових осіб, які мають право призначення на посади, для вирішення питання щодо дальшого їх службового використання допускається в разі, якщо військовослужбовці відсутні понад десять діб, - до повернення військовослужбовців у військову частину (у разі неприйняття іншого рішення про дальше проходження ними військової служби) або до дня набрання чинності рішенням суду про визнання їх безвісно відсутніми чи оголошення померлими, або до дня набрання законної сили вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі.

Абзацами 1, 14, 15 частини другої статті 24 Закону №2232-XII (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо порядку проходження військової служби окремими категоріями військовослужбовців під час дії воєнного стану» від 30 квітня 2025 року №4392-ІХ, який набрав чинності 10 травня 2025 року) передбачено, що військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством. Під час дії воєнного стану військова служба для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби чи дезертирували, не призупиняється. Військовослужбовцям, які під час дії воєнного стану самовільно залишили військові частини або місця проходження служби чи дезертирували і не повернулися до військових частин (місць проходження військової служби) до моменту припинення чи скасування воєнного стану, військова служба призупиняється в порядку, встановленому цим Законом, з дня, наступного за днем припинення чи скасування воєнного стану. Військовослужбовцям, які під час дії воєнного стану самовільно залишили військові частини або місця проходження служби чи дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань, період з дня самовільного залишення військової частини (місця проходження військової служби) або вчинення дезертирства до дня повернення до виконання військового обов`язку не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому званні та до вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії. Таким військовослужбовцям упродовж цього періоду виплата грошового, здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення та поширення на них пільг і соціальних гарантій, встановлених законодавством для військовослужбовців, не здійснюються.

Підпунктом 1 пункту 7-2 Глави ХІІ «Прикінцеві положення» Закону №2232-XII установлено, що військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця проходження служби чи дезертирували до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо порядку проходження військової служби окремими категоріями військовослужбовців під час дії воєнного стану» від 30 квітня 2025 року №4392-IX і військову службу яких призупинено та які добровільно прибули не пізніше 30 серпня 2025 року до відповідних військових частин (місць проходження військової служби), визначених центральними органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями, і висловили готовність продовжити військову службу, командир (начальник) військової частини не пізніше 72 годин з дня їх прибуття до військової частини чи місця проходження служби продовжує відповідно військову службу, дію контракту, а також поновлює виплату грошового і здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення. З моменту продовження військової служби таким військовослужбовцям поновлюються пільги та соціальні гарантії, встановлені законодавством України.

Згідно з абзацом 1 пункту 144-5 Положення №1153/2008 військовослужбовці, військову службу яким призупинено та стосовно яких обвинувальні вироки суду набрали законної сили, підлягають звільненню з військової служби відповідно до пункту «г» частини другої, пункту «г» частини третьої, підпункту «д» пункту 1, підпункту «в» пункту 2 частини четвертої, підпункту «е» пункту 1, підпункту «е» пункту 2, підпункту «в» пункту 3 частини п`ятої та підпункту «е» пункту 1, підпункту «д» пункту 2, підпункту «в» пункту 3 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», крім військовослужбовців, яким вироком суду визначено міру покарання у виді службового обмеження, арешту з відбуттям на гауптвахті або триманням у дисциплінарному батальйоні.

Відповідно до абзацу 1 пункту 144-6 Положення №1153/2008 для військовослужбовців, стосовно яких судом винесено виправдувальний вирок, що набрав законної сили, або стосовно яких закрито кримінальне провадження відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України, військова служба та дія контракту продовжуються. У такому разі строк призупинення військової служби зараховується до вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії, а також до строку вислуги років для присвоєння чергового військового звання, та поновлюються пільги і соціальні гарантії, встановлені законодавством для військовослужбовців.

З аналізу наведених норм вбачається, що в разі, якщо військовослужбовець вчинив самовільне залишення місця проходження служби, не повернувся добровільно назад до місця служби та не висловив бажання щодо її подальшого проходження, то він вважається таким, що призупинив військову службу. Відповідно, вирішення будь-яких питань стосовно військовослужбовців, військову службу яким призупинено у зв`язку із самовільним залишенням військової частини, можливе виключно у разі повернення їх до місця розташування військового формування для подальшого проходження військової служби або ж набрання законної сили обвинувальних вироків стосовно них.

Як вбачається з обставин даної справи, відповідачем було проведено службове розслідування відносно позивача з тих підстав, що 31 серпня 2025 року о 13 год. 00 хв. під час перевірки наявності особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 було виявлено відсутність ОСОБА_1 безпосередньо на місці проходження служби. Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (з основної діяльності) від 08 вересня 2025 року №290 було завершено проведення службового розслідування відносно ОСОБА_1 та передано матеріали службового розслідування до Територіального управління Державного бюро розслідувань у м. Хмельницькому для прийняття відповідного рішення (яке стосується, зокрема, вирішення питання про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом вчинення кримінального правопорушення).

Як свідчить зміст листа ІНФОРМАЦІЯ_4 від 10 березня 2026 року №1152/2684, до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено відомості про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення – самовільне залишення військової частини або місця служби.

Наведених вище обставин не було спростовано позивачем у ході судового розгляду справи. Доказів того, що такі обставини не відповідають дійсності, позивачем (його представником) до суду не подано.

Відтак, суд приходить до висновку, що обставини самовільного залишення позивачем місця розташування ІНФОРМАЦІЯ_3 унеможливлюють відповідача вирішувати питання про звільнення з військової служби ОСОБА_1 . Вказане питання може бути вирішено лише у разі повернення позивача у розташування місця проходження служби або набрання законної сили обвинувального вироку відносно ОСОБА_1 у зв`язку із самовільним залишенням місця проходження служби.

Крім цього, суд звертає увагу на те, що у листі від 10 березня 2026 року №1152/2684 відповідачем було роз`яснено право позивача на звернення до ІНФОРМАЦІЯ_5 з метою подальшого вирішення питання про порядок проходження ним служби (з урахуванням обставини самовільного залишення ним місця її проходження).

Однак, доказів звернення ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_5 з указаним вище зверненням після самовільного залишення місця проходження служби учасниками цієї справи до суду не подано. Жодних відомостей про те, що позивач повернувся до проходження військової служби до будь-якого іншого військового формування, сторони суду також не надали.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про правомірність не розгляду відповідачем по суті рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби та безпідставність заявлених у даному позові вимог.

У даних спірних відносинах відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені законом, а тому заявлений позивачем позов не підлягає задоволенню.

Водночас суд критично оцінює доводи відзиву про неналежне звернення позивача з рапортом про звільнення з військової служби (не по команді), адже зазначені обставини, за умови відсутності позивача у місці розташування ІНФОРМАЦІЯ_4 , не змінюють того, що фактичний розгляд поставлених позивачем у рапорті питань можливий лише у разі його повернення до місця служби та поновлення його на посаді в особовому складі ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Згідно частин першої-третьої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивач не довів наявність підстав для задоволення заявлених вимог. Натомість доводи відповідача свідчать про безпідставність позову.

Керуючись статтями 9, 72, 73, 74-76, 77, 90, 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним рішення, зобов`язання вчинити дії відмовити повністю.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 25 вересня 2026 року.

Повне найменування учасників справи: позивач – ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ); відповідач – ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ).

Суддя О.П. Лелюк