Рішення від 25 червня 2026 р. у справі №607/14184/25 — Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26.06.2026 Справа №607/14184/25 Провадження №2/607/2108/2026

місто Тернопіль

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:

головуючого – судді – Якімця Т.І.,

за участю секретаря судового засідання – Трембач С.О.,

за участі сторін:

представника ОСОБА_1 – адвоката Гатало М.Я.,

під час розгляду у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Тернополі за правилами загального позовного провадження цивільної справи за позовною заявою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Гатало Мар`яна Ярославівна, до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку та визнання права власності

У С Т А Н О В И В :

І. Описова частина

1. Стислий зміст позовної заяви

В обґрунтування позовних вимог представник ОСОБА_1 – адвокат Гатало М.Я. – зазначила, що 14 грудня 1991 року між сторонами було укладено шлюб, під час якого

05 травня 2006 року придбано житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 . Право власності на будинок зареєстровано за ОСОБА_2 . У подальшому для його обслуговування оформлено земельну ділянку, право власності на яку також зареєстровано за відповідачкою на підставі державного акта від 09 вересня 2008 року.

Рішенням суду від 20 червня 2018 року шлюб між сторонами розірвано, при цьому питання поділу спільного майна не вирішувалося. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 певний час продовжувала проживати у спірному будинку, однак у березні 2022 року разом із дітьми виїхала за кордон та повідомила позивача про бажання отримати грошову компенсацію вартості належної їй частки. Водночас юридично такої домовленості сторони не оформили, а надалі контакти з відповідачкою було втрачено.

Представник позивача вважає, що спірні житловий будинок та земельна ділянка є спільною сумісною власністю сторін, частки яких становлять по . З березня 2022 року відповідачка у будинку не проживає та участі в його утриманні не бере, тоді як позивач користується будинком, утримує його, сплачує земельний податок і комунальні платежі, проводить ремонтні роботи та доглядає за земельною ділянкою.

Посилаючись на приписи статті 365 ЦК України, представник позивача зазначила, що спільне користування сторонами спірним майном неможливе, відповідачка тривалий час ним не користується, неможливим є й виділ належної їй частки в натурі. Припинення права відповідачки на частку, на думку позивача, не спричинить істотної шкоди її інтересам, оскільки вартість цієї частки в розмірі 344 820 грн вноситься позивачем на депозитний рахунок суду.

Вимогу про визнання за ОСОБА_1 права власності на частку відповідачки у спірному майні представник позивача вважає похідною від вимоги про припинення права власності ОСОБА_2 та такою, що забезпечить остаточне вирішення спору між сторонами.

2. Стислий зміст відзиву, відповіді на відзив та заперечень на відповідь на відзив

Відповідач – ОСОБА_2 – своїм правом на відзив, що передбачене статтею 178 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), не скористалася.

3. Процесуальні дії та хронологія руху справи в суді

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 липня 2025 року відкрито провадження у цій цивільній справі. Постановлено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 жовтня 2025 року зобов`язано ОСОБА_1 внести на депозитний рахунок суду кошти у розмірі 344 820 (триста сорок чотири тисячі вісімсот двадцять) гривень на користь ОСОБА_2 .

Протокольною ухвалою суду від 07 грудня 2025 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до розгляду по суті.

Представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Гатало М.Я. – в судовому засіданні позовні вимоги підтримала; щодо ухвалення заочного рішення на підставі наявних у справі доказів сторона позивача не заперечила.

Відповідач – ОСОБА_2 – в судове засідання не з`явилася з невідомих суду причин, хоча про місце, день та час розгляду справи повідомлялася належним чином.

Виходячи з положень статті 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у тому числі, правом визначити свою участь в судовому засіданні.

Згідно з частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Статтею 128 ЦПК України унормовано особливості виклику учасників справи у судове засідання судовими повістками про виклик.

Згідно з частиною четвертою статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Відповідно до частини третьої статті 211 ЦПК України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Як було зазначено, представник позивача скористався вимогами цієї норми.

Тож суд вважає за можливе проведення судового засідання за відсутності учасників справи, оскільки наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та прийняття законного і обґрунтованого рішення.

Такий висновок суду кореспондує з висновком Верховного Суду, який полягає у тому, що у випадку якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (постанова від 01 жовтня 2020 року, справа № 361/8331/18).

Відтак, суд вважає, що відповідач про дату та час розгляду справи повідомлена належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомила, а тому, відповідно до статті 280 ЦПК України, справу слід вирішити на підставі наявних доказів та постановити заочне рішення.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши та оцінивши докази у справі в їх сукупності, суд встановив наступні обставини справи.

ІІ. Мотивувальна частина

1. Фактичні обставини встановлені судом.

Як вбачається з витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу від 04 грудня 2024 року № 00048298382, 14 грудня 1991 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений шлюб, актовий запис № 2047, місце реєстрації: відділ державної реєстрації актів цивільного стану Тернопільського міського управління юстиції (а.с. 10), який розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 20 червня 2018 року, справа № 607/7818/18 (а.с. 11, 12).

Відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 05 травня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу

Мороз К.В., зареєстровано в реєстрі за № 3740, який укладений між ОСОБА_4 , яка діє від імені ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 , ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_2 купила належний ОСОБА_5 житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 (а.с. 13).

У Реєстраційному посвідченні від 19 травня 2006 року зазначено, що цілий житловий будинок з надвірними побудовами і спорудами АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу Мороз К.В., 05 травня 2006 року, за реєстровим № 3740, та записано в реєстрову книгу за № 158. Домоволодіння АДРЕСА_1 в цілому складається з одного житлового будинку з надвірними побудовами і спорудами (а.с. 14).

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серія ЯЕ № 294231 від 09 вересня 2008 року, ОСОБА_2 належить на праві приватної власності земельна ділянка, площею 0,08 га, за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення: землі житлової та громадської забудови (для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд), яка зареєстрована в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010864403807 (а.с. 20).

31 грудня 2010 року на замовлення ОСОБА_2 ТОВ «Міське бюро технічної інвентаризації» виготовило технічний паспорт на спірний об`єкт нерухомого майна

(а.с. 15 – 19).

Згідно з висновком про експертну грошову оцінку земельної ділянки від 31 березня 2025 року, складеного ФОП ОСОБА_6 , на замовлення ОСОБА_1 , ринкова вартість земельної ділянки, власником якої є ОСОБА_2 , площею 0,0848 га, кадастровий

номер: 6125289200:02:001:0174, за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, становить 124 540 грн (а.с. 23 – 47).

Як вказано у висновку про ринкову вартість майна від 31 березня 2025 року, складеного ФОП ОСОБА_6 , на замовлення ОСОБА_1 , ринкова вартість житлового будинку з надвірними побудовами та спорудами, власником якого є ОСОБА_2 , загальною площею 59,2 кв.м., житловою площею 34,8 кв.м., за адресою:

АДРЕСА_1 , становить 565 100 грн (а.с. 48 – 83).

16 червня 2025 року представник ОСОБА_1 – адвокат Гатало М.Я. – подала адвокатський запит до ТОВ «Міське бюро технічної інвентаризації», в якому просила виготовити висновок про можливість або неможливість поділу в натурі будинковолодіння, а саме: житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 (а.с. 22),

та 17 червня 2025 року за вих. № 248/07-2 ТОВ «Міське бюро технічної інвентаризації» надало відповідь, в якій зазначено, що виготовити висновок про можливість поділу, об`єднання або виділу щодо об`єкта нерухомого майна, що перебуває у спільній сумісній або спільній частковій власності, проводиться за згодою всіх співвласників (співвласники в заявах повинні написати якими приміщеннями кожен з них користується в житловому будинку та господарськими будівлями і спорудами, що знаходяться на земельній ділянці). Якщо об`єкт нерухомого майна є не подільний, виділ не проводиться. Згідно з наданою копією технічного паспорта житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , житловий будинок не складається з ізольованих частин, тому, виготовити висновок про можливість поділу в натурі будинковолодіння не є можливим (а.с. 21).

Крім того, ОСОБА_1 долучено квитанції про сплату аліментів, у розмірах

2 500 грн та 3 500 грн (а.с. 86 – 120, 137 – 140).

ОСОБА_1 внесено на депозитний рахунок суду, згідно ухвали суду від 27 жовтня 2025 року, грошові кошти на загальну суму 345 000 грн, про що свідчать квитанції № 0.0.4619460378.1 від 11 листопада 2025 року на суму 100 000 грн; № 0.0.4621129599.1

від 12 листопада 2025 року на суму 150 000 грн; № 0.0.4633966197.1 від 19 листопада

2025 року на суму 95 000 грн (а.с. 149 – 151).

Згідно з відповіддю Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 04 грудня 2025 року № 19/96221-25-Вих, ОСОБА_2 за період з 01 березня 2022 року по 04 грудня 2025 року перетинала державний кордон України один раз: 10 березня 2022 року виїзд – пункт пропуску «Грушів» (а.с. 159).

2. Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.

2.1. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша та друга статті 8 Конституції України).

Конституцією України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55). Частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня

1997 року № 9-зп).

Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно з частинами першою, другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави; суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Частиною першою статті 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 10 ЦПК України закріплено: суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (частина перша); суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (частина друга); суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта); забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (частина десята).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За приписами статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша); законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права (частина друга); судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом (частина третя); при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта); обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина п`ята).

Згідно із вимогами частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

2.2. Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

2.3. Частиною першою статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Конституційний Суд України зазначив, що в приписові частини першої статті 41 Конституції України визначено тріаду правомочностей власника: володіння, користування, розпорядження, які він здійснює щодо певного майна, що йому належить на тій чи тій юридичній підставі, тому в розумінні цього припису власність, якою кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися, стосується майна. Відповідно, конституційний імператив щодо непорушності права приватної власності скеровано насамперед на убезпечення власника від протиправного втручання в здійснення ним своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном вільно та на власний розсуд. (абзац одинадцятий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 червня 2022 року № 6-р(ІІ)/2022).

У статті 41 Основного Закону України також вказано: право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частина друга); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним (частина четверта); використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома).

Головним обов`язком держави у сфері відносин власності є забезпечення захисту прав усіх суб`єктів права власності. Одним із механізмів забезпечення такого захисту є законодавче врегулювання, у межах якого чітко та вичерпно встановлено, зокрема, підстави виникнення, припинення права власності, випадки правомірного обмеження права власності, підстави і порядок здійснення такого обмеження (абзац десятий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 червня 2022 року № 6-р(ІІ)/2022).

Наведені приписи основоположного акта держави знаходять свій розвиток насамперед у нормах цивільного законодавства.

Так, частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Стаття 317 ЦК України передбачає, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша); на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (частина друга).

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша); власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону; при здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частина друга); усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (частина третя).

За статтею 328 ЦК України: право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша); право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга).

2.4. За приписами частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Крім того, у цій статті зазначено, що майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (частина друга); право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом (частина третя); спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (частина четверта).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (частина перша та друга статті 60 СК України).

Верховний Суд зазначив, що конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними. За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., відповідні висновки, сформульовані у постановах від 24 травня 2023 року, справа № 278/2482/21, від 16 січня 2023 року, справа № 754/3132/16-ц).

Як установлено судом, спірне майно набуте сторонами під час перебування у шлюбі, а тому на нього поширюється режим права спільної сумісної власності подружжя.

2.5. Відповідно до статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї (частина перша); суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (частина друга).

У постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року (справа № 760/8958/15-ц) зазначено, що висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується в кожному окремому випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном.

Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення (частини перша, друга статті 372 ЦК України).

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України (частина друга статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

У цій статті СК України також зазначено, що неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина друга); присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України (частина четверта); присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частина п`ята).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 грудня 2025 року (справа № 466/2128/23) виснувала: «Аналіз наведених приписів ЦК України дає підстави для висновку, що як механізм, визначений статтею 365 ЦК України, для якого законодавець визначив умови застосування, так і механізм, встановлений статтею 364 ЦК України, з урахуванням урегульованих у пункті 6 статті 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, повинен враховувати певні критерії, які спонукають суд під час вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, враховувати баланс інтересів сторін».

Крім того у цій постанові Велика Палата Верховного Суду, беручи до уваги релевантну практику Європейського суду з прав людини, визначила, що критеріями співвідносності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод 1950 року є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, відповідно до змісту зазначеної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: – втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування – передбачуваними; – якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів; – втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа – добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня

2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України»

від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року (справа № 750/11178/17) зроблено висновок щодо застосування пункту 4 частини першої статті 365 ЦК України та вказано, що припинення права на частку має відбуватися, якщо таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Тобто можливе порушення інтересів як самого співвласника, так і членів його сім`ї виступатиме перешкодою для задоволення позову про припинення права на частку. Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном. Ця умова спрямована на запобігання порушення інтересів співвласника та членів його сім`ї. Оскільки мається на увазі недопущення, то суд при розгляді справи повинен перевіряти, чи не будуть порушені інтереси й заподіяна шкода (майнова або немайнова) внаслідок припинення права на частку.

У постанові від 30 червня 2021 року (справа № 754/5526/18) Верховний Суд виходив із того, що при вирішенні питання про відсутність істотної шкоди інтересам співвласника суди насамперед повинні дослідити наявність у відповідача іншого житла. За відсутності такого житла позбавлення особи права на частку у спільному майні, яке є єдиним зареєстрованим за нею житлом, свідчить про завдання шкоди її інтересам.

Суд керується критеріями, визначеними цивільним законодавством щодо розміру частки у майні, можливості чи неможливості її виділу в натурі, неподільності речі, можливості спільного володіння і користування майном, а також того, чи не завдасть припинення права власності істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

При цьому для припинення права співвласника на частку достатньою є наявність хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 365 ЦК України, однак за обов`язкової умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Вирішуючи питання про наявність такої шкоди, суд ураховує розмір належної відповідачці частки, характер спірного майна, його житлове призначення, наявність у відповідачки іншого житла, причини припинення користування спірним будинком, а також необхідність забезпечення справедливого балансу між інтересами співвласників.

За наведених обставин суд констатує, що частка відповідачки у спірних об`єктах нерухомого майна не є незначною, оскільки становить половину таких об`єктів, в матеріалах справи відсутні відомості про наявність у неї на території України іншого житла. Суд окремо зауважує, що відповідачка залишила територію України 10 березня 2022 року, тобто невдовзі після початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України; при цьому, за твердженням позивача, територію України відповідач залишила разом із дітьми. Ураховуючи те, що ОСОБА_2 залишила територію України разом з дітьми безпосередньо після початку повномасштабних воєнних дій, немає підстав для висновку про її небажання проживати чи користуватися, зокрема, будинком, який перебуває у її власності. За таких обставин неучасть відповідача у сплаті земельного податку, комунальних платежів та утриманні спірного майна сама по собі не свідчить про втрату нею інтересу до цього майна.

Внесення позивачем на депозитний рахунок суду вартості належної відповідачці частки є необхідною умовою застосування статті 365 ЦК України, однак саме по собі не свідчить про відсутність істотної шкоди її інтересам. Грошова компенсація не усуває необхідності оцінити наслідки втрати особою права на житло, зокрема за відсутності відомостей про наявність у неї іншого житла.

Відтак, суд вважає, що припинення права власності відповідачки на частку у житловому будинку та земельній ділянці буде непропорційним втручанням у право власності ОСОБА_2 , гарантоване статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, особливо враховуючи, що залишення нею території України та припинення користування спірним майном відбулося безпосередньо після початку повномасштабних воєнних дій у 2022 році та триває в період дії в Україні воєнного стану.

Суд окремо бере до уваги загальновідомі обставини, за яких відповідач залишила територію України. Так, 02 березня 2022 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію ES-11/1 «Агресія проти України», якою засудила агресію РФ проти України та вимагала від РФ негайно припинити застосування сили проти України і повністю та безумовно вивести свої збройні сили з території України в межах її міжнародно визнаних кордонів. 14 квітня 2022 року Верховна Рада України Заявою «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленою Постановою від 14 квітня 2022 року № 2188-IX, визнала дії, вчинені збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу. 27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію № 2433 (2022) «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи», у якій підтвердила рішуче засудження агресії РФ проти України та наголосила, що така агресія є серйозним порушенням міжнародного права.

Ураховуючи значний розмір належної відповідачці частки – 1/2 спірного майна, житлове призначення будинку, відсутність у матеріалах справи відомостей про наявність у неї іншого житла на території України та обставини припинення користування спірним майном, суд вважає, що примусове припинення права ОСОБА_2 на належну їй частку не забезпечуватиме справедливого балансу інтересів співвласників та завдасть істотної шкоди її інтересам.

Отже, передбачена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України обов`язкова умова для припинення права відповідачки на частку у спільному майні відсутня, а тому внесення позивачем вартості частки на депозитний рахунок суду та наведені ним доводи про неможливість її виділу в натурі і спільного користування майном не є достатніми підставами для задоволення позову.

ІІІ. Висновки суду за результатами розгляду позовної заяви

3.1. Враховуючи наведене вище та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову, а відтак у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку та визнання права власності слід відмовити.

3.2. Відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі відмови в позові – на позивача.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, понесені позивачем судові витрати слід покласти на нього.

Керуючись статтями 2, 4, 12, 13, 19, 76 – 78, 141, 223, 244, 247, 258 – 268, 273 – 274, 280 – 289, 352–355 Цивільного процесуального кодексу України, суд

У Х В А Л И В:

1. У задоволенні позову ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Гатало Мар`яна Ярославівна, до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку та визнання права власності – відмовити.

2. Судові витрати за розгляд справи в суді першої інстанції покласти на позивача в межах ним понесених.

3. Відповідачу надіслати копію заочного рішення суду.

4. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

5. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

6. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд – якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

7. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

8. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, шляхом подання апеляційної скарги до Тернопільського апеляційного суду. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

9. Позивач має право оскаржити заочне рішення суду в загальному порядку встановленому Цивільним процесуальним кодексом України.

10. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

11. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Тернопільського апеляційного суду у 30-денний строк з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст судового рішення виготовлено 06 липня 2026 року.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 .

Головуючий суддяТ. І. Якімець