Рішення від 24 вересня 2026 р. у справі №160/18029/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2026 рокуСправа №160/18029/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіПрудника С.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

25.06.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла сформована 25.06.2026 року через систему “Електронний суд” позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 “Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану”, у розмірі 30000 грн. у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань згідно з бойовими розпорядженнями з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військової частини НОМЕР_1 , включеної до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави, за період з 01 липня 2025 року по 31 березня 2026 року;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 “Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану” у розмірі 30000 грн. у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань згідно з бойовими розпорядженнями з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військової частини НОМЕР_1 , включеної до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави, за період: з 01.07.2025 по 31.07.2025, з 01.08.2025 по 22.08.2025, з 28.08.2025 по 31.08.2025, з 01.09.2025 по 08.09.2025, з 26.09.2025 по 30.09.2025, з 01.10.2025 по 31.10.2025, з 01.11.2025 по 30.11.2025, з 01.12.2025 по 31.12.2025, з 01.01.2026 по 31.01.2026, з 01.02.2026 по 01.02.2026, з 19.02.2026 по 28.02.2026, з 01.03.2026 по 31.03.2026.

Означені позовні вимоги вмотивовані тим, що позивач у період з 01 липня 2025 року по 31 березня 2026 року виконував бойові (спеціальні) завдання згідно з бойовими розпорядженнями з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військової частини НОМЕР_1 , включеної до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави, що підтверджується, зокрема, журналом ведення бойових дій та рапортами начальника інформаційно-телекомунікаційного вузла військової частини НОМЕР_1 . Позивач зазначає, що відповідач листом від 11.06.2026 №2367/3064 підтвердив факт виконання ним у липні-грудні 2025 року та січні-березні 2026 року зазначених бойових (спеціальних) завдань, однак відмовив у нарахуванні та виплаті передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 додаткової винагороди у розмірі 30 000 грн у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання таких завдань. На переконання позивача, така бездіяльність відповідача є протиправною, оскільки на час виникнення спірних правовідносин нормативними актами було передбачено право військовослужбовців, які виконують бойові (спеціальні) завдання з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військових частин (підрозділів), включених до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави, на отримання додаткової винагороди у визначеному розмірі, а відповідач не навів належної нормативної підстави для припинення її виплати. При цьому позивач посилається на те, що підставою для невиплати спірної винагороди відповідач фактично визначив відомчу телеграму від 15.07.2025 №116/14/66296, якою доведено рішення щодо зміни підходу до тлумачення поняття «інтенсивна підготовка». На думку позивача, зазначена телеграма не є нормативно-правовим актом та не може змінювати чи обмежувати встановлені постановою Кабінету Міністрів України №168 та Порядком №260 умови грошового забезпечення військовослужбовців. Позивач також зазначає, що до 01.07.2025 відповідач здійснював йому виплату додаткової винагороди за виконання аналогічних бойових (спеціальних) завдань, а після цієї дати припинив її виплату, незважаючи на те, що факт виконання відповідних завдань у спірний період самим відповідачем не заперечується та підтверджений наявними у нього службовими документами. З огляду на викладене позивач вважає, що відповідач протиправно не нарахував та не виплатив йому додаткову винагороду за періоди фактичного виконання бойових (спеціальних) завдань, у зв`язку з чим просить визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 та зобов`язати відповідача нарахувати і виплатити йому відповідну додаткову винагороду за періоди з 01.07.2025 по 31.07.2025, з 01.08.2025 по 22.08.2025, з 28.08.2025 по 31.08.2025, з 01.09.2025 по 08.09.2025, з 26.09.2025 по 30.09.2025, з 01.10.2025 по 31.10.2025, з 01.11.2025 по 30.11.2025, з 01.12.2025 по 31.12.2025, з 01.01.2026 по 31.01.2026, з 01.02.2026 по 01.02.2026, з 19.02.2026 по 28.02.2026 та з 01.03.2026 по 31.03.2026.

За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.06.2026 року, зазначена вище справа була розподілена та 26.06.2026 року передана судді Пруднику С.В.

30.06.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду прийнято до свого провадження означену позовну заяву та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Витребувано у військової частини НОМЕР_1 : довідку про розмір нарахованого грошового забезпечення та картки особового рахунку за період з 01.07.2025 року по 31.03.2026 року включно ОСОБА_1 ; інформацію про те, чи нараховувалась та виплачувалась ОСОБА_1 додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 “Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану”, у розмірі 30000 грн. у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань згідно з бойовими розпорядженнями з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військової частини НОМЕР_1 , включеної до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави, за період з 01 липня 2025 року по 31 березня 2026 року; про що подати до суду відповідні докази. Судом зобов`язано витребувані судом докази подати до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (також шляхом направлення на електронну адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду (inbox@adm.dp.court.gov.ua; inboxdoas@adm.dp.court.gov.ua) ) у строк до 28.07.2026 року. Судом попереджено військову частину НОМЕР_1 про можливість застосування судом заходів процесуального примусу, зокрема накладення штрафу та винесення окремої ухвали у разі невиконання вимог даної ухвали суду.

13.07.2026 року від військової частини НОМЕР_1 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив щодо задоволення позовних вимог. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач зазначив, що право на отримання додаткової винагороди у розмірі 30 000 грн за виконання бойових (спеціальних) завдань з інтенсивної підготовки залежить від наявності визначених нормативно-правовими актами підстав та фактичного виконання відповідних завдань. Відповідач послався на положення статті 19 Конституції України, відповідно до яких органи державної влади та військового управління зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а також на положення статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 та постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168. Зазначив, що відповідно до пункту 2 розділу XXXIV Порядку № 260 додаткова винагорода у розмірі 30 000 грн виплачується військовослужбовцям, які виконують бойові (спеціальні) завдання згідно з бойовими наказами (розпорядженнями), зокрема, з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військових частин (підрозділів), включених до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави. При цьому відповідач зазначив, що військову частину НОМЕР_1 бойовим розпорядженням Головнокомандувача Збройних Сил України від 07.02.2024 № 1308 було включено до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України, а бойовим розпорядженням командира військової частини НОМЕР_1 від 12.02.2024 № 1дск її структурні підрозділи було залучено до виконання бойових (спеціальних) завдань з інтенсивної підготовки. До 01.08.2025 військовослужбовцям частини здійснювалася виплата додаткової винагороди за виконання таких завдань. Разом із тим, відповідач послався на телеграму тимчасово виконуючого обов`язки начальника штабу – заступника командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 15.07.2025 № 116/14/66296 та рішення Міністра оборони України від 14.07.2025 № 34483/з/1, відповідно до яких до внесення відповідних змін до постанови № 168 термін «інтенсивна підготовка» у Порядку № 260 та Переліку № 1475/дск слід вважати складовою частиною терміну «колективна підготовка у складі військових частин (підрозділів) у ході відновлення боєздатності (формування військових частин (підрозділів))», застосовуючи такий підхід з 01.07.2025. За твердженням відповідача, оскільки завдання з колективної підготовки у складі військових частин (підрозділів) у ході відновлення боєздатності (формування військових частин (підрозділів)) військовій частині НОМЕР_1 не визначалися, з 01.07.2025 були відсутні підстави для нарахування та виплати військовослужбовцям додаткової винагороди за відповідний вид завдань. У зв`язку з цим військовою частиною було припинено відповідні нарахування. Водночас відповідач зазначив, що командування військової частини НОМЕР_1 зверталося до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Генерального штабу Збройних Сил України та Міністерства оборони України з телеграмами щодо необхідності надання роз`яснень стосовно застосування терміну «інтенсивна підготовка» та наявності підстав для виплати додаткової винагороди за липень - серпень 2025 року. На дату подання відзиву відповідей на такі звернення, за твердженням відповідача, не отримано. Разом з тим відповідач вказав, що командиром військової частини НОМЕР_1 у подальшому видано накази від 12.02.2026 № 65/нагд, від 05.03.2026 № 92/нагд та від 08.04.2026 № 128/нагд про виплату додаткової винагороди за періоди липень - грудень 2025 року, січень - березень 2026 року відповідно. На виконання зазначених наказів військовою частиною були направлені відповідні заявки-розрахунки на фінансування до ІНФОРМАЦІЯ_1 , однак станом на дату подання відзиву необхідні бюджетні кошти відповідачу не надійшли. У зв`язку з цим відповідач вважає, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для нарахування та виплати позивачу спірної додаткової винагороди, а невиплата коштів зумовлена їх ненадходженням від забезпечувального фінансового органу. Посилаючись на пункт 8 розділу І Порядку № 260 та статтю 51 Бюджетного кодексу України, відповідач також зазначив, що виплата грошового забезпечення здійснюється в межах відповідних бюджетних асигнувань. Таким чином, відповідач заперечив наявність протиправної бездіяльності з його боку та просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись, зокрема, на вжиття ним заходів для нарахування та виплати позивачу додаткової винагороди та відсутність необхідного фінансування.

17.07.2026 року від представника позивача Кулішенко Т.В. до суду надійшла відповідь на відзив, у якій позивач не погодився з доводами відповідача, наведеними у відзиві на позовну заяву, та зазначив, що відповідач фактично підтвердив наявність правових підстав для нарахування і виплати позивачу додаткової винагороди у розмірі 30 000 грн пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань. Позивач зазначив, що військова частина НОМЕР_1 включена до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави, а сам позивач у спірний період виконував бойові (спеціальні) завдання згідно з бойовими розпорядженнями з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій. При цьому відповідачем не заперечується факт виконання позивачем таких завдань, що підтверджується, зокрема, журналом ведення бойових дій та рапортами начальника інформаційно-телекомунікаційного вузла військової частини НОМЕР_1 . На думку позивача, положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 та пункту 2 розділу XXXIV Порядку №260 передбачено право військовослужбовців, які виконують відповідні бойові (спеціальні) завдання, на отримання додаткової винагороди у розмірі 30 000 грн пропорційно часу їх виконання, а тому відсутність її нарахування та виплати з 01.07.2025 є протиправною. Позивач заперечив проти посилання відповідача на телеграму від 15.07.2025 №116/14/ НОМЕР_4 та рішення Міністра оборони України від 14.07.2025 №34483/з/1 як на підставу для припинення виплати додаткової винагороди, зазначивши, що такими документами не вносилися зміни до постанови №168 чи Порядку №260 та не встановлювалися нові умови для припинення виплати зазначеної додаткової винагороди. Також позивач послався на принцип юридичної визначеності та зазначив, що зміна встановлених нормативно-правовими актами умов виплати грошового забезпечення не може здійснюватися шляхом прийняття внутрішніх організаційно-розпорядчих документів. У зв`язку з цим позивач вважає, що за відсутності належних змін до нормативного регулювання відповідач не мав законних підстав для припинення нарахування та виплати йому додаткової винагороди за фактично виконані бойові (спеціальні) завдання. Крім того, позивач заперечив проти доводів відповідача щодо відсутності бюджетного фінансування як підстави для невиплати належних сум грошового забезпечення, пославшись на практику Конституційного Суду України, Європейського суду з прав людини та Верховного Суду. Щодо заявленого відповідачем клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу позивач зазначив, що ним надано належні докази фактичного понесення таких витрат, зокрема договір про надання правничої допомоги, додаток до договору, акт приймання-передачі наданих послуг, квитанцію про оплату та калькуляцію виконаних робіт. Позивач вважає, що відповідачем не доведено неспівмірності заявлених витрат у розмірі 10 000 грн зі складністю справи та обсягом наданої правничої допомоги. На підставі викладеного позивач просив суд врахувати доводи, наведені у відповіді на відзив, та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

28.08.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду продовжено строк розгляду даної справи на 30 днів.

Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 , проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 на посаді командира відділення спеціального зв`язку та у спірний період був залучений до виконання бойових (спеціальних) завдань, пов`язаних з інтенсивною підготовкою до ведення воєнних (бойових) дій у складі військової частини, включеної до резерву Головнокомандувача Збройних Сил України.

Зазначені обставини підтверджуються, зокрема, бойовим розпорядженням Головнокомандувача Збройних Сил України від 07.02.2024 №1308, бойовим наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 12.02.2024 №1дск, рапортами та звітами про виконання позивачем відповідних завдань, а також іншими матеріалами справи.

Судом встановлено, що виконання позивачем відповідних завдань документально підтверджено за такими періодами: з 01.07.2025 по 31.07.2025; з 01.08.2025 по 22.08.2025 та з 28.08.2025 по 31.08.2025; з 01.09.2025 по 30.09.2025; з 01.10.2025 по 31.10.2025; з 01.11.2025 по 30.11.2025; з 01.12.2025 по 31.12.2025; з 01.01.2026 по 31.01.2026; а також у березні 2026 року - з 01.03.2026 по 31.03.2026.

При цьому зазначені документи містять відомості саме щодо ОСОБА_1 , його військового звання, посади, періодів виконання відповідних завдань та посилання на накази, на підставі яких здійснювалося залучення військовослужбовців до їх виконання.

Відповідач не заперечує факту проходження позивачем військової служби у військовій частині НОМЕР_1 , його залучення до виконання відповідних завдань та перебування військової частини у резерві Головнокомандувача Збройних Сил України. Також відповідачем не надано належних та допустимих доказів, які б спростовували наведені у рапортах та звітах відомості щодо фактичного виконання позивачем відповідних завдань у зазначені періоди.

Разом із тим судом встановлено, що додаткова винагорода у розмірі 30 000 грн пропорційно часу виконання відповідних бойових (спеціальних) завдань за зазначені періоди позивачу належним чином не нараховувалася та не виплачувалася, що підтверджується матеріалами справи та не спростовано відповідачем належними доказами.

Таким чином, предметом оцінки суду у цій справі є правомірність ненарахування та невиплати позивачу додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, за документально підтверджені періоди виконання ним відповідних бойових (спеціальних) завдань.

Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 9 Закону України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє грошове забезпечення, до складу якого входять, зокрема, посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» встановлено виплату військовослужбовцям додаткової винагороди на період дії воєнного стану. Зміст та умови такої виплати неодноразово змінювалися відповідними постановами Кабінету Міністрів України, а тому при вирішенні спору суд застосовує нормативне регулювання, чинне у відповідний спірний період. Чинна редакція постанови №168 також передбачає виплату додаткової винагороди до 30 000 грн пропорційно в розрахунку на місяць, а порядок її виплати деталізований нормативними актами Міністерства оборони України.

Пунктом 2 розділу XXXIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260, передбачено виплату додаткової винагороди в розмірі 30 000 грн у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань, зокрема за виконання завдань з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військових частин (підрозділів), включених до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави.

Отже, для вирішення цього спору суду належить встановити наявність у позивача передбачених нормативними актами умов для отримання додаткової винагороди, фактичне виконання ним відповідних бойових (спеціальних) завдань у спірні періоди, а також з`ясувати, чи існували передбачені законом підстави для невиплати такої винагороди відповідачем.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, позивач ОСОБА_1 проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 на посаді командира відділення спеціального зв`язку.

Військова частина НОМЕР_1 включена до резерву Головнокомандувача Збройних Сил України на підставі відповідного бойового розпорядження від 07.02.2024 №1308. На виконання зазначеного розпорядження командиром військової частини НОМЕР_1 12.02.2024 видано бойовий наказ №1дск, яким визначено завдання щодо інтенсивної підготовки особового складу для ведення воєнних (бойових) дій.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач у спірний період фактично залучався до виконання визначених бойовими наказами (розпорядженнями) бойових (спеціальних) завдань, пов`язаних з інтенсивною підготовкою для ведення воєнних (бойових) дій у складі військової частини, включеної до резерву Головнокомандувача Збройних Сил України.

Такі обставини підтверджуються, зокрема, витягами з журналу бойових дій, рапортами (звітами) командирів структурних підрозділів про виконання інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі резерву, а також документами, складеними за результатами виконання позивачем відповідних завдань.

При цьому з матеріалів справи вбачається, що за липень 2025 року позивач був зазначений у відповідному звіті як військовослужбовець, який виконував бойові (спеціальні) завдання у період з 01.07.2025 по 31.07.2025, тобто протягом 31 дня.

За серпень 2025 року відповідним звітом підтверджено виконання позивачем таких завдань у періоди з 01.08.2025 по 22.08.2025 та з 28.08.2025 по 31.08.2025, загальною тривалістю 26 днів.

За вересень 2025 року звітом підтверджено виконання позивачем відповідних завдань у період з 01.09.2025 по 30.09.2025, загальною тривалістю 30 днів.

За жовтень 2025 року - у період з 01.10.2025 по 31.10.2025, загальною тривалістю 31 день.

За листопад 2025 року - у період з 01.11.2025 по 30.11.2025, загальною тривалістю 30 днів.

За грудень 2025 року - у період з 01.12.2025 по 31.12.2025, загальною тривалістю 31 день.

За січень 2026 року - у період з 01.01.2026 по 31.01.2026, загальною тривалістю 31 день.

За березень 2026 року - у період з 01.03.2026 по 31.03.2026, загальною тривалістю 31 день.

Водночас матеріали справи містять також документи щодо виконання позивачем відповідних завдань у лютому 2026 року, які підлягають оцінці судом відповідно до їх змісту та відомостей щодо конкретних днів виконання бойових (спеціальних) завдань.

Суд звертає увагу, що зазначені звіти складені безпосередньо посадовими особами військової частини, містять відомості щодо конкретного військовослужбовця, періодів виконання ним завдань, кількості днів та правової підстави залучення до відповідних заходів. При цьому відповідач не заперечує факту перебування військової частини НОМЕР_1 у резерві Головнокомандувача Збройних Сил України та не заперечує факту виконання позивачем завдань з інтенсивної підготовки.

Більше того, сам відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що особовий склад військової частини НОМЕР_1 виконував відповідні завдання, а також підтвердив видання командиром військової частини наказів про виплату додаткової винагороди за відповідні періоди.

Так, наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 12.02.2026 №65/нагд визначено виплату додаткової винагороди за періоди, що охоплюють, зокрема, липень-грудень 2025 року та січень 2026 року.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 05.03.2026 №92/нагд визначено виплату військовослужбовцям військової частини додаткової винагороди у розмірі 30 000 грн у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань у лютому 2026 року у зв`язку з інтенсивною підготовкою до ведення воєнних (бойових) дій у військових частинах (підрозділах), включених до резерву Головнокомандувача Збройних Сил України.

Аналогічно наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 08.04.2026 №128/нагд визначено виплату додаткової винагороди за березень 2026 року у зв`язку з інтенсивною підготовкою до ведення воєнних (бойових) дій у складі військової частини, включеної до резерву Головнокомандувача Збройних Сил України.

Таким чином, сам відповідач своїми розпорядчими документами визнав наявність фактичних обставин, які відповідно до постанови №168 та наказу №260 є підставою для виплати додаткової винагороди за виконання відповідних бойових (спеціальних) завдань.

Суд при цьому враховує, що видання таких наказів саме по собі не звільняє відповідача від обов`язку належним чином здійснити нарахування та фактичну виплату належних позивачу сум. Водночас зазначені накази мають істотне доказове значення для встановлення того, що відповідач самостійно документально зафіксував виконання військовослужбовцями відповідних завдань та визнав наявність підстав для виплати додаткової винагороди.

Зазначений підхід узгоджується із правовою позицією Верховного Суду про те, що передбачена постановою №168 додаткова винагорода є складовою грошового забезпечення військовослужбовця, а її виплата здійснюється на підставі відповідних наказів командирів (начальників). Такий підхід, зокрема, відображений у судовій практиці Верховного Суду щодо застосування постанови №168.

При цьому суд не погоджується з доводами відповідача про те, що після 01.07.2025 право позивача на додаткову винагороду припинилося виключно на підставі телеграми від 15.07.2025 №116/14/ НОМЕР_4 та рішення Міністерства оборони України №34483/з/1 від 14.07.2025.

Як убачається зі змісту зазначених документів, вони не є постановами Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства оборони України, зареєстрованими у встановленому порядку нормативно-правовими актами чи іншим нормативним актом, яким безпосередньо внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України №168 або до наказу Міністерства оборони України №260.

Відтак зазначені документи не можуть самі по собі змінювати, скасовувати чи звужувати встановлені нормативно-правовими актами умови та підстави виплати додаткової винагороди військовослужбовцям.

При цьому суд враховує правову позицію Верховного Суду, відповідно до якої при вирішенні спорів щодо виплат військовослужбовцям суд повинен виходити насамперед із змісту нормативно-правових актів, які визначають право на відповідну виплату, та встановлених фактичних обставин її набуття, а не з внутрішніх роз`яснень, які не змінюють нормативного регулювання.

Зазначене має особливе значення у цій справі, оскільки відповідач фактично не заперечує, що нормативне регулювання постанови №168 та наказу №260 не було змінено у спосіб, який би прямо виключав із переліку відповідних бойових (спеціальних) завдань інтенсивну підготовку військових частин, включених до резерву.

Посилання відповідача на те, що поняття «інтенсивна підготовка» з 01.07.2025 мало розглядатися як складова «колективної підготовки у складі військових частин (підрозділів) у ході відновлення боєздатності (формування військових частин (підрозділів)», також не спростовує права позивача на спірну виплату.

Якщо відповідач вважав, що відповідні положення нормативного акта потребують зміни або уточнення, він мав діяти відповідно до встановленої процедури нормотворення, а не припиняти виконання чинних нормативних приписів на підставі внутрішнього службового документа.

Такий висновок відповідає принципу юридичної визначеності, який є складовою верховенства права та передбачає передбачуваність правового регулювання для особи. Військовослужбовець, який виконує визначені бойовими наказами завдання та відповідає встановленим нормативними актами умовам для отримання грошової виплати, не може бути позбавлений такої виплати лише через зміну внутрішнього адміністративного тлумачення відповідного нормативного положення.

Верховний Суд у своїй практиці наголошує на необхідності системного тлумачення положень постанови №168 з урахуванням її мети, умов прийняття та нормативного регулювання грошового забезпечення військовослужбовців. Зокрема, у постанові від 19.03.2026 у справі №160/13876/22 Верховний Суд звернув увагу на необхідність врахування змісту та мети постанови №168 при визначенні кола осіб і умов, на яких поширюється відповідна гарантія. Водночас обставини тієї справи відрізнялися від цієї справи, оскільки там йшлося про військовослужбовця, відрядженого до державного підприємства, тоді як у цій справі позивач проходив військову службу безпосередньо у військовій частині НОМЕР_1 .

Таким чином, посилання відповідача на зазначену практику Верховного Суду як на підставу для відмови у задоволенні позову є безпідставним, оскільки правовідносини, які були предметом розгляду у справі №160/13876/22, не є тотожними спірним правовідносинам у цій справі.

Суд також відхиляє доводи відповідача про те, що додаткова винагорода є «одноразовим додатковим видом грошового забезпечення», а тому її виплата залежить виключно від розсуду військового командування.

Віднесення відповідної виплати до одноразових додаткових видів грошового забезпечення характеризує її місце у структурі грошового забезпечення та порядок бухгалтерського оформлення, однак не означає дискреційності щодо самого права військовослужбовця на її отримання за умови виконання ним передбачених нормативними актами вимог.

Іншими словами, командир військової частини має повноваження оформити відповідні документи та видати наказ про виплату, але не має дискреційного права на власний розсуд вирішувати, чи підлягає виплаті сума, право на яку вже виникло у військовослужбовця внаслідок виконання передбачених нормативними актами бойових (спеціальних) завдань.

Верховний Суд у практиці щодо постанови №168 також виходить із того, що виплата відповідної винагороди пов`язана з фактичним виконанням військовослужбовцем визначених завдань та оформленням цього факту належними документами.

У цій справі така сукупність доказів наявна.

Зокрема, факт виконання позивачем завдань підтверджується бойовими документами, звітами командирів структурних підрозділів, відомостями щодо кількості днів виконання відповідних завдань, а також наступними наказами командира військової частини НОМЕР_1 , якими визначено виплату додаткової винагороди за відповідні періоди.

При цьому відповідач не надав суду належних і допустимих доказів того, що позивач у зазначені періоди не виконував відповідних завдань, був виключений зі складу військової частини, не перебував на військовій службі, не залучався до виконання завдань за відповідними бойовими наказами або з інших передбачених нормативними актами причин втратив право на спірну виплату.

Отже, доводи відповідача щодо відсутності підстав для нарахування додаткової винагороди спростовуються сукупністю наявних у справі доказів.

Суд також не приймає доводи відповідача про відсутність бюджетного фінансування як підставу для відмови у задоволенні позову.

Відповідно до статті 51 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів здійснюють видатки відповідно до бюджетних призначень, однак положення бюджетного законодавства не можуть тлумачитися як такі, що припиняють або скасовують право особи на грошове забезпечення, встановлене законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Наявність або відсутність відповідних бюджетних асигнувань стосується організації виконання бюджетних зобов`язань держави та не змінює обсягу матеріального права військовослужбовця на передбачену законодавством виплату.

У цій справі відповідач фактично підтверджує, що після отримання відповідних документів ним здійснювалися розрахунки, видавалися накази та подавалися заявки на фінансування. Саме по собі подання заявок на виділення коштів не свідчить про припинення права позивача на відповідну винагороду, а навпаки підтверджує, що відповідач визнавав необхідність фінансового забезпечення відповідних виплат.

При цьому суд враховує, що Верховний Суд у справах щодо грошового забезпечення та інших гарантованих державою виплат виходить із необхідності відмежування питання наявності права особи на виплату від питання бюджетного механізму її фінансування.

Отже, відсутність коштів у розпорядженні відповідача не є правовою підставою для невиконання обов`язку щодо нарахування та виплати позивачу належного йому грошового забезпечення.

Окремо суд зазначає, що відповідач, будучи військовою частиною та володіючи первинними документами щодо проходження служби позивачем, саме він має можливість визначити остаточний розмір належної до виплати додаткової винагороди з урахуванням фактично виконаних позивачем бойових (спеціальних) завдань, кількості днів їх виконання, передбачених нормативними актами правил пропорційного розрахунку та інших обставин, які відповідно до законодавства впливають на розмір виплати.

Водночас така обставина не може бути використана відповідачем як підстава для повної відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки право позивача на отримання відповідної виплати підтверджене належними доказами, а сам відповідач не спростував факт виконання ним відповідних завдань.

Таким чином, суд доходить висновку, що неврахування відповідачем періодів фактичного виконання позивачем бойових (спеціальних) завдань під час інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військової частини, включеної до резерву Головнокомандувача Збройних Сил України, при нарахуванні та виплаті додаткової винагороди у розмірі 30 000 грн у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання таких завдань є протиправним.

З огляду на встановлені судом обставини та досліджені докази суд вважає доведеним виникнення у позивача права на додаткову винагороду за постановою Кабінету Міністрів України №168 та наказом Міністерства оборони України №260 за фактично виконані ним у спірний період бойові (спеціальні) завдання.

При цьому суд бере до уваги, що відповідач не лише мав у своєму розпорядженні всі документи, необхідні для визначення кількості днів виконання позивачем відповідних завдань, а й самостійно оформлював звіти та накази про виплату додаткової винагороди.

За таких обставин бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу додаткової винагороди у встановленому законодавством розмірі за підтверджені матеріалами справи періоди виконання бойових (спеціальних) завдань є протиправною.

З метою ефективного відновлення порушеного права позивача суд вважає належним способом захисту зобов`язання військової частини НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату позивачу додаткової винагороди в розмірі 30 000 грн у розрахунку на місяць пропорційно часу фактичного виконання ним бойових (спеціальних) завдань за спірний період, з урахуванням уже проведених виплат, якщо такі мали місце.

Такий спосіб захисту відповідає характеру встановленого судом порушення та забезпечує реальне поновлення права позивача на належне грошове забезпечення.

Враховуючи наведене, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

При цьому суд виходить із того, що позивач довів належними та допустимими доказами факт проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 , перебування цієї військової частини у резерві Головнокомандувача Збройних Сил України, фактичне виконання ним бойових (спеціальних) завдань з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій та наявність передбачених законодавством підстав для отримання додаткової винагороди.

Натомість відповідач не довів правомірності неврахування зазначених періодів при нарахуванні та виплаті позивачу додаткової винагороди, а наведені ним посилання на внутрішню телеграму, службове рішення та недостатність бюджетного фінансування не є належними правовими підставами для позбавлення позивача гарантованої нормативно-правовими актами виплати.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10) від 26.06.2014 Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п. 53 рішення у справі «Ковач проти України», п. 59 рішення у справі «Мельниченко проти України», п. 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» тощо).

Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Суди повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Тож, залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.

Беручи до уваги зазначене суд вважає, що відповідачем, за час розгляду справи, на виконання вимог частини 2 статті 77 КАС України, не було доведено правомірності прийнятого ним оскаржуваного рішення.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що відповідачем, всупереч вимогам КАС України, не доведено правомірності своїх дій, в той час як позивачем позовні вимоги підтверджені належними та допустимими доказами, а тому заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, то підстави для застосування положень статті 139 КАС України у суду відсутні.

З приводу стягнення витрат на професійну правничу допомогу у сумі 10 000 грн суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини першої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Частиною третьою статті 134 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частиною п`ятою статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг та виконаних робіт, а також ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Частиною шостою статті 134 КАС України передбачено, що у разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому Верховний Суд послідовно виходить із того, що при вирішенні питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд повинен встановити не лише факт понесення таких витрат, а й оцінити їх відповідність критеріям, визначеним процесуальним законом.

Так, у постанові Верховного Суду від 24.12.2025 у справі №260/8573/23 зазначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом, обсягом наданих послуг, а також ціною позову та значенням справи для сторони. Верховний Суд також звернув увагу на передбачену процесуальним законом можливість зменшення таких витрат у разі недотримання критеріїв співмірності.

Аналогічний правовий підхід викладений у практиці Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, відповідно до якого суд при визначенні суми витрат на професійну правничу допомогу, яка підлягає розподілу між сторонами, має застосовувати критерії, встановлені статтею 134 КАС України, та визначити саме ту суму витрат, яка є співмірною конкретним обставинам справи.

Верховний Суд також наголошує, що наявність договору про надання правничої допомоги, акта виконаних робіт, рахунку чи інших документів підтверджує понесення або обов`язок понесення відповідних витрат, однак сама по собі не зумовлює обов`язку суду присуджувати до відшкодування всю заявлену суму. При визначенні розміру компенсації суд повинен оцінити її співмірність із фактичним обсягом наданої правничої допомоги та обставинами конкретної справи.

Водночас Верховний Суд звертав увагу і на те, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про їх зменшення. Така правова позиція, зокрема, викладена у практиці Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Отже, вирішуючи питання про розподіл заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує як наявність документального підтвердження відповідних витрат, так і доводи відповідача щодо їх співмірності, складність справи, обсяг фактично виконаної адвокатом роботи, характер спору, форму судового провадження та необхідність вчинення адвокатом відповідних процесуальних дій.

Судом встановлено, що позивачем заявлено до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.

Матеріалами справи підтверджується факт залучення адвоката до представництва інтересів позивача, а також надання професійної правничої допомоги у цій адміністративній справі. Отже, такі витрати є пов`язаними з розглядом справи та в принципі підлягають розподілу між сторонами.

Разом із тим суд враховує, що дана адміністративна справа розглядалась за правилами спрощеного позовного провадження, без проведення судового засідання та без необхідності особистої участі представника позивача у судових засіданнях.

Предмет спору стосувався визнання протиправною бездіяльності військової частини щодо ненарахування та невиплати додаткової винагороди військовослужбовцю та зобов`язання відповідача здійснити відповідні дії. При цьому правовідносини, які є предметом спору, врегульовані нормативними актами та є предметом значної кількості судових спорів, у зв`язку з чим правове регулювання відповідних відносин сформоване сталою судовою практикою.

Суд також враховує обсяг процесуальних документів, які були необхідні для розгляду справи, характер доказів, які підлягали дослідженню, відсутність необхідності проведення експертиз, допиту свідків, участі у судових засіданнях, здійснення складних процесуальних дій або підготовки значної кількості самостійних процесуальних документів.

При цьому суд не ставить під сумнів право позивача на отримання професійної правничої допомоги та не заперечує факту виконання адвокатом певного обсягу роботи. Однак при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має визначити не договірну вартість послуг адвоката як таку, а ту частину витрат, яка відповідно до критеріїв статті 134 КАС України є обґрунтованою та співмірною із конкретною справою.

Верховний Суд у своїй практиці виходить із того, що суд при вирішенні питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу має враховувати реальність відповідних витрат, необхідність їх понесення, розумність їх розміру та співмірність із фактично виконаною адвокатом роботою. Водночас сама по собі наявність доказів сплати або зобов`язання сплатити гонорар не означає автоматичного відшкодування всієї заявленої суми за рахунок іншої сторони.

Суд бере до уваги і правову позицію Верховного Суду про те, що для цілей розподілу судових витрат суд має встановити їх розмір на підставі поданих доказів та з урахуванням вимог статті 134 КАС України визначити саме ту співмірну суму витрат, яка підлягає розподілу між сторонами.

Оцінивши подані позивачем докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу у сукупності з характером спірних правовідносин, складністю справи, обсягом фактично наданої правничої допомоги, формою розгляду справи, кількістю необхідних процесуальних дій та результатом розгляду справи, суд доходить висновку, що заявлена до відшкодування сума 10 000 грн не відповідає критерію співмірності у повному обсязі.

Водночас суд вважає, що повна відмова у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу була б необґрунтованою, оскільки позивач дійсно скористався професійною правничою допомогою адвоката, відповідні послуги були безпосередньо пов`язані з розглядом цієї справи, а позовні вимоги за результатами розгляду справи підлягають задоволенню.

З урахуванням наведених обставин, керуючись принципами розумності, обґрунтованості та співмірності судових витрат, суд вважає достатнім та справедливим визначити розмір витрат на професійну правничу допомогу, який підлягає компенсації позивачу за рахунок відповідача, у сумі 2000 грн.

Визначаючи саме такий розмір відшкодування, суд виходить із того, що сума 2000 грн відповідає фактичній складності спору, обсягу необхідної правничої допомоги та процесуальній формі його розгляду, забезпечує компенсацію позивачу понесених ним витрат у розумній та співмірній частині та водночас не покладає на відповідача обов`язок компенсувати витрати, розмір яких, з огляду на конкретні обставини справи, є надмірним.

Таким чином, з відповідача - військової частини НОМЕР_1 - за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2000 (дві тисячі) грн, а в іншій частині заявленої вимоги про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у сумі 8000 грн слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 “Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану”, у розмірі 30000 грн. у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань згідно з бойовими розпорядженнями з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військової частини НОМЕР_1 , включеної до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави, за період з 01 липня 2025 року по 31 березня 2026 року.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 “Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану” у розмірі 30000 грн. у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань згідно з бойовими розпорядженнями з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військової частини НОМЕР_1 , включеної до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави, за період: з 01.07.2025 по 31.07.2025, з 01.08.2025 по 22.08.2025, з 28.08.2025 по 31.08.2025, з 01.09.2025 по 08.09.2025, з 26.09.2025 по 30.09.2025, з 01.10.2025 по 31.10.2025, з 01.11.2025 по 30.11.2025, з 01.12.2025 по 31.12.2025, з 01.01.2026 по 31.01.2026, з 01.02.2026 по 01.02.2026, з 19.02.2026 по 28.02.2026, з 01.03.2026 по 31.03.2026.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу у сумі 2000 грн. (дві тисячі гривень).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С. В. Прудник