Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №263/13858/21 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/9132/26 Справа № 263/13858/21 Суддя у 1-й інстанції - Федоріщев С.С. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Макарова М.О.,

за участю секретаря судового засідання — Глущенко О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дітковський Андрій Михайлович, на ухвалу Соборного районного суду м.Дніпра від 15 червня 2026 року, у складі судді Федоріщева С.С., по справі № 263/13858/21 за заявою ОСОБА_2 , стягувач: ОСОБА_1 , про визнання таким, що не підлягає виконанню судового наказу Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 грудня 2021 року у справі №263/13858/21 в частині стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини за період з 28 жовтня 2021 року по 26 грудня 2025 року включно, за заявою ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення аліментів з ОСОБА_2 , –

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2026 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про визнання таким, що не підлягає виконанню судового наказу Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 грудня 2021 року у справі №263/13858/21 в частині стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини за період з 28 жовтня 2021 року по 26 грудня 2025 року включно, за заявою ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення аліментів з ОСОБА_2 , з підстав повного перебування ОСОБА_1 разом із донькою на його одноосібному повному утриманні в період спільного проживання однією родиною з 12 лютого 2020 року по 26 грудня 2025 року, тобто, до рішення суду про розірвання шлюбу, що заявник вважає порушенням його майнових прав у вигляді стягнення з нього аліментів за вказаний період судовим наказом від 16 грудня 2021 року, про який він не був обізнаний весь цей час, тоді як він у спірний період добровільно та самостійно утримував родину (а.с.1-10).

Ухвалою Соборного районного суду м.Дніпра від 15 червня 2026 року заяву ОСОБА_2 про визнання таким, що не підлягає виконанню Судового наказу Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 грудня 2021 року у справі № 263/13858/21 про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини в частині стягнення за період з 28 жовтня 2021 року по 26 грудня 2025 року включно, задоволено.

Визнано таким, що не підлягає виконанню Судовий наказ Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 грудня 2021 року у справі № 263/13858/21 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання неповнолітньої дитини дочки ОСОБА_3 , у розмірі 1/4 частини з усіх видів його заробітку (доходу), але не менш ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, та не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня подачі заяви про видачу судового наказу, тобто з 28 жовтня 2021 року та до повноліття дитини, в частині стягнення за період з 28 жовтня 2021 року по 26 грудня 2025 року включно (а.с.222-228 Том І).

Ухвала суду мотивовано доведеністю заявником фактичних обставин одноосібного ним утримання у заявлений спірний період спільної з ОСОБА_1 доньки, як і доведеністю спільного проживання заявника разом з ОСОБА_1 та їх донькою, адже за таких обставин обидва батьки дитини мали статус особи, з якою проживає дитина, що, за положеннями ст. 173 ЦПК України, є підставою для визнання таким, що не підлягає виконанню судового наказу Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 16 грудня 2021 року у справі №263/13858/21 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини з усіх видів його заробітку (доходу), але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімум для дитини відповідного віку, та не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення з дня подачі заяви про видачу судового наказу, тобто, з 28 жовтня 2021 року та до повноліття дитини — в частині стягнення на період з 28 жовтня 2021 року по 26 грудня 2025 року включно.

Не погодившись з ухвалою суду, ОСОБА_1 звернулася через свого представника у червні 2026 року у підсистемі “Електронний суд” з апеляційною скаргою, в якій просить ухвалу суду скасувати, в задоволенні вимог заяви ОСОБА_2 відмовити, посилаючись на те, що ухвала суду не містить надання оцінки судом першої інстанції її доводам, як то, обрання заявник неналежного способу захисту; обрахунок розміру заборгованості зі сплати аліментів віднесено законом до компетенції виконавця, а не суду; про відсутність доказів сплати ОСОБА_2 аліментів. При цьому суд першої інстанції, на думку скаржника, визнав встановленими обставини, які не підтверджені належними та допустимим доказами. Суд першої інстанції зазначив, що надані заявником докази, нібито, у своїй сукупності, підтверджують “проживання доньки однією родиною з батьком і матір`ю” та “повне утримання дитини та її матері безпосередньо боржником” у період з 12 лютого 2020року по 26 грудня 2025 року. Проте, такий висновок суду першої інстанції не підтверджений жодним доказом, та суд першої інстанції не посилався на відповідні докази, встановлюючи такий факт. Скаржник наголошує, що надані заявником письмові докази у справі ніяк не підтверджують юридично значущого факту — виконання боржником обов`язку зі сплати аліментів у розмірі, визначеному судовим наказом за спірний період. Скаржник також відзначила, що придбання нерухомості, відомості з щорічних декларацій ОСОБА_1 свідчать про дохід сім`ї та дохід саме ОСОБА_1 та ніяк не підтверджують утримання дитини ОСОБА_1 особово. При цьому, грошові перекази не містять призначення платежу - “аліменти”, а тому не можуть вважатись виконанням аліментних зобов`язань. Скаржник вважає, що в основу ухвали суду покладено припущення повного утримання дитини ОСОБА_2 за відсутності певних належних та допустимих доказів сплати аліментів.

Разом з цим скаржник вважає, що висновок суду про “повне утримання” дитини ОСОБА_2 та про наявність у обох батьків статусу особи, з якою проживає дитина, є помилковими, а перебування у шлюбі не свідчить про виконання боржником обов`язку щодо утримання малолітньої дитини, чим суд першої інстанції ототожнив ці поняття. Сам заявник у своїй заяві зазначає, що з певного часу постійно проживав та працював у м. Кременчуці, тоді як ОСОБА_1 з донькою проживала у м. Києві, а з 02 червня 2025 року — у Республіці Болгарія. Наведене, на думку скаржника, виключає спільне проживання дитини разом із батьком, а, відтак, і повне утримання ним дитини у спірний період. Жодних письмових підтверджень про здійснення якихось платежів на користь ОСОБА_1 у період з дати ухвалення судового наказу — 16 грудня 2021 року по вересень 2023 року, а також з серпня 2025 року по дату подання цієї заяви, ним не надано, що проігноровано судом першої інстанції. Надані заявником квитанції про перекази грошових коштів не мали під собою виконання судового наказу, а мали характер забезпечення сім`ї, а тому такі перекази не можна вважати добровільним виконанням аліментних зобов`язань.

Скаржник зазначає, що заявник в іншому судовому процесі про визначення місця проживання дитини наголошує на тому, що дитина проживає разом із матір`ю, а не з ним, а обов`язок в утриманні він при цьому у тій справі просить покласти на ОСОБА_1 у вигляді сплати аліментів на його користь, що свідчить про недобросовісну попередню поведінку заявника.

Крім цього заявник, звертаючись з цією заявою, має на увазі не припинення його обов`язку зі сплати аліментів, а перегляд розміру заборгованості по аліментам у спірний період, що, на думку скаржника, вирішується в інший належний спосіб, а не із застосування положень ст. 432 ЦПК України.

Скаржник наголосила, що підстав для застосування положень ст. 432 ЦПК України у суду першої інстанції не було, чим порушено норми матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції (а.с. 234-237 Том І).

ОСОБА_2 , скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, через свого представника у липні 2026 року в підсистемі “Електронний суд” подав відзив на апеляційну скаргу, де просив відмовити у задоволенні вимог апеляційної скарги, а ухвалу суду — залишити без змін, обґрунтовуючи це тим, що мотиви апеляційної скарги містять неправдиві відомості, які не підтверджені доказами. Наголосив, що ніколи не ухилявся від виконання свого обов`язку утримувати родину, зокрема, дитину, створювати для неї належні умови для вихованні та розвитку. Дитина завжди була забезпечені усім необхідним, але таке утримання здійснювалось ним не в порядку добровільного виконання судового наказу, а в порядку виконання батьком обов`язку утримувати свою дитину. Наголошує, що 05 грудня 2025 року він не мав уявлення про існування такого судового наказу від 2021 року, оскільки він жодного разу ОСОБА_1 не пред`являвся до примусового виконання, що, на думку заявника, підтверджує факт відсутності у ОСОБА_1 потреби в грошових коштах, зокрема, на утримання дитини з грудня 2021 року по грудень 2025 року. ОСОБА_2 при цьому визнав, що з моменту припинення шлюбу і окремого проживання доньки з матір`ю є наявні підстави для сплати аліментів на утримання дитини на підставі цього ж судового наказу, тому, починаючи з квітня 2026 року з моєї заробітної плати стягуються щомісячно аліменти на утримання доньки у розмірі 35 120 грн. За таких обставин, вважає, що суд першої інстанції правильно та законно ухвалив про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню за відсутності такого обов`язку у ОСОБА_2 в період з 28 жовтня 2021 року по 26 грудня 2025 року включно.

Згідно з ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що 19 грудня 2015 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище ОСОБА_4 ) було зареєстровано шлюб, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб від 19 грудня 2015 року серії НОМЕР_1 , виданим Приморським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Маріупольського міського управління юстиції у Донецькій області (актовий запис № 379).

ІНФОРМАЦІЯ_2 у шлюбі народилася донька ОСОБА_3 , що підтверджується Свідоцтвом про народження від 22 лютого 2020 року серії НОМЕР_2 , виданим Центральним районним у місті Маріуполі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (актовий запис № 183).

16 грудня 2021 року Жовтневим районним судом м. Маріуполя Донецької області було видано Судовий наказ у справі № 263/13858/21, відповідно до якого призначено аліменти на утримання неповнолітньої дитини доньки ОСОБА_3 у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) боржника, але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня подачі заяви про видачу судового наказу, тобто з 28 жовтня 2021 року та до повноліття дитини. При цьому, у Автоматизованій системі виконавчого провадження станом на 27 січня 2026 року не зареєстроване виконавче провадження з примусового виконання цього судового наказу в частині стягнення аліментів.

До квітня 2022 року стягувач, боржник та їхня донька спільно проживали у місті Маріуполі, де боржник одноосібно забезпечував усі матеріальні потреби родини, а стягувач знаходилася у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

У зв`язку з агресією російської федерації та початком повної окупації міста Маріуполь, у травні 2022 року родина переїхала до міста Києва, де стягувач, боржник та їхня донька спільно проживали у орендованій квартирі за адресою АДРЕСА_1 - на період ремонту у належній боржнику квартирі за адресою АДРЕСА_2 , у якій з 28 січня 2025 року зареєстровані стягувач та донька.

02 червня 2025 року стягувач виїхала з донькою до Болгарії, де ще у квітні 2025 року оформила на себе і доньку статус біженця, що підтверджується Реєстраційною карткою іноземця № 825306154, виданою Державним агентством у справах біженців (зі строком дії з 17 квітня 2025 року по 04 березня 2026 року).

16 жовтня 2025 року стягувач звернулася до Подільського районного суду міста Києва з позовом про розірвання шлюбу, який був задоволений судом 25 листопада 2025 року (справа № 758/16426/25, рішення набрало законної сили 26 грудня 2025 року).

05 грудня 2025 року стягувач звернулася до Соборного районного суду м. Дніпра із заявою про видачу дублікату Судового наказу Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 16 грудня 2021 року у справі № 263/13858/21.

24 грудня 2025 року суд задовольнив заяву Стягувача і видав дублікат Судового наказу (з урахуванням внесених судом першої інстанції виправлень в мотивувальній частині), який у квітні 2026 року був пред`явлений представником стягувача для примусового виконання до Крюківського відділу державної виконавчої служби у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Сумського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України.

07 квітня 2026 року було відкрито виконавче провадження № 80690260 з примусового виконання Судового наказу, відповідно до якої з боржника на користь стягувача стягуються аліменти на утримання неповнолітньої дочки у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, та не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня подачі заяви про видачу судового наказу, тобто з 28 жовтня 2021 року та до повноліття дитини.

Боржник надав державному виконавцю письмові пояснення щодо утримання дитини протягом спільного проживання однією родиною до розірвання шлюбу, які не були враховані державним виконавцем при розрахунку суми заборгованості зі сплати аліментів, що обумовило звернення боржника до суду із заявою про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню частково з дати видачі судового наказу (28 жовтня 2021 року) по дату набрання чинності судовим рішенням про розірвання шлюбу (26 грудня 2025 року).

Задовольняючи, хоча б і частково, вимоги заяви ОСОБА_2 ,, суд першої інстанції вважав встановленим, що доводи заявника з посиланням на щорічні декларації про доходи стягувача (як державного службовця Головного управління ДПС у Донецькій області), які розміщені на офіційному сайті Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК) і містять відомості про доходи всіх членів родини за 2021-2025 роки, правовстановлюючі документи на об`єкти нерухомості та транспортні засоби, придбані за час спільного шлюбу, грошові перекази з картки боржника на картку стягувача, оплати карткою боржника на території Болгарії, де в той час перебувала стягувач з донькою, фотоматеріали із сімейного альбому, відповідають наданим доказам, які, в свою чергу, відповідають критеріям належності, достовірності та достатності. Тож, суд першої інстанції вважав доведеним існування стверджуваної обставини ОСОБА_2 щодо проживання доньки ОСОБА_3 з моменту народження ІНФОРМАЦІЯ_2 до припинення шлюбних відносин між стягувачем і боржником 26 грудня 2025 року однією родиною з батьком (боржником) і матір`ю (стягувачем), які обидва мали статус особи, з якою проживає дитина, як і доведеною вважав обставину повного утримання дитини та її матері безпосередньо ОСОБА_2 , застосувавши при цьому положення ст. 173,432 ЦПК України.

Колегія суддів погоджується як зі встановленими фактичними обставинами, так і з висновками суду першої інстанції.

Доводи скаржника ОСОБА_1 щодо помилкового встановлення судом першої інстанції факту “проживання доньки однієї родиною з батьком і матір`ю” та “повне утримання дитини та її матері безпосередньо боржником”, зокрема, у з 12 лютого 2020 року по 26 грудня 2025 року, не відповідають письмовим доказам в матеріалах справи, оскільки з моменту народження дитини у 2020 році ОСОБА_1 перебувала у декретній відпустці по догляду за дитиною до 3-х років, тобто, щонайменш до лютого 2023 року, чого вона не спростовувала, а відтак, вірним є висновок про відсутність у неї можливості працювати та отримувати достатній дохід для утримання дитини особисто, що також підтверджується наданими в матеріалах справи деклараціями ОСОБА_1 про доходи з її місця роботи.

Крім цього, з моменту народження дитини у 2020 році ОСОБА_5 родиною спільно проживали у м. Маріуполі, що скаржником не піддавалось сумніву як в суді першої інстанції, так і при розгляді її апеляційної скарги, тому вважати, що факт проживання доньки разом із батьком, в тому числі, в цей період не підтверджений заявником немає підстав.

Разом з цим належить наголосити, що матеріали справи містять достатньо доказів утримання родини у цей період заявником ОСОБА_2 , адже, маючи в юридичній площині судовий наказ від 16 грудня 2021 року, ОСОБА_1 жодного разу не пред`явила його до примусового виконання, що підтверджується відомостями з Автоматизованій системі виконавчого провадження станом на 27 січня 2026 року, як це вірно встановлено судом першої інстанції, починаючи з моменту його винесення та до розірвання шлюбу з ОСОБА_2 за рішенням суду, яке набрало законної сили 26 грудня 2025 року. Такі фактичні обставини свідчать про відсутність такої необхідності у ОСОБА_1 в отриманні грошових коштів від ОСОБА_2 у вигляді аліментів на утримання дитини за цим судовим наказом, як і свідчать про достатній матеріальний рівень і її існування в цей період за рахунок утримання родини самим ОСОБА_2 , який повністю мав таку можливість, що підтверджується його відомостями про доходи, вказаними також у декларації про доходи ОСОБА_1 .

Крім цього, колегія суддів відзначає, що доводи скаржника ОСОБА_1 щодо наявності обов`язку у ОСОБА_2 щодо сплати аліментів на утримання дитини за судовим наказом з 28 жовтня 2021 року також колегія суддів відкидає, оскільки, як вже встановлено і судом першої інстанції, і колегією суддів, ОСОБА_1 в цей період перебувала у декретній відпустці до лютого 2023 року та факту окремого проживання ОСОБА_2 від доньки у цей період встановлено не було. Зазначене свідчить про відсутність обов`язку у ОСОБА_2 за цим судовим рішенням по сплаті аліментів, як і не можна вважати утримання родини разом із дитиною, які проживають разом, добровільним виконання судового рішення, адже матеріального обов`язку у виконанні судового рішення у ОСОБА_2 не виникло з 28 жовтня 2021 року та до лютого 2023 року, зокрема.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 432 ЦПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню. Суд визнає виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 р. (справа № 2-4671/11) зазначено, що наведені підстави для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, поділяються на дві групи: матеріально-правові, зокрема, зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання, та процесуально-правові, до яких відносяться обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі за нею виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред`явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред`явлення цього листа до виконання тощо.

У постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 308/6024/14 зазначено, зокрема, що обов`язок боржника може припинятися з передбачених законом підстав. Підстави припинення цивільно-правових зобов`язань, зокрема, містить глава 50 розділу І книги п`ятої ЦК. Так, зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання.

Отже, закон передбачає можливість визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, якщо він виданий компетентним судом і є належним виконавчим документом, проте, є обставини, які виключають необхідність проведення виконавчих дій за цим виконавчим документом.

Колегія суддів наголошує, що при вжитті положень ст. 432 ЦПК України застосовується довільне тлумачення змісту поняття “добровільне виконання” боржником свого обов`язку, оскільки добровільним визнається виконання лише до відкриття виконавчого провадження.

В результаті аналізу ч.2 ст. 432 ЦПК України колегією суддів встановлено, що сформульована конструкція із зазначенням підстав припинення цивільно-правових зобов`язань, включаючи концепцію поділу підстав для визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню на матеріально-правові та процесуально-правові. Застосування лінгвістичного підходу при їх тлумаченні дозволило дійти висновку, що “припинення” і “добровільне виконання” обов`язку боржником чи іншою особою є двома самостійними підставами визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню.

Враховуючи наведене, колегія суддів відзначає, що дублікат судового наказу від 2021 року пред`явлений до примусового виконання ОСОБА_1 лише у 2026 році та саме з цього моменту ОСОБА_2 має статус боржника у виконавчому провадженні та має матеріальний обов`язок у сплаті аліментів саме за цим судовим рішенням.

Зазначене наводить до висновку, що у спірний період з 28 жовтня 2021 року та до вересня 2023 року у ОСОБА_2 був відсутній обов`язок у виконанні судового наказу як у добровільному порядку, так і в примусовому, тому цей період до примусового виконання не може бути включений, враховуючи до того ж підтверджене спільне проживання ОСОБА_2 разом із дитиною та її утримання ним.

Що стосується періоду з 2023 року до грудня 2025 року, тобто, до розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , то колегія суддів наголошує на тому, що матеріали справи підтверджують відсутність особистих доходів у ОСОБА_1 , як і не встановлено ані судом першої інстанції, ані колегією суддів її місце працевлаштування в цей період.

Натомість письмові докази, на які посилається і суд першої інстанції, тобто, грошові перекази Єсаяна Е.М. на ім`я ОСОБА_1 на значні суми у зазначений період, свідчить про надання матеріальної допомоги заявником своїй родині, яка проживає у м. Києві, тоді як він проживає та працює у м. Кременчук.

Доводи скаржника щодо відсутності призначення платежу як “аліменти” на квитанціях також колегія суддів не приймає до уваги, адже на той момент аліментних зобов`язань ОСОБА_2 ще не мав.

Слід зауважити, що навіть у цей період 2023-2025 років ОСОБА_1 не пред`являла судовий наказ до виконання, що також підтверджує відсутність потреби у цьому у неї, враховуючи також відсутність у неї свого доходу, що скаржником не спростовано жодним доказом. І лише у листопаді 2025 року ОСОБА_1 отримала його дублікат за для пред`явлення його вперше до примусового виконання.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи скаржника, що ОСОБА_1 ухилявся від виконання обов`язку з утримання своєї дитини та родини в цілому у спірний період є безпідставними, а період з 28 жовтня 2021 року до 26 грудня 2025 року, який вказаний у судовому наказі про стягнення аліментів, не може мати матеріально-правовий характер, в розумінні положень ст. 432 ЦПК України та не може зараховуватись в обов`язок виконання ОСОБА_2 цього судового наказу про стягнення аліментів на утримання дитини, чого скаржником не спростовано.

Колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші доводи не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Європейський суд з прав людини зауважив, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, N 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, судам необхідно досліджувати кожний доказ, наданий сторонами, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п.27постанови Пленуму Верховного суду України від 12.06.2009 року № 2 «Про практику застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»), при цьому жодна із сторін не повинна бути поставлена судом у менш сприятливе становище, порівняно з іншою стороною, на чому наголошується у практиці Європейського суду з прав людини.

Так, у п.24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України», в п.48 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мала проти України» та в п.23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін як на одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище, порівняно з опонентом.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що ухвала суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала суду першої інстанції має бути залишено без змін.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, –

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дітковський Андрій Михайлович — залишити без задоволення.

Ухвалу Соборного районного суду м.Дніпра від 15 червня 2026 року — залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “15” вересня 2026 року.

Повний текст постанови складено “25” вересня 2026 року.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

М.О.Макаров