Постанова від 20 квітня 2026 р. у справі №760/9324/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/434/2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 квітня 2026 року м. Київ

Справа № 760/9324/23

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.

за участю секретаря судового засідання Слив`юк С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційні скарги ОСОБА_1 , які подані представником ОСОБА_2 , на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 25 листопада 2024 року та додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 08 липня 2025 року

та апеляційну скаргу Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт», яка подана представником Клименком Артемом Ростиславовичем, на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 25 листопада 2024 року, ухвалене у складі судді Букіної О.М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» про визнання незаконним наказу про призупинення дії трудового договору, поновлення дії трудового договору, визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки,

встановив:

У квітні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Солом`янського районного суду міста Києва з позовом до відповідача ДК «Укрспецекспорт», в якому просив:

- визнати незаконним та скасувати наказ Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» №39к від 27.04.2022 в частині призупинення дії трудового договору з 28.04.2022 з позивачем, начальником відділу реалізації контрактів №3 Регіонального управління №2 Державної компанії «Укрспецекспорт», якого включено до Списку працівників Державної компанії «Укрспецекспорт», дія трудових договорів яких призупиняється з 28.04.2022 до відновлення можливості надання та виконання роботи, але не пізніше дня припинення або скасування воєнного стану, відповідно до положень ст. 13 Закону України від 15 березня 2022 року №2136-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (додаток 4 до наказу Державної компанії «Укрспецекспорт» «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» №39к від 27.04.2022);

- зобов`язати Державну компанію з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» поновити з 28.04.2022 дію трудового договору з позивачем, начальником відділу реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2 Державної компанії «Укрспецекспорт», з яким було призупинено дію трудового договору на підставі наказу Державної компанії «Укрспецекспорт» «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» № 39к від 27.04.2022;

- стягнути з Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу (час призупинення дії трудового договору) за період з 28.04.2022 по 08.02.2023 у розмірі 661 399,72 грн.;

- стягнути з Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» на користь позивача грошову компенсацію за 21 день невикористаної щорічної основної відпустки за період з 01.04.2022 по 08.02.2023 у розмірі 45 322,20 грн.;

- визнати незаконним та скасувати наказ Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» від 08.02.2023 № 121-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- поновити позивача на роботі в Державній компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» на посаді начальника відділу реалізації контрактів №3 Регіонального управління №2 з 08.02.2023 року;

- стягнути з Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 08.02.2023 року по день поновлення на роботі.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що перебував у трудових відносинах з ДК «Укрспецекспорт» на посаді начальника відділу реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2 Державної компанії «Укрспецекспорт».

Наказом Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» від 27 квітня 2022 року № 39к з ним було призупинено дію трудового договору з 28.04.2022 до відновлення можливості надання та виконання роботи, але не пізніше дня припинення або скасування воєнного стану, відповідно до положень статті 13 Закону України від 15 березня 2022 року № 2136-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Пунктом 5.1 наказу від 27.04.2022 передбачено на час призупинення дії трудових договорів працівників, зазначених у додатку 4 до цього наказу, нараховувати таким працівникам заробітну плату, гарантійні та компенсаційні виплати та фіксувати розмір єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, який підлягав би виплаті із сум заробітної плати та компенсаційних виплат. Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам, зазначених у додатку 4 до цього наказу, на час призупинення дії трудових договорів у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.

Наказом відповідача від 26.11.2022 № 115-ШР «Про зміни в штатному розписі» підрозділ, у якому працював позивач (Регіональне управління № 3), та посаду, яку обіймав позивач (головний спеціаліст), було скорочено.

08.12.2022 відповідач надіслав позивачу повідомлення про наступне вивільнення.

08.12.2023 позивача було звільнено із займаної посади відповідно до наказу відповідача від 08.02.2023 №121-к «Про звільнення ОСОБА_1 » згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, скороченням чисельності і штату працівників.

При звільненні позивачу було виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні відпустки та вихідну допомогу у розмірі середньомісячного заробітку.

На думку позивача, призупинення дії укладеного з ним трудового договору та його подальше звільнення із займаної посади відбулося незаконно, а саме без наявності для цього законних підстав та з порушенням порядку, встановленого законом.

Так, позивач вважає, що призупинення дії трудового договору з ним проведено не у відповідності до вимог діючого трудового законодавства, оскільки в оспорюваному наказі не зазначено підстав прийняття рішення про тимчасове призупинення з ним трудового договору, а є лише посилання на статтю 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», в тому числі не вказано про виключення можливості надання та виконання ним роботи.

Із наказу від 27.04.2022 не вбачається одночасної наявності двох умов, за яких можливе призупинення дії трудового договору, і яким чином факт військової агресії проти України виключає можливість роботодавця надавати роботу позивачу, а у позивача цю роботу виконувати.

На дату видання наказу від 27.04.2022 в частині призупинення дії трудового договору з позивачем, відповідач мав можливість надавати роботу, а позивач мав можливість її виконувати. Починаючи з 28.04.2022 та до дня звільнення він постійно знаходився у м. Києві, відповідні його контактні дані відомі відповідачу. Більше того, в квітні 2022 року за дорученням керівництва Компанії працівниками Управління безпеки проводилося опитування працівників Компанії щодо їх готовності приступити до виконання своїх обов`язків на робочому місці і під час такого опитування в телефонній розмові в квітні 2022 року позивач повідомив працівнику Управління безпеки Компанії про його готовність приступити до виконання своїх обов`язків на робочому місці.

Позивач заявляє, що він у період з 28.04.2022 та до дня звільнення мав можливість виконувати роботу відповідно до покладених на нього завдань та обов`язків як на начальника відділу реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2 відповідно до Положення про відділ реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2 ДК «Укрспецекспорт», затвердженого 18.09.2020 генеральним директором ДК «Укрспецекспорт» Ноздрьою В., як на своєму робочому місці, так і віддалено, з використанням засобів телекомунікацій, ніколи не звертався до керівництва ДК «Укрспецекспорт» з ініціативою щодо призупинення дії його трудового договору, а також не отримував від керівництва подібних пропозицій та не погоджувався з ними.

Водночас, ДК «Укрспецекспорт» як станом на час початку збройної агресії РФ, так і станом на час винесення оскаржуваного наказу працювала та продовжує працювати, а тому Компанія могла забезпечити позивача роботою, враховуючи, що в Україні було введено воєнний стан, Компанія є офіційно уповноваженою організацією на закупівлю озброєння та військової техніки і позивач працював начальником відділу реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2, основними завданнями та функціями якого було, серед іншого, проведення маркетингу відповідних ринків озброєння, військової техніки, послуг військово-технічного призначення, підготовка договорів та інших необхідних документів для транспортування продукції та проходження митних процедур згідно з умовами правочинів.

Позивач зазначає, що ДК «Укрспецекспорт» є державним комерційним підприємством, заснованим відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14.08.1996 № 944 «Про створення Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення» на державній власності та перебуває у сфері управління Міністерства оборони України, починаючи з 09.03.2022 відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2022 № 237 «Деякі питання діяльності Державного концерну «Укрспецекспорт».

ДК «Укрспецекспорт» створена з метою одержання прибутку від здійснення діяльності експорту та імпорту продукції і послуг військового призначення та подвійного використання, які підлягають експертному контролю, а також товарів, які містять відомості, що становлять державну таємницю. Підвищення ефективності використання і розвитку експортного потенціалу підприємств оборонно-промислового комплексу та розширення міжнародного співробітництва у військово-технічній сфері.

Указом Президента України від 19.06.1999 № 640/99 передбачено, що ДК «Укрспецекспорт» є уповноваженим державою посередником у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності у сфері експорту та імпорту продукції і послуг військового призначення та подвійного використання, а також товарів, які містять відомості, що становлять державну таємницю, у встановленому порядку.

Позивач вказує, що враховуючи предмет діяльності відповідача, функції та завдання відділу, в якому він працював, а також самі його посадові функції, простежується можливість відповідача надавати роботу позивачу та можливість ним виконувати її.

Зазначене вище також підтверджується тим, що на офіційному сайті ДК «Укрспецекспорт» у розділі «Новини» міститься повідомлення за 25.03.2022, згідно з яким, серед іншого, Компанія працює в усіх куточках країни та за її межами; що Компанія зберегла та навіть зміцнила відносини з її партнерами; що Компанія підтримує ефективну систему внутрішніх комунікацій. Крім того, у звіті про управління за 2022 рік зазначено, що за результатами 2022 року Компанією забезпечено суттєве перевиконання основних показників затвердженого фінансового плану. В розділі 8 звіту вказано, що в нових реаліях керівництвом Компанії переорієнтовано її діяльність на забезпечення потреб Збройних Сил України та інших військових формувань в критичній номенклатурі озброєння, військової техніки, запасних частин та амуніції. Для реалізації зазначеного, Компанією укладаються державні контракти з Міністерством оборони України та відповідні імпортні контракти з нерезидентами-партнерами.

Наведене свідчить про відсутність підстав для призупинення дії трудового договору з позивачем, адже відповідач не перебував у таких обставинах, за яких він не міг надати роботу працівнику, що є одним із головних факторів для призупинення дії трудового договору згідно із ст. 13 Закону № 2136-ІХ, а навпаки - в результаті своєї діяльності в 2022 році суттєво перевиконав основні показники фінансового плану.

Окрім того, позивач вважає, що відповідач мав абсолютно рівні можливості щодо надання роботи для всіх працівників ДК «Укрспецекспорт», оскільки оспорюваним наказом від 27.04.2022 було затверджено 4 окремих списків працівників Компанії, а саме: список працівників, які виконують свої посадові обов`язки на робочому місці; список працівників, які виконують свої посадові обов`язки дистанційно; список працівників, яким оголошено простій не з вини працівника; список працівників, дія трудових договорів з якими призупиняється з 28.04.2024.

Так, до списку працівників ДК «Укрспецекспорт», дія трудових договір з якими призупиняється з 28.04.2022 було включено лише частину працівників Регіонального управління № 2, в якому працював позивач, решта - продовжували виконувати свої посадові обов`язки, використовуючи виробничу інфраструктуру та робочі місця, що функціонують у нормальному режимі, деяким працівникам було оголошено простій.

Позивач вказує, що трудові договори згідно з наказом від 27.04.2022 були призупинені лише щодо 4 працівників Регіонального Управління № 2, натомість, загальна кількість працівників Регіонального Управління № 2 становила 30 осіб. В цілому, станом на 27.04.2022 загальна чисельність працівників ДК «Укрспецекспорт» згідно зі штатним розписом становила 458 чоловік, із них трудові договори були призупинені лише щодо 74 працівників. Водночас, у відділі реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2 згідно зі штатним розписом 6 посад (начальник відділу, чотири посади головного спеціаліста та одна посада провідного спеціаліста), натомість, дія трудового договору була призупинена лише з трьома працівниками - начальником відділу, одним головним спеціалістом та провідним спеціалістом, що, на думку позивача, також свідчить про незаконність оскаржуваного наказу від 27.04.2022, адже за можливості відповідача надавати роботу головним спеціалістам відділу, який очолював позивач, необґрунтованою є позиція відповідача призупинити трудовий договір з начальником відділу, який за функціональними обов`язками є вище за посаду головного спеціаліста.

Враховуючи наведене, оскаржуваний наказ від 27.04.2022 № 39-к «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» в частині, що стосується призупинення дії укладеного з позивачем трудового договору з 28.04.2022, виданий всупереч вимогам чинного законодавства, є незаконним та підлягає скасуванню, а порушені відповідачем трудові гарантії мають бути відновлені шляхом поновлення дії трудового договору з позивачем з 28.04.2022 по 08.02.2023 - день звільнення позивача.

Крім того, у зв`язку з призупиненням відповідачем дії трудового договору позивачу було припинено виплату заробітної плати, тому позивач вважає, що з метою відновлення порушених трудових прав він має право на стягнення середнього заробітку за час призупинення дії трудового договору (вимушеного прогулу), який за період з 28.04.2022 по 08.02.2023 року за розрахунком позивача склав 661 399,72 грн., які позивач просить стягнути з відповідача.

Також, оскільки у період з 28.04.2022 по 08.02.2023 дія трудового договору була призупинена з позивачем згідно з наказом від 27.04.2022, то період призупинення дії трудового договору з позивачем не був зарахований до стажу його роботи для щорічної основної відпустки, тому з відповідача підлягає стягненню грошова компенсація за 21 невикористаних днів щорічної основної відпустки за період з 01.04.2022 по 08.02.2023 року у розмірі 45 322,20 грн.

Позивач також вважав своє звільнення згідно з наказом за № 121-к з займаної посади з 08.02.2023 незаконним, оскільки відповідач порушив установлений законом порядок його звільнення, а саме не виконав обов`язок щодо його подальшого працевлаштування, не встановив факту неможливості переведення його на іншу роботу за новим штатом.

Відтак, оскільки позивача було звільнено із займаної посади незаконно, а тому він підлягає поновленню за рішенням суду на посаді, з якої його було незаконно звільнено зі стягненням відповідного середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 25 листопада 2024 року позов задоволено частково.

Визнано незаконним наказ ДК «Укрспецекспорт» від 27 квітня 2022 року № 39к в частині призупинення дії трудового договору з 28 квітня 2022 року з ОСОБА_1 .

Стягнуто з ДК «Укрспецекспорт» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28 квітня 2022 року по 08 лютого 2023 року в сумі 661 399,72 гривень та компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку в сумі 45 322,20 гривень, без вирахування податків та зборів.

Рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше ніж за один місяць, допущено до негайного виконання.

Стягнуто з ДК «Укрспецекспорт» на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі 1 073,60 гривень.

Стягнуто з ДК «Укрспецекспорт» на користь держави судовий збір у розмірі 7 067,21 гривень.

В іншій частині позову відмовлено.

Додатковим рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 08 липня 2025 року заяву представника позивача про ухвалення додаткового рішення задоволено частково, заяву представника відповідача про ухвалення додаткового рішення задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ДК «Укрспецекспорт» витрати на правничу допомогу в розмірі 2 414,39 грн.

В іншій частині заяви представника позивача про ухвалення додаткового рішення відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити нове судове рішення у відповідній частині, яким:

- зобов`язати Державну компанію з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» поновити з 28.04.2022 дію трудового договору з позивачем, начальником відділу реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2 Державної компанії «Укрспецекспорт», з яким було призупинено дію трудового договору на підставі наказу Державної компанії «Укрспецекспорт» «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» № 39к від 27.04.2022;

- визнати незаконним та скасувати наказ Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» від 08.02.2023 № 121-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- поновити позивача на роботі в Державній компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» на посаді начальника відділу реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2 з 08.02.2023;

- стягнути з Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 08.02.2023 по день поновлення на роботі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для поновлення позивача на роботі, оскільки тягар з доведення законності звільнення покладається на роботодавця, а не на працівника, а відповідачем не було надано доказів про те, що позивачу було запропоновано всі вакантні посади, які з`явилися на підприємстві протягом всього періоду, починаючи з моменту повідомлення про наступне вивільнення по день звільнення.

Зауважує, що суд першої інстанції не надав належної оцінки тій обставині, що з повідомленням про заплановане скорочення займаної ним посади з 08 лютого 2023 року відповідач ознайомив позивача 08 грудня 2022 року і в цьому повідомленні мова йшла про відсутність вакантних посад на підприємстві.

Крім цього, скаржник вважає помилковими висновки суду, що в організації виробництва і праці не відбулося реальних змін, оскільки наказом відповідача від 26 листопада 2022 року було затверджено і введено в дію з 26 січня 2023 року організаційну структуру ДП «Укрспецекспорт» і його штатний розпис. Згідно з додатком № 2 зі штатного розпису на підприємстві було створено відділ контрактної роботи № 4 Управління із забезпечення експорту та було створено в новоутвореному відділі посади начальника відділу, головного спеціаліста відділу та провідного спеціаліста відділу. Цю інформацію підтвердив сам відповідач у своєму листі від 11 травня 2025 року. Таким чином, зазначене дає підстави вважати, що відповідач не виконав обов`язок з працевлаштування позивача у новоутвореному відділі, а також, що в матеріалах справи відсутні докази попередження відповідачем позивача про всі наявні вакантні посади в період скорочення займаної позивачем посади.

Місцевий суд також помилково не взяв до уваги те, що 26 січня 2023 року, 01 лютого 2023 року та 06 лютого 2023 року на посади в новоутвореному відділі було призначено інших працівників підприємства, позивачу ж не було запропоновано зайняття посади, у зв`язку з чим в матеріалах справи наявна достатня кількість доказів на доведення факту невиконання відповідачем вимог статті 49-2 КЗпП.

Крім цього, представник позивача посилається на те, що відповідач не робив порівняльного аналізу продуктивності праці та кваліфікації позивача з продуктивністю праці та кваліфікацією працівників, які були переведені на посади до новоутвореного відділу, що не відповідало правовим висновкам Верховного Суду, викладених в постановах від 18 березня 2020 року у справі № 461/3024/18 і від 29 січня 2020 року у справі № 761/41149/16-ц.

Також, не погоджуючись з додатковим рішенням суду, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та ухвалити в цій частині нове додаткове судове рішення, яким відмовити в задоволенні заяви відповідача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Також представник позивача просить змінити додаткове рішення суду першої інстанції в мотивувальній та резолютивній частині наступним чином:

- виключити з мотивувальної частини рішення висновок про те, що оскільки рішення суду не набрало законної сили, будь-які присуджені суми позивачеві ще не виплачувались, підстави для задоволення вимоги про стягнення одноразової виплати за правничу допомогу згідно з пунктом 4.2. договору про надання правової допомоги в сумі 113 782,23 грн., відсутні, доповнивши мотивувальну частину рішення висновками про те, що враховуючи задоволення із семи позовних вимог позивача трьох, понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу в сумі 153 782,23 грн. підлягають частковому відшкодуванню в розмірі 3/7 від заявлених вимог або 65 906,67 грн.;

- в резолютивній частині рішення зазначити про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 65 906,67 грн.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суду першої інстанції були надані докази понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу, зокрема, відповідний договір, який містив умови, розмір та строки оплати правничої допомоги, в тому числі витрат, які позивач понесе в майбутньому. Проте суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що відшкодуванню підлягали лише ті витрати, які були оплачені позивачем фактично, і що не підлягали відшкодуванню витрати, які повинні були бути ним сплачені після отримання позивачем отриманих за рішенням суду стягнутих коштів, оскільки вимоги заяви в цій частині є передчасними. Виходячи з принципу правомірності правочину, вважає відмову суду у стягненні з відповідача на користь позивача відшкодування витрат на правничу допомогу такою, що порушує норми процесуального права, оскільки фактично понесеними вважаються як ті витрати, що були оплачені клієнтом, так і витрати, сплата яких настане в майбутньому.

Що стосується висновків суду в частині стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу, то, посилаючись на практику Європейського Суду з прав людини, вважає, що відповідач не надав доказів неможливості залучення до участі в цьому судовому провадженні на рівні першої інстанції юристів зі свого штату, які також є адвокатами і до кола посадових обов`язків яких належить здійснення представництва та захисту інтересів відповідача.

Таким чином, суд першої інстанції не перевірив та не з`ясував доцільність понесення відповідачем витрат на професійну правничу допомогу, яку він отримав поза межами компанії, а також безпідставно не взяв до уваги заперечення сторони позивача проти розміру понесених відповідачем витрат, тому необґрунтовано стягнув з позивача на користь відповідача 19 128,68 грн.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення суду першої інстанції представник відповідача ДК «Укрспецекспорт» - Клименко А.Р. просить залишити її без задоволення, додаткове рішення суду - без змін.

Відзив мотивовано тим, що позивач заявив до стягнення непропорційний розмір витрат на професійну правничу допомогу, оскільки сума в розмірі 153 782,23 грн. є надмірною. При фактично відпрацьованих адвокатом позивача 40 годинах, вартість однієї години, з урахуванням «гонорару успіху», становила 3 844,56 грн., що значно перевищує ринкові ціни та обсяг виконаних робіт. Крім цього, відповідач зауважує, що заявлені витрати становлять 22% від ціни позову, що є очевидно надмірним для справи незначної складності, тоді як витрати відповідача на адвоката склали 33 475,20 грн., тобто майже в п`ять разів менше, при тому що представник відповідача відпрацював на 6 годин більше, а всього - 46 годин, і підготував разом 12 процесуальних документів, тоді як представник позивача - 10.

Також відповідач не погодився з доводами про наявність підстав для стягнення «гонорару успіху», адже умовами договору про професійну правничу допомогу, укладеного між позивачем та його представником, передбачалося, що «гонорар успіху» позивач зобов`язаний сплатити в розмірі 20% від суми, що підлягатиме стягненню, протягом п`яти днів після фактичного отримання коштів клієнтом, а оскільки рішення суду не набрало законної сили і виплат не було, строк оплати ще не настав. Відповідач посилається на практику Європейського Суду з прав людини та Верховного Суду, згідно з якою «гонорар успіху» є домовленістю між адвокатом та клієнтом і не є обов`язковим для суду при розподілі судових витрат; суд повинен оцінювати такі витрати на предмет розумності та необхідності, а не просто за фактом їх наявності в договорі.

Апелянт звертає увагу на істотне перевищення суми, вказаної в попередньому орієнтовному розрахунку, в якому мова йшли про 49 000 грн., тоді як заявлена позивачем сума перевищує суму, вказану в попередньому розрахунку, більш ніж у три рази. У зв`язку з цим, скаржник звертає увагу на положення частини четвертої статті 141 ЦПК України, відповідно до якої суд може відмовити у відшкодуванні частини витрат, що перевищує попередній розрахунок, якщо сторона не доведе, що не могла передбачити ці витрати заздалегідь.

Відповідач наголошує, що заявлені до стягнення витрати на правову допомогу є вочевидь завищеними, на підтвердження чого посилається на справу № 760/8349/23, в якій Адвокатське бюро «Івана Хомича» оцінило аналогічні послуги значно дешевше, а саме: написання одного клопотання в тій справі коштувало 333,33 грн., а в цій - від 2500 до 3000 грн, хоча зміст документів практично ідентичний. Відповідач зазначає, що адвокат позивача включила у витрати 2000 грн участь у судовому засіданні 18 червня 2024 року, яке фактично не відбулося.

Відповідач заперечує проти обґрунтованості доводів позивача про те, що компанія мала змогу не залучати сторонніх юристів (адвокатів) для отримання юридичних послуг, а користуватися правовою допомогою юристів з власного штату. Апелянт посилається на відсутність в національному законодавстві заборони для юридичних осіб укладати з адвокатами договори для надання правничої допомоги.

Також відповідач звертає увагу, що із семи позовних вимог позивача було задоволено лише три на суму 706 721,92 грн., а в чотирьох вимогах (на суму 1 460 071,08 грн., включаючи поновлення на роботі) йому було відмовлено. Тож, оскільки більша частина вимог за сумою була необґрунтованою, рішення фактично прийняте на користь компанії, а спір виник через неправильні дії самого позивача.

Не погоджуючись із рішенням суду, представник відповідача ДК «Укрспецекспорт» - Клименко А.Р. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив указане судове рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в позові.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що суд першої інстанції безпідставно жодним чином не відреагував на заяви сторони відповідача про допит свідків, внаслідок чого порушив принцип змагальності.

Стверджує, що місцевий суд неправильно тлумачив статтю 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», дійшовши висновку про те, що призупинення трудових відносин з працівниками може мати місце у випадку, якщо підприємство в цілому не може функціонувати. Натомість, апелянт вважає, що межі цієї норми не ставлять в залежність від виконання робіт окремими працівниками або в структурному підрозділі. Таким чином, підставою зупинення трудових відносин може бути не лише абсолютна непрацездатність підприємства в силу суцільного або часткового руйнування його інфраструктури, а й інші чинники, викликані збройною агресією, фактичні та економічні чинники, які не дозволяють забезпечити роботою працівника, яку такий працівник виконував раніше.

Зауважує, що суд першої інстанції порушив норми матеріального права, стягнувши з відповідача на користь позивача середній заробіток за період зупинення дії трудового договору, застосувавши аналогію закону, оскільки жодною нормою КЗпП не пов`язується можливість стягнення середнього заробітку у випадку, якщо зупинення трудових відносин було в подальшому визнане судом протиправним.

Апелянт стверджує, що належним відповідачем за позовними вимогами про відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат є Російська Федерація як держава, яка здійснює збройну агресію проти України.

Вважає неправильним висновок суду першої інстанції про те, що відповідач не забезпечив позивача іншою роботою або його переведення на роботу в дистанційному режимі, а також, що не надано доказів пропонування позивачу іншої роботи, однак позивач відмовився від неї. Скаржник наголошує на тому, що позивачу неможливо було запропонувати іншу роботу з огляду на те, що були відсутні завдання, які він міг би виконувати, і загальний обсяг роботи був зменшений.

На переконання відповідача, суд першої інстанції також безпідставно не застосував наслідки спливу строку звернення до суду з позовом, зважаючи на те, що спірний наказ був прийнятий 27 квітня 2022 року, тоді як позивач звернувся до суду 27 квітня 2023 року, поважність причин пропуску не довів.

Звертає увагу, що суд першої інстанції неповно з`ясував фактичні обставини, оскільки не взяв до уваги зниження рівня виробничих потужностей та якісних показників виробництва підприємства, в тому числі зниженням рівня експорту продукції, в порівнянні з попередніми роками, що було прямим наслідком збройної агресії РФ проти України. Водночас, запровадження влітку 2022 року шестиденного робочого тижня не пов`язувалось зі збільшенням обсягів роботи та не супроводжувалося збільшенням оплати праці.

Вважає, що позивач фактично був незацікавлений у продовженні виконання роботи, оскільки впродовж дев`яти місяців з моменту зупинення трудового договору не звертався ні до безпосереднього керівника, ні до управління роботи з персоналом чи генерального директора про своє бажання відновити дію трудового договору.

У відзиві на апеляційну скаргу ДК «Укрспецекспорт» представник позивача ОСОБА_1 - Голиця Т.І. заперечила проти її задоволення на тій підставі, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач продовжував здійснювати господарську діяльність як станом на день прийняття спірного наказу про призупинення дії трудового договору з позивачем, так і протягом розгляду справи місцевим судом, а також, що відповідач не зупиняв діяльність структурних підрозділів повністю або частково, і станом на день видачі спірного наказу про призупинення дії трудового договору з позивачем дійсно існували обставини, в силу яких можливість обох сторін трудових правовідносин виключала виконання обов`язків за трудовим договором.

Також суд правильно вказав на те, що відповідачем не пропонувалося позивачу жодної іншої роботи або переведення на дистанційну форму роботи.

Зауважує, що постановах Верховного Суду у справах №№ 757/17853/23-ц, 305/1541/23, 279/4120/23 сформульовано правові висновки, згідно з якими призупинення дії трудового договору на період воєнного стану може бути обумовлене лише тим, що роботодавець не має можливості забезпечити працівника роботою, а працівник - не може виконувати трудові обов`язки.

Вказує на недоведеність відповідачем обґрунтованості призупинення дії трудового договору з працівниками підприємства, зокрема з позивачем, які за посадою займали вище посадове становище, ніж працівники, які займали нижче посадове становище, з якими трудові відносини не були призупинені.

Щодо доводів апеляційної скарги в частині необґрунтованості застосування судом першої інстанції аналогії закону при вирішенні питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то представник позивача наголошує, що за правовим наслідком призупинення дії трудового договору призводить до перебування працівника у вимушеному прогулі, а тому місцевий суд дійшов правильного висновку про те, що в даному випадку на користь позивача з відповідача підлягала стягненню компенсація у вигляді середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Доводи апеляційної скарги про порушення позивачем строку звернення до суду вважає необґрунтованими на тій підставі, що позов був пред`явлений 27 квітня 2023 року, тобто на час дії карантину, запровадженого Кабінетом Міністрів України, тому він не пропустив цей строк.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтримала вимоги апеляційних скарг на рішення та додаткове рішення суду, просила їх задовольнити з викладених у них підстав та заперечила проти доводів і вимог апеляційної скарги ДК «Укрспецекспорт» з підстав, викладених у відзиві.

В судовому засіданні представник відповідача ДК «Укрспецекспорт» - Клименко А.Р. підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити з наведених у ній підстав та заперечив проти доводів і вимог апеляційних скарг позивача ОСОБА_1 на рішення і додаткове рішення суду з підстав, викладених у відзиві.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача і відповідача, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення і додаткового рішення суду в межах доводів і вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги позивача ОСОБА_1 і ДК «Укрспецекспорт» на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 25 листопада 2024 року не підлягають задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_1 на додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 08 липня 2025 року підлягає задоволенню частково, з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що сторони перебували у трудових відносинах, зокрема, в період з 19 червня 2020 року по 08 лютого 2023 року позивач обіймав посаду начальника відділу реалізації контрактів № 3 регіонального управління № 2 (т. 1 а.с. 21).

Пунктом 4 наказу ДК «Укрспецекспорт» від 27.04.2022 № 39-к «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» затверджено список працівників ДК «Укрспецекспорт», дія трудових договорів з якими призупиняється з 28 квітня 2022 року до відновлення можливості надання та виконання роботи, але не пізніше дня припинення або скасування воєнного стану, відповідно до положень статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 № 2136-ІХ (т. 1 а.с. 23).

З додатку № 4 до наказу ДК «Укрспецекспорт» від 27.04.2022 № 39-к вбачається, що до кола працівників, з якими трудові відносин призупиняються протягом вищезазначеного періоду, включено позивача ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 31).

Згідно з наказом ДК «Укрспецекспорт» від 27.04.2022 № 39-к призупинення дії трудового договору з позивачем мотивоване потребою в забезпеченні належного виконання статутних завдань, зокрема, завдань з оперативного забезпечення постачання для потреб Збройних Сил України товарів військового та спеціального призначення, а також забезпечення безпеки працівників ДК «Укрспецекспорт» (т. 1 а.с. 23).

Частинами першою та другою статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, на період дії воєнного стану введено обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.

У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Прикінцеві положення КЗпП України доповнено пунктом 2, згідно з яким під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Статтею 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» регламентовано, що під «призупиненням дії трудового договору» слід розуміти тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором.

Дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин.

Призупинення дії трудового договору роботодавець та працівник за можливості мають повідомити один одного у будь-який доступний спосіб.

Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.

Наведена спеціальна норма матеріального права наділяє роботодавця правом тимчасово призупинити дію трудового договору з працівником, якщо через військову агресію проти України працівника неможливо забезпечити роботою.

Верховний Суд у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 149/1089/22 (провадження № 61-292св23) виклав правовий висновок щодо застосування статті 13 Закону № 2136-ІХ та зазначив, що право роботодавця на призупинення дії трудового договору з працівником не є абсолютним. Для застосування цієї норми права роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати працівнику роботу, а працівник не може виконати роботу. Зокрема, у випадку, якщо необхідні для виконання роботи працівником виробничі, організаційні, технічні можливості, засоби виробництва знищені в результаті бойових дій або їх функціювання з об`єктивних і незалежних від роботодавця причин є неможливим, а переведення працівника на іншу роботу або залучення його до роботи за дистанційною формою організації праці неможливе.

У постанові від 05 травня 2025 року у справі № 758/4178/22 (провадження № 61-6935сво24) Верховний Суд розвинув наведену юридичну позицію, зауваживши, що сам по собі факт військової агресії проти України не є безумовною підставою для призупинення роботодавцем дії трудового договору. Формулювання положень статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», що дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи, й використання сполучника «та» дозволяє зробити висновок, що саме настання цих двох обставин одночасно дозволяє використовувати призупинення трудового договору з працівником як тимчасову виключну подію; обов`язковість одночасного настання обставин неможливості роботодавця надати роботу і неможливості виконувати роботу працівником для застосування положень статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» є визначальною, оскільки можливість продовження виконання умов трудового договору хоча б однією із сторін та пов`язані з такою можливістю правові наслідки для іншої сторони - не породжують правові наслідки у зв`язку із призупиненням дії трудового договору, й у кінцевому результаті нівелюють необхідність/можливість застосування цієї норми закону.

Подібні за змістом висновки викладені в постанові Верховного Суду від 29 січня 2025 року у справі № 760/8349/23.

Проаналізувавши наявні в матеріалах справи докази та норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що в ДК «Укрспецекспорт» мали місце зміни в організації виробництва і праці та зменшення рівня доходу підприємства, що пов`язувалося з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України. Проте на момент прийняття спірного наказу про призупинення дії трудового договору з позивачем і в подальшому, включно до моменту пред`явлення позову, відповідач не припиняв своєї господарської діяльності, а продовжував здійснювати основний її вид - експорт та імпорт озброєння, боєприпасів, військової техніки і спеціальних комплектуючих виробів для їх виробництва, вибухових речовин, робіт і послуг військового та спеціального призначення. Дію трудових договорів було призупинено вибірково з окремими працівниками, у тому числі з позивачем. Доказів, що позивачу було запропоновано іншу роботу, відповідач не надав, матеріали справи не містять, крім цього, спірний наказ не містить причин призупинення трудового договору.

Визнаючи протиправним і скасовуючи наказ ДК «Укрспецекспорт» від 27.04.2022 № 39-к в частині, що стосується призупинення трудового договору з позивачем, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що у відповідача не існувало підстав для прийняття такого рішення, адже відповідач не довів, що з 27 квітня 2022 року не мав можливості забезпечити позивача роботою і що позивач був позбавлений можливості виконувати цю роботу, тобто підстави для призупинення дії трудового договору з позивачем за ст. 13 Закону № 2136 були відсутні.

Надані відповідачем докази на доведення існування підстав для призупинення дії трудового договору з позивачем є неналежні, оскільки свідчать про динаміку змін доходу підприємства і про те, що у відповідача мали місце зміни в організації виробництва та праці, чисельності і штату працівників, проте не вказують на неможливість забезпечення позивача роботою з 27 квітня 2022 року і що позивач не міг виконувати відповідної роботи із зазначеної дати.

Посилання відповідача на ігнорування судом першої інстанції заяви про допит свідків, що призвело до порушення принципу змагальності, колегія суддів відхиляє, оскільки представник відповідача заявив аналогічне клопотання в апеляційній скарзі на рішення суду, яке ухвалами Київського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року і від 18 березня 2026 року, занесеними до протоколу судових засідань від 03 грудня 2025 року й від 18 березня 2026 року, було задоволено, однак явку свідків у судові засідання на 18 березня 2026 року і на 21 квітня 2026 року представник відповідача не забезпечив.

Зазначене не може слугувати підставою для скасування правильного по суті рішення суду першої інстанції, оскільки на стадії апеляційного провадження представнику відповідача було створено передумови для допиту свідків.

ДК «Укрспецекспорт» в апеляційній скарзі посилалося на неправильне тлумачення судом першої інстанції статті 13 Закону № 2136. Апелянт не погоджується з висновком місцевого суду, призупинення трудових відносин з працівниками може мати місце у випадку, якщо підприємство в цілому не може функціонувати. На думку відповідача, межі цієї норми не ставлять в залежність від виконання робіт окремими працівниками або в структурному підрозділі. Таким чином, на думку відповідача, підставою зупинення трудових відносин може бути не лише абсолютна непрацездатність підприємства в силу суцільного або часткового руйнування його інфраструктури, а й інші чинники, викликані збройною агресією, фактичні та економічні чинники, які не дозволяють забезпечити роботою працівника, яку такий працівник виконував раніше.

Однак, апеляційний суд відхиляє вказані доводи з тих підстав, що вони зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права, застосування яких Верховний Суд роз`яснив у постанові від 05 травня 2025 року у справі № 758/4178/22, зміст якої було викладено вище.

Стосовно доводів відповідача про відповідальність держави-агресора за наслідки, пов`язані призупиненням дії трудового договору, то апеляційний суд зауважує, що у вищенаведеній постанові від 05 травня 2025 р. Верховний Суд чітко розмежував передумови юридичної відповідальності роботодавця та держави-агресора: держава-агресор несе відповідальність за втрату працівником заробітку протягом періоду призупинення трудового договору, якщо таке призупинення було обґрунтованим. У протилежному випадку, відповідальність з відшкодування втраченого працівником заробітку несе роботодавець.

Отже, єдиним критерієм розмежування відповідальності роботодавця і держави-агресора за негативні економічні наслідки, що настали для працівника в умовах збройного конфлікту, як-от втрата заробітку, є обґрунтованість призупинення дії трудового договору: якщо таке призупинення є правомірним (обґрунтованим), то відповідальність покладається на державу-агресора, а якщо призупинення визнане неправомірним - на роботодавця.

З огляду на те, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання протиправним і скасування наказу відповідача про призупинення дії трудового договору з позивачем, що підтримує суд апеляційної інстанції, адже неправомірні дії перебувають у прямому причинно-наслідковому зв`язку з протиправним рішенням відповідача.

В апеляційній скарзі ДК «Укрспецекспорт» не погодилася з висновком суду першої інстанції про незабезпечення позивача іншою роботою чи його переведення на дистанційний режим роботи і ненадання доказів відмови позивача від пропозиції зайнятості на іншій роботі. Апелянт вважає, що позивачу неможливо було запропонувати іншу роботу через відсутність завдань, виконання яких могло доручатися позивачу, і що загальний обсяг роботи був зменшений.

Проте колегія суддів зазначені аргументи вважає відхиляє.

Матеріали справи не містять жодних доказів, на підставі яких можливо встановити, що підприємство потребувало виконання робіт чи завдань, які позивач не міг виконувати, враховуючи, що станом на день прийняття наказу про призупинення трудового договору стаж роботи позивача на підприємстві складав приблизно 14 років (т. 1 а.с. 20 зворот, 23).

Матеріали справи також не містять жодних доказів на доведення тієї обставини, що позивача ознайомлювали з пропозиціями щодо роботи, але від чого позивач відмовився після ознайомлення.

Апеляційний суд зазначає, що суд першої інстанції обґрунтовано поклав в основу мотивів для задоволення позовної вимоги про визнання протиправним і скасування наказу про призупинення трудового договору висновок Верховного Суду від 21 червня 2023 р. у справі № 149/1089/22, зазначивши, що роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати працівнику роботу, а працівник не може виконати роботу. Зокрема, у випадку, якщо необхідні для виконання роботи працівником виробничі, організаційні, технічні можливості, засоби виробництва знищені в результаті бойових дій або їх функціювання з об`єктивних і незалежних від роботодавця причин є неможливим, а переведення працівника на іншу роботу або залучення його до роботи за дистанційною формою організації праці неможливо.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що в спірному наказі відповідач не навів підстав прийняття рішення про призупинення дії трудового договору саме з позивачем, а лише міститься посилання на статтю 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»; що не обґрунтовано неможливість виконання позивачем покладених на нього обов`язків з огляду на те, що працівники, які обіймали посади в тому самому відділі були переведені на роботу дистанційно або на простій не з вини працівника; що відповідач продовжував свою діяльність та після початку повномасштабного вторгнення, його було передано до сфери управління Міністерства оборони України та покладено на нього виконання завдань щодо забезпечення закупівель для Збройних Сил України та інших військових формувань сучасного озброєння та військової техніки з метою забезпечення національної безпеки і оборони держави, що не заперечувалось сторонами.

Зазначені висновки місцевого суду відповідають фактичним обставинам і нормам матеріального права, тому колегія суддів вважає, що підстави для скасування оскаржуваного рішення з цих підстав - відсутні.

Також апеляційний суд критично оцінює доводи відповідача щодо зменшення загального обсягу роботи, оскільки ця обставина жодним чином не може свідчити про існування підстав для призупинення трудового договору з працівником на підставі ст. 13 Закону № 2136, на чому наголосив апеляційний суд вище.

ДК «Укрспецекспорт» в апеляційній скарзі також посилалося на незастосування наслідків пропуску строку на звернення до суду для вирішення трудового спору, однак колегія суддів зазначені доводи відхиляє через необґрунтованість.

Законом України від 30.03.2020 № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» КЗпП України доповнено главою XIX Прикінцеві положення такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу «COVID-19» визначено, що з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин.

Надалі, постановами Кабінету Міністрів України цей карантин на території України неодноразово продовжувався і був скасований лише 30 червня 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651.

Отже, позивач мав право звернутися до суду для вирішення трудового спору не пізніше 30 червня 2023 року, що він і зробив.

За наведених підстав доводи апеляційної скарги у цій частині не ґрунтуються на нормах матеріального права.

Апеляційний суд відхиляє доводи відповідача стосовно того, що запровадження шестиденного робочого тижня не обумовлювалося збільшенням обсягів роботи та не супроводжувалося збільшенням оплати праці, оскільки відповідач не довів, що збільшення кількості робочих днів на тиждень не обумовлювалося виробничими потребами.

З мотивувальної частини оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції надав ретельну оцінку обставині щодо збільшення кількості робочих днів на тиждень з п`яти до шести.

Колегія суддів також відхиляє доводи ДК «Укрспецекспорт» про те, що позивач не звертався до адміністрації підприємства з проханням про відновлення дії трудового договору, що, на думку відповідача, свідчить про його незацікавленість у продовженні виконання роботи, адже ця аргументація ґрунтується на припущеннях.

Згідно з матеріалами справи дію трудового договору з позивачем призупинено з ініціативи роботодавця; з позивачем не обговорювалося питання надання альтернативної форми зайнятості, як-от переведення на дистанційну роботу чи переведення на іншу посаду відповідно до кваліфікації та спеціалізації позивача.

Вищенаведені доводи суд апеляційної інстанції оцінює критично, оскільки відповідач перекладає тягар з доказування правомірності наказу про призупинення на позивача, що не відповідає принципу змагальності (ст. 12 ЦПК України).

Стосовно апеляційної скарги ОСОБА_3 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 25 листопада 2024 року, яким відмовлено в задоволенні позову в частині визнання протиправним і скасування наказу про звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та в частині відмови в задоволенні вимоги про покладення на відповідача обов`язку поновити дію трудового договору, то апеляційний суд виходить з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що станом на 28 квітня 2022 року штатна чисельність працівників підприємства складала всього 455 осіб (т. 1 а.с. 66), штатна чисельність працівників регіонального управління № 2 - 30 осіб (т. 1 а.с. 64 зворот), а штатна чисельність працівників очолюваного позивачем відділу реалізації контрактів № 3 - 6 осіб (т. 1 а.с. 64 зворот).

Станом на 25 листопада 2022 року штатна чисельність працівників підприємства складала всього 413 осіб (т. 1 а.с. 73), штатна чисельність працівників регіонального управління № 2 - 9 осіб (т. 1 а.с. 72), а штатна чисельність працівників очолюваного позивачем відділу реалізації контрактів № 3 - 3 особи (т. 1 а.с. 72).

03 листопада 2022 року начальник Управління роботи з персоналом ДК «Укрспецекспорт» Г. Гарбар звернувся до генерального директора ДК «Укрспецекспорт» Жукова Б.В. зі службовою запискою № 25/275, в якій повідомив, що існуючі підрозділи, які здійснюють комерційну роботу («контракті підрозділи»), створені та підготовлені для здійснення експорту, їх структура, штат та фактичний кадровий склад оптимізовані для роботи на відповідних зовнішніх ринках. На даний момент ці підрозділи фактично позбавлені відповідного навантаження, значна частина працівників взагалі не має роботи. Тому, виходячи з вимог економічної ефективності, враховуючи фактичний стан виконання зовнішньоекономічних контрактів та їх кількість, доцільно здійснити скорочення кількості підрозділів, які займаються експортом продукції і послуг військового та спеціального призначення, а також скорочення чисельності працівників (т. 1 а.с. 162).

Відповідно до наказу ДК «Укрспецекспорт» від 26.11.2022 № 115-ШР, у зв`язку зі змінами в організації виробництва й праці, скорочення чисельності і штату працівників вирішено, серед іншого, скоротити у штатному розписі ДК «Укрспецекспорт», зокрема, регіональні управління №№ 1, 2, 3 і 4 (т. 1 а.с. 164, 165).

Водночас, наказом ДК «Укрспецекспорт» від 26.11.2022 № 117-ШР вирішено ввести у дію з 26 січня 2023 року організаційну структуру (додаток № 1 до цього наказу) та штатний розпис (додаток № 2 до цього наказу) ДК «Укрспецекспорт» (т. 2 а.с. 5).

З додатку № 2 до наказу ДК «Укрспецекспорт» від 26.11.2022 № 117-ШР «Штатний розпис Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послу військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» вбачається, що загальна чисельність працівників підприємства складала 264 осіб (т. 2 а.с. 13), проте у штатному розписі відсутнє регіональне управління № 2.

Надалі, 08 грудня 2022 року відповідач письмово повідомив особисто позивача про майбутнє вивільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, визначеними наказом УК «Укрспецекспорт» від 26 листопада 2022 року № 115-ШР, а також поіформував позивача, що посада, яку обіймає позивач, підлягає скороченню. Позивача повідомлено про майбутнє вивільнення із займаної посади з 08 лютого 2023 року (т. 1 а.с. 33).

Наказом ДК «Укрспецекспорт» від 08.02.2023 № 121-к позивача ОСОБА_1 , начальника відділу реалізації контрактів № 3 регіонального управління № 2, звільнено 08 лютого 2023 року у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, скороченням чисельності і штату працівників, згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України, на підставі наказу ДК «Укрспецекспорт» від 26.11.2022 № 115-ШР «Про зміни у штатному розписі» та повідомлення ОСОБА_1 про заплановане вивільнення від 08.12.2022 (т. 1 а.с. 34).

Згідно з листом ДК «Укрспецекспорт» від 31.07.2023, у період з 27 лютого 2022 року по 19 грудня 2022 року регіональним управлінням № 2 ДК «Укрспецекспорт» здійснювалося супровід реалізації одного зовнішньоекономічного контракту на імпорт від 06.09.2021 № USE-17.1-62-K/KI-21 в рамках виконання експортного контракту від 29.06.2021 № USE-17.1-49-K/KE/21 (імпорт майна/комплектуючих для подальшого експорту в складі виробу для потреб Міністерства оборони Народної Республіки Бангладеш) (т. 1 а.с. 177).

З довідки ДК «Укрспецекспорт» від 22.08.2023 № 25/520 вбачається, що з 08 грудня 2022 року по 08 лютого 2023 року в ДК «Укрспецекспорт» вакантних посад не було (т. 1 а.с. 185).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

У частині другій статті 40 КЗпП України зазначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством (частина друга статті 49-2 КЗпП України).

Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією та продуктивністю праці.

Положеннями частини першої, третьої статті 49-2 КЗпП України встановлено вимогу про персональне попередження про наступне вивільнення працівника не пізніше ніж за два місяці та покладено на власника або уповноважений ним орган обов`язок запропонувати працівникові одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Судова практика щодо системного застосування положень пункту 1 частини першої ст. 40 КЗпП України і частин першої, третьої ст. 49-2 КЗпП України є сталою.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

Вказані висновки викладені Верховним Судом у постановах: від 07 квітня 2021 року у справі № 444/2600/19 , від 23 липня 2021 року у справі № 766/12805/19, від 27 серпня 2021 року у справі № 712/10548/19, від 09 грудня 2021 року у справі № 646/2661/20 .

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільняється, працював. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду України від 07 листопада 2011 року у справі № 6-45цс11, від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-3048цс15 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18).

Вищенаведені вимоги законодавства про працю при звільненні позивача відповідач дотримав, оскільки відповідно до матеріалів справи в ДК «Укрспецекспорт» дійсно мали зміни в організації виробництва і праці з огляду на переорієнтацію виробництва продукції з експорту на імпорт, що, з-поміж іншого, підтверджується службовою запискою від 03.11.2022 № 25/275, в якій начальник Управління роботи з персоналом ДК «Укрспецекспорт» повідомив генерального директора ДК «Укрспецекспорт» про те, що підрозділи, які здійснюють комерційну роботу, створені та підготовлені для здійснення експорту, оптимізовані для роботи на відповідних зовнішніх ринках і що на той час ці підрозділи були позбавлені відповідного навантаження, значна частина працівників взагалі не мала роботи (т. 1 а.с. 162).

Крім цього, те, що на підприємстві відповідача дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, чисельності штату та кількості працівників підтверджується наказом ДК «Укрспецекспорт» від 26.11.2022 № 115-ШР, з якого вбачається, що на підприємстві було скорочено низку підрозділів та посад, регіональне управління № 2 зокрема.

В апеляційній скарзі представник позивача посилається на помилковість висновку суду першої інстанції щодо відсутності підстав для поновлення позивача на роботі, оскільки йому не було запропоновано всіх вакантних посад, які з`явилися на підприємстві протягом всього періоду, починаючи з моменту повідомлення про наступне вивільнення і по день звільнення.

Проте колегія суддів з такими доводами не погоджується, адже суд першої інстанції виходив з того, що протягом зазначеного періоду на підприємстві були відсутні вакантні посади, на підтвердження чого відповідач надав до відзиву на позовну заяву копію довідки ДК «Укрспецекспорт» від 22.08.2023 № 25/520 (т. 1 а.с. 185).

Колегія суддів відхиляє доводи скаржника стосовно ненадання судом першої інстанції належної оцінки тій обставині, що у повідомленні про заплановане скорочення займаної посади з 08 лютого 2023 року не йшлося про відсутність вакантних посад на підприємстві.

Відповідно до мотивувальної частини рішення суду, суд першої інстанцій дійшов висновку, що позивачу не пропонувалася інша робота на підприємстві з причин її відсутності на підприємстві (т. 2 а.с. 228).

Зазначений висновок місцевого суду відповідає фактичним обставинам, оскільки у повідомленні від 08.12.2022 позивача поінформовано про майбутнє вивільнення і про те, що станом на день складання цього повідомлення в Державній компанії «Укрспецекспорт» відсутня інша робота, яку позивач міг би виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації та досвіду (т. 1 а.с. 184).

Посилання апелянта на те, що відповідач не виконав обов`язку з працевлаштування позивача у новоутвореному відділі, не проведення відповідачем порівняльного аналізу продуктивності праці та кваліфікації позивача з продуктивністю праці та кваліфікацією інших працівників підприємства і на те, що відповідач не порівнював продуктивність праці та кваліфікації позивача з продуктивністю праці та кваліфікацією працівників, які були переведені на посади до новоутвореного відділу, є необґрунтованими.

Верховний Суд у постанові від 07.06.2023 у справі № 336/980/19 вказав на те, що відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Правила статті 42 КЗпП України щодо врахування переважного права на залишення на роботі, підлягають застосуванню, якщо відбувається часткове (не повне) скорочення рівнозначних (однотипних) посад, тобто частина посад скорочується, частина - ні, що дає можливість порівняти кваліфікацію та продуктивність праці працівників на рівнозначних (однотипних) посадах, які підлягають скороченню. У такому випадку переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається працівникам із урахування інших підстав, перелічених у частині другій статті 42 КЗпП України.

Отже, право на залишення на роботі, передбачене частиною першою статті 42 КЗпП України, не застосовується для працевлаштування у новоутворених структурних підрозділах (при зміні організаційної структури), оскільки переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених підрозділах.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі № 760/21020/15 (провадження № 61-37686св18), від 12 квітня 2023 року права № 754/12401/21 (провадження № 61-971св23).

Апеляційний суд відхиляє доводи скаржника про те, що в організації виробництва і праці не відбулося реальних змін з тих підстав, що 26 листопада 2022 року затверджено новий штатний розпис, відповідно до якого на підприємстві створено відділ контрактної роботи № 4 Управління із забезпечення експорту та запроваджено в цьому структурному підрозділі посаду начальника відділу, головного спеціаліста відділу та провідного спеціаліста відділу, оскільки факт реальних змін чисельності і штату працівників у зв`язку зі змінами в організації виробництва та праці підтверджується наявними в матеріалах справи доказами: штатними розписами, що діяли станом на 28 квітня 2022 року, 25 листопада 2022 року і від 26 листопада 2022 року; службовою запискою начальника Управління роботи з персоналом ДК «Укрспецекспорт» Г. Гарбар від 03 листопада 2022 року № 25/275; наказом ДК «Укрспецекспорт» від 26.11.2022 № 117-ШР, згідно з яким відбулася повна ліквідація, зокрема регіональних управлінь №№ 1, 2, 3 і 4.

В апеляційній скарзі представник позивача посилався також на те, що відповідач не пропонував позивачу посади, на які були призначені інші працівники підприємства 26 січня 2023 року, 01 лютого 2023 року і 06 лютого 2023 року, а також не порівнював продуктивність праці та кваліфікацію позивача з продуктивністю праці й кваліфікацією інших працівників, які залишилися працювати на підприємстві, однак апеляційний суд зазначені доводи відхиляє з таких підстав.

Правила статті 42 КЗпП України щодо врахування переважного права на залишення на роботі, підлягають застосуванню, якщо відбувається часткове (не повне) скорочення рівнозначних (однотипних) посад, тобто частина посад скорочується, частина - ні, що дає можливість порівняти кваліфікацію та продуктивність праці працівників на рівнозначних (однотипних) посадах, які підлягають скороченню. У такому випадку переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається працівникам із урахування інших підстав, перелічених у частині другій статті 42 КЗпП України.

Отже, право на залишення на роботі, передбачене частиною першою статті 42 КЗпП України, не застосовується для працевлаштування у новоутворених структурних підрозділах (при зміні організаційної структури), оскільки переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених підрозділах.

Колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не запропонував усі вакантні посади, оскільки суд першої інстанції правильно встановив, що під час процедури вивільнення позивача із займаної посади і до моменту його звільнення вакантні посади на підприємстві були відсутні (т. 1 а.с. 228), що підтверджується довідкою ДК «Укрспецекспорт» від 22.08.2023 № 25/520 (т. 1 а.с. 185).

Законодавство про працю передбачає обов`язок роботодавця з`ясовувати наявність у працівника переважного права, якщо скороченню підлягають працівники, які займали рівнозначні посади.

Проте за обставин цієї справи скорочення чисельності і штату працівників відбувалося у всьому підприємстві, реорганізовувалися структурні підрозділи. Призначення на посади працівників 26 січня 2023 року, 01 лютого 2023 року і 06 лютого 2023 року відбувалося в новоутворених підрозділах. Законодавство про працю не передбачає обов`язку роботодавця працевлаштовувати у новоутворених структурних підрозділах працівників, які раніше займали посади на підприємстві до моменту змін в організації виробництва і праці, чисельності та штату працівників.

Посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 461/3024/18 на доведення обґрунтованості тієї обставини, що відповідач не порівнював продуктивність праці та кваліфікації позивача з продуктивністю і кваліфікацією праці інших працівників як на підставу для визнання звільнення протиправним, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки обставини в порівнювальній справі відміні від обставин цієї справи: в рамках процедури скорочення штату і чисельності працівників у справі № 461/3024/18 на підприємстві-відповідача існували вакантні посади, які пропонувалися працівнику. Працівник обрав вакантну посаду, проте перевести його на відповідну посаду було неможливо через невідповідність кваліфікаційним вимогам. Проте за обставин цієї справи вакантні посади на підприємстві взагалі були відсутні.

Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 761/41149/16-ц апеляційний суд також відхиляє, оскільки в порівнюваній справі касаційний суд визнав обґрунтованими висновки апеляційного суду про порушення трудових прав позивача при звільненні, адже у момент звільнення працівника на підприємстві були наявні посади, які могли бути йому запропоновані, виходячи з його професії, спеціальності, освіти та кваліфікації, що підтверджувалося висновком із засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації ПАТ «НАК «Нафтогаз України», отже, роботодавцем не виконано обов`язок, частиною третьої статті 49-2 КЗпП України. У цій справі вакантні посади були відсутні.

Оскільки суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання протиправним і скасування наказу відповідача про звільнення позивача, а за результатами апеляційного перегляду судове рішення у відповідній частині залишено без змін, то підстави для задоволення позовної вимоги про покладення на ДК «Укрспецекспорт» обов`язку поновити з 28.04.2022 дію трудового договору, призупиненого з позивачем на підставі наказу ДК «Укрспецекспорт» «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 27.04.2022 № 39к, - відсутні.

Також відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу внаслідок незаконного звільнення, оскільки в задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним і скасування наказу ДК «Укрспецекспорт» від 08.02.2023 № 121-к «Про звільнення ОСОБА_1 » відмовлено.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши доводи апеляційних скарг позивача ОСОБА_1 і відповідача ДК «Укрспецекспорт» на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 25 листопада 2024 року, колегія суддів дійшла висновку, що скарги слід залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.

Щодо апеляційної скарги ОСОБА_1 на додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 08 липня 2025 року, то доводи скарги є частково обґрунтовані з таких підстав.

Відповідно до договору про надання правничої допомоги від 29 грудня 2022 року № 48/цс, укладеного між Адвокатським бюро «Івана Хомича» та ОСОБА_1 , клієнт доручає, а Бюро приймає на себе зобов`язання надавати правову допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним Договором (п. 1.1.).

Ціна договору складалася з фіксовано визначеної суми в розмірі 20 000 грн., які позивач зобов`язався сплатити протягом п`ятнадцяти робочих днів з моменту підписання договору (п. 4.1.), а також із суми, що дорівнюватиме 20% від всіх отриманих клієнтом коштів за рішенням суду, яким позов буде задоволено (п. 4.2.). додатково сторони договору про правову допомогу домовились, що позивач зобов`язується сплачувати Бюро 3000 грн. за участь в судовому засіданні (п. 4.3.).

В апеляційній скарзі на додаткове рішення позивач зазначає, що не погоджується з висновком суду першої інстанції в частині відмови у відшкодуванні «гонорару успіху» (п. 4.2. договору №48/цс), оскільки суд помилково вважав, що стягнення відповідної суми коштів є передчасним, зважаючи на те, що відповідач фактично не виплатив стягнуті за основним рішенням суду грошові кошти.

Колегія суддів погоджується з доводами позивача і вважає, що місцевий суд дійшов помилкового висновку, навівши вищенаведені підстави для відмови у відшкодуванні «гонорару успіху».

Апеляційний суд зазначає, що витрати на професійну правничу допомогу є невід`ємними складовими судових витрат (п. 1 ч. 3 статті 133 ЦПК України) і їхній розмір обумовлюється договором про професійну правничу допомогу (п. 2 ч. 2 ст. 137 ЦПК України).

У свою чергу, сторона зобов`язана подати докази понесення витрат на правничу допомогу до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Верховний Суд в пункті 22 постанови від 20 березня 2024 року у справі № 600/752/22-а зазначив, що за загальним правилом, питання про стягнення таких витрат має вирішуватися судом одночасно із задоволенням позову такої сторони у рішенні, постанові або ухвалі. Разом з тим, суд може розглянути це питання і після вирішення справи, але лише за наявності визначених законом передумов: неможливості подати докази розміру понесених витрат внаслідок поважних причин з подачею відповідної заяви про це до закінчення судових дебатів.

Також, у постановах від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21, від 13 лютого 2024 року у справі № 757/33206/22-ц і від 22 квітня 2024 року у справі № 346/2744/21 Верховний Суд вказав, що сторона повинна обґрунтувати поважність причин не подання доказів понесення судових витрат до закінчення судових дебатів у справі. У разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат.

Оскільки заявлена позивачем до відшкодування сума передбачалася в п. 4.2. договору про правничу допомогу і вона безпосередньо пов`язана з наданням адвокатом правничої допомоги, то відповідна сума є складовою витрат на правничу допомогу, а отже питання про її стягнення належало вирішувати разом з іншими витратами позивача, а не після набрання рішенням суду законної сили чи фактичного отримання відповідних коштів позивачем, як помилково вважав місцевий суд.

Разом з тим, вимога апеляційної скарги позивача на додаткове рішення - про ухвалення нового додаткового судового рішення про відмову в задоволенні заяви відповідача про відшкодування судових витрат - не підлягає задоволенню, оскільки суд першої інстанції задовольнив частину позовних вимог, а не всі вимоги.

Відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, є однією із засад цивільного судочинства (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України) і має на меті компенсувати відповідній стороні, яка була змушена витрачати часові і фінансові ресурси для захисту прав, свобод та інтересів у судовому процесі.

Разом з тим, цивільне судочинство здійснюється на засадах рівності, що, з-поміж іншого, включає право кожної зі сторін на відшкодування судових витрат залежно від результатів вирішення судом спору.

В пункті 3.1. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012 вказано, що конституційна засада рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в ч. 1 ст. 55 Конституції України; ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного ч. 1 ст. 24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав.

Тож часткове задоволення позовних вимог є, по суті, процесуальним ризиком позивача, який він несе протягом всього судового процесу, до ухвалення остаточного судового рішення.

Згідно з матеріалами справи позивач заявив усього сім позовних вимог, проте судом першої інстанції було задоволено три: визнано протиправним і скасовано наказ про призупинення дії трудового договору, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу (за період призупинення дії трудового договору) та компенсацію за невикористану відпустку.

Стягуючи з позивача на користь відповідача витрати на правничу допомогу, суд першої інстанції врахував правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 і від 20 жовтня 2021 року у справі № 757/29103/20-ц, правильно застосував норми процесуального права та дійшов обґрунтованого висновку, що витрати відповідача на професійну правничу допомогу документально підтверджені, а саме, договором про надання професійної правничої (правової) допомоги від 02.06.2023 № 5/978/USE-13.3-45-Д/Г-23, укладеного між Адвокатським об`єднанням «Клименко і Партнери» в особі керуючого партнера Клименка А. Р. та ДК «Укрспецекспорт», звітом про надану в суді першої інстанції професійну правничу (правову) допомогу за договором від 02.06.2023 № 5/978/USE-13.3-45-Д/Г-23 та актом від 26.11.2024 № 7-474.

Таким чином, підстави для відмови в задоволенні заяви відповідача про ухвалення додаткового рішення про відшкодування судових витрат були відсутні, у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов правильного висновку про їх часткове відшкодування за рахунок позивача.

В апеляційній скарзі на додаткове рішення суду позивач заявив, крім цього, ще дві вимоги:

- виключити з мотивувальної частини додаткового рішення суду висновок про те, що оскільки рішення суду не набрало законної сили, будь-які присуджені суми позивачеві ще не виплачувались, підстави для задоволення вимоги про стягнення одноразової виплати за правничу допомогу згідно з пунктом 4.2. договору про надання правової допомоги в сумі 113 782,23 грн., відсутні, доповнивши мотивувальну частину рішення висновками про те, що враховуючи задоволення із семи позовних вимог позивача трьох, понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу в сумі 153 782,23 грн. підлягають частковому відшкодуванню в розмірі 3/7 від заявлених вимог або 65 906,67 грн.;

- зазначити в резолютивній частині рішення про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 65 906,67 грн.

Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.

У постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Як зазначив Верховний Суд у додатковій постанові від 04 червня 2025 року у справі № 761/1310/21, «під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд: 1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК України (а саме: співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони; 2) з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені частинами третьою - п`ятою, дев`ятою статті 141 ЦПК України.

При цьому такі критерії як обґрунтованість та пропорційність (співмірність) розміру витрат на оплату послуг адвоката до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес, суд має враховувати як відповідно до пункту 4 частини третьої статті 137 ЦПК України (у разі недотримання суд за клопотанням іншої сторони зменшує розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу), так і відповідно до пункту 2 частини третьої статті 141 цього Кодексу (у разі недотримання суд за клопотанням сторони або з власної ініціативи відмовляє у відшкодуванні витрат повністю або частково при здійсненні розподілу)».

Суд першої інстанції дотримав наведені норми процесуального права і визначив розмір витрат, який є обґрунтованим та співмірним до предмету спору та складності справи, обсягу вчинених процесуальних дій.

У зв`язку з наведеним підстави для збільшення витрат, що підлягають стягненню з відповідача на користь позивача до 65 906,67 грн. - відсутні.

Суд апеляційної інстанції критично оцінює доводи позивача стосовно незалучення до судового процесу штатних юристів, які також є адвокатами, що дозволяло відповідачу запобігти надмірності судових витрат.

Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 132-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

Частиною першою статті 2 Закону України від 05.07.2012 № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.

Пунктом 6 частини першої статті 19 Закону України № 5076 внормовано, що одним із видів адвокатської діяльності є представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

В абзаці другому підпункту 3.2. пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 № 23-рп/2009 зазначено, що право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Таким чином, право на професійну правничу допомогу є конституційною гарантією ефективності правового захисту від пред`явлених вимог у цивільному судочинстві, незалежно від того, хто є суб`єктом її отримання - фізична чи юридична особа. Водночас, саме сторона має право вибору представника своїх прав, свобод та інтересів, а витрати, пов`язані з цим вибором, несе інша сторона, якщо судове рішення ухвалене не на її користь, що не виключає право іншої сторони заперечувати проти розміру витрат.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 08 липня 2025 року слід задовольнити частково, додаткове рішення змінити в мотивувальній частині щодо відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 про стягнення одноразової виплати на правничу допомогу згідно з пунктом 4.2. договору про надання правової допомоги.

Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яку подано представником Голицею Тетяною Іванівною, та апеляційну скаргу Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт», яка подана представником Клименком Артемом Ростиславовичем, - на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 25 листопада 2024 року - залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 25 листопада 2024 року - залишити без змін.

Апеляційну скаргу Вовка Валерія Михайловича, яку подано представником Голицею Тетяною Іванівною, на додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 08 липня 2025 року - задовольнити частково.

Додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 08 липня 2025 року - змінити в мотивувальній частині щодо відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 про стягнення одноразової виплати на правничу допомогу згідно з пунктом 4.2. договору про надання правової допомоги.

В іншій частині додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 08 липня 2025 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 24 вересня 2026 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Кирилюк Г.М.

Рейнарт І.М.