Рішення від 24 вересня 2026 р. у справі №303/1885/26 — Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 303/1885/26

Провадження № 2/303/834/26

Рядок стат. звіту - 9

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2026 року м. Мукачево

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області у складі головуючого судді Мирошниченка Ю. М., за участю секретаря судового засідання Легези Ю. С., представника позивачки – адвоката Маргіти В.В., представниці третьої особи ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку заочного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів, – Мукачівська міська рада, про визнання права власності за набувальною давністю,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1 , посилаючись на набуття права власності на це майно за набувальною давністю.

На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що орієнтовно наприкінці 2013 року за посередництвом рієлтора познайомилася з відповідачами, які є рідними братом і сестрою та на праві спільної часткової власності, по 1/2 частці кожен, володіли квартирою АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом їхньої матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивачка вказала, що відповідачі виявили намір продати зазначену квартиру. Сторони домовилися про її купівлю позивачкою, після чого вона сплатила відповідачам аванс з наміром протягом місяця укласти договір купівлі-продажу та здійснити повний розрахунок. Приблизно через два місяці відповідач ОСОБА_4 повідомив позивачку, що його сестра ОСОБА_3 не може прибути для укладення договору з сімейних причин, та запропонував доплатити суму, яка разом з авансом становила близько 80 відсотків погодженої ціни квартири, в обмін на що передав позивачці оригінали правовстановлюючих документів на квартиру, ключі від неї та дозволив вселитися, повідомивши про намір найближчим часом особисто разом із сестрою прибути для нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу або, за неможливості такого приїзду, надіслати відповідні довіреності.

Позивачка погодилася на такі умови, сплатила погоджену суму, отримала оригінали документів на квартиру та ключі від неї і в січні 2014 року вселилася до квартири разом із сім`єю – донькою ОСОБА_6 , її чоловіком ОСОБА_7 та їхніми дітьми ОСОБА_8 , 2008 року народження, і ОСОБА_9 .

Позивачка зазначила, що надалі, у зв`язку з подіями Революції Гідності та збройною агресією Російської Федерації проти України, зв`язок із відповідачами був утрачений. Обіцянка щодо особистого прибуття для нотаріального оформлення договору купівлі-продажу або надіслання довіреностей виконана не була. З того часу й до звернення до суду позивачка відповідачів не бачила, на зв`язок з ними не виходила, жодних повідомлень від них не отримувала.

Позивачка вказує, що з січня 2014 року і до цього часу безперервно, відкрито та добросовісно володіє квартирою і проживає в ній разом із сім`єю, На момент вселення квартира перебувала у незадовільному, непридатному для проживання стані, у зв`язку з чим позивачка самостійно здійснила її ремонт та утримує квартиру в належному стані. Оскільки укладення особистих договорів з надавачами комунальних послуг було неможливим через відсутність зареєстрованого права, оплату комунальних послуг позивачка здійснює від імені співвласниці ОСОБА_3 . Відповідачі з моменту передачі квартири жодних дій щодо реалізації своїх прав власників не вчиняли, вимог про повернення квартири чи плати за користування нею не заявляли, участі в її утриманні не брали.

В судовому засіданні представник позивачки – адвокат Маргіта В.В. підтримав позов з наведених вище підстав.

Відповідачі в судове засідання не з`явилися. Відзиву на позов суду не подали, причин неявки не повідомили. Судом вживалися заходи для повідомлення відповідачів про дату, час і місце розгляду справи в загальному порядку. Направлялася судова повістка рекомендованою кореспонденцією за єдиною пов`язаною з відповідачами адресою в Україні, відомою суду згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, – адресою спірної квартири. Поштові відправлення повернулися до суду неврученими, з відміткою відділення поштового зв`язку «адресат відсутній». За запитом суду Головне управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області листом від 17 березня 2026 року № 2101.4.3-2561/2101.3-26 повідомило, що за обліками ГУ ДМС у Закарпатській області ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрованими або знятими з реєстраційного обліку місця проживання не значаться. Згідно повідомленням Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 11 вересня 2026 року № 19.5.1/68443-26-Вих, відомості про в`їзд ОСОБА_3 на територію України після 22 грудня 2019 року в базі даних відсутні, а відомості щодо перетинання державного кордону України громадянином РФ ОСОБА_4 у період з 08 листопада 2017 року по 30 березня 2026 року в базі даних відсутні. Оцінивши зазначені відомості в сукупності, суд визнає місце проживання (перебування) відповідачів в розумінні частини одинадцятої статті 128 ЦПК України не встановленим, а вжиті судом заходи для їх повідомлення в загальному порядку – вичерпаними. З урахуванням також громадянства відповідачів Російської Федерації, розірвання Україною дипломатичних відносин з Російською Федерацією, припинення міжнародного поштового обміну з Російською Федерацією та припинення дії Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, суд визнав належним подальше повідомлення відповідачів про дату, час і місце розгляду справи шляхом розміщення оголошення про виклик на офіційному вебпорталі судової влади України, що відповідає вимогам частин одинадцятої, тринадцятої статті 128 ЦПК України.

Ухвалою суду від 12 травня 2026 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів, залучено Мукачівську міську раду. Копія позовної заяви з додатками отримана уповноваженим представником третьої особи 21 травня 2026 року.

28 травня 2026 року (вх. № 14744) Мукачівська міська рада подала письмові пояснення на позовну заяву, в яких зазначила таке. На переконання третьої особи, позивачка достеменно знала, що власниками спірної квартири є відповідачі, оскільки, за її ж твердженням, мала намір придбати квартиру саме у них, а тому позов про визнання права власності за набувальною давністю не може бути заявлений особою, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є його власником. Третя особа також зазначила, що сам по собі факт користування позивачкою квартирою та оплати нею житлово-комунальних послуг не може бути підставою для виникнення права власності за набувальною давністю, а також вказала на відсутність у матеріалах справи доказів сплати позивачкою коштів відповідачам за придбання квартири або доказів того, що власники відмовилися від належного їм майна, у зв`язку з чим просила відмовити в задоволенні позову як недоведеного належними, допустимими та достатніми доказами.

У судовому засіданні представниця третьої особи Дзямко О.І. підтримала викладені письмові пояснення в повному обсязі.

За таких обставин, з урахуванням положень статей 280, 281 ЦПК України, судом проведено заочний розгляд справи на підставі наявних у справі доказів.

Судом досліджено письмові докази, наявні у матеріалах справи, зокрема: нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які проживають на одній з позивачкою вулиці та підтверджують викладені нею у позовній заяві обставини щодо фактичного володіння спірною квартирою, зокрема те, що позивачка з січня 2014 року відкрито проживає у квартирі, користується нею як своїм постійним житлом разом із сім`єю, здійснює її утримання та ремонт, а протягом усього цього часу саме позивачка фактично володіла квартирою; технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_1 ; свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 18 січня 2012 року за реєстром № II-4245, видане приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Новіковою М. І., згідно з яким спадкоємцями майна ОСОБА_5 в рівних частках є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; витяги про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно від 24 січня 2012 року № 32950917 та від 10 січня 2012 року № 32805745; інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 463079195, сформовану 05 лютого 2026 року, згідно з якою станом на дату її формування право спільної часткової власності на квартиру (по 1/2 частці) зареєстроване за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 18 січня 2012 року за реєстром №№ 86, 87, а відомості про інші речові права, обтяження, заборони відчуження та іпотеки щодо вказаної квартири відсутні; висновок про вартість майна, складений суб`єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_12 (сертифікат Фонду державного майна України № 249/2024 від 30 травня 2024 року), згідно з яким ринкова вартість квартири становить 1 560 000,00 грн; копії платіжних документів про сплату комунальних та інших послуг за адресою квартири протягом часу володіння нею позивачкою; документи, що підтверджують склад сім`ї позивачки, яка проживає з нею у квартирі.

У судовому засіданні судом допитано як свідка чоловіка дочки позивачки – ОСОБА_7 , який підтвердив наведені позивачкою обставини.

Оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

Згідно з частиною першою статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно за набувальною давністю, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що набувається за набувальною давністю, виникає за рішенням суду.

Як роз`яснено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), набувальна давність є первинним способом набуття права власності та ґрунтується на сукупності передбачених законом умов, серед яких добросовісність заволодіння чужим майном, відкритість і безперервність володіння, сплив установленого законом строку та законність об`єкта володіння. При цьому добросовісність має існувати саме на момент заволодіння майном, а подальше володіння має бути безтитульним, тобто таким, що не спирається на правову підставу володіння чужим майном. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність; володіння майном на підставі юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

Отже, для правильного вирішення цієї справи необхідно встановити не лише тривалість фактичного володіння позивачкою квартирою, а й характер її заволодіння та подальшого володіння нею.

Судом встановлено, що у січні 2014 року спірна квартира була фактично передана позивачці відповідачем ОСОБА_4 , який діяв від власного імені та з посиланням на волю своєї сестри – співвласниці ОСОБА_3 . Передача квартири супроводжувалася переданням позивачці ключів від квартири та оригіналів правовстановлюючих документів на неї, а також відбувалася одночасно з виконанням позивачкою домовленості щодо сплати коштів за квартиру в розмірі, який сторони визначили як достатній для вселення до завершення розрахунків і нотаріального оформлення договору.

Суд зважає на те, що безпосередню участь у переданні квартири та документів на неї брав лише один із співвласників – ОСОБА_4 , тоді як ОСОБА_3 особисто в цих діях участі не брала, а довіреність на ім`я брата чи будь-який інший документ, що прямо підтверджував би її волевиявлення, позивачці передані не були. Разом з тим суд зазначає, що на момент заволодіння квартирою позивачці були передані оригінали правовстановлюючих документів на квартиру, які стосувалися обох співвласників та підтверджували право власності кожного з них, а сама квартира на момент передачі перебувала у спільній частковій власності відповідачів як спадкоємців за заповітом в рівних частках. Ці обставини об`єктивно давали позивачці підстави вважати, що дії ОСОБА_4 відображають узгоджену волю обох співвласників щодо відчуження квартири, а не лише його власний намір розпорядитися часткою, яка йому не належала одноосібно.

Суд також ураховує, що відповідачка ОСОБА_3 , за відомостями Державної прикордонної служби України, після заволодіння позивачкою квартирою неодноразово перетинала державний кордон України у 2017-2019 роках, проте протягом усього періоду з січня 2014 року й до звернення позивачки до суду жодних дій, спрямованих на оспорення чи реалізацію її права власності на квартиру, не вчиняла та жодних заперечень щодо фактичного володіння квартирою позивачкою не заявляла.

Наведене в сукупності не спростовує добросовісності заволодіння позивачкою квартирою в розумінні частини першої статті 344 ЦК України.

Водночас суд не ототожнює фактичну передачу квартири позивачці з переходом до неї права власності. Встановлені обставини не дають підстав вважати, що внаслідок досягнутої між сторонами домовленості право власності на нерухоме майно перейшло до позивачки у встановленому законом порядку, оскільки договір купівлі-продажу квартири між сторонами в нотаріальній формі, якої вимагає частина перша статті 657 ЦК України, укладений не був.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Згідно з частиною другою статті 215 ЦК України нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Отже, домовленість сторін щодо продажу квартири, як така, що не була нотаріально посвідчена, не породжує та не може породжувати перехід права власності і сама по собі не є для позивачки юридичним титулом володіння квартирою.

Разом з тим суд не встановив, що квартира була передана позивачці в найм, позичку чи інше тимчасове володіння або користування. Для таких правовідносин характерним є існування юридичного титулу, за яким особа, яка фактично володіє майном, визнає право іншої особи на нього та має відповідний обов`язок щодо повернення майна або припинення користування ним на визначених законом чи договором умовах. У цій справі таких обставин не встановлено: встановлена судом сукупність дій сторін у момент передачі квартири – передання ключів, оригіналів документів на квартиру, часткова сплата погодженої ціни та подальше повне усунення відповідачів від фактичної участі у володінні та утриманні квартирою – не відповідає моделі правовідносин, за якої власник передає майно іншій особі лише в тимчасове користування.

Суд також зазначає, що встановлені обставини за зовнішніми ознаками наближені до фактично виконаного, проте не оформленого нотаріально договору купівлі-продажу квартири, для якого частина друга статті 220 ЦК України передбачає окремий спосіб захисту – визнання правочину дійсним у разі ухилення однієї зі сторін від його нотаріального посвідчення.

Суд вважає, що застосування цього способу захисту в цій справі є неможливим, оскільки він передбачає встановлення факту саме ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину за наявності відповідача, здатного вчинити чи не вчинити таке волевиявлення, тоді як у цій справі відповідачі протягом більш як десяти років не вчиняли жодних дій, спрямованих на реалізацію чи оспорення прав щодо квартири, а їхнє місцезнаходження є невстановленим.

За таких обставин правовідносини сторін підлягають кваліфікації через інститут набувальної давності, який, на відміну від визнання правочину дійсним, не вимагає встановлення волевиявлення відповідача на момент розгляду справи, а ґрунтується на об`єктивних ознаках тривалого, відкритого і добросовісного володіння (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, провадження № 12-291гс18).

Таким чином, суд розмежовує дві обставини: право власності на квартиру до позивачки у січні 2014 року не перейшло, однак водночас після фактичної передачі квартири у позивачки не виник титул орендаря, позичальника чи іншого тимчасового користувача, який визначав би правову підставу її подальшого володіння квартирою. Саме ця обставина має істотне значення для застосування статті 344 ЦК України.

Щодо добросовісності заволодіння суд зазначає таке.

Добросовісність у розумінні статті 344 ЦК України оцінюється на момент заволодіння майном. Вона передбачає, що особа, заволодіваючи чужим майном, має діяти чесно та мати об`єктивні підстави вважати, що її заволодіння не порушує права іншої особи.

У цій справі позивачка не заволоділа квартирою самовільно або всупереч волі її власників: квартира була передана їй безпосередньо одним із співвласників, який діяв від імені обох спадкоємців та передав позивачці ключі й оригінали документів на квартиру, а позивачка, зі свого боку, виконала домовленість щодо часткової оплати з відкладенням остаточного розрахунку до моменту нотаріального оформлення договору. Тому на момент фактичного заволодіння квартирою позивачка мала об`єктивні підстави вважати, що набуває її у власність за волею осіб, які були її власниками.

При цьому добросовісність заволодіння в розумінні статті 344 ЦК України пов`язується не з обізнаністю набувача про додержання встановленої законом форми правочину, а з наявністю волі власника на передання майна та відсутністю в набувача підстав сумніватися у правомірності такої передачі. Сама по собі обізнаність позивачки з тим, що договір купівлі-продажу квартири не був нотаріально посвідчений, не спростовує добросовісності заволодіння, а є обставиною, що зумовлює відсутність права власності на момент такого заволодіння, яке в подальшому набувається саме в порядку статті 344 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, провадження № 12-291гс18).

Те, що належне оформлення правочину щодо нерухомого майна в подальшому не було здійснено та право власності позивачки не виникло, саме по собі не свідчить про недобросовісність її первісного заволодіння, оскільки позивачка отримала квартиру не внаслідок самовільного заволодіння нею, а внаслідок волевиявлення самого власника (співвласника), який діяв, у тому числі, від імені другого співвласника.

Після фактичної передачі квартири характер володіння позивачки також не змінився на тимчасове чи похідне від відповідачів. З січня 2014 року позивачка відкрито проживає у квартирі разом із сім`єю, утримує її, здійснила ремонт, несе витрати на оплату комунальних послуг та інші витрати, пов`язані з її утриманням. Зазначені обставини підтверджуються письмовими доказами та показаннями свідків.

Відповідачі протягом усього цього періоду не заявляли вимог про повернення квартири, не вимагали плати за її користування, не здійснювали її утримання та не вчиняли інших дій, спрямованих на фактичну реалізацію своїх прав щодо квартири. Суд наголошує, що сама по собі бездіяльність власника не є підставою припинення його права власності та набуття права власності іншою особою. Водночас у цій справі така поведінка відповідачів має доказове значення у сукупності з іншими встановленими обставинами, оскільки підтверджує відкритий, самостійний та безперервний характер володіння позивачки.

Відкритість володіння підтверджується тим, що позивачка протягом усього періоду відкрито проживала у квартирі разом із сім`єю, не приховувала факту свого володіння, здійснювала її утримання та ремонт, оплачувала комунальні послуги, а її володіння було відоме сусідам.

Безперервність володіння також підтверджена сукупністю доказів.

З січня 2014 року позивачка фактично володіє квартирою та використовує її як житло для себе і своєї сім`ї, при цьому доказів втрати нею володіння квартирою або його припинення на будь-який період матеріали справи не містять.

Таким чином, з моменту фактичного заволодіння квартирою у січні 2014 року до моменту звернення до суду та розгляду справи минуло більш як дванадцять років, тобто встановлений частиною першою статті 344 ЦК України десятирічний строк набувальної давності сплив.

Суд також враховує, що інститут набувальної давності за своєю правовою природою передбачає можливість набуття права власності незалежно від волі попереднього власника після спливу встановленого законом строку за наявності сукупності визначених законом умов. Тому для застосування статті 344 ЦК України не вимагається попереднє припинення права власності відповідачів шляхом їхньої офіційної відмови від такого права.

Наявність зареєстрованого права власності відповідачів сама по собі також не виключає застосування статті 344 ЦК України, оскільки саме наявність права іншої особи на майно є необхідною передумовою інституту набувальної давності. У цій справі встановлено, що квартира є об`єктом цивільного обороту, її належність відповідачам на праві спільної часткової власності не ставиться судом під сумнів, однак протягом понад дванадцяти років фактичне володіння нею здійснює позивачка.

Суд не вбачає підстав ототожнювати встановлені у цій справі обставини з випадками, коли особа заволоділа майном на підставі договору найму, позички або іншого юридичного титулу, який передбачає тимчасове володіння чи користування майном іншої особи. Саме наявність такого титулу виключає застосування набувальної давності. Натомість у цій справі такого титулу не встановлено.

За таких обставин подальше володіння позивачки має безтитульний характер у розумінні частини першої статті 344 ЦК України.

Щодо доводів третьої особи суд зазначає таке.

Посилання третьої особи на правову позицію, згідно з якою позов про визнання права власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником (постанова Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 552/1354/18), не спростовує висновків суду в цій справі.

Наведена правова позиція сформульована для правовідносин, за яких особа отримала майно на підставі, що з самого початку визнавала і продовжує визнавати право власності іншої особи, – зокрема, право користування житлом на підставі ордера, – тобто для відносин, у яких володілець не претендує і не може претендувати на набуття права власності, а власник свого волевиявлення на відчуження майна не виявляв. Обставини цієї справи є принципово іншими: відповідачі, будучи власниками квартири, самі виявили волю на її відчуження позивачці саме у власність, передали їй ключі та оригінали правовстановлюючих документів на квартиру в рахунок виконання досягнутої домовленості про купівлю-продаж, а неотримання позивачкою права власності зумовлене виключно недодержанням нотаріальної форми правочину, а не відсутністю волі власників на відчуження майна.

Обізнаність позивачки з особами власників квартири в цих умовах не є тотожною обізнаності особи, яка володіє майном за волею власника без наміру набуття права власності на нього, і сама по собі не виключає добросовісності заволодіння в розумінні частини першої статті 344 ЦК України та наведеної вище правової позиції Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/17274/17. Інші постанови Верховного Суду, на які послалася третя особа, за відсутності в матеріалах справи їх текстів судом не досліджувалися; наведена вище оцінка ґрунтується на самостійному аналізі норм статті 344 ЦК України та правової позиції Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/17274/17.

Довід третьої особи про те, що сам факт користування квартирою та оплати житлово-комунальних послуг не може бути самостійною підставою виникнення права власності за набувальною давністю, суд визнає правильним по суті, однак таким, що не спростовує позовних вимог у цій справі, оскільки суд не розглядає зазначені обставини як самостійну і достатню підставу задоволення позову, а враховує їх лише в сукупності з іншими встановленими обставинами – добросовісним характером заволодіння квартирою, відкритістю та безперервністю володіння протягом більш як дванадцяти років, а також повною бездіяльністю відповідачів щодо реалізації чи захисту своїх прав протягом усього цього періоду.

Довід третьої особи про відсутність у матеріалах справи прямих доказів сплати позивачкою коштів за квартиру (розписок чи платіжних документів) суд враховує, проте зазначає, що вирішальне значення для застосування статті 344 ЦК України має не документальне підтвердження оплатності набуття майна, а добросовісність заволодіння ним, тобто наявність у позивачки на момент отримання квартири об`єктивних підстав вважати, що вона набуває майно за волею його власників, а не всупереч їй. Такі підстави в цій справі підтверджуються не одним лише поясненням позивачки про сплату коштів, а сукупністю об`єктивних обставин: фактичним переданням позивачці ключів від квартири та оригіналів правовстановлюючих документів на неї, які стосувалися обох співвласників, вселенням позивачки до квартири за прямою згодою одного із співвласників, а також відсутністю з боку відповідачів протягом більш як дванадцяти років будь-яких дій, спрямованих на повернення квартири, стягнення плати за користування нею або хоча б заперечення проти володіння нею позивачкою.

Довід третьої особи про відсутність доказів того, що власники відмовилися від належного їм майна, суд відхиляє, оскільки відмова власника від права власності не є обов`язковою умовою застосування статті 344 ЦК України, оскільки набувальна давність за своєю правовою природою передбачає можливість набуття права власності незалежно від волі попереднього власника після спливу встановленого законом строку за наявності визначених законом умов, які судом встановлено в цій справі.

Отже, судом встановлено сукупність передбачених законом умов набуття права власності за набувальною давністю: позивачка є фізичною особою, яка може набути право власності; спірна квартира є законним об`єктом цивільного обороту; первісне заволодіння квартирою було добросовісним; подальше володіння є безтитульним; володіння є відкритим та безперервним; встановлений законом десятирічний строк сплив.

За таких обставин позовні вимоги про визнання за позивачкою права власності на квартиру за набувальною давністю є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Відповідно до частини четвертої статті 344 ЦК України право власності на нерухоме майно, набуте за набувальною давністю, виникає з моменту державної реєстрації.

Щодо розподілу судових витрат суд враховує, що позивачка у позовній заяві просила залишити судові витрати за нею, у зв`язку з чим підстави для стягнення сплаченого нею судового збору з відповідачів відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 4, 12, 13, 76-81, 89, 128, 215, 220, 259, 263-265, 280-282 ЦПК України, статтями 16, 215, 220, 328, 344, 657 Цивільного кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів, – Мукачівська міська рада, про визнання права власності за набувальною давністю – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_2 право власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1 .

Судові витрати зі сплати судового збору залишити за позивачкою.

Заочне рішення може бути переглянуте Мукачівським міськрайонним судом Закарпатської області за письмовою заявою відповідача.

Заява про перегляд заочного рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі невручення повного заочного рішення у день його проголошення – протягом двадцяти днів з дня вручення повного заочного рішення з можливістю поновлення пропущеного строку в порядку, встановленому статтею 284 ЦПК України.

Заочне рішення може бути оскаржене позивачем та третьою особою в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга на заочне рішення подається безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Заочне рішення набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про його перегляд та апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо такі заяви або скарги не були подані, а у разі їх подання – після залишення заочного рішення в силі за результатами відповідного перегляду.

Позивач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання АДРЕСА_2 .

Відповідачка: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Суддя Юрій МИРОШНИЧЕНКО