Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №520/7836/18 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/2749/26

Справа № 520/7836/18

Головуючий у першій інстанції Луняченко В. О.

Доповідач Сегеда С. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.09.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Громіка Р.Д.,

Драгомерецького М.М.,

за участю:

секретаря Козлової В.А.,

представника ООП – прокурора Балабан В.В.,

представника ОМР – Бутрик А.О.,

представника УДАБК ОМР – Порохової А.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Київського районного суду м. Одеси від 26.06.2023 року, повний текст якого складено 05.07.2023 року та ухваленого під головуванням судді Луняченка В.О., у справі за позовом Київської окружної прокуратури м. Одеси в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про захист права власника земельної ділянки, шляхом скасування рішення державних реєстраторів про проведення державної реєстрації права власності, визнання недійсним свідоцтв про право власності, визнання недійсним договорів купівлі-продажу, зобов`язання знесення самочинно збудованих житлових будинків,

встановив:

25.06.2018 року Київська окружна прокуратура м. Одеси, яка виступає в інтересах держави, в собі Одеської міської ради (далі – ОМР), Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради (далі – УДАБК ОМР) звернулась з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила суд:

- скасувати рішення державного реєстратора реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Одеської області Зайця К.В. від 25.12.2014, індексний номер: №18332577, про проведення державної реєстрації права власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 ;

- визнати недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_1 , серії НОМЕР_1 від 25.12.2014, індексний номер: 31639095, на житловий будинок, загальною площею 80,3 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу 48/100 часток вказаного вище житлового будинку, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 23.01.2015 року, зареєстрованого у реєстрі за №88;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу 52/100 часток вказаного вище житлового будинку, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 23.01.2015 року, зареєстрованого в реєстрі за №92;

- визнати недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_3 , серії НОМЕР_2 від 07.07.2015, індексний номер: 40180438, на вказаний вище житловий будинок;

- визнати недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_2 , серії НОМЕР_3 від 07.07.2015, індексний номер 40202656 на вказаний вище житловий будинок;

- скасувати рішення державного реєстратора Юридичного департаменту ОМР Кукліної А.О. від 28.10.2016, індексний номер: 32098908, про внесення змін до запису про право власності до розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відкритого на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 674132651101, у зв`язку зі зміною площі вказаного вище житлового будинку, до 210 кв.м.;

- скасувати рішення державного реєстратора Одеської дирекції Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» Шарандак О.І. від 29.12.2016, індексний номер: 33276608, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на вказаний вище житловий будинок, площею 105 кв.м, за ОСОБА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1138743051101);

- скасувати рішення державного реєстратора Одеської дирекції Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» Шарандак О.І. від 29.12.2016, індексний номер: 33279794, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на вказаний вище житловий будинок, площею 105 кв.м., за ОСОБА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1138788051101);

- зобов`язати ОСОБА_2 за власний рахунок, звільнити земельну ділянку з кадастровим номером 5110136900:44:003:0097, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та несформовану земельну ділянку, відомості про яку не внесено до ДЗК, що межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 5110136900:44:003:0097, шляхом знесення самочинно збудованого 3-поверхового житлового будинку з площею забудови 169,3 кв.м зі 100% ступенем готовності, та 2-х і 3-х поверхові об`єкти незавершеного будівництва, з площею забудови 333,7 кв.м та ступенем готовності на рівні 30-50%;

- зобов`язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку з кадастровим номером 5110136900:44:003:0096, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 шляхом знесення за власний рахунок самочинно збудованого житлового будинку, загальною площею 41,8 кв.м.

Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 незаконно захопив земельну ділянку, яка належить ОМР, та на якій здійснив самочинне будівництво будинку, яке у подальшому зареєстрував на підставі документів, які не давали такої можливості і продав вказаний вище житловий будинок відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які у свою чергу, отримавши у власність самочинне будівництво на захопленій земельній ділянці, знесли їх, та почали будувати нові об`єкти нерухомості, порушуючи права ОМР, як власника земельної ділянки, який не надавав свою згоду на користування земельною ділянкою та будівництво на ній будинків, а також УДАБК ОМР, оскільки здійснювали будівництво у порушення вимог законодавства та будівельних норм і правил.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26.06.2023 року у задоволенні позовних вимог Київської окружної прокуратури м. Одеси в інтересах держави, в особі ОМР, УДАБК ОМР, було відмовлено (т.8, а.с.114-125).

В апеляційній скарзі заступник керівника Одеської обласної прокуратури ставить питання про скасування рішення Київського районного суду м. Одеси від 26.06.2025 року, ухвалення нового судового рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.8, а.с.130-146).

Представник відповідача ОСОБА_2 – адвокат Самодурова Н.В. надала відзив, в якому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду – залишити без змін, посилаючись на необґрунтованість апеляційної скарги (т.8, а.с.167-175).

Вирішуючи питання про слухання справи у відкритому судовому засіданні, колегія суддів виходить із того, що всі учасники справи були належним чином повідомлені про час і місце судового засідання (т.11, а.с.21-35).

Колегією суддів було також враховано, що поштова кореспонденція направлялась відповідачам ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , державному реєстратору реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Одеської області Зайцю К.В., державному реєстратору Одеської дирекції Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» Шарандак О.І. за зареєстрованим місцем їх реєстрації (т.11, а.с.26-35).

Однак, поштова кореспонденція на вказану адресу повернулася до суду з відміткою про те, що адресат відсутній за вказаною адресою, що у відповідності до вимог, передбачених ч.1 ст. 131 ЦПК України вважається їх належним сповіщенням.

У зв`язку з цим, колегія суддів зазначає, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі – Конвенція), кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, ЄСПЛ в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих п. 1 ст. 6 Конвенції.

Також слід зазначити, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні.

На підставі викладеного, а також враховуючи, що в своїх рішеннях ЄСПЛ наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки, колегія суддів вирішила слухати справу за участю з`явившихся представників учасників справи.

Що стосується клопотання адвоката Мішкевич Г.А., яка діє в інтересах відповідача ОСОБА_1 , про відкладення розгляду справи (т.11, а.с.40), то колегія суддів відмовляє в його задоволенні, виходячи з того, що справа на розгляді Одеського апеляційного суду перебуває з 13.10.2023 року (т.8, а.с.154), тобто фактично 3 роки, та після розгляду справи Верховним Судом (т.10, а.с.232-241) – з 26.12.2025 року (т.11, а.с.3), тобто фактично 9 місяців, останнє судове засідання було призначене на 21 квітня 2026 року, тобто майже 5 місяців тому назад, однак не відбулось, а було відкладено на 15.09.2026 року, на 14 год., 00 хв. (т.11, а.с.19).

При цьому колегія суддів виходить із того, що представник ОСОБА_1 – адвокат Мішкевич Ж.В. була належним чином завчасно повідомлена про час і місце розгляду справи ще 04.09.2026 року, 08 та 09.09.2026 року знайомилась з матеріалами справи (т.11, а.с.36, 39). Зазначені обставини свідчать про те, що у ОСОБА_1 було достатньо часу для укладення договору з іншим представником, з метою недопущення чергового відкладення судового засідання.

Крім того, колегія суддів зазначає, що згідно п\п, п\п 5, 13 п. 1.3 Правил організації ефективного цивільного судочинства, затвердженого рішенням Ради суддів України № 71 від 26 жовтня 2018 року та № 14 від 28 лютого 2020 року, не може бути визнано само по собі поважною причиною і не має наслідком безумовне відкладення розгляду справи або оголошення перерви у розгляді справи заміна, за ініціативою сторони, представника за короткий проміжок часу до дати призначеного слухання та/або не передача новому представнику всіх матеріалів необхідних для здійснення представництва, а також подання представником/адвокатом клопотання про відкладення розгляду справи менше ніж за 7 днів у зв`язку із тим, що він не ознайомився з матеріалами справи.

При цьому слід зазначити, що адвокат Мішкевич Ж.В., яка діє в інтересах відповідача ОСОБА_1 , завчасно ознайомилась з матеріалами справи, про що вказано вище, і не надала суду апеляційної інстанції жодного доказу, у тому числі направлення нею відповідних запитів до державних установ, на які вона посилається у своєму клопотанні про відкладення розгляду справи.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що постановою Одеського апеляційного суду від 12.03.2024 року апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури було залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 червня 2023 року було залишено без змін (т.9, а.с.19-28).

Проте, постановою Верховного Суду від 05.11.2025 року постанову Одеського апеляційного суду від 12.03.2024 року було скасовано, справу направлено на новий розгляд до апеляційного суду (т.10, а.с.232-241).

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.11.2025 року визначено склад суду: головуючий суддя Сегеда С.М., судді Громік Р.Д., Комлева О.С. (т.11, а.с.2).

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, заперечення на неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Колегія суддів зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права, зокрема, ст.ст. 2, 12, 76, 89, 263 ЦПК України, при неправильному застосуванні норм матеріального права, зокрема, ст.ст. 15, 16, 21, 376, 391 ЦК України, ст.ст. 152, 153, 212 ЗК України, ст.ст. 26, 39, 39-1 Закону України «Про регулювання містобудівельної діяльності», а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.

Так, відмовляючи у задоволенні заявлених позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновків щодо обрання прокурором неналежного способу захисту та порушення балансу між інтересами власників житлових будинків (відповідачів) та інтересами територіальної громади і як власника відповідних земельних ділянок, на яких розміщено спірні об`єкти нерухомого майна.

З такими висновками суду першої інстанції неможливо погодитись, з огляду на наступне.

Відповідно до ст.ст. 13, 14 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За змістом ст. 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є, поряд з іншим, земля й природні ресурси, що є у власності територіальних громад.

Таким чином, правовідносини, пов`язані з вибуттям з комунальної власності територіальної громади м. Одеси земельних ділянок, на яких розміщені спірні об`єкти нерухомого майна, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність вибуття земельних ділянок з комунальної власності цьому суспільному інтересу не відповідає.

У даному випадку «суспільним», «публічним» інтересам звернення прокурора до суду з відповідними позовними вимогами є задоволення суспільної потреби у відновленні законності та становища, яке існувало до порушення права комунальної власності на землю, та створення умов, за яких ОМР як правомірний власник відповідної земельної ділянки, матиме змогу ефективно реалізовувати усі правомочності щодо неї, тобто реальне усунення негативних наслідків, які настали у зв`язку з самочинним будівництвом об`єктів нерухомого майна за рахунок земель територіальної громади міста.

Відповідно до ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України, власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків.

У відповідності до пункт «б» ч. 3 статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Крім того, ч. 2 ст. 212 ЗК України передбачено, що приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Колегія суддів зазначає, що згідно з ч. 1 ст. 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Відповідно до постанови Верховного Суду від 22.0 2020 у справі № 922/2155/18, позивач у спорі про захист прав на земельну ділянку може пред`явити будь-яку позовну вимогу, яку не передбачено законом або договором, а суд може захистити порушене право у заявлений спосіб, у тому числі шляхом визнання відсутнім права, але за умови, що такий спосіб захисту прав на земельну ділянку, обраний позивачем, відновлює (захищає) порушене право позивача і виключає у подальшому необхідність пред`явлення інших позовів для захисту (відновлення) порушеного права.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 27.10.2020 у справі № 911/3454/17, Верховний Суд зауважив, що, дійшовши спочатку правильних висновків про задоволення позовної вимоги про скасування рішення про держреєстрацію, згідно з яким неправомірно було зареєстровано право власності на об`єкт самочинного будівництва, та похідний характер позовної вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна, у подальшому суд дійшов непослідовного висновку про відсутність підстав для задоволення похідної вимоги, яка є негаторним позовом і водночас ефективним способом захисту прав позивачів на земельну ділянку державної власності, оскільки відповідає положенням ст.ст. 376, 391 ЦК України і ст.ст. 152, 212 ЗК України.

З огляду на викладене, приймаючи до уваги самочинне будівництво відповідачами об`єктів нерухомого майна на території АДРЕСА_1 , законними та обґрунтованими є позовні вимоги прокуратури про зобов`язання відповідачів звільнити самовільно зайняті земельні ділянки, шляхом знесення об`єктів самочинного будівництва, що не заперечується судом першої інстанції з огляду на відповідну судову практику.

Водночас, вказані позовні вимоги є похідними від позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішень державних органів, в особі її реєстраторів, про реєстрацію прав власності, визнання недійсними свідоцтв про право власності, договорів купівлі-продажу, і є ефективним способом захисту прав позивача на відповідні земельні ділянки.?

Колегія суддів зазначає, що відповідно до положень ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні правочини обтяження припиняються.

У постанові Верховного Суду від 08.03.2023 у справі № 199/2943/20 зазначено, що за змістом ст. 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, і за результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.?

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу учасників правочину (сторін договору) на те, що позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї охоронювані законом права та інтереси порушує цей правочин (постанови у справі № 587/2135/16-ц від 10.04.2019, у справі № 587/2326/16-ц від 15.01.2020, у справі № 387/515/ від 19.02.202018, у справі № 680/214/16-ц від 23.06.2020.

Тобто, такий захист порушеного права як визнання недійсним правочину застосовується у випадках, коли необхідно відновити становище, яке існувало до укладання правочину. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину, тобто має місце двостороння реституція, що є ефективним способом захисту своїх права.

Ураховуючи вищевикладене та фактичні обставини справи, встановлені судами, Верховний Суд у постанові від 08.03.2023 року у справі № 199/2943/20 приходить до висновку, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсним договору є ефективним.

Таким чином, з метою дотримання принципу правового недопущення породження нових спорів, для усунення неврегульованостей щодо спірного нерухомого майна у майбутньому, за для запобігання можливим правопорушенням прав держави, з метою виконання завдань господарського судочинства, які превалюють над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі, для захисту прав та інтересів держави, особі ОМР, доцільним та можливим є задоволення вимоги про визнання недійсними свідоцтв про право власності, виданих відповідачам на спірне нерухоме майно.?

Як наслідок, слід зазначити, що відмова судом першої інстанції у задоволенні заявлених прокурором позовних вимог не відповідає завданням цивільного судочинства, яким відповідно до ст. 2 ЦПК України є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Тобто, заявлені прокурором у даній справі позовні вимоги у своїй сукупності направлені на захист права комунальної власності територіальної громади м. Одеси, в особі ОМР, на відповідні земельні ділянки.

Колегія суддів зазначає, що в обґрунтування своєї помилкової позиції щодо неефективності обраного прокурором способу захисту державних інтересів, суд першої інстанції безпідставно посилається на практику Верховного Суду у справах предметом судового розгляду яких були спірні правовідносини, що не є подібними спірним правовідносинам, які є предметом розгляду у даній справі.

Так, суд першої інстанції посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, в якій зазначено, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду і витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Однак, вказаний висновок стосується інших, неподібних правовідносин, оскільки у справі № 466/8649/16-ц мова йде про нежитлові приміщення, що незаконно вибули з комунальної власності, а не про земельні ділянки, що були незаконно забудовані, та на яких незаконно зареєстровано право власності на самочинно збудовані об`єкти нерухомого майна, що фактично створює перешкоди ОМР у вільному здійсненні нею права власника, зокрема, щодо користування та розпорядження майном.

У своїй практиці ЄСПЛ напрацьовані три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: вторгнення має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо воно здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає?наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

У даному позові, з огляду на характер спірних правовідносин, не вбачається невідповідності втручання держави у право власності відповідачів критеріям правомірного втручання у право на мирне володіння майном, оскільки втручання у мирне володіння відповідачами спірним нерухомим майном переслідує мету суспільного інтересу, а саме захисту права комунальної власності на відповідні земельні ділянки.

Приймаючи до уваги, що будівництво належних відповідачам на праві власності об`єктів нерухомого майна здійснено за рахунок земельних ділянок територіальної громади міста, що не були відведе для цієї мети, заявлені у даній справі позовні вимоги за своїми наслідкам і не становлять втручання у право відповідачів на мирне володіння своїм майном у розумінні Конвенції, так як у виниклих спірних правовідносинах щодо реєстрації прав власності на самочинно зведені об`єкти нерухомого майна відсутній критерій законності та добросовісності набуття майна у власність, так як воно здійснено в порушення вимог чинного законодавства, яке є загальнодоступним, чітким та зрозумілим.

Тому позбавлення таких осіб права власності на спірне майно не суперечитиме принципам, встановленим ст. 1 Першого протоку до Конвенції.

Зазначена позиція узгоджується з висновками, викладеними у рішенні ЄСПЛ у справі «Богдел проти Литви» (скарга № 41248/06) від 26.11.2013.

Що стосується спрощеного визнання права власності на будинок, збудований до серпня 1992 року, то слід зазначити, що постановою Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 5 серпня 1992 року № 449 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів державного замовлення» йдеться про те, що в особи мається документ, що підтверджує виникнення у нього прав на землю. Оскільки у відповідачів такого документу не мається, то на них не може розповсюджуватись дія постанови КМУ від 5 серпня 1992 року № 449.

Таких правових позицій дотримується Верховний Суд у своїй постанові від 15.01.2021 року у справі № 1540/3952/18.

Більше того, п. 49 постанови КМУ від 10.2013 року, № 868 «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» визначено, що для проведення державної реєстрації права власності з видачею свідоцтва на будинок, побудований до 05.08.1992, заявник подає, разом з іншими документами, документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси, документ, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на земельну ділянку.

Оскільки відповідач ОСОБА_1 при первинній реєстрації права власності на житловий будинок, загальною площею 80,3 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 (далі –спірний житловий будинок) повинен був подати державний акт на землю, однак цього не здійснив, через його відсутність, у нього не могло виникнути право власності на цей спірний житловий будинок, а тому свідоцтво про право власності ОСОБА_1 , серії НОМЕР_1 від 25.12.2014, індексний номер 31639095, на спірний житловий будинок слід визнати недійсним.

Крім викладеного слід зазначити, що в матеріалах справи наявні докази відсутності будь-яких житлових будинків на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 до 2014 року та про початок капітального будівництва у 2014 році на вказаній земельній ділянці, а саме:

-акт обстеження об`єкта містобудування щодо дотримання законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні і забудові на території м. Одеси від 12.02.2015 (т.5, а.с. 47-50);

-лист Управління архітектури та містобудування ОМР № 01-12/51 від 23.01.2015 (т.5, а.с. 41);

-протокол огляду від 04.01.2023 (т.6, а.с. 86).

Судом першої інстанції також не було прийнято де ваги позицію прокурора, що право власності за державою щодо майна підприємств, установ, організацій колишнього СРСР, у тому числі активи, які перебували в користуванні профспілкових організацій, чітко закріплено у ряді нормативно-правових актів, а саме: постанові Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 № 606 «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров`я УРСР»; постанові Верховної Ради Української РСР від 29.11.1990 № 506 «Про захист суверенних прав власності Української РСР», нормах Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» від 10.09. 91, постановах Верховної Ради України від 04.02.1994 «Про майно загальносоюзних громадських організацій», від 10.04.1992 «Про майно, комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишньої Союзу РСР, розташовані на території України».

Постановою Верховної Ради Української РСР «Про захист прав власності Української РСР» від 29.11.1990 № 506-ХІІ введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності державного майна до введення у дію Закону України роздержавлення майна.

За змістом ст. 1 Закону України «Про підприємства», установи і організації союзного підпорядкування, розташовані на території України станом на 10.09.1991, майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об`єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Системний аналіз законодавства України в сукупності дає підстави для висновку, що будь-яке майно, яке за часів існування Союзу РСР було передано, зокрема, профспілковим організаціям, належало до державної власності та передавалось останнім виключно у відання. Після розпаду Союзу РСР за спірним майном було закріплено правовий статус майна державної форми власності, шляхом прийняття законодавчих актів, направлених на врегулювання правовідносин державної власності на території України.

Зазначені обставини в свої сукупності свідчать про те, що у відповідача ОСОБА_1 право власності або користування у 1992 році на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 0,10 га, для будівництва та експлуатації жилого будинку не виникало.

Довідка від 06.10.1992 № 189, видана Одеською філію АТ «Укрпрофоздоровниця», Санаторій «Якір», відповідно до якої земельна ділянка по АДРЕСА_1 приблизною площею 0,10 га знаходиться у користуванні ОСОБА_1 з 1992 року для будівництва та експлуатації жилого будинку, відповідно до вимог діючого на той час законодавства, не є розпорядчим документом, що підтверджує виникнення, перехід або припинення речового права ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку.

Безпідставним також є посилання суду першої інстанції на ухвалу апеляційного суду Одеської області від 01.07.2008 у справі № 22ц-3097/2008, адже у ній лише зазначається, що на земельній ділянці є будівлі, про право власності на які заявляє ОСОБА_1 , тобто у останнього були відсутні будь-які правовстановлюючі документи на нерухоме майно станом на дату постановлення вказаного судового рішення.

При цьому, при розгляді даної цивільної справи, судом першої інстанції матеріали цивільної справи № 22ц-3 097/2008 не досліджувались докази вказаної справи на предмет будівництва ОСОБА_1 будинку по АДРЕСА_1 до 2008 року не досліджувалися.

Що стосується подальшого розпорядження ОСОБА_1 спірним житловим будинком і виникнення права власності на нього у відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , то ці права є похідними від права власності відповідача ОСОБА_1 на спірний житловий будинок і права його користування земельною ділянкою, які у нього були відсутні, а тому позовні вимоги Київської окружної прокуратури м. Одеси в інтересах держави, в особі ОМР, УДАБК ОМР підлягають задоволенню, однак частково.

Так, оскільки ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні позовних вимог Київської окружної прокуратури м. Одеси в інтересах держави, в особі ОМР, УДАБК ОМР, до ОСОБА_1 , в частині зобов`язання його звільнити самовільно зайняту земельну ділянку з кадастровим номером 5110136900:44:003:0096, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 шляхом знесення за власний рахунок самочинно збудованого житлового будинку, загальною площею 41,8 кв.м., так як він розпорядився спірним житловим будинком і не є його власником, а також користувачем земельної ділянки, з кадастровим номером 5110136900:44:003:0096.

Зобов`язати здійснити зазначені дії відповідача ОСОБА_3 колегія суддів позбавлена можливості, оскільки такі позовні вимоги до відповідача ОСОБА_3 не пред`являлись.

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги частково надав суду достатні, належні і допустимі докази існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Крім того, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі – Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду не відповідає зазначеним вимогам, доводи апеляційної скарги його частково спростовують, у зв`язку з чим рішення Київського районного суду м. Одеси від 26.06.2023 року підлягає скасуванню, з ухваленням постанови про часткове задоволення позовних вимог.

Так, позовні вимоги Київської окружної прокуратури м. Одеси в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, про наступне:

визнання недійсним свідоцтва про право власності ОСОБА_1 , серії НОМЕР_1 від 25.12.2014 індексний номер; 31639095, на житловий будинок, загальною площею 80,3кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

визнання недійсним договору купівлі-продажу 48/100 часток вищевказаного житлового будинку, від 23.01.2015, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_4 , зареєстрованого у реєстрі за №88;

визнання недійсним договору купівлі-продажу 52/100 часток вищевказаного житлового будинку, від 23.01.2015, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_5 , зареєстрованого у реєстрі за №92;

визнання недійсним свідоцтва про право власності ОСОБА_4 , серії НОМЕР_2 від 07.07.2015, індексний номер: 40180438 на вищевказаний житловий будинок;

визнання недійсним свідоцтва про право власності ОСОБА_2 , серії НОМЕР_3 від 07.07.2015, індексний номер: 40202656 на вищевказаний житловий будинок;

скасування рішення державного реєстратора Юридичного департаменту ОМР Кукліної А.О. від 28.10.2016, індексний номер: 32098908 про внесення змін до запису про право власності до розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відкритого на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 674132651101 у зв`язку зі зміною площі житлової будівлі, розташованої про АДРЕСА_4 до 210 кв.м;

скасування рішення державного реєстратора Одеської дирекції Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» Шарандак О.І. від 29.12.2016, індексний номер: 33276608, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на вищевказаний житловий будинок, за ОСОБА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1138743051101;

скасування рішення державного реєстратора Одеської дирекції Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» Шарандак О.І. від 29.12.2016, індексний номер: 33279794, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на вищевказаний житловий будинок, за ОСОБА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1138788051101;

зобов`язання ОСОБА_2 , за власний рахунок, звільнити земельну ділянку з кадастровим номером: 5110136900:44:003:0097, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та несформовану земельну ділянку, відомості про яку не внесено до ДЗК, що межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 5110136900:44:003:0097, шляхом знесення самочинно збудованого триповерхового житлового будинку з площею забудови 169,3 кв.м зі 100% ступенем готовності та двоповерхового і триповерхового об`єктів незавершеного будівництва, з площею забудови 333,7 кв.м та ступенем готовності на рівні 30-50%., задовольнити.

Відмовити в задоволенні позовних вимог Київської окружної прокуратури м. Одеси в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, про зобов`язання ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку з кадастровим номером: 5110136900:44:003:0096, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , шляхом знесення за власний рахунок самочинно збудованого вищевказаного житлового будинку, загальною площею 41,8 кв.м.

Вирішуючи питання про розподіл між сторонами судових витрат, як того вимагає ст. 141 ЦПК України, колегія суддів виходить із того, що у даній справі було заявлено 13 позовних вимог, із яких: 5 вимог – до відповідача ОСОБА_1 , 6 вимог – до відповідача ОСОБА_2 , 2 вимоги – до відповідача ОСОБА_3 , за які було сплачено Одеською обласною прокуратурою судовий збір у загальному розмірі 104 854,50 грн., із розрахунку 8065,73 грн. за кожну позовну вимогу.

У зв`язку з цим, з відповідача ОСОБА_1 підлягає стягненню на користь Одеської обласної прокуратури судовий збір за 4 вимоги, тобто 32 262,92 грн., з відповідача ОСОБА_2 – за 6 позовних вимог – 48 394,38 грн., з відповідача ОСОБА_3 - за 2 позовні вимоги – 16 131,46 грн.

Керуючись ст.ст. 141, 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,

ухвалив:

Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 26.06.2023 року скасувати.

Ухвалити постанову, якоюпозовні вимоги Київської окружної прокуратури м. Одеси в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про захист права власника земельної ділянки шляхом скасування рішення державних реєстраторів про проведення державної реєстрації права власності, визнання недійсним свідоцтв про право власності, визнання недійсним договорів купівлі-продажу, зобов`язання знесення самочинно збудованих житлових будинків, задовольнити частково.

Скасувати рішення державного реєстратора реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Одеської області Зайця К.В. від 25.12.2014, індексний номер №18332577, про проведення державної реєстрації права власності на житловий будинок, що розташований за адресою.: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_6 .

Визнати недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_1 , серії НОМЕР_1 від 25.12.2014, індексний номер: 31639095, на житловий будинок, загальною площею 80,3кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати недійсним договір купівлі-продажу 48/100 часток житлового будинку, загальною площею 80,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 від 23.01.2015, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_4 , зареєстрованого у реєстрі за №88.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу 52/100 часток житлового будинку, загальною площею 80,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 від 23.01.2015, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_5 , зареєстрованого у реєстрі за №92.

Визнати недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_3 , серії НОМЕР_2 від 07.07.2015, індексний номер 40180438, на житловий будинок, загальною площею 41,8кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_2 , серії НОМЕР_3 від 07.07.2015, індексний номер: 40202656, на житловий будинок, загальною площею 38,5кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Скасувати рішення державного реєстратора Юридичного департаменту ОМР Кукліної Альбіни Олександрівни від 28.10.2016, індексний номер: 32098908 про внесення змін до запису про право власності до розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відкритого на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 674132651101, у зв`язку зі зміною площі житлової будівлі, розташованої про АДРЕСА_4 до 210 кв.м.

Скасувати рішення державного реєстратора Одеської дирекції Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» Шарандак Ольги Іванівни від 29.12.2016, індексний номер: 33276608, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на житловий будинок по АДРЕСА_4 , площею 105 кв.м, за ОСОБА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1138743051101).

Скасувати рішення державного реєстратора Одеської дирекції Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» Шарандак Ольги Іванівни від 29.12.2016, індексний номер: 33279794, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на житловий будинок по АДРЕСА_4 , площею 105 кв.м., за ОСОБА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1138788051101).

Зобов`язати ОСОБА_2 за власний рахунок, звільнити земельну ділянку з кадастровим номером: 5110136900:44:003:0097, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та несформовану земельну ділянку, відомості про яку не внесено до ДЗК, що межує з земельною ділянкою з кадастровим номером: 5110136900:44:003:0097, шляхом знесення самочинно збудованого триповерхового житлового будинку з площею забудови 169,3 кв.м зі 100% ступенем готовності та 2-х і 3-х поверхових об`єктів незавершеного будівництва, з площею забудови 333,7 кв.м та ступенем готовності на рівні 30-50%.

Відмовити в задоволенні позовних вимог Київської окружної прокуратури м. Одеси в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, про зобов`язання ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку з кадастровим номером: 5110136900:44:003:0096, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , шляхом знесення за власний рахунок самочинно збудованого житлового будинку, загальною площею 41,8 кв.м.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_6 , на користь Одеської обласної прокуратури, код ЄДРПОУ: 03528552, судовий збір у загальному розмірі 32 262,92 грн. (тридцять дві тисячі двісті шістдесят дві гривні 92 копійки).

Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_4 , на користь Одеської обласної прокуратури, код ЄДРПОУ: 03528552, судовий збір у загальному розмірі 48 394,38 грн. (сорок вісім тисяч триста дев`яносто чотири гривні 38 копійок).

Стягнути з ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_5 , на користь Одеської обласної прокуратури, код ЄДРПОУ: 03528552, судовий збір у загальному розмірі 16 131,46 грн. (шістнадцять тисяч сто тридцять одну гривню 46 копійок).

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 24.09.2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда

Р.Д. Громік

М.М. Драгомерецький