Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №487/2483/25 — Миколаївський апеляційний суд

22.09.26

22-ц/812/1375/26

Єдиний унікальний номер судової справи 487/2483/25

Номер провадження 22-ц/812/1375/26

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

22 вересня 2026 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Коломієць В.В., Тищук Н.О.,

з секретарем судового засідання Біляєвою В.М.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 заочне рішення, яке ухвалено Інгульським районним судом міста Миколаєва 16 квітня 2026 року під головуванням судді Микульшиної Г.А. о 13 год. 30 хв. в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди,

УСТАНОВИЛА:

У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до Заводського районного суду міста Миколаєва з позовом до держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди.

Позов мотивовано тим, що до 24 лютого 2022 року позивач разом з чоловіком та двома малолітніми дітьми проживали в місті Миколаєві. Проте з початком збройної агресії російської федерації ситуація у місті загострювалась, були постійні обстріли, почали гинути люди, задля збереження життя вони були вимушені ночувати у бомбосховищах. У зв`язку з цим позивач та члени її родини покинули свій будинок та були вимушені виїхати в більш безпечне місце та стати на облік як внутрішньо переміщені особи, а саме до с. Себине Миколаївського району Миколаївської області.

Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України затвердило наказом №309 від 22 грудня 2022 року перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією. Зокрема, вся територія Миколаївської міської територіальної громади віднесена до території можливих бойових дій.

Позивач зазначала, що результатом збройної агресії особисто для неї стало залишення місця постійного проживання, де вона була повноцінним членом суспільства, мала налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. З початком збройної агресії російської федерації проти України вона втратила ці можливості. Все вищевказане безпосередньо вплинуло на життя позивача. Як наслідок, задля уникнення масових порушень прав людини позивач покинула територію місця реєстрації/проживання та переселилась до іншого населеного пункту України. Після переїзду їй довелося пристосовуватися до нових життєвих умов, шукати житло та відновлювати прийнятний для себе рівень життя. Позивач була позбавлена звичного ритму життя, спілкування з близькими та друзями, налагодженого побуту. Ці обставини відобразились і на моральному стані позивача. Моральні страждання позивача включають постійний страх, тривогу та безсоння, які викликані регулярними повітряними тривогами та необхідністю перебувати в укриттях. Ці фактори, разом із бомбардуванням об`єктів інфраструктури та необхідністю постійно адаптуватися до нових умов життя, забезпечувати безпеку та захист порушених прав через воєнні дії в Україні, спричинили хронічний стрес, що погіршило фізичний і психічний стан позивача.

Внаслідок саме збройної агресії російської федерації було порушено низку прав позивача, передбачених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ІV Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту.

Враховуючи характер та обсяг завданих позивачу моральних страждань, істотних порушень її конституційних прав, умисний характер дій російської федерації, а також почуття безпорадності та розчарування, які вона відчуває роками через неможливість проживати на рідній землі, спілкуватись з близькими, позивач вважає достатнім та справедливим розмір компенсації за заподіяну їй моральну шкоду в сумі 1 645 948 грн. 50 коп., що на день подання позову до суду за офіційним курсом Національного Банку України є еквівалентом 35 000 євро, і саме такий розмір компенсації був визначений Європейським судом з прав людини при розгляді аналогічних вимог фізичних осіб щодо стягнення компенсації за моральні страждання через незаконну окупацію.

Посилаючись на викладене, позивач просила суд стягнути з відповідача компенсацію моральної шкоди в розмірі 35 000 євро, що еквівалентно 1 645 948 грн. 50 коп.

Ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 квітня 2025 року цивільну справу №487/2483/25 за позовом ОСОБА_1 передано за підсудністю до Новоодеського районного суду Миколаївської області.

У відповідності до ухвали Новоодеського районного суду Миколаївської області від 14 жовтня 2025 року цивільну справу №487/2483/25 за позовом ОСОБА_1 передано за підсудністю до Заводського районного суду міста Миколаєва.

Відповідно до ухвали Заводського районного суду міста Миколаєва від 11 листопада 2025 року матеріали цивільної справи №487/2483/25 за позовом ОСОБА_1 передано до Інгульського районного суду міста Миколаєва за територіальною підсудністю.

Ухвалою Інгульського районного суду м. Миколаєва від 29 грудня 2025 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.

Заочним рішенням Інгульського районного суду міста Миколаєва від 16 квітня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію моральної шкоди в розмірі 30 000 грн.

Стягнуто з держави російська федерація на користь держави Україна судовий збір у розмірі 300 грн.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Визначаючи розмір компенсації за моральні страждання, заподіяні позивачу, районний суд врахував характер допущеного державою російська федерація правопорушення, факт того, що унаслідок збройної агресії російської федерації проти України, розв`язання і ведення агресивної війни позивач зазнала моральних переживань, унаслідок вимушеного переселення спочатку за кордон, потім тимчасово у межах Миколаївської області, душевних страждань, які виразилися у втраті душевного спокою, відчутті невпевненості і незахищеності, побоюванні за свою безпеку та безпеку малолітніх дітей, порушенні нормальних життєвих зв`язків, необхідності докладання додаткових зусиль для організації її життя та безпеки, глибину душевних страждань ОСОБА_1 у зв`язку з її вимушеним переселенням, враховуючи, що остання покинула Україну 03 березня 2022 року та поверталась до неї до 22 жовтня 2024 року на незначні періоди та відсутність відомостей про її повернення до України після цього періоду.

Враховуючи вимоги розумності та справедливості, районний суд вважав, що достатнім розміром відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди слід визначити в розмірі 30 000 грн., у зв`язку з чим задовольнив позов частково.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду змінити в частині відмови в задоволенні позовних вимог та стягнути з відповідача на її користь на відшкодування моральної шкоди грошові кошти у розмірі 35 000 євро, що складає еквівалент 1 645 948 грн. 50 коп.

Вказано, що судом порушені вимоги щодо повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи.

Зазначено, що у спорах про відшкодування шкоди тягар доказування перерозподілений: відсутність вини повинен доводити завдавач шкоди, тобто в даній справі доказувати, що в Україні не має війни і те, що цивільне населення не страждає від війни та не зазнало моральної шкоди. У цій справі російська федерація не довела відсутності своєї вини.

Правом подачі відзиву на апеляційну скаргу відповідач не скористався.

Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в ст.263 ЦПК України.

Так, відповідно до ч.ч.1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення таким вимогам відповідає в повному обсязі.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 статі 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, за даними копії паспорту, виданого 07 серпня 2015 року Заводським РВ у місті Миколаєві УДМС України в Миколаївській області, позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України (а.с.16-19).

Згідно паспорту місце її проживання з 08 квітня 2015 було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.19), а станом на час розгляду справи згідно відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру від 27 грудня 2025 року позивач була зареєстрована по АДРЕСА_2 з 15 жовтня 2024 року та знята з реєстрації 09 квітня 2025 року (а.с.90).

Згідно копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 позивач 07 липня 2015 року уклала шлюб з ОСОБА_2 (а.с.26).

Позивач разом із ОСОБА_2 є батьками малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.27,33).

Згідно довідки переселенця №4823-7002026806 від 30 квітня 2024 року ОСОБА_1 стала на облік як внутрішньо переміщена особа, а саме до с. Себине Миколаївського району Миколаївської області (а.с.22-23).

Відповідно до копій довідок переселенця, оновлених станом на 23 січня 2025 року, дітям позивача ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , надано статус переселенців та вони також були зареєстровані як внутрішньо переміщені особи за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.30-31,36-37).

Рішеннями Костянтинівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області за №297 та №298 від 24 жовтня 2024 року відповідно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , надано статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, у зв`язку з тим, що діти позивача зазнали психологічного насильства (а.с.29,35).

Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України затвердило наказом №309 від 22 грудня 2022 року перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією. Зокрема, вся територія Миколаївської міської територіальної громади була віднесена до території можливих бойових дій.

Згідно відповіді, на запити Новоодеського районного суду Миколаївської області, Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 19 червня 2025 року позивач ОСОБА_5 03 березня 2022 року о 08:41 год. виїхала з України через пункт пропуску Рені, 30 грудня 2022 року в`їхала в Україну через пункт пропуску Солотвино, знову виїхала з України через пункт пропуску Солотвино 05 січня 2023 року об 11:17 год., 04 лютого 2023 року в`їхала в Україну через пункт пропуску Дякове та виїхала з України через цей же пункт 08 лютого 2023 року, 12 червня 2023 року знову в`їхала в Україну через пункт пропуску Дякове, та станом на 19 червня 2025 року знову виїхала з України через пункт пропуску Шегені 22 жовтня 2024 року о 10:02 год. Доказів про її повернення до України після 22 жовтня 2024 року відповідь на запит не містить (а.с.61).

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність у повній мірі заявленого позивачем позову.

Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке.

24 лютого 2022 року розпочалося та триває повномасштабне вторгнення збройних сил держави-агресора на суверенну територію України.

З 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року на всій території України на підставі Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року за №64/2022 введено воєнний стан, який неодноразово був продовжений за Указами Президента України та в цілому включно до 05 години 30 хвилин 31 жовтня 2026 року.

02 березня 2022 року збройну агресію російської федерації проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від російської федерації негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» №2433. Визнала, що агресія російської федерації проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (п.1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

Визначаючи, чи поширюється на російську федерацію судовий імунітет у справі, яка переглядається, Верховний Суд врахував таке: предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією російської федерації проти України; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана агентами російської федерації, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави – України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).

Російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.

Звернення позивача до українського суду слід вважати єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.

Подібні правові висновки зроблено Верховним Судом у постановах від 18 травня 2022 року у справі №428/11673/19 (провадження №61-8291св21), від 18 травня 2022 року у справі №760/17232/20-ц (провадження №61-15925св21) від 12 жовтня 2022 року справі №463/14365/21 (провадження №61-4498св22), від 12 жовтня 2022 року справі №463/14366/21 (провадження №61-3713св22), від 12 лютого 2025 року у справі №686/16081/23 (провадження №61-456св24).

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд першої інстанції визначив розмір відшкодування заподіяної позивачу моральної шкоди, завданої протиправними діями держави-агресора, у розмірі 30 000 грн. Позивач просив стягнути з відповідача у рахунок відшкодування моральної шкоди 35 000 євро, що еквівалентно 1 645 948 грн. 50 коп.

Відповідно до ч.1 ст.49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

До зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія (ст.48 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Відповідно до ч.2 ст.2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (п.3 ч.2 ст.11 ЦК України).

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (п.9 ч.2 ст.16 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (п.2 ч.2 ст.23 ЦК України).

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (ч.3 ст.23 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ч.ч.1.2 ст.23 ЦК України).

Результат аналізу ст.23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав».

Тобто можливість відшкодування компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі №279/1834/22 (провадження №61-1382сво23)).

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини (ч.1 ст.1167 ЦК України).

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації (коли розмір компенсації не визначений законом).

Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі №180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)).

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом – моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок, а відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди – явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року у справі №487/6970/20 (провадження №61-1132св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі №214/7462/20 (провадження №61-21130сво21)).

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого.

При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі №487/6970/20 (провадження №61-1132св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі №214/7462/20 (провадження №61-21130сво21) та інші).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст.12 ЦПК України).

Відповідно до положень ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України).

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст.78 ЦПК України).

У ч.1 ст.89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Тлумачення норм ЦК України щодо відшкодування шкоди з урахуванням визначених цивільним-процесуальним законодавством принципів змагальності і диспозитивності цивільного судочинства дає підстави для висновку, що законодавством не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди, діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди (постанова Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №755/2545/15-ц (провадження №61-47866св18), від 04 листопада 2020 року у справі №686/6022/18 (провадження № 61-22818св19), від 21 квітня 2021 року у справі №648/2035/17 (провадження №61-6677св20), від 09 лютого 2022 року у справі №161/7881/20 (провадження №61-11435св21), від 17 вересня 2025 року у справі №563/1708/23 (провадження №61-10680св24).

Апеляційний суд, бере до уваги встановлені судом першої інстанцій обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, у тому числі факт того, що унаслідок збройної агресії російської федерації проти України, розв`язання і ведення агресивної війни позивач зазнала моральних переживань, унаслідок вимушеного переселення, душевних страждань, які виразилися у втраті душевного спокою, постійному відчутті невпевненості і незахищеності, побоюванні за безпеку, порушенні нормальних життєвих зв`язків, необхідності докладання додаткових зусиль для організації її життя й безпеки.

Відповідно до ч.1 ст.49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

До зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням ст.49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія (ст.48 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Вимога ефективності судового захисту тісно пов`язується з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (п.64, заява №40450/04, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає ст.13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (ч.3 ст.23 ЦК України).

Крім того, у п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику по справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до ч.3 ст.23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суд першої інстанції, який заслуховує сторін та встановлює фактичні обставини справи, має широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

У справі «Недайборщ проти рф» від 01 липня 2010 року (скарга № 42255/04) Європейський суд з прав людини у п.37 зазначив, що заявник не зобов`язаний надавати будь-які докази наявності понесеної ним моральної шкоди (див., серед численних інших джерел, Рішення Європейського суду з прав людини від 15 жовтня 2009 року у справі «Антипенков проти російської федерації» п.82, скарга №33470/03; рішення Європейського суду з прав людини від 14 лютого 2008 року у справі «Пшеничний проти російської федерації», п.35, скарга №30422/03; рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Гарабаєв проти російської федерації», п.113, скарга №38411/02, ЕСПЧ 2007-VII (витяг); а також рішення Європейського Суду з прав людини від 01 червня 2006 року у справі «Грідін проти російської федерації», п.20, скарга №4171/04).

В п.78 рішення Європейського суду з прав людини «Мельниченко проти України» від 19 жовтня 2004 року вищевказаний Суд зазначив, що моральна шкода має визначатися за автономними критеріями, що випливають з Конвенції, а не на підставі принципів, визначених у національному законодавстві чи практиці відповідної держави. В свою чергу у п.50 рішення Європейського Суду з прав людини справа «Полтораченко проти України» (заява №77317/01) 18 січня 2005 року Суд вважає, що заявник може розглядатись як такий, що зазнав певного розчарування та страждання в результаті встановленого у цій справі порушення. Тому Суд, на засадах справедливості, присуджує йому 5 000 євро компенсації моральної шкоди.

Водночас, у справі «Ромашов проти України» від 27 липня 2004 року (заява №67534/01) Європейським судом у п.52 зазначено, що Суд враховує той факт, що в результаті виявлених порушень заявник зазнав моральної шкоди, яка не може бути виправленою шляхом лише констатації Судом факту порушення. Проте розмір заявленої суми надмірний.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові №5 від 25 травня 2001 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснив, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

У п.9 постанови Пленум Верховного Суду України також рекомендував судам при визначенні розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди враховувати характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характер немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення), інші обставини, як стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану тощо.

Позивач просила стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 1 645 948 грн. 50 коп., що на день заявлення позовних вимог еквівалентно 35 000 євро, яка виразилась в душевних стражданнях.

Відповідно до ч.2 ст.76 ЦПК України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні від 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

Повно, об`єктивно та всебічно з`ясувавши обставини даної справи, надавши належну правову оцінку кожному окремому доказу та їх сукупності, які містяться в матеріалах справи та звертаючись до балансу вірогідностей, вирішуючи даний спір колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно врахувавши встановлені у цій справі обставини, зокрема, триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивача, характер вимушених змін у її житті, глибину фізичних і душевних страждань та порушення нормальних життєвих зв`язків внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, які вимагають від неї додаткових зусиль для організації свого життя, як наслідок, виходячи із засад співмірності, розумності та справедливості, прийшов до обґрунтованого висновку, що необхідною й достатньою сатисфакцією для позивача є визначення розміру відшкодування моральної шкоди, яка підлягає компенсації за рахунок російської федерації, у сумі 30 000 грн.

Колегія суддів, погоджуючись із визначеним судом першої інстанції розміром відшкодування моральної шкоди за рахунок російської федерації внаслідок збройної агресії проти України, враховує висновки Верховного Суду, які викладено у постанові від 22 травня 2024 року у справі №638/3891/22 (провадження №61-8795св 23), у постанові від 31 липня 2024 року у справі №686/14579/23.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Тому при визначенні грошової компенсації моральної шкоди слід враховувати, що: дійсно внаслідок військової агресії рф проти України особа може зазнавати (зазнала) моральної шкоди; законодавець в ст.23 ЦК України передбачив відкритий перелік обставин, які враховуються судом при визначенні розміру грошової компенсації (характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування; інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості); розмір грошової компенсації моральної шкоди завданій особі внаслідок військової агресії рф проти України може відрізнятися, залежно від того, на які обставини завдання моральної шкоди посилається позивач та які обставини враховані судом при визначенні розміру грошової компенсації моральної шкоди.

Відтак, з урахуванням встановлених обставин справи, в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення компенсації моральної шкоди в більшому розмірі, колегія суддів вважає, що відсутні підстави стверджувати, що позивач навів обставини, які б давали підстави для висновку про задоволення позову про стягнення моральної шкоди в повному обсязі.

У колегії суддів відсутні підстави вважати, що визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди у розмірі 30 000 грн., на користь позивача є заниженим.

Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою позову по суті, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про обґрунтованість висновків суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову про відшкодування моральної шкоди позивачці відповідно до встановлених обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958.

Аргументи позивача про те, що, визначаючи розмір моральної шкоди, суд першої інстанції не з`ясував усі доводи щодо обґрунтування нею як обставин спричинення, так і самого розміру моральної шкоди, не заслуговують на увагу, оскільки районний суд з`ясував чинники, які враховуються під час визначення розміру відшкодування моральної шкоди, а саме негативні наслідки, які настали для ОСОБА_1 у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України, характер і обсяг страждань, яких вона зазнала, можливість відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у її житті, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

Посилання позивача у апеляційній скарзі на доведення факту заподіяння їй моральної шкоди у більшому розмірі фактично зводяться до переоцінки доказів у справі.

При цьому, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, були предметом детального дослідження в суді першої інстанції, яким надана правова оцінка, і не потребують додаткової оцінки.

Згідно з п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а заочне рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 16 квітня 2026 року без змін.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Заочне рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 16 квітня 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: В.В. Коломієць

Н.О. Тищук

Повний текст судового рішення

складено 25 вересня 2026 року