Постанова від 24 вересня 2026 р. у справі №468/2712/25 — Миколаївський апеляційний суд

25.09.26

22-ц/812/1572/26

Провадження № 22-ц/812/1572/26

П О С Т А Н О В А

іменем України

22 вересня 2026 року м. Миколаїв

справа №468/2712/25

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Тищук Н.О.,

суддів: Коломієць В.В., Серебрякової Т.В.,

із секретарем – Біляєвою В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

ОСОБА_1 , подану його представником –

адвокатом Герасимовською Наталією Миколаївною,

на рішення Баштанського районного суду Миколаївської області, ухвалене 07 травня 2026 року суддею Муруговим В.В., у приміщенні цього ж суду, (повний текст складено 18 травня 2026 року), у цивільній справі за позовом

ОСОБА_2

до ОСОБА_1 , ОСОБА_3

про визнання недійсним договору про передачу нежитлового приміщення – магазину промислових товарів в оренду,

у с т а н о в и в:

1.Описова частина

Короткий зміст вимог позовної заяви

У грудні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду з указаним вище позовом.

Позивачка зазначала, що у провадженні Баштанського районного суду Миколаївської області перебуває цивільна справа про поділ спільного майна подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

В ході вказаного провадження їй стало відомо, що відповідач ОСОБА_1 без її згоди уклав договір оренди спільного майна подружжя - нежитлового приміщення, магазину, розташованого по АДРЕСА_1 , зі своїм батьком - ОСОБА_3 .

Посилаючись на те, що спірне приміщення магазину є спільним майном подружжя, проте договір оренди був укладений без її згоди, позивачка ОСОБА_2 просила про задоволення позовних вимог.

Узагальнені доводи інших учасників

У відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_1 просив у задоволенні позову відмовити.

Посилався на те, що позивачка самоусунулась від утримання майна -магазину розташованого по АДРЕСА_1 , він утримує його повністю за власний рахунок.

Крім того, позивачка допускає суперечливу поведінку, оскільки в даній справі ставить питання про визнання договору оренди недійсним, що потягне за собою реституцію орендної плати, а в іній справі просить стягнути з нього половину отриманої орендної плати.

Також зазначав, що здійснює підприємницьку діяльність з 2000 року та уклав договір оренди у зв`язку з погіршенням стану здоров`я та необхідності при цьому сплачувати позивачці аліменти. Натомість позивачка здійснює підприємницьку діяльність з 2016 року, у 2023 році припинила її та поновила лише в 2025 році.

Оскільки спірний договір оренди укладений у 2023 році, то прав позивачки він не порушував.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Баштанського районного суду Миколаївської області від 07 травня 2026 року позов задоволено, договір від 20.09.2023 року між ОСОБА_1 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 про передачу в оренду нежитлового приміщення – магазину промислових товарів по АДРЕСА_1 , визнано недійсним.

З ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 стягнуто по 302, 80 грн судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що приміщення магазину набуте ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час шлюбу та є їх спільною сумісною власністю, однак договір його оренди укладено без згоди ОСОБА_2 , що суттєво порушує її права та законні інтереси на вільне використання частини належного їй майна.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , діючи через свого представника – адвокат Герасимовську Н.М., посилаючись на незаконність, необґрунтованість рішення суду першої інстанції, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалите нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Узагальнені доводи апеляційної скарги

Апеляційна скарга мотивована помилковістю висновку суду про порушення спірним договором прав позивачки, оскільки ОСОБА_2 тривалий час перебуває за межами України та не використовує спірне приміщення, за таких обставин висновок суду про позбавлення її можливості використовувати приміщення для господарської діяльності не підтверджується належними доказами.

Судом також не враховано, що у справі про поділ майна подружжя ОСОБА_2 заявила вимогу про стягнення частини доходу, отриманого від виконання спірного договору оренди. Зазначене свідчить про суперечливість позиції позивачки та її поведінки, оскільки одночасне отримання вигоди від правочину та вимога про визнання його недійсним суперечать принципам добросовісності.

Помилковим є також висновок суду про недобросовісність сторін договору, оскільки суд фактично визнав недобросовісність відповідачів виключно з огляду на те, що вони є родичами між собою та знали про існування режиму спільної сумісної власності щодо спірного майна. Однак сам по собі факт родинних відносин між сторонами договору не свідчить про недобросовісність їхніх дій та не може бути достатньою підставою для визнання правочину недійсним. Крім того у суду відсутні підстави вважати, що відповідач ОСОБА_3 був обізнаний про відсутність згоди ОСОБА_2 та свідомо діяв з метою порушення її прав.

Також апелянт зазначав, що вони з позивачкою здійснили переобладнання квартири АДРЕСА_2 у нежитлове приміщення — магазин промислових товарів, під час перебування у шлюбі, на підставі рішення Виконавчого комітету Баштанської міської ради № 13г від 29 липня 2005 року. Декларація про введення об`єкта в експлуатацію складена 18 січня 2017 року, а право власності зареєстровано 13 лютого 2017 року. Вартість спірного приміщення відповідно до висновку експерта від 28 березня 2025 року становить 2 111 422 грн.

З 08 грудня 2000 року ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець та здійснює підприємницьку діяльність. У зв`язку з погіршенням стану здоров`я та неможливістю особисто здійснювати господарську діяльність у попередньому обсязі, 20 вересня 2023 року ним було укладено договір про передачу в оренду спірного нежитлового приміщення з фізичною особою підприємцем ОСОБА_3 , після чого ОСОБА_1 продовжив нести всі витрати, пов`язані з утриманням майна, зокрема сплачував податок, орендну плату за земельну ділянку, комунальні платежі за електропостачання, водопостачання та водовідведення. При цьому ОСОБА_2 участі в утриманні спірного майна не брала, витрати на його утримання не несла та не компенсувала їх іншому співвласнику.

Узагальнені доводи інших учасників

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивачки ОСОБА_4 – адвокат Ротар А.Л. просила в її задоволенні відмовити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Посилалася на те, що орендар попри сімейні відносини з орендодавцем, діючи добросовісно і розумно, повинен був оцінити всі обставини, зокрема перевірити особу, як контрагента за договором, з`ясувати перебування контрагента у шлюбі на момент вчинення правочину для встановлення обставин необхідності надання письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна, або встановлення обставин поділу, виділу в натурі частки з майна, що перебуває в спільній сумісній власності.

Щодо тверджень про те, що суд не врахував, що витрати на утримання спірного майна фактично несе ОСОБА_1 , то воно не відповідає дійсності з огляду на те, що вказану нерухомість ледве не реалізували на платформі «Сетам» через наявність боргових зобов`язань відповідача перед третьою особою.

У свою чергу ОСОБА_2 не здійснює утримання даного об`єкту нерухомості так, як саме ОСОБА_1 здійснює одноособове користування ним, не надає їй доступу до нього та чинить усілякі перешкоди.

Щодо тверджень про те, що вимога ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 половини доходу, отриманого від виконання договору оренди у розмірі 225 000 грн, заявлена в межах позову про поділ майна подружжя, то поділ майна подружжя не є предметом розгляду у даній справі. А звернення з позовом про визнання договору недійсним є правом позивачки, оскільки вона є співвласницею переданого в оренду майна.

2.Мотивувальна частина

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Встановлені судом першої інстанції обставини справи

Судом встановлено, що нежитлове приміщення магазину промислових товарів по АДРЕСА_1 перебуває у спільній сумісній власності сторін у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , як колишнього подружжя.

Спір щодо поділу майна не вирішений та знаходиться на розгляді в Баштанському районному суді Миколаївської області.

20.09.2023 року відповідач ОСОБА_1 без згоди позивачки уклав договір оренди зазначеного приміщення з відповідачем ОСОБА_3 .

Позиція апеляційного суду

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частинами першою, третьою статті 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно із частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує, що узгоджується з висновками викладеними у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 5 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Частиною третьою статті 61 СК України визначено, що, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частин другої, третьої статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Статтею 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Відповідно до частини 4 статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

В той же час, у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа-контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

У справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року вказує, що поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. Якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи постанову від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), переглянула наведений вище правовий висновок, сформулювала інший правовий висновок щодо застосування тих самих норм права у подібних правовідносинах. З урахуванням конкретизації цього правового висновку Велика Палата Верховного Суду визначила, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі у період з 24.05.2003 року по 14.07.2022 року.

20.09.2023 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір оренди нежитлового приміщення магазину промислових товарів по АДРЕСА_1 .

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що зазначене приміщення належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі Декларації про готовність об`єкта декларування до експлуатації від 09.02.2017 року.

З урахуванням встановлених обставин і доказів, які підтверджують спільність набутого під час шлюбу майна, суд дійшов висновку про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя, що сторонами визнається.

На час вирішення спору зазначене майно не розподілено, частки співвласників не виділені.

Однак, жодних доказів отримання ОСОБА_1 згоди ОСОБА_2 на передачу майна в оренду матеріали справи не містять.

Орендар ОСОБА_3 є батьком колишнього чоловіка позивачки ОСОБА_2 – ОСОБА_1 , отже не міг не бути обізнаним про те, що зазначене нежитлове приміщення було придбане подружжям під час перебування у шлюбі, та що станом на дату укладення договору оренди – 20.09.2023 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 розірвано

Таким чином у суду відсутні підстави вважати дії ОСОБА_3 під час укладення договору оренди магазину промислових товарів добросовісними.

Отже, договір оренди нежитлового приміщення магазину промислових товарів по АДРЕСА_1 , що був укладений 20.09.2023 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 без згоди ОСОБА_2 підлягає визнанню недійсним.

З огляду на вище викладене колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з повним з`ясуванням обставин справи, є правильним та обґрунтованим.

Довід апеляційної скарги про те, що після передачі майна в оренду ОСОБА_1 продовжив нести всі витрати, пов`язані з його утриманням, зокрема сплачував податок, орендну плату за земельну ділянку, комунальні платежі за електропостачання, водопостачання та водовідведення, колегія суддів оцінює критично, оскільки вони не стосуються предмету спору – договору оренди, а можуть бути враховані при вирішенні спору про поділ майна подружжя, або бути підставою для окремого позову, зокрема про стягнення коштів.

Також є безпідставними твердження апелянта про суперечливість поведінки апелянта, яка одночасно ставить питання про визнання договору оренди недійсним у цій справі, та просить стягнути з ОСОБА_1 половину отриманої орендної плати у справі про поділ майна подружжя.

За приписами частини третьої статті 61 СК України гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, тощо є об`єктом права спільної сумісної власності у разі, якщо вони були одержані за договором, укладеним одним із подружжя в інтересах сім`ї.

Таким чином отримання ОСОБА_1 орендної плати за спірним договором під час його дії, не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору недійсним.

З огляду на вище викладене колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з повним з`ясуванням обставин справи, є правильним та обґрунтованим.

За своїм змістом усі доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, разом з тим доказів на спростування встановлених судом першої інстанції обставин апелянтом до апеляційної скарги не надано.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (пункти 1 і 2 частини 1 статті 374 ЦПК України).

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, рішення підлягає залишенню без змін відповідно до положень статті 375 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Згідно із підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог частин 1, 13 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін, витрати, понесені апелянтом при розгляді апеляційної скарги, відносяться на його рахунок.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником – адвокатом Герасимовською Наталією Миколаївною, залишити без задоволення.

Рішення Баштанського районного суду Миколаївської області від 07 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня ухвалення, але за наявності підстав, передбачених статтею 389 ЦПК, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий Н.О.Тищук

Судді: В.В.Коломієць

Т.В.Серебрякова

---------------------------------

Повний текст постанови виготовлено 25 вересня 2026 року