Постанова від 23 вересня 2026 р. у справі №127/133/26 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/133/26

Провадження № 22-ц/801/2288/2026

Категорія: 62

Головуючий у суді 1-ї інстанції Медяна Ю. В.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2026 рокуСправа № 127/133/26м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Берегового О.Ю. (судді – доповідача),

суддів: Оніщука В.В., Панасюка О.С.,

за участю секретаря судового засідання: Канахівської М.О.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: Вінницька міська рада,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницької міської ради про визнання права власності в порядку спадкування,

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – адвоката Пинзаря Ігоря Віталійовича на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 червня 2026 року, яке ухвалила суддя Медяна Ю.В.,

в с т а н о в и в:

У січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Вінницької міської ради про визнання права власності в порядку спадкування, мотивуючи позовні вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2 , після смерті якого відкрилася спадщина, у тому числі на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач є братом померлого та спадкоємцем другої черги спадкування. Звернувся до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, за результатами чого було відкрито спадкову справу №19-2019.

Пізніше позивач звернувся до нотаріуса з заявою про видачу свідоцтва про прийняття спадщини на спірну квартиру, проте нотаріус 17 січня 2025 року відмовив у видачі такого свідоцтва. Підставою для відмови стала наявність у померлого спадкоємців першої черги та відкриття нотаріальною конторою російської федерації спадкової справи №3/2019 після смерті ОСОБА_2 .

Позивач вважає таку відмову неправомірною, оскільки спадкоємці першої черги після смерті ОСОБА_2 не звернулися з заявою про прийняття спадщини (спірної квартири) до нотаріуса в Україні, а тому фактично вони спадщину не прийняли, через що саме позивач має право на прийняття спірної квартири у спадщину.

Таким чином, просив суд визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 25 червня 2026 року в задоволені позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що оскільки матеріали справи містять інформацію про наявність спадкоємців, які прийняли спадщину після смерті ОСОБА_2 , а тому позов пред`явлено до неналежного відповідача – Вінницької міської ради.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 – адвокат Пинзар І.В. подав апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним, ухваленим з невірним з`ясуванням обставин справи та неправильним застосуванням норм матеріального права. Просить скасувати рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що висновки суду першої інстанції про те, що спадщина була прийнята іншими спадкоємцями на території України є безпідставними, оскільки відповідної заяви нотаріусу не було подано. При цьому, положення ч. 3 ст. 1268 ЦК України не є правозастосовним.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.

Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам судове рішення відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 27 червня 1973 року, батьками ОСОБА_1 є: ОСОБА_3 – батько, ОСОБА_4 – мати.

Згідно з витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно до ст. 126, 133, 135 СК України №000486516502 від 09 січня 2025 року, батьками ОСОБА_2 є: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Отже, позивач ОСОБА_1 є рідним братом померлого ОСОБА_2 .

З копії свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого 24 вересня 2010 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю.Д. та витягу про державну реєстрацію прав вбачається, що ОСОБА_5 належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого 27 листопада 2018 року відділом ЗАГС адміністрації м. чебоксари чувашської республіки, російської федерації.

21 травня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Посвятенка Ю.Д. з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 . У своїй заяві ОСОБА_1 повідомив про наявність спадкоємців першої черги після смерті ОСОБА_2 – синів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , а також дружини ОСОБА_8 (а.с.70).

24 червня 2019 року приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Посвятенка Ю.Д. через Головне територіальне управління юстиції у Вінницькій області звернувся з запитом до компетентних органів та осіб російської федерації, в якому просив надати інформацію про посвідчені заповіти та заведені спадкові справи після смерті ОСОБА_2 .

На вказаний запит 03 жовтня 2019 року нотаріальною палатою чувашської республіки рф було надано відповідь, з якої вбачається, що після смерті ОСОБА_2 нотаріусом сиктивкарського нотаріального округу республіки комі Шаповаловою С.І. заведено спадкову справу №3/2019 (а.с.80).

17 січня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Посвятенка Ю.Д. з заявою, в якій просив видати йому свідоцтво про право на спадщину на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.81).

Постановою приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Посвятенка Ю.Д. №8/02-31 від 17 січня 2025 року ОСОБА_1 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину. Постанова мотивована тим, що з наявних для оформлення спадщини документів вбачається, що існують спадкоємці, які ймовірно прийняли спадщину після смерті ОСОБА_2 та з великою вірогідністю вони є спадкоємцями першої черги спадкування за законом, тоді як ОСОБА_1 є спадкоємцем другої черги спадкування за законом і одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги. У зв`язку зі збройною агресією рф проти України нотаріус не має можливості встановити, чи прийняв спадщину після смерті ОСОБА_2 будь-хто зі спадкоємців першої черги і чи має право на спадкування спадкоємець другої черги. Крім того, за українським законодавством у випадку прийняття спадкоємцем будь-якого спадкового майна вважається, що він прийняв все майно, що належало спадкодавцеві, включаючи і нерухомість, розташовану на території України. Таким чином неможливо встановити коло спадкоємців, які прийняли спадщину, та визначити, чи має право на спадкування ОСОБА_1 , а у випадку, якщо особи, що прийняли спадщину, також є спадкоємцями другої черги спадкування, неможливо встановити, на яку частку перерахованого вище спадкового майна можуть бути видані свідоцтва про право на спадщину на ім`я ОСОБА_1 (а.с.96).

Отже, судом встановлено позивач є рідним братом спадкодавця, тобто спадкоємцем другої черги. При цьому, сам ОСОБА_1 визнає, що у ОСОБА_2 є два сини та дружина, тобто спадкоємці першої черги.

Спадкодавець - ОСОБА_2 проживав на території російської федерації, а спадкове майно - квартира АДРЕСА_2 розташована на території України.

Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Спадкування в Україні регулюється основним регулятором приватних відносин, яким є ЦК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно з частиною першою статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.

Такий правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК України викладений у постановах Верховного Суду: від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17, провадження № 61-39308св18; від 18 листопада 2020 року у справі № 523/19010/15-ц, провадження № 61-5777св20; від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19, провадження № 61-6290св20; від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19, провадження № 61-15380св20; від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19, провадження № 61-3620св21; від 19 квітня 2023 року у справі № 2-516/2007, провадження № 61-11834св22.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Судом встановлено, що після смерті ОСОБА_2 нотаріусом Сиктивкарського нотаріального округу Республіки Комі Шаповаловою С.І. заведено спадкову справу №3/2019.

Матеріали справи не містять доказів, що спадкоємці першої черги після смерті ОСОБА_2 – його дружина ОСОБА_8 та сини – ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не проживали разом зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини, або ж не прийняли спадщину шляхом подання нотаріусу заяви про прийняття спадщини.

Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Подібні положення закріплено пунктами 3.21, 3.22 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.

Спірне майно розташоване на території України, проте спадкодавець ОСОБА_2 проживав на території російської федерації.

Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації.

Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо).

У постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 464/566/19 (провадження № 61-1688св21) вказано, що у розумінні статей 1218, 1221 ЦК України, частини третьої статті 1268 ЦК України та статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та обставина, що спадкодавець ОСОБА_5 та спадкоємці ОСОБА_1 і малолітній ОСОБА_2 не проживали у квартирі, яка входить до складу спадкового майна та в якій вони були зареєстровані, а проживали разом за іншою адресою, не впливає у цій справі на факт прийняття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спадщини, оскільки відповідно до наведених вище норм закону спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК, він не заявив про відмову від неї, а місце розташування спадкового майна не обов`язково має співпадати із його місцем проживання. Водночас, Верховний Суд зауважує, що якщо особа (спадкоємець) не проживала постійно зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, що підтверджено належними доказами, то сама по собі реєстрація місця проживання особи разом із спадкодавцем не може свідчити, відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України, про своєчасність прийняття спадщини, оскільки не є беззаперечним доказом постійного проживання особи на момент смерті із спадкодавцем за адресою реєстрації (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду: від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19-ц (провадження № 61-3620св210), від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17-ц (провадження № 61-27212св19) та від 27 лютого 2019 року у справі № 471/601/17-ц (провадження № 61-38452св18).

Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі № 130/263/20 (провадження № 61-3877св22).

Крім того, у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22) закріплено, що у випадку, коли спадкодавець на час смерті проживав за межами України і до складу спадщини входять права на нерухоме майно, яке знаходиться на території України, прийняття спадщини відбувається у спосіб звернення спадкоємця з відповідною заявою до компетентного органу, уповноваженого на вчинення нотаріальних дій, за місцем знаходження нерухомого майна в Україні. Якщо спадкоємець не подав у визначений законом строк нотаріусу за місцем знаходження нерухомого майна в Україні заяву про прийняття спадщини, він не може вважатись таким, що прийняв спадщину. Прийняття спадщини за межами України не свідчить про прийняття спадщини, яка знаходиться в Україні. Такий факт не має юридичного значення для спадкування права на нерухоме майно, розташованого на території України.

Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з частинами третьою, п`ятою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що у випадку, коли особа постійно не проживає із спадкодавцем, єдиним виявом бажання прийняти спадщину є подання нотаріусу заяви про її прийняття.

Таким чином, законом встановлено лише два способи прийняття спадщини: подання відповідної заяви нотаріусу (стаття 1269 ЦК України) або постійне проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини (частина третя статті 1268 ЦК України). Причому постійне проживання зі спадкодавцем має бути належним чином підтверджене.

Положення частин третьої, четвертої статті 1268 ЦК України містять правову презумпцію прийняття спадщини, зміст якої становить припущення про те, що певні спадкоємці вважаються такими, що прийняли спадщину без спеціального волевиявлення про це.

Презумпція прийняття спадщини може бути застосована лише щодо спадкоємців, які постійно проживали зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а також малолітніх, неповнолітніх, недієздатних осіб та осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.

Існування зазначеної презумпції можливе за умови, що такі спадкоємці не відмовилися від прийняття спадщини в установленому законодавством порядку.

Установлення законом презумпції прийняття спадщини, зумовлене одним лише фактом спільного й постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем, є своєрідним «способом» прийняття спадщини. У такому випадку спадкоємець набуває право на спадщину автоматично, не висловлюючи при цьому волі на прийняття спадщини, що не узгоджується з правовою природою акта прийняття спадщини, який є правочином, тобто дією особи, спрямованою на набуття цивільних прав та обов`язків.

Як і будь-яка презумпція, презумпція прийняття спадщини може бути спростована. Зокрема, інша сторона може заперечувати факт-основу презумпції, а саме факт спільного проживання спадкоємця зі спадкодавцем.

Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі № 130/263/20 (провадження № 61-3877св22), від 21 січня 2026 року справа №274/7779/24 (провадження №61-13176св25).

Верховний Суд у своїй постанові від 19 січня 2022 року в справі № 280/4/18 зазначив, що у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування.

Суд зазначає, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, тоді як встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі №554/8004/16-ц (пункт 43), від 19 травня 2020 року у справі №263/17218/18 (пункт 24).

Установивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє в позові до такого відповідача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункт 54) та 13 жовтня 2020 року у справі № 640/22013/18 (пункт 31).

Отже, суд першої інстанції, врахувавши положення частини третьої статті 1268 ЦК України, прийшов до вірного висновку, що позов пред`явлено до неналежного відповідача – Вінницької міської ради.

Позивачем не доведено відсутність спадкоємців після смерті ОСОБА_2 , які прийняли спадщину шляхом подання відповідної заяви нотаріусу або постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, або відмову таких спадкоємців від прийняття спадщини, оскільки сиктивкарським нотаріальним округом республіки комі ОСОБА_9 заведено спадкову справу №3/2019 після смерті ОСОБА_2 .

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильного висновку суду першої інстанції, який обґрунтовано відмовив в задоволенні позову з підстав пред`явлення позову до неналежного відповідача.

Доводи апеляційної скарги про те, що положення ч. 3 ст. 1268 ЦК України не є правозастосовним до спірних правовідносин, колегія суддів вважає безпідставними та такими, що гуртуються на власному тлумаченні норм матеріального права.

З урахуванням вищевикладеного доводи апеляційної скарги не є істотними і не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, що є підставами для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Пинзаря Ігоря Віталійовича залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О. Ю. Береговий

Судді В. В. Оніщук

О. С. Панасюк