Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №723/5270/23 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 вересня 2026 року місто Чернівці справа №723/5270/23

провадження №22-ц/822/1574/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Судді-доповідача Височанської Н.К.,

суддів: Кулянди М.І., Лисака І.Н.,

за участю секретаря судових засідань Паучек І.І.

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – Релігійна організація «Релігійна громада Церква Христова в м.Чернівці»,

третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору – Орган опіки та піклування Великокучурівської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 05 червня 2026 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Бужора В.Т.,

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В листопаді 2023 року позивач ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Релігійної організації «Релігійна громада Церква Христова в м.Чернівці», третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Орган опіки та піклування Великокучурівської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області про визнання права користування та встановлення сервітуту.

Посилався на те, що у 2004 році він отримав у власність земельну ділянку, на якій протягом 2006-2008 років здійснював будівництво житлового будинку: у 2006 році отримав дозвіл на будівництво, у 2008 році здав будинок в експлуатацію.

Всі необхідні документи виконані на ім`я ОСОБА_1 .

При цьому будівництво здійснювалося з урахуванням потреб громади та Релігійної організації "Релігійна громада Церква Христова в м.Чернівці" щодо забезпечення місця на зібрання та проповідування.

Позивач особисто був членом Релігійної організації та її керівником, тому разом з будинком був споруджений зал для релігійних зібрань, однак технічно це являє собою дві відокремлені споруди, що відображається у наданій документації.

У 2008 році він заселився у збудований будинок АДРЕСА_1 . З того часу постійно проживав у даному будинку, дане житло є у нього єдиним.

Після укладення шлюбу з ОСОБА_3 , проживали у даному будинку сім`єю, у 2016 році у позивача народилася донька - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Протягом більш, ніж 15 років, позивач здійснював обслуговування як житлового будинку, так і земельної ділянки, сплачував рахунки за комунальні послуги, податок на землю та інші платежі.

Після тимчасового від`їзду у службових справах позивача, тимчасово виконуючий об`язки керівника Організації ОСОБА_4 здійснив зміну керівника в Організації (на свою користь), вніс зміни до Статуту та 19 травня 2023 року здійснив зняття з реєстрації позивача та його доньки ОСОБА_2 .

Наразі зняття з реєстрації дитини оспорюється у судовому порядку - справа №723/2604/23 про визнання рішення і дій Великокучурівської сільської ради по зняттю з реєстрації місця проживання незаконними.

У ході розгляду вказаної справи позивач дізнався, що право власності на належну йому 1/2 частки житлового будинку та земельної ділянки було передано на користь Релігійної організації на підставі договорів дарування: копія Договору дарування земельної ділянки від 23 липня 2009 року №2380 (дублікат), копія Договору існування житлового будинку від 23 липня 2009 року №2378 (дублікат) додаються.

Однак правочини щодо передачі майна у власність Релігійної організації на підставі договорів дарування були вчинені під впливом обману та помилки ОСОБА_1 .

До вказаного часу він не усвідомлював, що належна 1/2 частина житлового будинку та земельної ділянки була подарована та перейшла у власність до Релігійної організації, оскільки фактична передача об`єктів за оспорюваними договорами ним, як дарувальником, на користь обдарованого не була здійснена.

Наразі дані правовідносини є предметом спору у справі №727/11505/23 про визнання договорів дарування недійсними.

Крім того, у провадженні Сторожинецького районного суду Чернівецької області перебуває цивільна справа №723/3210/23 за позовом Релігійної організації «Релігійна громада Церква Христова в м.Чернівці» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , третя особа без самостійних вимог: Великокучурівська сільська рада Чернівецького району Чернівецької області, про усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення особи без надання іншого житла.

Вважає, що існує необхідність визнання права користування (проживання) житловим будинком АДРЕСА_1 , у відношенні позивача - ОСОБА_1 , та малолітньої дитини ОСОБА_2 , та встановлення сервітуту.

Просив суд визнати за ним та малолітньою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , право користування житлом - житловим приміщенням літера "Б”, загальною площею 164,30 кв. м., житловою площею 57,00 кв.м., у житловому будинку із залом для релігійних зібрань, що знаходиться в АДРЕСА_1 , довічно та встановити сервітут.

Стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 05 червня 2026 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_2 про визнання права користування та встановлення сервітуту – відмовлено.

Повне рішення складено судом 12 червня 2026 року.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, позивач ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Петікар А.В. сформував в системі «Електронний Суд» 03 липня 2026 року апеляційну скаргу на вказане рішення суду.

Вважає, що рішення ухвалене з порушеннями норм матеріального та процесуального права, без повного та всебічного з`ясування обставин, що мають суттєве значення для справи, а також з грубим ігноруванням релевантної судової практики Верховного Суду та Європейського суду з прав людини.

В апеляційній скарзі наводить обставини та підстави для задоволення позову, які викладені в позовній заяві та додатково мотивує апеляційну скаргу тим, що ОСОБА_1 безперервно, відкрито та добросовісно володів і користувався спірним житловим будинком понад 15 років.

Відповідач, приймаючи майно в дар, прийняв його разом із фактичним обтяженням у вигляді проживання в ньому дарувальника та його сім`ї.

Суд першої інстанції, ігноруючи ці факти, безпідставно застосував до спірних правовідносин концепцію «службового житла», незважаючи на відсутність жодного рішення виконавчого органу чи спеціального ордера, які б надавали цьому приміщенню такий статус відповідно до вимог Житлового кодексу України.

Ігнорування судом першої інстанції самостійності вимог малолітньої дитини призвело до того, що суд взагалі не дослідив питання про дотримання інтересів дитини під час прийняття рішення про фактичне припинення її права на житло.

Суд не врахував, що дитина, на відміну від батька, не укладала жодних договорів дарування, не була членом релігійної організації і не обіймала посаду проповідника. Право дитини на проживання у спірному будинку виникло внаслідок того, що цей будинок був і залишається єдиним домом її сім`ї з моменту її народження.

Також, під час розгляду справи суд першої інстанції безпідставно взяв до уваги аргументи відповідача про те, що постанова Верховного Суду від 29 квітня 2026 року у справі № 723/2604/23 нібито підтверджує правомірність позбавлення сім`ї ОСОБА_5 прав на спірне житло. Відповідач маніпулятивно стверджував, що оскільки Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду, яка раніше визнала незаконним зняття з реєстрації, то це означає легалізацію дій Релігійної організації щодо виселення.

Цей підхід є хибним тлумаченням судової практики, оскільки справа №723/2604/23 стосувалася публічно-правового (адміністративного) аспекту — оскарження рішення органу місцевого самоврядування (Великокучурівської сільської ради) про зняття з реєстрації місця проживання.

Верховний Суд у зазначеній постанові дійшов висновку, що позовні вимоги у справі є похідними при вирішенні питання щодо наявності матеріального права користування житловим будинком, а отже, цей спір має приватноправовий характер.

Ключова підстава для скасування постанови апеляційного суду Верховним Судом полягала виключно у процесуальному дефекті — пред`явленні позову до неналежного складу відповідачів.

Позивач пред`явив позов тільки до Великокучурівської сільської ради, а Релігійну організацію вказав лише як третю особу. Верховний Суд чітко зазначив: «Пред`явлення позову за неналежного складу відповідачів є самостійною та безумовною підставою для відмови в позові незалежно від доводів учасників справи... З урахуванням наведених мотивів відмови в задоволенні позову колегія суддів інші доводи касаційної скарги не аналізує».

Отже, Верховний Суд у квітні 2026 року не приймав рішення по суті спору щодо наявності чи відсутності у сім`ї ОСОБА_5 матеріального права користування спірним житлом.

Більше того, відповідно до частини 3 статті 1 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», декларування чи реєстрація місця проживання (як і зняття з неї) не є підставою для набуття, зміни чи припинення права володіння або користування житлом.

Суд першої інстанції, відхиляючи позовні вимоги у даній справі, не врахував, що даний спір є саме тим матеріально-правовим спором між належними сторонами ( ОСОБА_1 та Релігійною організацією) про захист порушеного цивільного права на житло, на необхідність вирішення якого вказував Верховний Суд.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову про встановлення сервітуту та визнання права користування житлом, послався на абсолютний характер права власності Релігійної організації (ст. 319 ЦК України) та на відсутність передбачених законом підстав для обмеження цього права.

ОСОБА_1 побудував спірний будинок і відкрито проживав у ньому з 2008 року, у 2016 році там була зареєстрована його новонароджена дитина, і сім`я безперервно проживала там до моменту виникнення конфлікту у 2023 році.

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від подальшої зміни його правового режиму (укладення договору дарування у 2009 році), формує достатній ступінь прив`язаності, щоб вважати це приміщення «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

Наступне виселення з такого житла чи позбавлення права на проживання кваліфікується як найбільш крайня форма втручання у право на повагу до житла.

Суд першої інстанції залишив ці аргументи поза увагою, безпідставно відхиливши показання свідків ( ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ), які підтверджували факт тривалого проживання та інтеграції сім`ї у спірному будинку.

Апелянт та його малолітня дитина не мають іншого житла для проживання, що підтверджується матеріалами справи. Позбавлення їх єдиного даху над головою на користь організації, яка отримала цей будинок у подарунок від самого ж апелянта, є яскравим прикладом несправедливості та нехтування європейськими стандартами прав людини.

Встановлення сервітуту в даному випадку є не лише законним, але й єдиним пропорційним способом захисту, що гарантує збереження житла за сім`єю та не позбавляє відповідача права власності на об`єкт в цілому.

Крім цього, суд першої інстанції обґрунтував відмову у встановленні сервітуту, у зв`язку з відсутністю формального «досудового звернення до власника з пропозицією про встановлення сервітуту на тих самих умовах, що заявлені в позові». Вважає, такі висновки суду помилковими, оскільки коли власник будинку ініціював судовий процес про примусове виселення людей на вулицю, вимагати від цих же людей досудового надсилання формального листа з текстом "просимо надати нам добровільний сервітут" є правовим абсурдом.

Факт подання власником позову про виселення є абсолютним, стовідсотковим доказом того, що добровільна домовленість про встановлення сервітуту не могла бути і ніколи не буде досягнута. Конфлікт вже набув стадії відкритого судового протистояння.

Вимога про встановлення сервітуту у даній справі є похідною від основної матеріально-правової вимоги - визнання права користування житловим приміщенням довічно.

Позивач просить констатувати його право на проживання, засноване на понад п`ятнадцятирічному добросовісному володінні майном, яке він сам створив, та юридично закріпити це право через інститут особистого сервітуту (стаття 405 ЦК України), оскільки його житлові потреби об`єктивно не можуть бути задоволені іншим шляхом (через відсутність іншого житла). Суд першої інстанції повністю проігнорував цю ключову правову конструкцію.

Просив рішення скасувати, позов задовольнити повністю.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу Релігійна організація «Релігійна громада Церква Христова в м.Чернівці», інтереси якої представляє адвокат Мельник С.Г. просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Вказала, що апелянт не навів жодної обставини, яка б свідчила про неправильне застосування судом норм матеріального права або істотне порушення норм процесуального права.

Усі доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими судом фактичними обставинами та повторення правової позиції, викладеної у позовній заяві.

В апеляційній скарзі апелянт фактично робить аналіз відносин, які існували між сторонами у справі на протязі тривалого часу і яким вже надано правову оцінку судовими рішеннями судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справах №723/2604/23, №727/11505/23.

Фактично апелянт просить суд надати йому довічне речове право користування чужим майном за наявності чинного права власності відповідача.

Матеріали справи підтверджують відсутність будь-якого звернення позивача ОСОБА_1 до відповідача із пропозицією укласти договір сервітуту. Також слід наголосити, що Релігійна організація «Релігійна громада Церква Христова в м. Чернівці» не надавала дозволу на реєстрацію та не приймала рішення на Загальних зборах громади, щодо реєстрації місця проживання – позивача та його доньки ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції правильно встановив, що після укладення договорів дарування позивач, ОСОБА_1 проживав у будинку не як власник, а виключно як член релігійної громади та проповідник.

Ці обставини підтверджені: показаннями свідків; поясненнями сторін, письмовими доказами.

Жодного доказу набуття після 2009 року самостійного речового права користування позивач суду не надав.

Апелянт стверджує, що суд не врахував права дитини. Разом із тим право дитини на житло не породжує автоматичного права користування будь-яким житловим приміщенням незалежно від волі його власника. Право дитини є похідним від існуючих цивільних прав її законних представників. У даному випадку батько не має речового права на спірне майно. Відповідно не виникло і похідного права користування, яке могло б бути предметом судового захисту.

Якщо особа, яка вимагає встановлення сервітуту, не зверталась до власника з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту, в неї відсутня підстава для звернення до суду (ухвала Верховного Суду України від 04.02.2009 р. по справі № 6-5967сво8).

У даному випадку позивач не надав доказів безпосереднього звернення до відповідача для укладання договору сервітуту в добровільному порядку.

Просила вирішити питання про відшкодування витрат відповідача на правничу допомогу.

Мотивувальна частина

Межі розгляду справи

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Позиція апеляційного суду

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, приходить до наступних висновків.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності належав житловий будинок із залом для релігійних зібрань, що в АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, яке видане Великокучурівською сільською радою 29 липня 2008 року. Право власності на підставі вказаного свідоцтва зареєстровано Чернівецьким комунальним обласним бюро технічної інвентаризації 31 липня 2008 року. Об`єкт складався з будівлі для релігійних зібрань літ. «А» загальною площею 209,10 кв.м., та житлового будинку літ. «Б» загальною площею 164,30 кв.м.

Вказаний об`єкт нерухомості – житловий будинок із залом для релігійних зібрань є єдиним цілісним об`єктом і складається із будівлі для релігійних зібрань літ «А» та житлового будинку літ. «Б». Частки між співласниками не визначались.

Крім цього ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності належала також і земельна ділянка з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0873 га на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЧВ № 094239, кадастровий номер 7324582000010010398.

23 липня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 уклали договір дарування житлового будинку та подарували, а релігійна організація Церква Христова в м.Чернівці прийняла в дар житловий будинок із залом для релігійних зібрань, що знаходиться в АДРЕСА_1 , що складається з: будівлі для релігійних зібрань, загальною площею 209,10 кв.м., що в плані зазначено літ. «А», житлового будинку загальною площею 164,30 кв.м., що в плані зазначено літ. «Б».

Згідно зазначеного договору сторони ствердили, що фактична передача житлового будинку із залом для релігійних зібрань від дарувальників до Релігійної організації Церква Христова в місті Чернівці відбулася до укладення цього договору, а дарувальники крім цього засвідчили, що вказане майно нікому іншому не продане, не подароване і в спорі та під забороною не перебуває.

Договір дарування житлового будинку із залом для релігійних зібрань підписаний сторонами та посвідчений приватним нотаріусом Сторожинецького районного нотаріального округу Чернівецької області Коржан В.Д. та зареєстровано в реєстрі за № 2378 (т.1 а.с.39-40).

Цього ж числа 23 липня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 подарували релігійній організації Церква Христова в місті Чернівці земельну ділянку площею 0,0873 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка їм належала на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЧВ №0924239, виданого Великокучурівською сільською радою 23 лютого 2005 року (т.1 а.с.41-42).

З копії паспорта ОСОБА_1 вбачається, що він зареєструвався за адресою: АДРЕСА_1 06 липня 2015 року (т.1 а.с.13-15).

З копії свідоцтва про народження ОСОБА_2 вбачається, що вона народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьками є: ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (т.1 а.с.16).

З довідки про реєстрацію місця проживання від 13.07.2020 року №1052 вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 з 13.07.2020 року по теперішній час (т.1 а.с.79).

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 22.07.2023 року вбачається, що ОСОБА_3 є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_2 (т.1 а.с.77-78).

Виконавчим комітетом Великокучурівської сільської ради Чернівецької області 10 січня 2024 року прийнято рішення за №10, відповідно до якого виконком сільської ради вважав за недоцільне визнавати за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , право користування житлом – житловим приміщенням літ. «Б» загальною площею 164,30 кв.м., житловою площею 57,00 кв.м., у житловому будинку із залом релігійних зібрань, що знаходиться в АДРЕСА_1 та встановлення сервітуту (т.1 а.с.85).

10 січня 2024 року орган опіки та піклування Великокучурівської сільської ради Чернівецької області прийняв рішення про недоцільність визнавати за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , право користування житлом – житловим приміщенням літ. «Б» загальною площею 164,30 кв.м., житловою площею 57,00 кв.м., у житловому будинку із залом релігійних зібрань, що знаходиться в АДРЕСА_1 та встановлення сервітуту (т.1 а.с.86-88).

Мотиви, з яких виходив апеляційний суд та застосовані норми права переглядаючи рішення по суті позовних вимог

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач користувався спірним житловим приміщенням тільки як проповідник церкви у період здійснення своєї діяльності у Релігійній організації. До керівника церкви не звертався з проханням про встановлення сервітуту та не пояснив суду чому Релігійна організація як власник майна зобов`язана надати йому безоплатно та безтерміново у користування житло.

Крім того, позивач не довів необхідності встановлення сервітуту саме як єдиного способу захисту свого права. Сервітут за своєю правовою природою є винятковим обмеженням права власності і може застосовуватись лише тоді, коли потреби особи неможливо задовольнити іншим способом. Жодних доказів існування таких обставин суду не подано.

Таким чином жодних підстав для визнання права користування та встановлення сервітуту, судом не встановлено.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України).

Сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15-ц (провадження № 61-4025св18)).

Залежно від способу визначення суб`єкта сервітуту вони поділяються на земельні та особисті. Вказаний критерій дозволяє відобразити специфіку суб`єктів сервітуту, тобто осіб, на користь яких встановлений сервітут. Під земельним сервітутом варто розуміти речове право користування чужим майном у тому чи іншому відношенні. Тобто, земельний сервітут представляє собою право здійснювати один або декілька певних видів «користування» чужою земельною ділянкою. Земельному сервітуту притаманна властивість слідування. Сутність слідування полягає в тому, що перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не є підставою для припинення сервітуту. Тобто, сервітут немовби «приєднаний» до земельної ділянки, слідує за нею при зміні власника незалежно від волі останнього (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року в справі № 748/582/19 (провадження № 61-3898св20)).

Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (стаття 405 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року в справі № 209/2642/18 (провадження № 61-9591св19) вказано, що: «статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення».

Аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла; особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа - власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов`язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут - це право виключно конкретної особи.

З тексту позовної заяви у даній справі вбачається, що при зверненні із позовом ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 посилався на те, що він зареєструвався в спірний будинок як власник цього майна. В подальшому зареєстрував в ньому дочку, тривалий час проживають в спірному житловому будинку та іншого житла не має.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що житловий будинок із залом для релігійних зібрань, що знаходиться в АДРЕСА_1 , з 23 липня 2009 року належить на праві власності релігійній організації «Релігійна громада Церква Христова в м.Чернівці».

Позивач зареєструвався в спірному житловому будинку 06 липня 2015 року, тобто після того, як даний будинок перейшов у власність релігійній громаді. При цьому, позивач був зареєстрований в будинку як настоятель релігійної громади, а не як член сім`ї власника.

13 липня 2020 року позивач ОСОБА_1 зареєстрував у спірному житловому будинку свою малолітню дочку ОСОБА_2 .

Колегія суддів наголошує, що сервітут, який передбачено статтею 405 ЦК для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла.

Проте, в даній справі встановлено, що власником житлового будинку є релігійна організація.

Відповідно до частини четвертої статті 3 СК України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України (який був чинним на час пред`явлення позову до суду) передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України (який був чинним на час пред`явлення позову до суду) члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України (який був чинним на час пред`явлення позову до суду) до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.

За змістом зазначених норм матеріального права правом користування житлом, що перебуває у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Отже, право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на квартиру в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. На цьому неодноразово наголошував Верховний Суд, зокрема, у постанові від 03 грудня 2025 року у справі № 438/1286/22.

З огляду на викладене, позивач з його неповнолітньою донькою не є членами сім`ї власника в розумінні зазначених норм права.

Крім цього, колегія суддів враховує, що матері неповнолітньої дитини ОСОБА_2 належить на праві власності житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_2 . Отже, неповнолітня дитина не буде позбавлена житла.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення постійного житлового сервітуту та визнання права користування житлом.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Щодо розподілу судових витрат понесених в суді апеляційної інстанції

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до п.2 ч.2 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі відмови в позові - на позивача.

Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до п.1 ч.3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 Закону №5076-VI представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону №5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Згідно з вимогами частин першої, другої, четвертої, п`ятої, шостої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137, частина восьма статті 141 ЦПК України).

Саме такою є правова позиція Верховного Суду, висловлена Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).

Зазначена правова позиціє є незмінною, вона безпосередньо передбачена положеннями пункту 1 частини другої статті 137, частини восьмої статті 141 ЦПК України.

Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані до заяви документи на предмет належності, допустимості й достовірності відображеної у них інформації.

Як вбачається з матеріалів даної справи відповідача Релігійну організацію «Релігійна громада Церква Христова в м.Чернівці» у даній справі в суді апеляційної інстанції представляла: адвокат Мельник С.Г. на підставі ордеру серії СЕ №1146809 від 11 липня 2026 року виданого на підставі Договору про надання правової допомоги №б/н (том 2 а.с.136).

В поданому відзиві на апеляційну скаргу адвокат Мельник С.Г. вказала, що попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат на правову допомогу, які відповідач очікує понести у зв`язку з розглядом даної справи в апеляційному суді становить 9000 грн. (том 2 в.с.137).

04 серпня 2026 року адвокат Мельник С.Г. яка діє в інтересах відповідача Релігійної організації «Релігійна громада Церква Христова в м.Чернівці» сформувала в системі «Електронний Суд» клопотання про долучення доказів витрат на професійну правничу допомогу та стягнення витрат на професійну правничу допомогу понесених в апеляційному суді в сумі 9000 грн.

На підтвердження понесених судових витрат до клопотання надано:

- ордер серії СЕ №1146809 від 11 липня 2026 року виданого на підставі Договору про надання правової допомоги №б/н;

- договір доручення на представництво інтересів та надання правової допомоги від 13 липня 2026 року;

- довідку - акт приймання передачі виконаних робіт до договору про надання правничої допомоги від 29 липня 2026 року;

- квитанцію до прибуткового касового ордеру від 29 липня 2026 року про сплату адвокату Мельник С.Г. 9000 грн.

Згідно Договору доручення на представництво інтересів та надання правової допомоги від 13 липня 2026 року, між адвокатом Мельник С.Г. та Релігійної організації «Релігійна громада Церква Христова в м.Чернівці» укладено договір про надання правової допомоги (том 2 а.с.143-145).

Відповідно до Довідки-акту приймання передачі виконаних робіт до договору про надання правничої допомоги від 29 липня 2026 року, сторони домовилися, що адвокат на умовах договору про надання правничої допомоги надав наступні послуги:

- усне консультування щодо можливостей, механізмів і процедур надання правової допомоги довірителю, тривалістю 1 година, вартість – 1000 грн;

- ознайомлення з документами наданими довірителем, пошук судової практики, щодо вирішення його юридичного питання, тривалістю 2 години, вартість – 2000 грн.;

- підготовка та складання відзиву на апеляційну скаргу довірителя, заяви та клопотання, запити з метою отримання доказів та надсилання всіх документів до Чернівецького апеляційного суду, тривалістю 4 години, вартість – 4000 грн.;

- представництво інтересів довірителя в судових засіданнях, тривалістю 1 година, вартість 2000 грн. (том 2 а.с.146).

Отож, згідно вказаних документів, загальна вартість наданої правничої допомоги складає 9000 гривень, зауважень з приводу кількості та якості немає.

При визначенні суми відшкодування витрат суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим (п. 268).

Вказаний правовий висновок викладено у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

У додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі №206/6537/19 зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 зроблено висновок, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд, за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 (провадження № 14-50цс24) виснувала, що у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.

Колегія суддів наголошує, що подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їхньої дійсності й потрібності) та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи.

Стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (див. постанову Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17).

Колегія суддів, проаналізувавши обсяг наданих адвокатом послуг, виходячи із засад цивільного законодавства щодо розумності та справедливості, їх обґрунтованості, характеру та обсягу наданих адвокатом послуг і їх необхідності, попередньої обізнаності представника з матеріалами справи вважає, що наявні підстави для часткового задоволення заяви, виходячи з наступного.

Як вбачається із довідки-акту приймання-передачі виконаних робіт від 29 липня 2026 року, до складу наданої правничої допомоги включено усне консультування щодо надання правової допомоги, ознайомлення з документами апеляційної скарги з додатками, аналіз судової практики, підготовку відзиву на апеляційну скаргу, участь в судовому засіданні.

Разом з тим колегія суддів враховує, що усне консультування, ознайомлення з апеляційною скаргою та доданими до неї документами, аналіз судової практики – за своїм змістом є складовими підготовки відзиву на апеляційну скаргу. Тому зазначення в акті приймання-передачі правової допомоги цих дій поряд із підготовкою відзиву як окремих складових наданої правничої допомоги не свідчить про надання чотирьох самостійних за своїм змістом і результатом видів правничої допомоги.

Такий підхід узгоджується з правовою позицією, викладеною у додатковій постанові Верховного Суду від 23 січня 2025 року у справі № 369/849/18 (провадження № 61-1167св23), в якій зазначено наступне: «Заявлені витрати в частині ознайомлення з ухвалою Верховного Суду про відкриття провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, формування позиції, вивчення та аналіз судової практики і законодавства, необхідного для підготовки відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2, підготовка та подання через підсистему "Електронний суд" до Верховного Суду заяви про ознайомлення з матеріалами справи в електронному вигляді не відповідають критерію неминучості витрат сторони у судовій справі, оскільки сам по собі аналіз ухвали про відкриття касаційного провадження, формування позиції, вивчення та аналіз судової практики і підготовка та подання відзиву на касаційну скаргу в електронному вигляді не належать до представництва та захисту прав клієнта у суді та охоплюються (є складовою) підготовкою та поданням відзиву на касаційну скаргу, що заявлені як окремі послуги, тому не можуть вважатися фактично понесеними як окремий вид робіт, виконаних адвокатом».

Також колегія суддів враховує, що адвокат Мельник С.Г. представляла інтереси відповідача під час розгляду цієї ж справи у суді першої інстанції, а тому була обізнана з фактичними обставинами справи, доказами та правовими позиціями сторін. Правова позиція відповідача була сформована ще до апеляційного перегляду справи, а підготовка відзиву не потребувала повторного опрацювання всього обсягу матеріалів справи як нових для представника. Ця обставина зменшує обсяг роботи, об`єктивно необхідної для підготовки до апеляційного розгляду, та має бути врахована при визначенні суми витрат, яка підлягає покладенню на іншу сторону.

Водночас наведене не свідчить про відсутність необхідності у професійній правничій допомозі в апеляційній інстанції. Представник відповідача підготувала відзив на апеляційну скаргу, а також прийняла участь в одному судовому засіданні, а тому понесені витрати безпосередньо пов`язані з апеляційним розглядом справи та є необхідними.

Отож, з урахуванням конкретних обставин даної справи, характеру спірних правовідносин, обсягу виконаної представником відповідача роботи в суді апеляційної інстанції, а також критеріїв реальності, необхідності, обґрунтованості, розумності та співмірності витрат зі складністю справи і виконаними адвокатом роботами, колегія суддів доходить висновку, що заявлений до відшкодування розмір витрат у сумі 9000 гривень є завищеним у частині покладення його в повному обсязі на позивача та вважає за необхідне частково присудити стороні, на користь якої ухвалено судове рішення витрати на правову допомогу та покласти на позивача витрати у розмірі 4000 грн.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 17 квітня 2024 року у справі № 756/6927/20, від 04 квітня 2024 року у справі № 701/804/21, від 10 квітня 2024 року у справі № 530/259/21, від 10 квітня 2024 року у справі №367/6289/21, від 22 травня 2024 року у справі №205/5969/15-ц, у яких також вирішувалось питання щодо зменшення розміру витрат на правничу допомогу за відсутності заперечень іншої сторони.

Витрати понесені позивачем залишаються за ним та відшкодуванню не підлягають.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, і не може бути скасоване з підстав, викладених у апеляційній скарзі.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив це рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 05 червня 2026 року – залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Релігійної організації «Релігійна громада Церква Христова в м.Чернівці» понесені витрати на професійну правничу допомогу надані в суді апеляційної інстанції в розмірі 4 000 (чотири тисячі) гривень.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено судом 25 вересня 2026 року.

Головуючий: Н.К. Височанська

Судді: М.І. Кулянда

І.Н. Лисак