Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №202/19182/13-ц — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6473/26 Справа № 202/19182/13-ц Суддя у 1-й інстанції - Недобитюк Н.В. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року м. Дніпро

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м.Дніпрі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — адвоката Хільчевського Сергія Олександровича на ухвалу Індустріального районного суду м.Дніпра від 13 квітня 2026 року у складі судді Недобитюк Н.В. по справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність заступника начальника Житомирського відділу державної виконавчої служби у Житомирському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції Ковалевської Марії Вікторівни, стягувач: Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,–

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернувся зі скаргою на бездіяльність заступника начальника Житомирського ВДВС у Житомирському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції Ковалевської М.В. (а.с. 1-8), у якій просив визнати неправомірною бездіяльність в.о. начальника відділу ДВС щодо відмови у знятті арешту та зобов`язати зняти арешти з усього нерухомого майна.

Скарга мотивована тим, що на примусовому виконанні перебувало виконавче провадження №41817035 з виконання виконавчого листа №202/19182/13-ц, виданого Індустріальним районним судом м.Дніпропетровська про стягнення з боржника на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованості. 22.01.2019 року державним виконавцем було накладено арешт на все майно боржника. 14.03.2019 року виконавче провадження було завершене на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 ЗУ «Про виконавче провадження» (повернення документа стягувачу). Строк повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив 15.03.2022 року. 02.03.2026 року представник скаржника звернувся до відділу ДВС із заявою про зняття арешту з майна, однак отримав відмову. Скаржник вважає, що оскільки рішення суду не перебуває на виконанні, подальше збереження арешту є невиправданим втручанням у його право власності.

Ухвалою Індустріального районного суду м.Дніпра від 13 квітня 2026 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 , на бездіяльність виконуючого обов`язки начальника Житомирського ВДВС у Житомирському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції Ковалевської М.В. щодо незняття арешту з майна – відмовлено (а.с. 55-57).

Не погодившись з такою ухвалою, ОСОБА_1 через свого представника адвоката Хільчевського С.О. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, а також на порушення судом норм процесуального права та невірне застосування норм матеріального права, просить її скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити скаргу (а.с. 61-66).

Стягувач АТ КБ «ПриватБанк» скористалось своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду без змін (а.с. 81-84).

Інші учасники справи не скористались своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, ухвалу суду залишити без змін, з огляду на таке.

Відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що оскільки виконавче провадження №41817035 було не закінчено, а виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», обов`язку самостійно зняти арешт з майна боржника у посадової особи ДВС не виникло. Відтак, в.о. начальника відділу ДВС Ковалевська М.В., відмовляючи у знятті арешту, діяла у відповідності до вимог законодавства. Її дії не містять ознак неправомірної бездіяльності, а тому підстави для її зобов`язання вчинити певні дії (зняти арешт) відсутні.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала означеним вище вимогам відповідає, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що на виконанні у Житомирському ВДВС у Житомирському районі Житомирської області перебувало виконавче провадження №41817035 з примусового виконання виконавчого листа №202/19182/13-ц, виданого 06.12.2013 року Індустріальним районним судом м.Дніпропетровська про стягнення з боржників на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості в сумі 505 026,45 грн.

Постановою державного виконавця від 22.01.2019 року було накладено арешт на майно боржника ОСОБА_1

14.03.2019 року державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки здійснені виконавцем заходи щодо розшуку майна виявилися безрезультатними.

Листом від 11.03.2026 року відділ ДВС відмовив боржнику у задоволенні заяви про зняття арешту з майна, роз`яснивши, що згідно з ч. 5 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» арешт може бути знятий за рішенням суду.

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до частин другої, третьої статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував у своїх рішеннях, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», №18357/91, §40).

Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції.

Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.

ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун`єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року).

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.

Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Принцип обов`язковості судових рішень конкретизовано у статті 18 ЦПК України: судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку, на час видачі виконавчого листа були врегульовані Законом України від 21 квітня 1999 року №606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон №606-XIV), який втратив чинність 05 жовтня 2016 року, а на час накладення арешту на майно боржника, повернення виконавчого листа стягувачу вже діяв Закон України «Про виконавче провадження» №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII).

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) – сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до ст. 18 Закону виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. З метою захисту інтересів стягувача виконавець має право накладати арешт на майно боржника.

Арешт є початковою стадією виконавчого провадження щодо звернення стягнення на майно боржника. За змістом ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.

Наслідки завершення виконавчого провадження чітко визначені статтею 40 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до ч. 1 ст. 40 Закону, у разі закінчення виконавчого провадження (ст. 39 Закону) або повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення.

Згідно з ч. 2 ст. 40 Закону у разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, виконавець зазначає про зняття арешту з майна у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа.

Суд наголошує на необхідності розмежування правових наслідків закінчення виконавчого провадження та повернення виконавчого документа стягувачу. Законодавець чітко передбачив випадки, коли державний виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, а саме: 1) у разі закінчення виконавчого провадження; 2) у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу, який його видав.

Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією виконавця, яка вчиняється у випадку, коли внаслідок певних обставин неможливо виконати рішення. Однак таке повернення не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі та не є тотожним закінченню виконавчого провадження.

Вказана позиція повністю узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 14 травня 2025 року у справі №2/1522/11652/11 (провадження №14-137цс24). Велика Палата зазначила, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки. Закінчення виконавчого провадження (ст. 39 Закону) свідчить про об`єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку, і ці обставини не перестануть існувати в майбутньому.

Натомість, повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією виконавця, яка вчиняється у випадку, коли внаслідок існування певних обставин неможливо виконати рішення в певний момент. Таке повернення не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.

З огляду на це, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що законодавством не передбачено обов`язку державного виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону), оскільки стягувач має право повторно пред`явити документ до виконання.

Отже, за загальним правилом, повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника, оскільки така обставина не належить до винятків, передбачених частиною третьою статті 37 Закону №1404-VIII.

Подібні висновки сформульовані в постановах Верховного Суду від 17 січня 2018 року в справі №910/8019/15, від 06 березня 2019 року в справі №263/1468/17, від 04 березня 2020 року в справі №127/2-1421/09, від 16 березня 2020 року в справі №137/1649/17, від 29 березня 2023 року в справі №202/1182/22.

Судом першої інстанції встановлено, що станом на момент розгляду скарги рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська залишається невиконаним. Інформація про сплату боржником ОСОБА_1 заборгованості в розмірі 505 026,45 грн на користь стягувача, а також про сплату виконавчого збору та витрат виконавчого провадження – відсутня.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував у своїх рішеннях, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», №18357/91, §40).

Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції.

Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.

ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун`єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року).

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.

Враховуючи вищевказане вище, колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника щодо порушення його прав, як власника на мирне володіння майном оскільки у даному випадку такий захід втручання є виправданим враховуючи принцип обов`язковості виконання судового рішення.

Посилання апелянта на постанови Верховного суду в яких було зроблено висновки щодо невиправданості втручання на мирне володіння майном колегія суддів не бере до уваги оскільки обставини встановлені у даних справах є відмінними від обставин встановлених у даній справі, в тому числі з урахуванням того, що скаржником не спростовано належними та допустимими доказами наявність у стягувача права повторно звернутись до відділу ДВС з виконавчим листом, який є предметом розгляду, а також того, що процесуальні строки на таку подачу стягувачем пропущено та стягувачу відмовлено у їх поновлені.

Доводи апеляційної скарги щодо пропуску строку стягувачем на пред`явлення виконавчого листа до виконання колегія суддів відхиляє оскільки у відповідності до положень ст. ст. 447 та 451 ЦПК України предметом розгляду у даній справі є бездіяльність в.о. начальника відділу ДВС щодо відмови у знятті арешту до повноважень якого не входить встановлення факту пропуску строку стягувачем виконавчого листа до виконання, які можуть бути встановлені виключно судом та які регулюються іншими процесуальними нормами, а тому підлягають оцінці в іншому провадженні.

Отже колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що в.о. начальника відділу ДВС Ковалевська М.В., відмовляючи у знятті арешту, діяла у відповідності до вимог законодавства. Її дії не містять ознак неправомірної бездіяльності, а тому підстави для її зобов`язання вчинити певні дії (зняти арешт) відсутні.

Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення скарги, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення – не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375, 382-383 ЦПК України, колегія суддів, –

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — адвоката Хільчевського Сергія Олександровича — залишити без задоволення.

Ухвалу Індустріального районного суду м.Дніпра від 13 квітня 2026 року — залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені «15» вересня 2026 року.

Повний текст постанови складено «24» вересня 2026 року.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

М.О. Макаров