Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №199/1540/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/893/26 Справа № 199/1540/25 Суддя у 1-й інстанції - Богун О. О. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К РА Ї Н И

23 вересня 2026 року Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого - судді Ткаченко І.Ю.,

суддів: Свистунової О.В., Пищиди М.М.,

за участю секретаря: Усенко Я.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на заочне рішення Амур - Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2025 року,-

В С Т А Н О В И В:

05 лютого 2025 року позивачі звернулись до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. В обґрунтування позовних вимог посилаються на те, позивачі набули права власності та є співвласниками будинку АДРЕСА_1 . Відповідачі по справі доводяться позивачам колишньою невісткою та онуками. На даний момент шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 розірваний, та з того часу відповідачі не проживають у будинку, зібрали речі та виїхали в інше місто, проте не змінили місце реєстрації. З відповідачами власники житла не підтримують зв`язок, їх речі в будинку відсутні. Комунальні послуги сплачують самостійно, ніякої допомоги від відповідачів не отримують (а.с.3-5).

Заочним рішенням Амур - Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - відмовлено (а.с.71-74).

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі (а.с.78-86).

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, будинку АДРЕСА_1 належать ОСОБА_1 57/100, ОСОБА_2 43/100.

Відповідно до довідки № 351 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 27.01.2025р., на 57/100 частинах домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 (уповноважений власник 57/100, зареєстровано 20.01.1978), ОСОБА_8 (дружина, зареєстровано 24.11.1978), ОСОБА_6 (син, зареєстровано 19.09.2024), ОСОБА_4 (онука, зареєстровано 11.08.2000), ОСОБА_9 (зареєстровано 29.09.2000).

Відповідно до Акту про проживання № 19 від 28.01.2025 року зазначено, що ОСОБА_7 з 29.11.2021 року до 27.01.2025 року за адресою: АДРЕСА_1 не проживає.

Відповідно до Акту про проживання № 19 від 28.01.2025 року зазначено, що ОСОБА_4 з 29.11.2021 року до 27.01.2025 року за адресою: АДРЕСА_1 не проживає.

Відповідно до Акту про проживання № 19 від 28.01.2025 року зазначено, що ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_1 не проживає.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд 1 інстанції виходив, з того, що позивачем не доведено факту відсутності відповідачів у спірному приміщенні протягом встановленого законодавством строку без поважних причин.

З такими висновками суду колегія суддів не може погодитись з огляду на наступне.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов`язаний з`ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов`язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте, суд першої інстанції не з`ясував у повній мірі всі обставини, які мають значення для справи, та не виконав усі вимоги цивільного судочинства, у зв`язку із чим оскаржуване рішення суду не можна повністю визнати законним і обґрунтованим.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 1 Протоколу першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом та загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною першою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Кожному гарантується недоторканність житла (стаття 30 Конституції України).

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право володіння, право користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Згідно із ч. 3 ст. 397 ЦК України фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Відповідно до ст. 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

У статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно із ст. 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок і частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Відповідно до пп.5 пункту 35 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування) затвердженого постановою КМУ від 07.02.2022 року № 265 для реєстрації місця проживання (перебування) особа або її законний представник (представник), уповноважена особа житла або уповноважена особа спеціалізованої соціальної установи, закладу для бездомних осіб, іншого надавача соціальних послуг з проживанням подає: документи, що підтверджують: право на проживання (перебування) в житлі, зокрема свідоцтво про право власності, ордер, договір оренди (найму, піднайму), договір найму житла у гуртожитку (для студентів), рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші підтверджуючі документи. У разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється за згодою власника (співвласників) житла, наймача та членів його сім`ї, уповноваженої особи житла (зазначені документи та згода не вимагаються під час реєстрації місця проживання (перебування) малолітніх та неповнолітніх дітей за адресою задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або законних представників (представників), або одного з них;

право на перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, іншого надавача соціальних послуг з проживанням (довідка про прийняття на обслуговування в спеціалізованій соціальній установі, іншого надавача соціальних послуг з проживанням за формою згідно з додатком 4, копія посвідчення про взяття на облік бездомної особи, форма якого затверджується Мінсоцполітики (для осіб, які перебувають на обліку у таких установах або закладах);

У пункті 2 статті 8 Конвенції чітко визначено підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року в справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява № 19009/04, пункт 50)).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16, від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17).

Під час розгляду справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)).

За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі№ 905/1926/16 (провадження № 12-186гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є власниками будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

Відповідно до довідки № 351 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 27.01.2025 року, зареєстрованими на 57/100 частинах домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 входять: ОСОБА_1 (уповноважений власник 57/100, зареєстровано 20.01.1978), ОСОБА_8 (дружина, зареєстровано 24.11.1978), ОСОБА_6 (син, зареєстровано 19.09.2024), ОСОБА_4 (онука, зареєстровано 11.08.2000), ОСОБА_9 (зареєстровано 29.09.2000).

Відповідно до Акту про проживання № 19 від 28.01.2025 року зазначено, що ОСОБА_7 з 29.11.2021 року до 27.01.2025 року за адресою: АДРЕСА_1 не проживає.

Відповідно до Акту про проживання № 19 від 28.01.2025 року зазначено, що ОСОБА_4 з 29.11.2021 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 не проживає.

Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції від відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 засобами поштового зв`язку надійшли заяви про визнання позову, в яких останні зазначають, що у житловому приміщення за адресою: АДРЕСА_1 не проживають, повертатися до України та проживати у вказаному приміщенні не планують. Крім того, зазначили, що їх вибуття із вказаного приміщення не пов`язано з поважними чи непереборними причинами, а є їх волевиявленням.

Враховуючи, що апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані, але не проживають в житловому приміщенні будинку АДРЕСА_1 понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом та відсутності поважності причин у спірному приміщенні понад встановлений законом строк, вони втратили право користування, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

В частині визнання неповнолітнього ОСОБА_5 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням позовні вимоги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Як вбачається з довідки № 351 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 27.01.2025 року та довідки №015698 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 23.07.2026 року, неповнолітній ОСОБА_5 не зареєстрований в житловому приміщенні будинку АДРЕСА_1 .

Враховуючи викладене, в частині визнання неповлітнього відповідача ОСОБА_5 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням, позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки є необґрунтованими та недоведеними.

Керуючись ст. 367, 369, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,-

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Заочне рішення Амур - Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2025 року - скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ), такими, що втратили право на користування житловим приміщенням у будинку АДРЕСА_1 .

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.

Повний текст постанови складено 24 вересня 2026 року.

Судді: