Рішення від 22 вересня 2026 р. у справі №910/4644/26 — Господарський суд Черкаської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

18005, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 307, тел. канцелярії (0472) 31-21-49, inbox@ck.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 року Справа № 910/4644/26

Господарський суд Черкаської області у складі головуючого судді - Васяновича А.В., розглянувши у письмовому провадженні справу

за позовом фізичної особи - підприємця Терещенко Дар`ї Володимирівни,

м. Світловодськ, Олександрійський район,

Кіровоградська область

до фізичної особи - підприємця Смірнова Володимира

Володимировича, смт. Верхнячка, Уманський район,

Черкаська область

про стягнення 26 825 грн. 85 коп.,

без повідомлення (виклику) учасників справи

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду міста Києва звернулася з позовом фізична особа - підприємець Терещенко Дар`я Володимирівна до фізичної особи - підприємця Смірнова Володимира Володимировича про стягнення 26 825 грн. 85 коп., з яких: 26 727 грн. 00 коп. безпідставно набуті грошові кошти, 98 грн. 85 коп. інфляційні втрати та 3 % річних.

Разом із позовною заявою позивач також подав заяву про забезпечення позову, у якій просив суд вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти в сумі 26 825 грн. 85 коп. на рахунки відповідача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23 квітня 2026 року позовну заяву передано за територіальною юрисдикцією (підсудністю) до Господарського суду Черкаської області.

Відповідно до ст.ст. 6, 32 ГПК України матеріали справи 11 травня 2026 року передано на розгляд судді Васяновичу А.В.

Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 12 травня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Також судом було встановлено сторонам строки для подання заяв по суті справи.

Іншою ухвалою суду від 12 травня 2026 року заяву фізичної особи - підприємця Терещенко Дар`ї Володимирівни про забезпечення позову від 22 квітня 2026 року залишено без задоволення.

Ухвалу суду про відкриття провадження у справі від 12 травня 2026 року було направлено відповідачу за адресою вказаною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: вул. Південна, 10, смт. Верхнячка, Христинівського району, Черкаської області.

Однак вищевказана ухвала повернулася до суду 09 червня 2026 року, у зв`язку з відсутністю адресата за вказаною адресою.

Відповідно до ч. 3 ст. 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Пунктом 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України встановлено, що днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Таким чином вважається, що відповідач отримав ухвалу суду про відкриття провадження у справі в день проставлення у поштовому повідомленні відповідної відмітки (05 червня 2026 року).

У визначені законом строки клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін до суду не надходило.

Відповідач відзиву на позов суду не надав.

Згідно ч. 9 ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач вказував, що 05 березня 2026 року між позивачем, ТОВ «Юніверсал Консалт Плюс» та відповідачем було підготовлено проект договору на виконання будівельних робіт об`єкта за адресою: м. Київ, вул. Джонна Маккейна, буд. 39.

За твердженням позивача сторони погоджували предмет робіт, їх вартість, строки виконання та порядок розрахунків.

Водночас зазначений договір між сторонами укладений не був.

Попри відсутність укладеного договору, між сторонами відбувалися переговори щодо виконання робіт.

Позивач також вказує, що в межах досягнутих домовленостей відповідач отримав від позивача грошові кошти (аванс) для оплати матеріалів та фінансування робіт, а саме 15 950 грн. 00 коп. готівкою та 10 788 грн. 00 коп. шляхом перерахування на банківську картку. Факт отримання коштів підтверджується розпискою, складеною відповідачем.

Позивач стверджує, що оскільки договору між сторонами укладено не було і роботи відповідачем не виконувалися, то грошові кошти були набуті та зберігаються відповідачем без достатньої правової підстави, у зв`язку з чим підлягають поверненню позивачу.

Розглянувши матеріали справи та дослідивши докази, суд вважає, що позовні вимоги слід задовольнити повністю виходячи з наступного:

Матеріали справи містять копію проєкту договору на виконання будівельних робіт від 05 березня 2026 року, умови якого за твердженнями позивача погоджувався між сторонами та ТОВ «Юніверсал Консалт Плюс».

Також з матеріалів справи (скріншотів повідомлень у додатках Viber та Telegram) вбачається, що між позивачем та відповідачем відбувались переговори щодо виконання підрядних робіт, узгодження їх обсягу, вартості, строків та порядку оплати.

Зокрема, з наданої суду переписки у месенджері Telegram вбачається, що позивач та відповідач обговорювали обсяг, вартість та порядок виконання робіт щодо ремонту сходів.

Відповідач надсилав позивачу реквізити для оплати вартості підрядних робіт (рахунок IBAN на ім`я ФОП Смірнова Володимира Володимировича, а також ІПН/ЄДРПОУ, який належить відповідачу у справі – 3414912370), підтверджував отримання грошових коштів від позивача, як готівкою, так і на банківську картку.

Надана позивачем переписка також містить твердження відповідача про його зобов`язання повернути кошти у зв`язку із невиконанням ним підрядних робіт.

Також сторони обговорювали підписання відповідного договору та внесення доповнень до нього. Крім того, відповідач визнавав отримання претензії від позивача.

Судом враховано, що процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина 3 статті 96 ГПК України), який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини 2 статті 73 ГПК України).

Отже, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 15.07.2022 у справі № 914/1003/21).

Поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа. Електронний документ документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа, в тому числі електронний підпис. Натомість електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом відповідно до статті 86 ГПК України за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами.

При цьому, суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням, і така позиція суду в окремо взятій справі не може розцінюватися як загальний висновок про застосування норм права, наведених у статті 96 ГПК України, у подібних правовідносинах.

Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21.

Якщо з урахуванням конкретних обставин справи суд дійде висновку про те, що відповідне листування дає змогу встановити його учасників та може підтверджувати ті чи інші доводи сторін, наприклад, щодо наявності між ними відповідних відносин, ведення певних перемовин тощо, суд може прийняти таке листування як доказ і в такому разі надати йому оцінку сукупно з іншими доказами у справі.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК України, втрачає сенс.

Суд зауважує, що відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позов та жодним чином не спростував доводи, які наведені позивачем, зокрема в частині отримання від позивача грошових коштів у відповідному розмірі.

Водночас, з розписки, складеної від імені Смірнова Володимира Володимировича (паспорт НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ), вбачається, що відповідач підтвердив отримання 06 березня 2026 року від ФОП Терещенко Дар`ї Володимирівни грошових коштів в сумі 20 788 грн. 00 коп., а саме 10 000 грн. 00 коп. готівкою та 10 788 грн. 00 коп., а також підтвердив отримання від позивача 07 березня 2026 року 5 950 грн. 00 коп.

Судом враховано, що розписка про отримання грошових коштів - це письмовий документ, який підтверджує факт передачі грошей, складений у довільній формі, але з обов`язковим зазначенням ПІБ, паспортних даних (серія, номер, РНОКПП, адреса), суми (цифрами та прописом), дати складання та власноручним підписом надавача та отримувача грошових коштів.

Надана суду копія розписки містить обов`язкові ідентифікуючі ознаки особи, яка її склала – відповідача у справі, тому суд визнає її належним доказом отримання відповідачем грошових коштів в сумі 26 738 грн. 00 коп. (10 000 грн. 00 коп. + 10 788 грн. 00 коп. + 5 950 грн. 00 коп.).

Листом-претензією від 03 квітня 2026 року позивач вимагав від відповідача сплатити на користь позивача пеню в сумі 12 632 грн. 40 коп. за невиконання підрядних робіт, а також вимагав негайно розпочати виконання робіт у максимально стислі строки з дотриманням умов договору.

Частиною 1 статті 11 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Згідно із ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Частиною 1 статті 639 ЦК України передбачено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Відповідно до частини 1 статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі ст. 837 ЦК України визначено, що за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. Для виконання окремих видів робіт, встановлених законом, підрядник (субпідрядник) зобов`язаний одержати спеціальний дозвіл. До окремих видів договорів підряду, встановлених параграфами 2-4 цієї глави, положення цього параграфа застосовуються, якщо інше не встановлено положеннями цього Кодексу про ці види договорів.

Відповідно до ч. 2-4 ст. 849 ЦК України якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків. Якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги - відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення роботи іншій особі за рахунок підрядника. Замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору.

Водночас, доказів укладення між позивачем та відповідачем відповідного письмового договору матеріали справи не містять.

Як вже зазначалося вище, договір на виконання будівельних робіт від 05 березня 2026 року не підписано ні замовниками, ні підрядником.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

За змістом ч. 1 ст. 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави, зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 ЦК України. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним. Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення ст. 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанова Верховного Суду від 06.02.2020 у справі № 910/13271/18, від 23.01.2020 у справі № 910/3395/19, від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 01.04.2019 у справі № 904/2444/18).

Верховний Суд у постанові від 12.12.2019 у справі № 904/5330/18 також зазначив, що встановлення відсутності господарських зобов`язань, які б виникали з правочинів чи інших передбачених законом актів, як на час перерахування коштів, так і на час розгляду справи, свідчить про безпідставність утримання таких коштів та можливість використання правового механізму, установленого статтею 1212 Цивільного кодексу України.

До подій, за результатами яких можуть виникнути зобов`язання передбачені статтею 1212 ЦК України, відноситься, зокрема, перерахування грошових коштів іншій особі, з якою платник не знаходиться в договірних зобов`язаннях. Аналогічна правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 924/1338/19.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів є, зокрема, визнання правочину недійсним, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Системний аналіз ст. 16 ЦК України, ст. 5 ГПК України дає підстави для висновку, що вимога про застосування судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права та інтересу, який не суперечить закону, має бути викладена у позовній заяві, а саме має бути відображена (конкретно сформульована) у змісті позовних вимог, саме це є первинною підставою для застосування судом матеріально-процесуального інструментарію закону. Інакше суд позбавляється процесуальної можливості застосувати його та визначити ефективний спосіб захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права та інтересу, який не суперечить закону.

В кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 25.01.2022 у справі № 143/591/20.

При цьому, суд враховує принцип jura novit curia («суд знає закони»). Так, відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, застосування судом цього принципу полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

Матеріали справи не містять доказів існування між сторонами договірних відносин (укладення будь-якого правочину), на виконання яких могли бути перераховані грошові кошти в сумі 26 738 грн. 00 коп.

Враховуючи вищевикладене суд дійшов висновку, що підстав для перерахування позивачем відповідачу спірної суми коштів не було (між сторонами не існувало договірних відносин), а відтак перерахування відповідачу 26 738 грн. 00 коп. є безпідставним.

У тому разі, якщо договір між сторонами не був укладений, тобто правова підстава передачі коштів у момент їх передачі відсутня, до правовідносин застосовується стаття 1212 ЦК України. Аналогічна правова позиція повною мірою відповідає позиції, викладеній у постанові КЦС ВС від 20 березня 2019 року у справі № 607/5422/16-ц.

Відповідач не спростував доводи позивача, доказів наявності підстав для набуття грошових коштів у сумі 26 738 грн. 00 коп. суду не надав.

Відтак, посилання позивача на положення статті 1212 ЦК України у спірних правовідносинах є обґрунтованим, оскільки вказаною нормою закону регулюється право на повернення майна виключно від особи, яка його утримує (майно) без достатніх правових підстав.

Водночас, суд враховує, що позивач заявив вимогу про стягнення 26 727 грн. 00 коп. безпідставно збережених коштів, а не 26 738 грн. 00 коп.

Згідно з ч. 2 ст. 237 ГПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Позивач самостійно визначив зміст своїх позовних вимог.

За таких обставин, позовні вимоги в частині стягнення коштів, які утримуються відповідачем без достатньої правової підстави підлягають задоволенню в розмірі заявленому позивачем.

Позивач також заявив вимогу про стягнення 3% річних та інфляційних витрат в загальному розмірі 98 грн. 85 коп. за 45 днів прострочення.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачені вказаними нормами законодавства наслідки прострочення виконання боржником грошового зобов`язання у вигляді відшкодування інфляційних втрат та 3% річних, що нараховуються на суму основного боргу, не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті та отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

У разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються проценти річних від простроченої суми відповідно до ч.2 ст.625 ЦК.

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №910/10156/17.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 07 лютого 2024 року у справі №910/3831/22, зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Виконати таке зобов`язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала. Із цього моменту виникає передбачений частиною 2 статті 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми.

Отже, передбачений частиною другою статті 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного збереження відповідачем грошових коштів позивача.

З огляду на викладене, оскільки відповідач порушив позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі ст. 1212 ЦК України, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Здійснивши перерахунок 3% річних та інфляційних втрат за допомогою калькулятора підрахунку заборгованості та штрафних санкцій «LIGA 360» з урахуванням заявлених позивачем вимог, судом встановлено, що розмір річних за період 07 березня 2026 року по 20 квітня 2026 року (45 днів) становить 98 грн. 85 коп., а розмір інфляційних витрат за цей період - 834 грн. 90 коп.

Водночас, зі змісту позову вбачається, що інфляційні втрати в розмірі 834 грн. 90 коп. не є предметом розгляду по даній справі.

Враховуючи викладене заявлені вимоги позивача підлягають задоволенню повністю.

Судові витрати підлягають розподілу між сторонами відповідно до вимог ст. 129 ГПК України, та з урахуванням застосування коефіцієнта 0,8 для сплати судового збору під час звернення до суду з позовом через систему «Електронний суд».

Позивач також просив суд стягнути з відповідача 8 000 грн. 00 коп. витрат на правничу допомогу.

Судом враховано, що положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до ст. 16 ГПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, установлених законом.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 1 Закону України від 5 грудня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) визначено, що договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076-VІ представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до ст. 123 ГПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Положеннями ч. 2 ст. 126 ГПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, підлягають доказуванню та можуть підтверджуватися сукупністю таких документів: договором про надання правничої допомоги та відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував на тому, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 Цивільного кодексу України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2020 року у справі № 910/13071/19, додаткова постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 листопада 2023 року у справі № 914/2355/21).

За змістом п. 1 ч. 2 ст. 126, ч. 8 ст. 129 ГПК України подання доказів оплати гонорару адвоката не є обов`язковою умовою для розподілу витрат на професійну правничу допомогу і сам факт нездійснення оплати на момент подання заяви про розподіл судових витрат не перешкоджає їх розподілу, про що неодноразово зазначав Верховний Суд, зокрема mutatis mutandis у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, додатковій постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 листопада 2023 року у справі № 914/2355/21.

За загальним правилом розподілу судових витрат (окрім судового збору) відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За ч. 5 ст. 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 ГПК України, визначені положеннями частин шостої, сьомої, дев`ятої статті 129 цього Кодексу, зокрема, з урахуванням співвідношення суми судових витрат, заявленої до відшкодування, з їх розміром, заявленим у попередньому (орієнтовному) розрахунку, та випадків зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо.

За змістом цих норм на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку /дії /бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Окрім зазначених правил розподілу судових витрат процесуальний закон у ст. 126 ГПК України визначає додаткові критерії для оцінки співмірності розміру витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, та можливість їх зменшення за клопотанням іншої сторони, на яку покладається обов`язок доведення неспівмірності цих витрат.

Відповідно до вимог частини ч. 4 ст. 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог ч. 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 ГПК України).

Стосовно застосування критеріїв співмірності згідно з частиною четвертою статті 126 ГПК України Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що за відсутності клопотання сторони про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, відсутні підстави для самостійного вирішення судом питання про зменшення цих витрат (додаткові постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19, від 15 червня 2022 року у справі № 910/12876/19).

Також Велика Палата Верховного Cуду зазначала, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності обґрунтованих заперечень сторони проти розподілу витрат на професійну правничу допомогу адвоката, зокрема через їх неспівмірність відповідно до частин четвертої - шостої статті 126 ГПК України статті, та/або за власним розсудом, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу.

Зокрема, суд може змінити розмір заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу згідно з приписами частин четвертої - шостої статті 126 ГПК України як шляхом зменшення загальної суми таких витрат, зокрема у разі їх неспівмірності зі складністю справи, ціною позову чи значенням справи для сторони, так і шляхом відмови у відшкодуванні чи зменшення розміру витрат на оплату окремих послуг адвоката, зокрема у разі їх невідповідності критеріям реальності та розумності або через неспівмірність суми оплати із часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) / обсягом наданих адвокатом послуг (коли одна послуга охоплюється і дублюється іншою послугою адвоката, внесеною до розрахунку) тощо.

За принципом змагальності саме на іншу сторону покладено обов`язок надати обґрунтування щодо наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок довести їх неспівмірність. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами. Саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони (додаткові постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19).

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з урахуванням конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України", від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в додаткових постановах від 20 травня 2019 року у справі № 916/2102/17, від 25 червня 2019 року у справі № 909/371/18, у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 922/928/18, від 30 серпня 2019 року у справі № 911/739/15 та від 01 серпня 2019 року у справі № 915/237/18).

До того ж у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, приписами статей 123-130 ГПК України, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час тощо.

Частинами 1 та 2 статті 30 Закону №5076-VI встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі: фіксованого розміру, погодинної оплати.

Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

Верховний Суд неодноразово вказував, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу.

У такому випадку суд, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правничу допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правничу допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи (аналогічна правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, у постановах Верховного Суду від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19).

З матеріалів справи вбачається, позовна заява про стягнення з відповідача безпідставно набутих коштів була подана адвокатом Хашко Оленою Миколаївною в інтересах позивача - ФОП Терещенко Дар`ї Володимирівни до Господарського суду міста Києва.

На підтвердження повноважень представляти інтереси позивача адвокатом було надано ордер від 22 квітня 2026 року на надання правничої (правової) допомоги ФОП Терещенко Дар`ї Володимирівні адвокатом Хашко Оленою Миколаївною на підставі договору про надання правової допомоги № 01/08/2025 від 01 серпня 2025 року.

Водночас, договору про надання правової допомоги № 01/08/2025 від 01 серпня 2025 року матеріали справи не містять.

Як зазначалось вище, ухвалою Господарського суду міста Києва від 23 квітня 2026 року позовну заяву передано за територіальною юрисдикцією (підсудністю) до Господарського суду Черкаської області.

29 квітня 2026 року адвокатом Хашко Оленою Миколаївною було подано до Господарського суду міста Києва заяву про припинення повноважень представника, в якій було вказано, що з 29 квітня 2026 року вона не представляє інтереси ФОП Терещенко Дар`ї Володимирівни в цій справі.

Після надходження справи № 910/4644/26 до Господарського суду Черкаської області та відкриття провадження у справі (ухвала суду від 12 травня 2026 року) від адвоката Климчук Ангеліни Валеріївни до суду надійшла заява про вступ у справу як представника, в якій адвокат просила допустити її до участі у цій справі як представника позивача – ФОП Терещенко Дар`ї Володимирівни.

До цієї заяви було додано ордер від 14 травня 2026 року на надання правничої (правової) допомоги ФОП Терещенко Дар`ї Володимирівні адвокатом Климчук Ангеліною Валеріївною на підставі договору про надання правової допомоги № 05/05 від 05 серпня 2025 року.

15 червня 2026 року адвокат Климчук Ангеліна Валеріївна подала до суду заяву про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, в якій просила стягнути на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу, понесені останнім в процесі розгляду судової справи № 910/4644/26 у розмірі 8 000 грн. 00 коп.

В цій заяві адвокат посилається на договір № 01.04.2026-т про надання правничої (правової) допомоги від 01 квітня 2026 року та зазначає, що правова допомога надавалась позивачу на підставі саме цього договору.

Проте, до заяви було додано договір № 05/05/26-Т про надання професійної правничої (правової) допомоги від 05 травня 2026 року, що укладений між адвокатським об`єднанням «Legal advisers» в особі адвоката-партнера Климчук Ангеліни Валеріївни та Терещенко Дар`єю Володимирівною, а також додаток № 1 до договору № 05/05/26-Т про надання професійної правничої (правової) допомоги від 05 травня 2026 року.

Договору № 01.04.2026-т про надання правничої (правової) допомоги від 01 квітня 2026 року матеріали справи не містять.

Згідно з п. 1.1. договору № 05/05/26-Т про надання професійної правничої (правової) допомоги від 05 травня 2026 року предметом даного договору є надання адвокатом усіма законними методами та способами професійної правничої (правової) допомоги клієнту, у тому числі у якості представника, у всіх справах, які пов`язані чи можуть бути пов`язані із захистом та відновленням порушених, оспорюваних, невизнаних прав та законних інтересів, а клієнт зобов`язується сплатити адвокату гонорар (винагороду) за надану правничу допомогу та компенсувати фактичні витрати при її наданні в обсязі та на умовах, визначених даним договором та додатковими угодами до нього.

Розмір гонорару та порядок його сплати узгоджується сторонами у додатковій угоді, з урахуванням умов даного договору та об`єму професійної правничої (правової) допомоги. Розмір гонорару не залежить від досягнення чи недосягнення адвокатом позитивного результату, якого бажає клієнт, якщо інше не визначено у додатковій угоді до даного договору. (п. 4.2. договору № 05/05/26-Т про надання професійної правничої (правової) допомоги від 05 травня 2026 року)

Згідно з п. 1.1., 2. додатку № 1 до цього договору форма оплати послуг адвоката за цим додатком здійснюється на фіксованій основі за представництво інтересів клієнта у суді першої інстанції та надання правничої допомоги, пов`язаної з представництвом інтересів клієнта або третіх осіб за дорученням клієнта у суді першої інстанції, включаючи вивчення та аналіз матеріалів справи, формування правової позиції, підготовку процесуальних документів (заяв, клопотань, скарг, повідомлень, адвокатських запитів та інше), участь у судових засіданнях та інші дії необхідні для належного захисту клієнта. Вартість послуг: представництво інтересів у суді першої інстанції - 8 000 грн. 00 коп.

Суд зазначає, що після надходження справи № 910/4644/26 до Господарського суду Черкаської області адвокатом Климчук Ангеліною Валеріївною в інтересах позивача ФОП Терещенко Дар`ї Володимирівни не подавались процесуальні документи, крім заяви про вступ у справу як представника та заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Адвокат Климчук Ангеліна Валеріївна не приймала участі в судових засіданнях, оскільки розгляд справи здійснювався а порядку письмового провадження.

У пункті 5.44. постанови від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Суд враховує, що правова позиція позивача у цій справі після надходження справи № 910/4644/26 до Господарського суду Черкаської області не змінювалась і адвокат Климчук Ангеліна Валеріївна не вивчала додаткові джерела права, законодавство, що регулює спірні правовідносини у справі, не приймала участь у судових засіданнях.

Правова позиція позивача була сформована та всі докази були надані адвокатом Хашко Оленою Миколаївною в інтересах ФОП Терещенко Дар`ї Володимирівни під час звернення з позовом до Господарського суду міста Києва.

Отже, враховуючи викладене суд дійшов висновку, що наданими у матеріали справи доказами не підтверджується надання адвокатом Климчук Ангеліною Валеріївною правової допомоги позивачу у справі в Господарському суді Черкаської області в розмірі 8 000 грн. 00 коп.

Водночас, адвокат Хашко Олена Миколаївна із заявою про відшкодування витрат на правову допомогу до суду не зверталась.

Розмір витрат на правову допомогу не є обґрунтованим.

При цьому, суд не заперечує право адвоката та його довірителя на оцінку вартості та необхідності наданих послуг, але оцінює дані обставини з точки зору можливості покладення таких витрат на іншу сторону по справі (відповідача).

Як вже зазначалося вище, в ч. 5 ст.129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Враховуючи викладене, з урахуванням наданих доказів, суд вважає за необхідне в даному випадку витрати позивача на правову допомогу в сумі 8 000 грн. 00 коп. покласти на позивача.

На підставі викладеного, та керуючись ст. ст. 129, 237, 238, 240 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з фізичної особи - підприємця Смірнова Володимира Володимировича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь фізичної особи - підприємця Терещенко Дар`ї Володимирівни ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) безпідставно набуту суму грошових коштів в розмірі 26 727 грн. 00 коп., 3% річних в розмірі 98 грн 85 коп. та 2 662 грн. 40 коп. судового збору.

Видати відповідний наказ після набрання рішення суду законної сили.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строк визначені ст. 241 ГПК України.

Рішення суду може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду в порядку та строки передбачені розділом ІV ГПК України.

Суддя А.В.Васянович