Рішення від 23 серпня 2026 р. у справі №761/31410/25 — Подільський районний суд міста Києва

Справа № 761/31410/25

Категорія 38

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 серпня 2026 року

Подільський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді - Будзан Л.Д.,

за участі секретаря судового засідання - Топоровського М.О.,

представника позивача - Янчук А.А.,

представника відповідача - Канюк Я.Ю.,

розглянувши в приміщенні суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрдебт плюс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат,

ВСТАНОВИВ:

В липні 2025 року представник ТОВ «Укрдебт плюс» звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в якому просив в рахунок погашення боргу стягнути із відповідачів на користь позивача суму заборгованості в розмірі 910 567,62 грн.

В обґрунтування позовних вимог вказує на те, що 17 липня 2008 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №313/ІІ/74/2008-840, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит в сумі 136 995, 69 доларів США. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, укладено договір поруки з ОСОБА_2 , відповідно до п.1.2 якого позичальник та поручитель відповідають перед кредитором солідарно. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13.10.2011 у справі № 2-8778/11 стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в розмірі 1 378 943 грн. 59 коп. Вказане рішення суду набрало законної сили. Відповідно до договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 23.04.2020, укладеного між ПАТ КБ «Надра» та ТОВ «Укрдебт плюс» право вимоги за кредитним договором №313/ІІ/74/2008-840 від 17.07.2008 та за договором поруки перейшло до ТОВ «Укрдебт плюс». Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 30 травня 2025 року замінено стягувача у виконавчому листі в цивільній справі № 2-8778/11, який видано на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13.10.2011 на ТОВ «Укрдебт плюс». Зазначає, що рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13.10.2011 не виконано, тому вважає правомірним нарахування на суму заборгованості індексу інфляції, трьох відсотків річних та стягнення вказаних сум в порядку ст.625 ЦК України. Позивач розраховує відсоток річних та інфляційні втрати в межах періоду загального строку позовної давності, встановленого ст. 257 ЦК України, тобто з 12 березня 2017 року по 23 лютого 2022 року. Посилаючись на викладене, а також з огляду на неналежне виконання відповідачами рішення суду, позивач вимушений звернутись до суду із даним позовом, та просить стягнути зазначені суми заборгованості із відповідачів на користь позивача в примусовому порядку.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 29 липня 2025 року матеріали вказаної цивільної справи передано на розгляд до Подільського районного суду міста Києва за підсудністю.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.10.2025, головуючим суддею у справі визначено суддю Будзан Л.Д.

Ухвалою судді Подільського районного суду міста Києва від 27 жовтня 2025 року, у справі відкрито провадження та призначено підготовче судове засідання в порядку загального позовного провадження.

В листопаді 2025 року представник відповідача Кохана С.В. подав відзив на позовну заяву, в якому вказав, що позивач здійснює нарахування 3% річних та інфляційні втрати на суму боргу, що передбачена рішенням суду від 13.10.2011 року, проте не долучив суду жодних відомостей про примусове виконання вказаного рішення суду. Наголошує на тому, що з реєстру боржників та АСВП вбачається, що ні позивач, ні попередній кредитор не пред`являли вказане рішення до виконання. Зазначає про те, що позивач не пред`являв позову про стягнення задавненої вимоги, якою є заборгованість за кредитним договором №313/П/74/2008-840, що стягнена рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13.10.2011 у справі № 2 8778/11, яке не пред`являлось до виконання. Таким чином з цих підстав в позові слід відмовити в повному обсязі.

В листопаді 2025 року представник позивача подав відповідь на відзив, в якій вказав, що попередній кредитор отримав судовий захист, з відповідачів стягнуто заборгованість за договором, тому зобов`язання за кредитним договором не перетворилося у натуральне та позивач у даній справі має право нарахування та стягнення 3 % річних та інфляційних втрат після ухвалення рішення суду про стягнення заборгованості за договором. При цьому, питання щодо заміни сторони виконавчого провадження у справі, строки пред`явлення виконавчих листів не є предметом розгляду у даній справі та не має правового значення для вирішення даного позову про стягнення з відповідача інфляційних втрат і 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання. Наголошує, що зволікання відповідача з виконанням судового рішення, що набрало законної сили, призвело до девальвації (знецінення) грошових коштів, стягнутих з нього судовим рішенням, та інших втрат, а отже, позивач вправі вимагати від відповідача сплати трьох процентів річних.

Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 25 березня 2026 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до розгляду по суті.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити з викладених в позові підстав.

Представник відповідача Кохана С.В. в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив в їх задоволенні відмовити, посилаючись на підстави, які викладені у письмовому відзиві та поясненнях.

Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилася. Про розгляд справи повідомлялася належним чином. Про причини неявки суд не повідомила. З будь-якими клопотаннями до суду не зверталася. Відзив на позов не подавала.

З огляду на викладене, суд вважає за можливе розглянути справу за наведеної явки сторін.

Суд, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, та оцінивши подані докази, вважає, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити за наступних підстав.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч. 2 ст. 15 ЦК України).

Частиною 1 статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Однією з засад судочинства, регламентованих п. 3 ч. 1 ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Судом встановлено, що 17 липня 2008 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №313/ІІ/74/2008-840, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит в сумі 136 995, 69 доларів США строком до 12 липня 2028 року.

17 липня 2008 року для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, укладено договір поруки з ОСОБА_2 , відповідно до п.1.2 якого позичальник та поручитель відповідають перед кредитором солідарно.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13.10.2011 у справі № 2-8778/11 стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в розмірі 1 378 943 грн. 59 коп. Вказане рішення суду набрало законної сили.

23.04.2020 між ПАТ КБ «Надра» та ТОВ «Укрдебт плюс» укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, відповідно до якого до ТОВ «Укрдебт плюс» перейшло право вимоги за кредитним договором №313/ІІ/74/2008-840 від 17.07.2008 та за договором поруки.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 30 травня 2025 року замінено стягувача у виконавчому листі в цивільній справі № 2-8778/11, який видано на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13.10.2011 на ТОВ «Укрдебт плюс».

Позивач не надав суду жодних доказів на підтвердження пред`явлення виконавчих листів до виконання.

При цьому, як вбачається з відповіді Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області ЦМУ МЮ (м.Київ) від 15.08.2025 долученої представником відповідача, на виконанні у Голосіївському відділі перебувало виконавче провадження №39667618 з примусового виконання виконавчого листа Апеляційного суду м. Києва № 2-8778/11 від 27.05.2013 про стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ПАТ КБ "Надра" борг в розмірі 1 279 195,25 грн. За результатами проведених виконавчих дій 25.12.2015 державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі пункту 2 частини 1 статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (в ред. чинній на момент прийняття рішення). Повторно зазначений вище виконавчий документ на виконання до Голосіївського відділу не надходив.

В обґрунтування позовних вимог про стягнення із відповідачів на підставі ст. 625 ЦК України трьох відсотків річних та інфляційних втрат, які були заявлені позивачем в липні 2025 року, зазначено, що рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13.10.2011 у справі № 2-8778/11 боржниками не виконано, кредитна заборгованість не повернута, а відтак позивач, як законний правонаступник первісного стягувача, вправі вимагати стягнення із відповідачів вказаних сум з огляду на неналежне виконання ними грошових зобов`язань перед кредитором.

Заперечуючи проти позовних вимог, представник відповідача Кохана С.В. вказував на те, що позивач, як правонаступник первісного стягувача, з огляду на пропуск процесуальних строків втратив право на виконання вказаного рішення суду, оскільки виданий виконавчий лист щодо ОСОБА_2 повернуто стягувачу у 2015 році, повторно до виконавчої служби стягувач впродовж тривалого часу не звертався, а тому відсутні підстави для стягнення із відповідачів заявлених позивачем сум в порядку ст. 625 ЦК України.

Перевіряючи обґрунтованість та доведеність позовних вимог, а також заперечень на позов, суд приймає до уваги те, що відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Сторони укладають правочин з метою врегулювання певних правовідносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України, зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України, в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.

Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому, факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У Законі України "Про виконавче провадження" поняття "виконавче провадження" розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1 Закону).

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Наведене також узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції, заява №183571/91" (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду". Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

За статтею 11 Закону України "Про виконавче провадження" строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження, як завершальна стадія судового процесу, має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження").

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Отже, можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

Вказане відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, що висловлена у Постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25).

З матеріалів даного позову вбачається, що стадія виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13.10.2011 у справі № 2-8778/11 завершилася зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, позивач із заявою про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчих листів до виконання не звертався до суду, а тому реалізація зобов`язання неможлива через примусове виконання та відсутня правова підстава для стягнення похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України, та доводи сторони відповідача в цій частині є слушними.

Варто відмітити, також відповідно до ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 30 травня 2025 року замінено стягувача у виконавчому листі в цивільній справі № 2-8778/11, на ТОВ «Укрдебт плюс», та останнє набуло права ініціювати питання про видачу виконавчих листів та поновлення строку пред`явлення виконавчого документу до виконання, однак в судовому засіданні представник позивача повідомив про відсутність відомостей щодо отримання виконавчих листів, поновлення строків для пред`явлення їх до виконання, та відповідно пред`явлення їх до виконання.

Наведене в сукупності свідчить про те, що позивач, як правонаступник первісного стягувача, не був позбавлений можливості вжити належних процесуальних заходів для отримання виконавчих листів та пред`явлення їх до виконання, а реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежала виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).

Варто вказати також і на те, що надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на вимогу, яка не може бути примусового виконана суперечить принципу правової визначеності, який в свою чергу є складовими елементом принципу верховенства права.

Як зазначено Верховним Судом у постанові Великої Палати від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25): "з урахуванням власних висновків у цій справі Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 3 % річних за невиконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, правильно виходили з того, що у зв`язку зі спливом строку, наданого законом для пред`явлення виконавчого листа до виконання, відмовою суду у поновленні цього строку і у видачі дубліката виконавчого листа, немає і обов`язку відповідача у грошовому зобов`язанні, який би міг бути виконаний примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення можливого похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України".

Суд зазначає, що інші наведені позивачем доводи в обґрунтування своїх позовних вимог не спростовують наведених висновків суду.

Обґрунтовуючи дане судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що обґрунтування позовних вимог не знайшли свого об`єктивного підтвердження в ході розгляду справи, та стороною позивача не доведено обов`язку відповідачів у грошовому зобов`язанні, який би міг бути виконаний примусово, а відтак з урахуванням наведених висновків суду касаційної інстанції відсутні правові підстави для стягнення похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України, в зв`язку з чим суд вважає, що в задоволенні позовних вимог про стягнення із відповідачів на користь позивача трьох відсотків річних та індексу інфляції слід відмовити.

В порядку ст. 141 ЦПК України, а також з огляду на те, що в задоволенні позову слід відмовити, а відтак судові витрати слід залишити за позивачем по фактично понесеним.

На підставі викладеного, та керуючись статтями 3, 4, 10, 13, 76-82, 89, 133-142, 223, 259, 263-265, 268, 272, 273 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрдебт плюс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Учасники справи, а також особи, які не брати участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне найменування сторін по справі:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрдебт плюс», код ЄДРПОУ 43212924, місцезнаходження: просп. С. Бандери, буд. 28-А, м. Київ;

відповідач - ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ;

відповідач - ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 .

Рішення складено 24 серпня 2026 року.

Суддя Л.Д. Будзан