Вирок від 22 вересня 2026 р. у справі №466/7176/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 466/7176/25 Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_1

Провадження № 11-кп/811/505/26 Доповідач: ОСОБА_2

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 року у м. Львові Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді ОСОБА_2

суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

секретаря ОСОБА_5

розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги захисника обвинуваченої ОСОБА_6 – адвоката ОСОБА_7 та прокурора ОСОБА_8 на вирок Шевченківського районного суду м. Львова від 30 березня 2026 року щодо ОСОБА_6 ,

з участю: прокурора ОСОБА_8

обвинуваченої ОСОБА_6

захисника-адвоката ОСОБА_7

потерпілої ОСОБА_9

представника потерпілого - ОСОБА_10

встановила:

вироком Шевченківського районного суду м. Львова від 30 березня 2026 року ОСОБА_6 визнано винуватою у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК України та обрано покарання у виді позбавлення волі строком на 3 (три) роки без позбавлення права керування транспортними засобами.

На підставі ст.75 КК України звільнено ОСОБА_6 від відбування покарання з випробуванням, визначивши їй іспитовий строк тривалістю 2(два) роки з покладенням обов`язків, передбачених ч.1 ст. 76 КК України.

Цивільний позов ОСОБА_9 та ОСОБА_11 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_10 , задовольнено частково.

Ухвалено стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_9 400 000грн. у відшкодування моральної шкоди.

Також стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_11 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_10 , 60 000грн. у відшкодування моральної шкоди.

Вирішено питання щодо судових витрат у провадженні.

Вироком суду встановлено, що ОСОБА_6 08.06.2025 о 19:20 год, керуючи автомобілем марки «Mini Cooper», реєстраційний номер НОМЕР_1 , та рухаючись ним у лівій смузі по вул. Шевченка у м. Львові в напрямку до центру міста зі швидкістю 55 км/год., поблизу будинку № 132 грубо порушила вимоги Розділу 1 п.п. 1.7, 1.10 (в частині визначення термінів «небезпека для руху», «пішохідний перехід»); Розділу 2 п.п.2.3 б), д); Розділу 12 п.12.4; Розділу 18 п.18.1 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1306 від 10.10.2001, а саме : рухаючись із перевищенням максимально дозволеної швидкості на вказаній ділянці дороги, ОСОБА_6 проявила неуважність до дорожньої обстановки та її змін, при проїзді нерегульованого пішохідного переходу, позначеного дорожніми знаками 5.38.1-5.38.2 ПДР України та дорожньою розміткою 1.14.1 Дод.2 ПДР України, не переконалася що це буде безпечно та не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам дорожнього руху, при наближені до нерегульованого пішохідного переходу не зменшила швидкості автомобіля до повної зупинки, щоб переконатись, що на пішохідному переході немає пішоходів, в результаті чого здійснила наїзд на пішоходів ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які переходили проїзну частину дороги в межах нерегульованого пішохідного переходу зліва направо по напрямку руху автомобіля.

В результаті порушення Правил дорожнього руху водієм ОСОБА_6 відбулась дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якої малолітній ОСОБА_12 отримав середньої тяжкості тілесні ушкодження: струс головного мозку, «усаднені рани тулуба», перелом дистального метаепіфізу лівої великогомілкової кістки без зміщенням кісткових фрагментів, з якими госпіталізований у КНП «Перше територіальне медичне об`єднання м. Львова» ВП «Лікарня святого Миколая». ОСОБА_9 отримала тяжкі тілесні ушкодження: множинні переломи кісток склепіння та основи черепа, множинні переломи кісток лицевого скелета, субдуральний крововилив правої скроневої частки, травматичний субарахноїдальний крововилив, забій головного мозку, рани обличчя, перелом 4-го ребра праворуч, закритий перелом тіла правої ключиці, з якими її госпіталізовано до КНП «Перше територіальне медичне об`єднання м.Львова» ВП «Лікарня святого Пантелеймона».

Таким чином, ОСОБА_6 керуючи транспортним засобом, порушила правила безпеки дорожнього руху, що заподіяло тяжкі тілесні ушкодження потерпілій ОСОБА_9 , а також середньої тяжкості тілесні ушкодження малолітньому потерпілому ОСОБА_11 , вчинила злочин, передбачений за ч. 2 ст. 286 КК України.

Не погоджуючись з цим вироком, захисник обвинуваченої ОСОБА_6 – адвокат ОСОБА_7 та прокурор ОСОБА_8 подали апеляційні скарги.

Захисник ОСОБА_7 в апеляційній скарзі просить змінити вирок Шевченківського районного суду м. Львова від 30 березня 2026 року в частині розміру стягнутої моральної шкоди, а саме: стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_9 100 000 грн. у відшкодування моральної шкоди та на користь ОСОБА_11 в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_10 40 000 грн. у відшкодування моральної шкоди.

Апеляційну вимоги мотивовані тим, що:

- ДТП трапилося з необережності, тобто умислу на заподіяння позивачу тілесних ушкоджень не було;

- відповідач на момент ДТП була повністю тверезою, керувала транспортним засобом з усіма необхідними документами, застрахованим транспортним засобом, в повній мірі визнала свою вину у настанні ДТП, співпрацювала з правоохоронними, судовими органами;

- під час ДТП були тяжкі погодні умови, а саме падав рясний дощ;

- відповідач є внутрішньо переміщеною особою, яка у 2022 році втратила власне житло внаслідок агресії рф;

-відповідач є молодою особою, вся сім`я якої проживає порізно без власного житла та не має змоги надати фінансову допомогу останній;

-відповідач до вторгнення працювала у Херсонській області у дитячій лікарні, однак після такого призупинила трудовий договір. На даний час працює лікарем-анестезіологом в КНП «Київська міська дитяча лікарня №1» та на добровільних (волонтерських) засадах викладає тактичну медицину у якості інструктора підрозділам ЗСУ, НГУ, МВСУ та ін.

- відповідач ОСОБА_6 та її пасажир на момент ДТП – ОСОБА_13 будучи практикуючими лікарями після настання ДТП надали потерпілим кваліфіковану першу медичну допомогу та в подальшому сприяли забезпеченню безоплатними необхідними медикаментами та безкоштовній реабілітації;

Також зазначає, що суд не взяв до уваги, що на момент настання ДТП цивільно-правова відповідальність водія транспортного засобу «Mini Cooper», реєстраційний номер НОМЕР_1 ОСОБА_6 була застрахована у ПАТ «Страхова компанія «ВУСО», яка повідомлена про страховий випадок. Саме на страховику лежить обов`язок відшкодування моральної шкоди потерпілій фізичній особі, яка зазнала ушкодження здоров`я внаслідок ДТП, у визначеному законом розмірі.

Прокурор в апеляційній скарзі просить вирок Шевченківського районного суду м. Львова від 30.03.2026 щодо ОСОБА_6 скасувати та ухвалити новий, яким ОСОБА_6 визнати винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України та призначити їй покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки із позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 2 роки.

На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_6 від відбування основного покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 2 роки, якщо вона протягом визначеного іспитового строку не вчинить нове кримінальне правопорушення і виконає покладені на неї судом обов`язки.

Відповідно до п.п.1,2 ч.1 ст.76 КК України зобов`язати ОСОБА_6 періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання та роботи.

Апеляційні вимоги обґрунтовані тим, що суд безпідставно не призначив обвинуваченій додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами та своє рішення щодо цього належним чином не мотивував. Зокрема, судом не надано належної оцінки обставинам вчинення злочину та його наслідкам, а саме тому, що обвинувачена, керуючи автомобілем грубо порушила ПДР в результаті чого здійснила наїзд на ОСОБА_9 та малолітнього ОСОБА_12 , внаслідок чого двоє потерпілих отримали тілесні ушкодження.

При апеляційному розгляді справи прокурор підтримав апеляційну скаргу, з наведених у ній мотивів та просив таку задоволити. Апеляційну скаргу сторони захисту заперечив.

Обвинувачена та її захисник підтримали подану апеляційну скаргу, заперечили апеляційну скаргу прокурора.

Потерпіла та законний представник потерпілого заперечили апеляційну скаргу сторони захисту, а щодо апеляційної скарги прокурора поклалися на розсуд суду.

Заслухавши доповідача, пояснення присутніх учасників судового провадження, вивчивши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи поданої апеляційної скарги, колегія суддів приходить до таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Висновки суду першої інстанції про доведеність вини ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, та кваліфікація її дій в апеляційній скарзі не оспорюються, а тому, з урахуванням вимог ч. 1 ст. 404 КПК України, апеляційним судом не переглядаються.

Щодо доводів апеляційної скарги захисника про необхідність зменшення розміру моральної шкоди, яка підлягає стягненню з обвинуваченої, то такі не заслуговують на увагу, виходячи з наступного.

Згідно з ч. 1 ст. 128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями, зокрема, підозрюваного або обвинуваченого.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 127 КПК України шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Так, за ч. 1 ст. 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Частиною 3 цієї статті встановлено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала через протиправну поведінку щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Згідно з ч. 1 ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, установлених ч. 2 цієї статті.

При цьому розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається судом залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд має навести в рішенні відповідні мотиви.

Таким чином, законодавець визначив загальні критерії щодо меж судової дискреції у вирішенні питання про розмір грошового відшкодування моральної шкоди. Тобто визначення розміру такого відшкодування становить предмет оціночної діяльності суду.

Визначаючи розмір моральної шкоди, яку слід стягнути з обвинуваченої ОСОБА_6 на користь потерпілих, суд першої інстанції у повній мірі врахував характер, обсяг та тривалість фізичних та душевних страждань потерпілих, тяжкість отриманих тілесних ушкоджень (травма голови, що призвела до встановлення ОСОБА_9 2-ї групи інвалідності та потреби у сторонньому догляді), істотність змін у їхньому особистому та соціальному житті.

Крім того, визначаючи остаточні суми підлягаючої стягненню моральної шкоди, суд першої інстанції також належним чином врахував та оцінив факт часткового відшкодування.

Врахована судом сукупність обставин повністю відповідає вимогам ст.ст.23, 1167 ЦК України та принципам розумності, виваженості й справедливості, а тому підстав для зменшення розміру відшкодування моральної шкоди апеляційний суд не вбачає.

Доводи сторони захисту , що визначений судом розмір моральної шкоди є непідйомним для обвинуваченої, не спростовує правильність висновків суду щодо розміру моральної шкоди, так як суд враховує розмір моральних страждань потерпілих, а не платоспроможність обвинуваченої.

Посилання на наявність страхового полісу АТ «СК «ВУСО», також не є підставою для задоволення апеляційних вимог. Згідно з усталеною практикою Верховного Суду, потерпілий не обмежений у праві висунути вимогу безпосередньо до заподіювача шкоди, а обов`язок з відшкодування моральної шкоди у розмірі, що перевищує передбачені законом страхові ліміти, покладається саме на винну особу.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не містять підстав, які б свідчили про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваної ухвали.

Щодо доводів апеляційної скарги прокурора про м`якість призначеного покарання в частині не призначення додаткового покарання, колегія суддів апеляційного суду вважає, що такі є слушними, зважаючи на наступне.

Призначаючи покарання обвинуваченій ОСОБА_6 , суд першої інстанції, на виконання вимог ст. 65 КК України, зазначив, що враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винуватої, яка до кримінальної відповідальності притягається вперше, позитивну характеристику від Всеукраїнської Ради з Реанімації (Ресусцитації) та Екстренної Медичної Допомоги про високий професіоналізм ОСОБА_6 , її добровільну та безоплатну участь у навчанні військовослужбовців ЗСУ правилам надання невідкладної медичної допомоги в екстремальних умовах, подяки від бойових військових підрозділів та навчального центру підготовки підрозділів Національної гвардії України, обставини, які пом`якшують покарання щире каяття, часткове відшкодування завданої моральної шкоди та відсутність обтяжуючих покарання обставин.

Також суд врахував ставлення ОСОБА_6 до скоєного, її дії на місці ДТП, спрямовані на надання першої медичної допомоги потерпілим та намагання мінімізувати шкідливі наслідки ДТП.

Враховуючи зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що виправлення та перевиховання обвинуваченої ОСОБА_6 та попередження вчинення нею нових злочинів можливе без ізоляції від суспільства, а тому, призначаючи покарання у виді позбавлення волі в межах санкції статті ч. 2 ст. 286 КК України, суд вважав можливим застосувати ст. 75 КК України, тобто звільнити ОСОБА_6 від відбування призначеного судом покарання із випробуванням з покладанням на нього обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо можливості застосування до обвинуваченої при призначенні покарання положень статей 75, 76 КК України та звільнення її від відбування покарання з випробуванням.

Водночас, апеляційний суд не може погодитись з висновками місцевого суду щодо можливості не застосування до ОСОБА_6 додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами з огляду на таке.

Статтею 50 КК України встановлено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України, суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 53 цього Кодексу; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.

Визначені у ст. 65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Відповідно до роз`яснень, що містяться у п.21 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті», у кожному випадку призначення покарання за частинами 1 та 2 ст.286 КК України необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання – позбавлення права керувати транспортними засобами. При призначенні покарання за відповідною частиною ст.286 КК України суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, в й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших причетних до цього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання та особу винного.

При цьому, з п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання» убачається, що додаткові покарання мають важливе значення для запобігання вчиненню нових злочинів як самими засудженими, так і іншими особами, тому судам при постановленні вироку слід обговорювати питання про застосування поряд з основним покаранням відповідного додаткового.

Проте суд наведених вище положень не дотримався, не врахував та не надав належної оцінки обставинам вчинення кримінального правопорушення, ступеню його тяжкості та наслідкам, характеру та мотивам допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху, внаслідок чого безпідставно не призначив обвинуваченій за ч.2 ст.286 КК України додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, своє рішення щодо незастосування додаткового покарання належним чином не мотивував.

Зокрема, судом не надано належної оцінки обставинам вчинення злочину та його наслідкам, а саме тому, що обвинувачена, керуючи автомобілем, грубо порушила вимоги ПДР України, які вона як особа, що наділена правом керувати транспортним засобом, зобов`язана знати та безумовно дотримуватися, при проїзді нерегульованого пішохідного переходу, позначеного відповідним дорожнім знаком та дорожньою розміткою, не переконалася що це буде безпечно та не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам дорожнього руху, при наближенні до переходу не зменшила швидкості автомобіля до повної зупинки, щоб переконатись, що на пішохідному переході немає пішоходів, в результаті чого здійснила наїзд на ОСОБА_9 та малолітнього ОСОБА_12 , внаслідок чого двоє потерпілих отримали тілесні ушкодження.

Суд не взяв до уваги, що обвинувачена вчинила хоч необережний, однак тяжкий злочин, наслідком якого стало заподіяння тілесних ушкоджень кільком потерпілим, один з яких є малолітнім. За таких обставин, збереження за обвинуваченою права керування транспортним засобом негативно впливає на сприйняття не тільки нею, але й суспільством, зокрема іншими водіями, необхідності дотримуватись ПДР.

Щодо позиції потерпілих, які дійсно просили суд не позбавляти обвинувачену права керування транспортними засобами, колегія суддів погоджується з думкою прокурора, шо ОСОБА_6 вчинила кримінальне правопорушення, яке посягає на публічні правовідносини, що регулюють безпеку дорожнього руху і охороняють учасників від протиправних посягань, а його додатковим обов`язковим об`єктом є життя та здоров`я людини. Таке правопорушення становить суспільну небезпеку для значно ширшого кола осіб, а ОСОБА_9 і малолітній ОСОБА_12 фактично є випадковими потерпілими у даній справі. Їх ставлення до обвинуваченої враховано судом при її звільненні від відбування покарання з випробуванням, проте думка потерпілих щодо можливості призначення додаткового покарання ніяким чином не зменшує суспільної небезпечності діяння для інших учасників дорожнього руху, у зв`язку з чим ця думка не має бути вирішальною.

Щодо волонтерської діяльності ОСОБА_6 докази якої стороною захисту надано, варто брати до уваги, що така її діяльність полягає у проведенні курсів тактичної медицини військовослужбовцям. Вона не пов`язана з перевезенням вантажів чи транспортуванням осіб. Таким чином застосування додаткового покарання хоч, зрозуміло, й не сприятиме ОСОБА_6 у її волонтерській діяльності, однак суттєво й не перешкодить їй у цьому.

Указані обставини мають значення при виборі заходу примусу та для забезпечення його мети. А сукупність цих обставин свідчить про те, що обране ОСОБА_6 покарання без позбавлення права керувати транспортними засобами очевидно не сприятиме запобіганню вчиненню нових правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху як обвинуваченою, так і іншими особами.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 407 КПК України, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок.

Згідно з приписами ч. 2 ст.409 КПК України, підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції може невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.

Статтею 414 КПК України визначено, що невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Відповідно до п. 2, 4 ч. 1 ст. 420 КПК України суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі необхідності застосування більш суворого покарання та неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.

Отже, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а вирок суду першої інстанції скасуванню в частині призначення покарання, у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченої, з ухваленням нового вироку у цій частині з призначенням обвинуваченій покарання з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк два роки.

Керуючись ст.ст. 376,404, 405, 407, 409, 419 КПК України, колегія суддів,

ухвалила:

апеляційну скаргу захисника обвинуваченої ОСОБА_6 – адвоката ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу прокурора ОСОБА_8 задовольнити.

Вирок Шевченківського районного суду м. Львова від 30 березня 2026 року щодо ОСОБА_6 в частині призначення покарання скасувати.

Ухвалити в цій частині новий вирок, яким ОСОБА_6 визнати винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України та призначити їй покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки із позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 2 роки.

На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_6 від відбування основного покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 2 роки, якщо вона протягом визначеного іспитового строку не вчинить нове кримінальне правопорушення і виконає покладені на неї судом обов`язки.

Відповідно до п.п.1,2 ч.1 ст.76 КК України зобов`язати ОСОБА_6 періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання та роботи.

В решті вирок суду першої інстанції залишити без змін.

Вирок апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржений у касаційному порядку до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду протягом трьох місяців з дня його проголошення.

Головуючий

Судді: