Рішення від 16 вересня 2026 р. у справі №160/13469/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2026 рокуСправа №160/13469/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Голобутовського Р.З.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

19.05.2026 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду через систему «Електронний суд» надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), у якій просить:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у невиплаті ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходу за час затримки виплати належного грошового забезпечення з 10.03.2015 по 28.04.2026;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань за кодом економічної класифікації видатків бюджету 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців» компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення, що підлягає виплаті відповідно до рішення суду у справі №160/34058/24 за весь час затримки виплати - за період з 10.03.2015 по 28.04.2026, виходячи із загальної суми 25644,89 грн невиплаченої індексації;

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у некомпенсації ОСОБА_1 сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 за період з 10.03.2015 по 31.03.2016 у відповідності до рішення суду у справі №160/34058/24;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 компенсувати ОСОБА_1 суму податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 за період служби з 10.03.2015 по 31.03.2016 у відповідності до рішення суду у справі №160/34058/24;

- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі штату 31.03.2016 в сумі 324837,00 грн.

Позовна заява обґрунтована тим, що позивач з 10.03.2015 по 31.03.2016 проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 у справі №160/34058/24 зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 10.03.2015 по 31.03.2016. В подальшому, Військовою частиною НОМЕР_1 на виконання зазначеного рішення суду виплачено позивачу 25644,89 грн. Водночас позивач, вважаючи, що має право на компенсацію втрати частини доходу за час затримки виплати належного грошового забезпечення з 10.03.2015 по 28.04.2026, компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб за період з 10.03.2015 по 31.03.2016 та стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на свою користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі штату, звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.05.2026 відкрито провадження в адміністративній справі №160/13469/26 та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи Дніпропетровським окружним адміністративним судом, що підтверджується матеріалами справи.

05.06.2026 представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги не визнає та просить суд відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування своєї позиції вказує на те, що законодавством, яке діяло на момент виникнення спірних правовідносин, не було передбачено нарахування компенсації втрати частини такого виду доходів, як сума індексації грошових доходів громадян. Також відповідачем зазначено, що норми ст. 117 КЗпП не поширюються на порядок нарахування та виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, оскільки зазначені питання регулюються спеціальним законодавством. Крім того, застосування ст. 117 КЗпП призводить до притягнення відповідача двічі до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Відповідач вважає позовні вимоги безпідставними, тому в задоволенні позовних вимог просить відмовити у повному обсязі.

Згідно з ч.ч. 5, 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України НОМЕР_2 .

Згідно з посвідченням серії НОМЕР_3 , що видане управлінням персоналу штабу військової частини НОМЕР_4 , ОСОБА_1 є учасником бойових дій.

Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_5 ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни – осіб з інвалідністю внаслідок війни.

Згідно з пенсійним посвідченням № НОМЕР_6 ОСОБА_1 є пенсіонером та отримує пенсію за віком.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 у справі №160/34058/24 адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_7 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено повністю.

Зокрема, вказаним рішенням визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 10.03.2015 по 31.03.2016 включно із застосуванням місяця підвищення тарифної ставки (окладу) для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення січень 2008 року, а також зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 10.03.2015 по 31.03.2016 включно із застосуванням місяця підвищення тарифної ставки (окладу) для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення січень 2008 року.

Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 20.06.2025 у справі №160/34058/24 апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 по справі №160/34058/24 - повернуто скаржнику.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 у справі №160/34058/24 набрало законної сили 20.06.2025.

На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 у справі №160/34058/24 Військовою частиною НОМЕР_1 28.04.2026 виплачено ОСОБА_1 25644,89 грн, що підтверджується квитанцією наявною в матеріалах справи.

Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не здійсненні Військовою частиною НОМЕР_1 компенсації втрати частини доходу за час затримки виплати належного грошового забезпечення з 10.03.2015 по 28.04.2026, некомпенсації сум податку з доходів фізичних осіб з доходів фізичних осіб за період з 10.03.2015 по 31.03.2016 та не виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі штату звернувся до суду із цим позовом.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення згідно з положеннями ч. 2 зазначеної статті входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Абз. 2 ч. 3 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Порядок, об`єкти та підстави проведення індексації грошових доходів населення регламентуються нормами Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991 №1282-XII (далі Закон №1282).

При цьому, ст. 2 Закону №1282 визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Відповідно до ст. 9 Закону №1282 індексація грошових доходів населення здійснюється за місцем їх отримання за рахунок відповідних коштів.

Статтею 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначено, що індексацію доходів населення, яка встановлюється для підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій, що, згідно з ст. 19 цього Закону, є обов`язковими для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Так, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 року у справі №160/34058/24 захищено право позивача на отримання гарантованих законодавством сум його грошового забезпечення. Так, грошові кошти на виконання рішення суду виплачені відповідачем 28.04.2026. Вказана обставина відповідачем не заперечується та не є предметом доказування.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 №2050-ІІІ (далі - Закон №2050) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №159 від 21.02.2001 (далі - Порядок).

Відповідно до ст. 1 Закону №2050, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Статтею 2 Закону №2050 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами в розумінні ст. 2 Закону №2050 слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, в тому числі, сума індексації грошових доходів громадян.

Відповідно до ст. 3 Закону №2050, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Згідно ст. 4 Закону №2050 виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Вищевказане кореспондується також з нормами Порядку.

Норми Закону №2050-ІІІ і Порядку №159 не покладають на особу, якій несвоєчасно виплатили компенсацію втрати частини доходів, обов`язку додатково звертатися до відповідача за виплатою такої компенсації.

Аналіз норм ст. ст. 1, 2, 4 Закону №2050-ІІІ та Порядку №159 свідчить, що ними фактично встановлено (визначено) обов`язок відповідного підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання у разі порушення встановлених строків виплати доходу (в тому числі пенсії) громадянам провести їх компенсацію (нарахувати та виплатити) у добровільному порядку в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості.

Суд вважає, що відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати у розумінні ст. 7 Закону №2050-ІІІ не обов`язково має висловлюватися через ухвалення окремого акта індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством. Зазначену норму варто тлумачити у її системному зв`язку з нормами ст. ст. 2-4 Закону №2050-ІІІ, які визначають, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись, у цій справі, у місяці, в якому проведено виплату заборгованості. Відповідно невиплата компенсації у вказаний період свідчить про відмову виплатити таку згідно із Законом №2050-ІІІ і не потребує оформлення відмови окремим рішенням.

Аналогічна позиція, викладена у постанові судової палати КАС ВС від 02.04.2024, справа №560/8194/20, яка в силу приписів ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України та ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є обов`язковою під час вирішення наведеного спору.

Таким чином, провівши правовий аналіз зазначених законодавчих норм, суд дійшов висновку, що основною умовою для виплати громадянину передбаченої ст. 2 Закону та Порядком компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів

(у тому числі індексації). Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації громадянину частини доходу у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер.

Дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (зокрема, індексації).

Виплата компенсації втрати частини доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його (доходу) нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення, а право на отримання такої особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Так, у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов`язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 11.07.2017 №21-2003а16, Верховного Суду від 22.06.2018 у справі №810/1092/17, від 13.01.2020 у справі №803/203/17, від 15.10.2020 у справі №240/11882/19, від 09.08.2022 у справі №460/4765/20.

Судом встановлено, що передбачені законодавством суми грошового забезпечення позивачу у встановлені строки виплачені не були.

Разом з тим, посилання відповідача на те, що нараховані позивачу на виконання судового рішення кошти були виплачені своєчасно, є безпідставним, оскільки компенсація, передбачена Законом №2050-ІІІ, виплачується у разі порушення строків виплати доходу (нарахованих сум індексації), а не виконання рішення суду.

Оскільки вказані кошти нараховані в результаті донарахування індексації грошового забезпечення та відновлення права позивача, порушеного при неналежному проведенні індексації грошового забезпечення, вказана сума є доходом в розумінні ст. 2 Закону №2050-ІІІ.

З урахуванням того, що несвоєчасне нарахування і виплата остаточного розрахунку з позивачем сум грошового забезпечення відбулось з вини відповідача, тому позивач має право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Суд встановив, що на відповідача покладений був обов`язок провести з позивачем повний розрахунок при звільненні з військової служби.

Враховуючи, що такий обов`язок відповідачем виконаний лише 28.04.2026, з метою відновлення прав позивача, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу компенсації втрат доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення за період з 10.03.2015 по 28.04.2026, зобов`язавши відповідача нарахувати та виплатити спірну компенсацію втрат частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.

Разом з тим, позивачем не обґрунтовано його вимоги щодо визначення у рішенні суду за яким кодом економічної класифікації видатків бюджету - 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців», необхідно зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів.

У рішеннях по справах «Клас та інші проти Німеччини», «Фадєєва проти Росії», «Єрузалем проти Австрії» Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.

Згідно з абзацом 2 ч. 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Таким чином, суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд вважає, що в розглядуваному випадку питання щодо нарахування та виплати позивачу суми компенсації втрати частини доходів, зокрема, визначення коду економічної класифікації видатків бюджету, за рахунок яких буде здійснюватися виплата компенсації є дискреційними повноваженнями Військової частини НОМЕР_1 , а тому позовні вимоги в частині визначення у рішенні суду за яким кодом економічної класифікації видатків бюджету - 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців» необхідно зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів є необґрунтованими та безпідставними, а тому задоволенню не підлягають.

Вирішуючи вимоги про компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб, суд виходить з такого.

Умови та механізм виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, визначено Порядком виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 (далі - Порядок №44).

За правилами пункту 2 Порядку №44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Згідно з пунктом 3 Порядку №44 виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби, що пов`язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб.

Пунктами 4 та 5 Порядку №44 передбачено, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення; грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.

Аналіз наведених положень Порядку №44 дає підстави для висновку, що нарахування та виплата грошового забезпечення повинні проводитися з одночасною компенсацією утриманих з нього сум податку з доходів фізичних осіб. Оскільки позивач є особою, звільненою з військової служби, а грошове забезпечення за період служби з 10.03.2015 по 31.03.2016 нараховане йому на виконання судових рішень, він має право на рівноцінне відшкодування утриманих із цього грошового забезпечення сум податку з доходів фізичних осіб.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.

Спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, тому суд приходить до висновку про можливість застосування норм ст. 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Окрім того, через відсутність спеціальної норми Велика Палата Верховного Суду та Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду неодноразово зазначали про те, що до правовідносин щодо розрахунку при звільненні військовослужбовців застосовуються загальні норми трудового законодавства, зокрема ст. ст. 116 та 117 Кодексу законів про працю України.

Частиною 1 ст. 47 Кодексу законів про працю України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

На підставі ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ч. 2 ст. 117 Кодексу законів про працю України).

Законом України від 01.07.2022 №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон №2352-IX), який набрав чинності з 19.07.2022, ст. 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:

У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Судом встановлено, що позивач просить стягнути середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні за весь період з 31.03.2016 по 28.04.2026.

До набрання чинності Законом України від 01.07.2022 №2352-IX (тобто до 19.07.2022) ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України не встановлювала жодного обмеження строку, за який міг стягуватися середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, - відповідальність роботодавця поширювалася на весь фактичний період затримки незалежно від його тривалості.

Відповідно, період з 31.03.2016 по 19.07.2022 підпадав під дію норми, яка не передбачала часового обмеження.

Водночас Законом №2352-IX ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України викладено в новій редакції, якою запроваджено максимальне обмеження періоду нарахування такої компенсації - не більш як шість місяців.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 (пункти 90, 92, 105-106) роз`яснила, що встановлене ст. 117 Кодексу законів про працю України (у редакції Закону №2352-IX) шестимісячне обмеження є максимальною межею відповідальності роботодавця, спрямованою на забезпечення правової визначеності та недопущення надмірного, неспівмірного розміру відповідальності. При цьому Велика Палата вказала, що принципи розумності, справедливості та пропорційності застосовуються при визначенні розміру компенсації незалежно від того, коли виникло чи тривало відповідне порушення.

У постанові від 29.03.2023 у справі №260/2583/21 Верховний Суд вказував, що передбачений ст. 117 КЗпП України спосіб захисту вимагає також, щоб орган, який вирішує спір щодо суми заборгованості при звільненні, визначив також і суму, яка підлягатиме стягненню на користь позивача.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100), середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Як встановлено пунктом 8 розділу VI Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Суд зауважує, що за змістом пункту 3 розділу ІІІ Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються суми саме нарахованої заробітної плати (а не виплаченої).

Згідно з підпунктом б пункту 4 розділу ІІІ Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

З урахуванням цих правил, відповідно до довідки про нараховане грошове забезпечення, ОСОБА_1 за січень-лютий 2016 року (тобто за два останні місяці перед звільненням) нараховано грошове забезпечення у розмірі 13472,93 грн (за січень 2016 року у сумі 9917,54 грн (7558,40 грн (грошове забезпечення) + 2359,14 грн. (індексація) та за лютий 2016 року у сумі 3555,39 грн (1196, 25 грн (грошове забезпечення) + 2359,14 грн (індексація).

Таким чином, середньоденне грошове забезпечення становить 224,55 грн (13472,93 грн /60, де 60 кількість календарних днів у січні-лютому 2016 року).

У постанові від 01.05.2024 у справі №140/16184/23 Верховний Суд зазначив, що незважаючи на визначення приписами ст. 117 КЗпП України невиплачених працівнику сум як оспорюваних, так і неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов`язані з обов`язком роботодавця розрахуватися з працівником у строк, встановлений приписами ст. 116 КЗпП України, яким переважно є день звільнення.

Отже, датою виникнення правовідносин, урегульованих ст. 117 КЗпП України, у цій справі є 31.03.2016 - дата звільнення позивача.

Період затримки розрахунку при звільненні розпочинається з першого дня після звільнення (у цьому разі з 01 квітня 2016 року) та закінчується днем, що передує дню остаточного розрахунку, оскільки саме в цей період у роботодавця існує заборгованість перед звільненим працівником.

Водночас суд враховує, що 19.07.2022 набрав чинності Закон України від 01.07.2022 №2352-IX Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин (далі - Закон №2352-IX), яким норми ст. 117 КЗпП України викладено в новій редакції.

Так відповідно до ст. 117 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Особливість внесених Законом №2352-ІХ змін полягає у тому, що попередня редакція ст. 117 КЗпП України не містила обмеження стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку шестимісячним строком.

У Рішенні від 12.07.2019 №5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом ч. 1 ст. 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).

Аналіз наведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом №2352-IX (19.07.2022) положення ст. 117 КЗпП України у попередній редакції втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію ст. 117 КЗпП України. Якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії ст. 117 КЗпП України (у редакції Закону №3248-IV), і були на момент чинності дії ст. 117 КЗпП України уже в редакції Закону №2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням ст. 117 КЗпП України у попередній редакції Закону №3248-IV; у період з 19.07.2022 - норми ст. 117 КЗпП України у новій редакції Закону №2352-IX.

Отже, незважаючи на те, що у розглядуваному випадку виплата донарахованих сум не проведена, проте відповідно до ст. 117 КЗпП України у чинній редакції період затримки розрахунку при звільненні можна визначити остаточно та його умовно можна поділити на дві частини: з 01 квітня 2016 року (згідно з витягом з наказу позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 31.03.2016) до 18.07.2022 та з 19.07.2022 по 18.01.2023 (у межах шести місяців, визначених у новій редакції ст. 117 КЗпП України).

Наведене відповідає правовому висновку у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2025 у справі №306/2708/23.

Таким чином, середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 01.04.2016 по 18.07.2022 становить 516465 грн (224,55 грн х 2300 календарних днів).

Натомість Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень ст. 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19.07.2022. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного Судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019, до правовідносин, що регулюються новою редакцією ст. 117 КЗпП України, неможливо.

Переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата, зокрема, нагадала, що в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-323цс19) розтлумачила зміст ст. 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за ст. 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

Велика Палата зі змісту ст. 117 КЗпП в новій редакції, яка доповнила частину першу словами ... але не більш як за шість місяців, виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій період затримки (прострочення), установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик нескінченної відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

За позицією Великої Палати, поняття обмеження максимального строку та досягнення співмірності не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата повторила, що Закон №2352-IX не змінив правову природу відшкодування за ст. 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

У підсумку Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок: Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до ст. 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Враховуючи обов`язковість висновків Верховного Суду, суд приймає до уваги, що індексація у загальній сумі 25644,89 грн була нарахована позивачу після звільнення; позивач звернувся за вирішенням спору про нарахування і виплату індексації 24.12.2024 (понад вісім років після звільнення зі служби 31.03.2016). Тож за таких обставин суд уважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України.

Судом під час вирішення даної справи врахована правова позиція та механізм врахування коефіцієнта істотності частки складових заробітної плати у порівнянні з середнім заробітком за час затримки розрахунку, викладені Верховним Судом у постанові від 30.10.2019 у справі №806/2473/18.

У вказаному рішенні вказано, що коефіцієнт істотності частки складових заробітної плати (грошового забезпечення) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку розраховується за наступною формулою (з урахуванням предмету спору): частка недоплачених коштів/середній заробіток за час затримки розрахунку * 100 (помножити на 100). Коефіцієнт у відсотках.

Отже, коефіцієнт істотності частки позивача становить 25644,89 грн (частка недоплачених коштів)/ 516465 грн (середній заробіток за час затримки розрахунку у період з 01.04.2016 по 18.07.2022) = 0,05.

З огляду на очевидну неспівмірність можливих до нарахування та виплати сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат за період з 01.04.2016 по 18.07.2022 у сумі 25823,25 грн (224,55 грн х 2300 дні х 0,05).

Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №806/345/16, Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №825/325/16, від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі №6-39цс11.

Також суд звертає увагу, що у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, вказано, що із прийняттям Закону №2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.

У зв`язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, судова палата вважає, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.09.2019 у справі №761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються ст. 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону №2352-IX, не є можливим.

Отже, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період після 19.07.2022 не може бути зменшений з огляду на його неспівмірність із недоплаченою сумою та підлягає стягненню у повному розмірі, проте не більш як за шість місяців.

Таким чином, розмір відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат за період з 19.07.2022 по 19.01.2023 (185 днів) становить 41541,75 грн (224,55 грн х 185 дні).

Отже, виходячи зі встановлених судом обставин справи, суд робить висновок, що позовні вимоги слід задовольнити частково у спосіб зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 67365 грн (25823,25 + 41541,75).

Одночасно суд наголошує, що суми, які визначені до стягнення як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів.

Верховний Суд у постанові від 23.04.2019 у справі №340/3023/18 вказав, що податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, нараховує роботодавець при виконанні відповідного судового рішення.

Отже, належним способом захисту порушеного права є стягнення з Військової частини НОМЕР_1 середнього розміру грошового забезпечення за затримку у виплаті належних сум грошового забезпечення при звільненні за період з 01.04.2016 по 19.01.2023, у розмірі 67365 грн.

Водночас, суд звертає увагу, що у позовній заяві позивач просить стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, водночас окремої позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати такого середнього заробітку позивачем не заявлено.

Відповідно до ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України особа має право звернутися до адміністративного суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів у разі їх порушення рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, зокрема шляхом визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень та зобов`язання його вчинити певні дії, а також в інший спосіб, який не суперечить закону та забезпечує ефективний захист таких прав.

За приписами ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, та в межах позовних вимог. Водночас суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Оскільки вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є похідною від встановлення факту невиконання відповідачем обов`язку своєчасно провести з позивачем повний розрахунок при звільненні, суд дійшов висновку, що належний та ефективний захист порушеного права позивача потребує не лише вирішення питання про стягнення відповідної суми, а й правової оцінки поведінки відповідача, яка спричинила виникнення такого права на відшкодування.

Таким чином, з метою повного та ефективного захисту порушеного права позивача, керуючись ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за необхідне вийти за межі заявлених позовних вимог та визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.04.2016 по 19.01.2023.

Такий спосіб захисту відповідає завданню адміністративного судочинства та спрямований на повне відновлення порушеного права позивача, оскільки усуває не лише майнові наслідки допущеного порушення шляхом стягнення належної суми, а й надає належну правову оцінку бездіяльності суб`єкта владних повноважень, внаслідок якої таке порушення виникло.

За нормами ч.ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Викладене свідчить про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Розподіл судових витрат у справі не здійснюється, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України,

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_6 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_8 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 10.03.2015 по 28.04.2026, яка нарахована та виплачена на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 у справі №160/34058/24.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, яка нарахована та виплачена на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 у справі №160/34058/24, за період з 10.03.2015 по 28.04.2026, виходячи із загальної суми 25644,89 грн невиплаченої індексації.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у некомпенсації ОСОБА_1 сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 за період служби з 10.03.2015 по 31.03.2016 у відповідності до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 у справі №160/34058/24.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 компенсувати ОСОБА_1 суму податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 за період служби з 10.03.2015 по 31.03.2016 у відповідності до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 у справі №160/34058/24.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.04.2016 по 19.01.2023.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.04.2016 по 19.01.2023 у розмірі 67365 (шістдесят сім тисяч триста шістдесят п`ять) грн. 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Р.З. Голобутовський