Постанова від 20 вересня 2026 р. у справі №127/8976/26 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/8976/26

Провадження № 22-ц/801/2053/2026

Категорія: 77

Головуючий у суді 1-ї інстанції Дернова В. В.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2026 рокуСправа № 127/8976/26м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Берегового О.Ю. (судді – доповідача),

суддів: Ковальчука О.В., Панасюка О.С.,

за участю секретаря судового засідання: Канахівської М.О.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: Квартирно–експлуатаційний відділ м. Вінниці,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці про скасування наказів, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

за апеляційною скаргою Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 26 червня 2026 року, яке ухвалила суддя Дернова В.В., повний текст складено 30 червня 2026 року,

в с т а н о в и в:

В березні 2026 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці про скасування наказів, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, мотивуючи його тим, що її з порушенням законодавства про працю та безпідставно було переведено на іншу посаду без її згоди, а у подальшому звільнено у зв`язку з відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці за п. 6 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Таким чином, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним та скасувати наказ Квартирно-експлуатаційного відділу у м. Вінниця (по стройовій частині) № 31 від 10 лютого 2026 року. Визнати незаконним та скасувати наказ Квартирно-експлуатаційного відділу у м. Вінниця (по стройовій частині) № 37 від 17 лютого 2026 року в частині звільнення ОСОБА_1 з посади начальника фінансово-економічного відділення - головного бухгалтера Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця з 19 лютого 2026 року відповідно до п. 6 ч. 1 статті 36 КЗпП України у зв`язку з відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці. Поновити її на посаді начальника фінансово-економічного відділення - головного бухгалтера Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця. Стягнути з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу із розрахунку середньоденної заробітної плати 1722,25 грн за період з 09 лютого 2026 року по день прийняття судом рішення у даній справі. Вирішити питання щодо стягнення судових витрат.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 26 червня 2026 року позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці від 10 лютого 2026 року № 31 (по стройовій частині) про переведення ОСОБА_1 з посади начальника фінансово-економічного відділення – головного бухгалтера на посаду бухгалтера 1 категорії КЕВ м. Вінниця з 13 лютого 2026 року.

Визнано незаконним та скасовано наказ Квартирно – експлуатаційного відділу м. Вінниці від 17 лютого 2026 року № 37 (по стройовій частині) у частині звільнення ОСОБА_1 з посади начальника фінансово-економічного відділення – головного бухгалтера Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці з 19 лютого 2026 року у зв`язку з відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці на підставі п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника фінансово-економічного відділення – головного бухгалтера Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці.

Стягнуто з Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці на користь ОСОБА_1 156 724,75 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 20 лютого 2026 року до 26 червня 2026 року включно (сума визначена без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів).

Стягнуто з Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці на користь ОСОБА_1 1331,20 грн судового збору. Стягнуто з Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці на користь держави 3 993,60 грн судового збору.

Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання.

Рішення суду мотивоване тим, що позивача ОСОБА_1 було без достатньої на те правової підстави та з порушенням законодавства про працю як переведено, так і звільнено з займаної посади.

Крім того, оскільки ОСОБА_1 перебувала у стані вимушеного прогулу в період з 20 лютого 2026 року до 26 червня 2026 року включно (91 робочий день), підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 156724,75 грн (1722,25 грн на день х 91 робочий день).

Не погодившись з вказаним рішенням суду, Квартирно–експлуатаційний відділ м. Вінниці подав апеляційну скаргу, вважає його незаконним та необґрунтованим, ухваленим з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволені позову в повному обсязі. Вирішити питання щодо стягнення судових витрат.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно долучив докази за відсутності відповідача, не надавши йому можливості висловити заперечення щодо них. Неправильно встановив фактичні обставини справи та дійшов помилкового висновку про переведення позивача. Вказує, що відповідач не здійснював фактичного переведення позивача на іншу посаду. Відповідач реалізував процедуру зміни істотних умов праці відповідно до статті 32 КЗпП України, повідомив працівника про такі зміни, запропонував продовжити роботу в нових умовах та роз`яснив правові наслідки відмови.

Звертає увагу на те, що в матеріалах справи міститься письмова заява ОСОБА_1 від 12 лютого 2026 року в якій вона відмовилася від продовження роботи у змінених істотних умовах праці, внаслідок чого відповідачем було прийнято рішення про припинення трудових відносин.

Не надано належної оцінки доказам, які підтверджують відсутність у ОСОБА_1 наміру продовжувати роботу та недобросовісність поведінки позивача.

Крім того вважає, що суд першої інстанції безпідставно визначив розмір середнього заробітку, не перевіривши правильність його обчислення та не надавши оцінки запереченням відповідача.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 – адвокат Федик Ю.Ю. просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду – без змін. Крім того, вказала, що позивачем понесені витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 5000 грн.

21 серпня 2026 року через систему «Електронний суд» представник ОСОБА_1 – адвокат Федик Ю.Ю. подала письмові пояснення, в яких вказала, що середньоденний заробіток її довірительки за період з грудня 2023 року по січень 2024 року, становив 1637,02 грн. Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу з 20 лютого 2026 року до 26 червня 2026 року включно становить 148968,82 грн (91 робочий день х 1637,02 грн).

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню за таких підстав.

Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам судове рішення частково не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що наказом начальника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці № 70 від 05 квітня 2024 року позивача ОСОБА_1 було звільнено з посади начальника фінансово-економічного відділення - головного бухгалтера Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 23 липня 2024 року (справа № 127/17043/24) визнано незаконним та скасовано наказ начальника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці № 70 від 05 квітня 2024 року в частині звільнення ОСОБА_1 з посади начальника фінансово-економічного відділення - головного бухгалтера Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці; поновлено ОСОБА_1 на роботі у Квартирно-експлуатаційному відділі м. Вінниці на посаді начальника фінансово-економічного відділення - головного бухгалтера; стягнуто з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці на користь ОСОБА_1 168419,80 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу; стягнуто судові витрати.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року (справа №127/17043/24) було скасовано рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 23 липня 2024 року у частині стягнення з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також в частині розподілу судових витрат на правничу допомогу та сплати судового збору та ухвалено у цій частині нове рішення, яким здійснено розподіл судових витрат; стягнуто з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 115390,75 грн; у решті рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 23 липня 2024 року залишено без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2025 року було закрито касаційне провадження у справі № 127/17043/24 за касаційною скаргою Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 23 липня 2024 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року.

Наказом начальника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці № 227 від 15 листопада 2024 року позивача ОСОБА_1 було звільнено з посади начальника району електричних мереж КЕВ м. Вінниця на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 жовтня 2025 року (справа № 127/36568/24) визнано незаконним та скасовано наказ Квартирно–експлуатаційного відділу у м. Вінниці (по стройовій частині) № 202 від 11 жовтня 2024 року в частині поновлення ОСОБА_1 з 08 квітня 2024 року на посаді начальника району електричних мереж КЕВ м. Вінниця; визнано незаконним та скасовано наказ Квартирно–експлуатаційного відділу у м. Вінниці (по стройовій частині) № 227 від 15 листопада 2024 року в частині звільнення ОСОБА_1 начальника району електричних мереж з 15 листопада 2024 року відповідно до п. 4 ч.1 ст. 40 КЗпП України за прогул без поважних причин; визнано незаконним та скасовано наказ Квартирно-експлуатаційного відділу у м. Вінниці (з адміністративно – господарської діяльності) «Про результати службового розслідування» № 199 від 15.11.2024 року; стягнуто судові витрати.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 21 січня 2026 року (справа № 127/36568/24) рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 жовтня 2025 року в частині задоволених вимог ОСОБА_1 до Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця про визнання незаконним та скасування наказу Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця (з адміністративно господарської діяльності) «Про результати службового розслідування» № 199 від 15 листопада 2024 року та в частині розподілу судових витрат було скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні вимог ОСОБА_1 у цій частині було відмовлено; в іншій частині рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 жовтня 2025 року залишено без змін; стягнуто судові витрати.

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2026 року (справа №127/36568/24) відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 жовтня 2025 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 21 січня 2026 року.

Наказом начальника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці від 30 січня 2026 року № 23 позивача ОСОБА_1 було поновлено на роботі на посаді начальника фінансово-економічного відділення – головного бухгалтера Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці з 08 квітня 2024 року.

Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, підставою припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці.

Наказом начальника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці від 17 лютого 2026 року № 37 позивача ОСОБА_1 було звільнено з посади начальника фінансово-економічного відділення – головного бухгалтера Квартирно – експлуатаційного відділу м. Вінниці з 19 лютого 2026 року на підставі п. 6 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

При зміні істотних умов праці власник повинен дотримуватися встановленого порядку. Правовим документом про таку зміну є наказ про зміну істотних умов праці у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці.

Так, наказом начальника КЕВ м. Вінниця № 21 від 05 лютого 2026 року «Про зміни в організації виробництва і праці» з метою забезпечення безперервності фінансово-господарської діяльності КЕВ м. Вінниця, недопущення порушення вимог бюджетного законодавства, зокрема строків подання бюджетної та фінансової звітності, оптимізації процесів роботи, в тому числі у звітній період, раціонального розподілу повноважень та усунення дублювання функцій у фінансово-економічному відділі, керуючись статтею 32 Кодексу законів про працю України, запроваджено зміни в організації виробництва і праці КЕВ м. Вінниця шляхом оптимізації процесів роботи та раціонального розподілу повноважень працівників у фінансово-економічному відділенні (органі).

П. 5 наказу № 21 начальника КЕВ м. Вінниця № 21 від 05 лютого 2026 року «Про зміни в організації виробництва і праці» було визначено у разі необхідності переведення працівників на іншу посаду, визначення інших посадових обов`язків, змінення підпорядкування, здійснення перерозподілу трудових функцій, змінення або зменшення оплату праці, змінення істотних умов праці тощо; здійснення відповідних кадрових процедур з дотриманням вимог чинного законодавства; якщо працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах праці, або відмовився від переведення на іншу роботу, здійснення дій щодо припинення трудового договору.

Наказом начальника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці (по стройовій частині) від 10 лютого 2026 року № 31 позивача ОСОБА_1 було переведено з посади начальника фінансово-економічного відділення – головного бухгалтера на посаду бухгалтера 1 категорії КЕВ м. Вінниця з 13 лютого 2026 року.

Як підставу для прийняття вищевказаного наказу зазначено – у зв`язку з виробничою необхідністю, відповідно до ст. 32 КЗпП України, ст. 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», враховуючи наказ начальника КЕВ м. Вінниці від 05 лютого 2026 року № 21 «Про зміни в організації виробництва і праці», доповідну записку фахівця з підготовки кадрів КЕВ м. Вінниця від 10 лютого 2026 року.

Відповідно до ст. 32 КЗпП України, переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у ст. 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством. Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або обладнанні у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Роботодавець не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров`я. У зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 частини першої статті 36 цього Кодексу.

Згідно з ст. 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період дії воєнного стану роботодавець має право перевести працівника на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, без його згоди (за виключенням переведення на роботу в іншу місцевість, де тривають активні бойові дії), якщо вона не протипоказана працівникові за станом здоров`я, лише для відвернення або ліквідації наслідків бойових дій, а також інших обставин, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, з оплатою праці за виконану роботу, але не нижчою, ніж середній заробіток за попередньою роботою; на період дії воєнного стану норми статті 32 Кодексу законів про працю України про двомісячний строк попередження працівника про зміну істотних умов праці не застосовуються.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що переведення з посади начальника фінансово-економічного відділення – головного бухгалтера на посаду бухгалтера 1 категорії КЕВ м. Вінниця не відповідає умовам, визначеним ст. 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Переведення могло бути здійснене лише за згодою працівника, яка позивачем ОСОБА_1 не надавалася, а ні у письмовій, а ні в усній формі, а тому доводи апеляційної скарги в цій частині не знайшли свого підтвердження та є безпідставними.

У подальшому, наказом начальника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці від 17 лютого 2026 року № 37 позивача ОСОБА_1 було звільнено з посади начальника фінансово-економічного відділення – головного бухгалтера Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці з 19 лютого 2026 року на підставі п. 6 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Припинення трудового договору за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України у разі відмови працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо).

Як вбачається з постанови Верховного Суду від 27 серпня 2024 року у справі № 521/1892/22 (провадження № 61-1538св24), зміна істотних умов праці відбувається за тією самою посадою, у тій самій установі, де працівник працював до такої зміни. Пропозиція обійняти інші посади не є зміною істотних умов праці.

Як встановлено судом, позивача ОСОБА_1 було звільнено на підставі п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, тобто у зв`язку з відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці, що не відповідає як обставинам справи, так і вимогам чинного законодавства, оскільки пропозиція обійняти інші посади не є зміною істотних умов праці, яке відбувається виключно за тією самою посадою.

Аналіз норм трудового права дає підстави для висновку, що у справах, в яких оспорюється незаконне звільнення, саме роботодавець повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю, на що неодноразово звертав увагу Верховний Суд, зокрема, у постанові від 29 січня 2020 року по справі №759/1122/19.

Зміни в організації виробництва та праці роботодавця не можуть бути підставою для зловживань та незаконного звільнення працівника, а тому роботодавець під час процедури звільнення зобов`язаний забезпечити дотримання трудових прав працівника, який є слабшою ланкою у трудових правовідносинах.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивача ОСОБА_1 було без достатньої на те правової підстави та з порушенням законодавства про працю переведено, так і звільнено з займаної посади.

Доводи відповідача про те, що суд безпідставно застосував положення законодавства щодо переведення працівника на іншу роботу, є помилковими, безпідставними та зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права, а саме ст.32 КЗпП.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд не надав належної оцінки доказам, які підтверджують відсутність у ОСОБА_1 наміру продовжувати роботу та недобросовісність поведінки позивачки, апеляційний суд звертає увагу, що у трудових спорах тягар доказування законності звільнення або правомірності дій покладається на роботодавця. Самі лише твердження про недобросовісну поведінку позивачки, якщо вони не підтверджені беззаперечними письмовими доказами, є суб`єктивною оцінкою скаржника, а не правовим фактом.

Крім того, подання ОСОБА_1 цього позову свідчить, що вона прагне відновити свій статус працівника та продовжити виконання обов`язків на посаді начальника фінансово-економічного відділення – головного бухгалтера Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці.

Щодо стягнення середнього заробітку.

Разом з тим, апеляційний суд частково погоджується із доводами апеляційної скарги щодо невірного розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 20 лютого 2026 року по 26 червня 2026 року включно, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки.

Згідно зі ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік; якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100 (далі – Порядок) середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

При обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт. Премії (в тому числі за місяць) та інші заохочувальні виплати за підсумками роботи за певний період під час обчислення середньої заробітної плати враховуються в заробіток періоду, який відповідає кількості місяців, за які вони нараховані, починаючи з місяця, в якому вони нараховані. Для цього до заробітку відповідних місяців розрахункового періоду додається частина, яка визначається діленням суми премії або іншої заохочувальної виплати за підсумками роботи за певний період на кількість відпрацьованих робочих днів періоду, за який вони нараховані, та множенням на кількість відпрацьованих робочих днів відповідного місяця, що припадає на розрахунковий період. Якщо період, за який нараховано премію чи іншу заохочувальну виплату, працівником відпрацьовано частково, під час обчислення середньої заробітної плати враховується сума у розмірі не більше фактично нарахованої суми премії чи іншої заохочувальної виплати (п. 3 Порядку).

При обчисленні середньої заробітної плати не враховуються: а) виплати за виконання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в обов`язки працівника (за винятком доплат за суміщення професій і посад, розширення зон обслуговування або виконання додаткових обсягів робіт та виконання обов`язків тимчасово відсутніх працівників, а також різниці в посадових окладах, що виплачується працівникам, які виконують обов`язки тимчасово відсутнього керівника підприємства або його структурного підрозділу і не є штатними заступниками); б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); в) компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових); г) премії за результатами щорічного оцінювання службової діяльності, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, за сприяння впровадженню винаходів і раціоналізаторських пропозицій, за впровадження нової техніки і технології, за збирання і здавання брухту чорних, кольорових і дорогоцінних металів, збирання і здавання на відновлення відпрацьованих деталей машин, автомобільних шин, введення в дію виробничих потужностей та об`єктів будівництва (за винятком цих премій працівникам будівельних організацій, що виплачуються у складі премій за результати господарської діяльності); д) грошові і речові винагороди за призові місця на змаганнях, оглядах, конкурсах тощо; е) пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати; є) літературний гонорар штатним працівникам газет і журналів, що сплачується за авторським договором; ж) вартість безплатно виданого спецодягу, спецвзуття та інших засобів індивідуального захисту, мила, змивних і знешкоджувальних засобів, молока та лікувально-профілактичного харчування; з) дотації на обіди, проїзд, вартість оплачених підприємством путівок до санаторіїв і будинків відпочинку; и) виплати, пов`язані з святковими та ювілейними датами, днем народження, за довголітню і бездоганну трудову діяльність, активну громадську роботу тощо; і) вартість безплатно наданих деяким категоріям працівників комунальних послуг, житла, палива та сума коштів на їх відшкодування; ї) заробітна плата на роботі за сумісництвом (за винятком працівників, для яких включення її до середнього заробітку передбачено чинним законодавством); й) суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; к) доходи (дивіденди, проценти), нараховані за акціями трудового колективу і вкладами членів трудового колективу в майно підприємства; л) компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати; м) заробітна плата, яка нарахована за час роботи у виборчих комісіях, комісіях всеукраїнського референдуму; н) винагороди державним виконавцям; о) грошова винагорода за сумлінну працю та зразкове виконання службових обов`язків (п. 4 Порядку).

Кількість робочих днів за період з 20 лютого 2026 року до 26 червня 2026 року включно, коли ОСОБА_1 перебувала у стані вимушеного прогулу, становила 91 робочий день.

Судом першої інстанції до розрахунку середньоденного заробітку помилково було включено оплату відпустки в сумі 3409,14 грн, яка не підлягає врахуванню при визначенні середнього заробітку.

Отже, всього заробітна плата за грудень 2023 року - січень 2024 року, яка включається до розрахунку середньої заробітної плати за останні два робочих місяці позивачки становить 65480,73 грн (68889,87 грн - 3409,14 грн оплата відпустки).

У грудні 2023 року – січні 2024 року ОСОБА_1 відпрацювала 40 днів, тому середньоденна заробітна плата становить 1637,02 грн (65480,73 грн / 40 днів робочих).

Крім того, представник ОСОБА_1 – адвокат Федик Ю.Ю. у своїх письмових поясненнях вказала, що середньоденний заробіток має становити 1637,02 грн, а тому середній заробіток за час вимушеного прогулу з 20 лютого 2026 року до 26 червня 2026 року включно становить 148968,82 грн (91 робочий день х 1637,02 грн).

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає виплаті (стягненню), становить 148968,82 грн (1637,02 грн на день х 91 робочих днів).

На викладені вище обставини суд першої інстанції уваги не звернув, помилково задовольнив вимоги позивачки про стягнення з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу із розрахунку 1722,25 грн, яка хоча і встановлена в постанові Вінницького апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року (справа №127/17043/24), однак суперечить викладеним вище висновкам, а тому оскаржуване рішення підлягає зміні у відповідній частині.

Посилання апелянта на те, що до розрахунку не можуть бути включені доплати за боєготовність, інтенсивність, місячні, квартальні, річна премії, оскільки вони мають не обов`язковий характер та можуть взагалі не виплачуватись, їх розмір не є фіксованим, є безпідставними.

Той факт, що доплати та премії мають не обов`язковий характер (залежать від рішення керівника й наявності коштів), не є підставою для їх виключення з розрахунку. Крім того, вони не є разовими виплатами до свят чи ювілеїв.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно долучив докази за відсутності відповідача, не надавши відповідачу можливості висловити заперечення щодо них, також не заслуговують на увагу за наступних підстав.

Відповідно до ч.9 ст.83 ЦПК України копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

Представник позивача – адвокат Федик Ю.Ю. через систему «Електронний суд» подала клопотання з документами 11 травня 2026 року, до якого долучила докази надсилання до зареєстрованого Електронного кабінету відповідача, який не був позбавлений процесуального права ознайомитися з ними та подавати свої заперечення, аргументи щодо їх належності й допустимості.

Інші доводи апеляційної скарги також є безпідставними.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до пунктів 1 і 2 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частин 1 і 2 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (частина 1).

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина 2).

З урахуванням викладеного колегія суддів прийшла до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення з Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 20 лютого 2026 року до 26 червня 2026 року підлягає зміні, а саме підлягає зменшенню розмір середнього заробітку з 156 724,75 грн на 148968,82 грн. В решті оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.

Щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу, понесених позивачем в суді апеляційної інстанції.

За ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги – це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).

Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України);

3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).

Згідно з ч. 1,2 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно вимог статті 137, 141 ЦПК України вбачається, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правничої допомоги, рахунки тощо.

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

На підтвердження надання та понесення витрат на професійну правничу допомогу сторонами надано докази, які підтверджують надання та отримання правничої допомоги у відповідному обсязі та розмірі.

Таким чином, заявником надано докази на підтвердження обсягу наданих правничих послуг, виконаних робіт та їх вартість.

При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.

Відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Подібні висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних із оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) та у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), а також у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

З урахуванням наведеного вище, не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату гонорару адвокату, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

У постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц (провадження № 61-299св17) та від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 (провадження № 61-6486св19) зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Верховний Суд у справі № 922/3812/19 висловив позицію про те, що визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.

На підтвердження витрат на правничу допомогу в апеляційному суді представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Федик Ю.Ю. надано: ордер про надання правничої допомоги серії АВ №1309065 від 10 серпня 2026 року укладений між адвокатом Федик Ю.Ю. та ОСОБА_1 ; договір про надання правничої допомоги від 09 квітня 2024 року; додаткову угоду №12 від 07 серпня 2026 року до договору про надання правничої допомоги від 09 квітня 2024 року, згідно якої вартість послуг (гонорар) адвоката є фіксованим та становить 5000 грн; квитанцію до прибуткового касового ордеру №07/08/2026 від 16 березня 2026 року, згідно якої ОСОБА_1 сплатила 5000 грн адвокату Федик Ю.Ю.

Проаналізувавши надані представником позивача докази на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу, в яких зазначено здійснені адвокатом роботи (послуги), а також застосувавши правові висновки Верховного Суду щодо застосування норм права при вирішенні питання розподілу судових витрат, апеляційний суд приходить до висновку, що розмір витрат на правничу допомогу в сумі 5000 грн відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру; такі витрати є співмірні зі складністю справи.

Враховуючи складність справи та виконані роботи, принцип співмірності та розумності судових витрат, апеляційний суд приходить висновку про необхідність стягнення з відповідача КЕВ м. Вінниця на користь ОСОБА_1 понесені у даній справі судових витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в апеляційному суді в розмірі 5000 грн.

Керуючись ст. ст. 137, 141, 367, 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 26 червня 2026 року в частині стягнення з Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 20 лютого 2026 року до 26 червня 2026 року змінити, зменшивши його розмір з 156 724,75 грн на 148968,82 грн.

В решті рішення суду залишити без змін.

Стягнути з Квартирно–експлуатаційного відділу м. Вінниці на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 5000 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О. Ю. Береговий

Судді О. В. Ковальчук

О. С. Панасюк