Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №404/1992/22 — Кропивницький апеляційний суд

ПОСТАНОВА

Іменем України

10 вересня 2026 року м. Кропивницький

справа № 404/1992/22

провадження № 22-ц/4809/1578/26

Кропивницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого судді Єгорової С. М., суддів: Мурашка С. І., Чельник О. І.,

секретар судового засідання Діманова Н. І.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Івановою Іриною Анатоліївною, на рішення Фортечного районного суду міста Кропивницького від 06 травня 2026 року у складі головуючого судді Іванової Н. Ю.

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позов та рішення суду першої інстанції.

У квітні 2022 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила визнати за нею право власності на будівельні матеріали та обладнання, використані при реконструкції у житловий будинок літньої кухні літ. «М» та зведення прибудов до неї: приміщення літ. «м» та сарай літ. «Л», що знаходиться на території домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 . Після її смерті залишилося спадкове майно, яке складається із житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Вказане майно належало померлій на підставі договору купівлі-продажу від 06 березня 1984 року № 1-542 та свідоцтва про право власності на будівлю від 16 червня 1980 року № 1588/6. Мати позивачки – ОСОБА_4 є рідною дочкою ОСОБА_3 .

Вказано, що після смерті ОСОБА_3 між матір`ю та її братом – ОСОБА_2 виник спір щодо зазначеного вище спадкового будинку.

ОСОБА_3 за життя склала заповіт на ім`я відповідача, згідно якого заповіла йому все своє майно.

ОСОБА_4 вважала, що мала право на 1/6 частку вказаного вище будинку, так як його було побудовано в період перебування ОСОБА_3 у шлюбі із батьком ОСОБА_4 – ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто будинок належав їм на праві спільної сумісної власності. ОСОБА_4 претендувала на 1/6 частку будинку, як спадкоємиця ОСОБА_5 . Постановою Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 травня 2018 року у справі № 404/7247/16 за ОСОБА_4 було визнано право власності на 1/6 частку вказаного житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруд. Постановою Верховного суду від 24 червня 2020 року у справі №404/7247/16 було скасовано постанову Апеляційного суду Кіровоградської області в частині визнання за ОСОБА_4 права власності на 1/6 частку даного будинку та було визнано за нею право власності на 1/30 частину будинку.

Згідно договору дарування від 25 червня 2018 року р. № 1-761, ОСОБА_4 подарувала позивачці 1/6 частку зазначеного житлового будинку.

Крім того, зазначає, що в провадженні Кіровського районного суду м. Кіровограда перебуває справа за позовом ОСОБА_2 про визнання даного договору недійсним та визнання за ним в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 права власності на 29/30 частин зазначеного будинку. В той же час, позивачка претендує на частину майна у складі даного домоволодіння, яке не відноситься до спадкової маси, що залишилося після смерті ОСОБА_3 .

Так, у лютому 2013 року, ще за життя її баби – ОСОБА_3 , вона з чоловіком вселилися до спірного будинку і проживали там без реєстрації. З дозволу ОСОБА_3 позивачка з чоловіком почали будівництво на території її домоволодіння власного житлового будинку шляхом реконструкції літньої кухні літ. «М» та зведення прибудов до даної літньої кухні: приміщення літ. «м» та сарай літ. «Л». При цьому, витрати на будівництво (придбання будівельних матеріалів, вартість робіт) здійснювалося нею та її чоловіком. Також, частково, будівельні матеріали придбавалися її батьками, а її мати – ОСОБА_4 , виступала замовником за договором підряду на зведення вказаних прибудов.

Зазначає, що на даний час будівництво даного житлового будинку завершено, проте його не введено в експлуатацію.

Той факт, що реконструкція літньої кухні літ. «М» та зведення прибудов до неї здійснювалося нею та її чоловіком за допомогою батьків підтверджується видатковими накладними та квитанціями на придбання будівельних матеріалів, договором підряду на виконання будівельних робіт, актом здачі–приймання робіт, а також, поясненнями свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .

З урахуванням зазначеного вище, позивачка звернулась до суду за захистом своїх прав та визнанням за нею права власності на будівельні матеріали.

Відповідач подав відзив на позов, в якому заперечив щодо задоволення позовних вимог позивачки.

Вказав, що в судовому порядку визнавати право власності на будівельні матеріали має право лише особа, яка витратила особисто свої кошти на них. Разом з тим, покупцем даного товару не була позивачка. Наявність видаткових накладних та розрахункових квитанцій на будівельні матеріали не підтверджує той факт, що даний товар купувався саме для здійснення будівельних робіт по реконструкції прибудов до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та не підтверджує той факт, що розрахунки за дані будівельні матеріали здійснювалися саме за кошти ОСОБА_1 .

Зазначено, що позивачкою не надано жодного доказу про те, що вона мала можливість придбати та оплатити вартість будівельних матеріалів, необхідних для реконструкції літньої кухні та зведення прибудов до неї за вказаною адресою.

Крім того, зауважив, що ОСОБА_1 також не надано жодних доказів, які підтверджували б факт використання даних будівельних матеріалів саме на реконструкцію прибудов до житлового будинку за вищезазначеною адресою, із зазначенням назви будівельних матеріалів, які були використані та зазначенням їх кількості.

Вважає заявлені позовні вимоги нечіткими та незрозумілими, адже позивачкою не вказано кількість будівельних матеріалів, обладнання та їх найменувань, які були використані в процесі реконструкції літньої кухні літ. «М» та зведення прибудов до неї, на які вона просить визнати право власності.

Зазначає, що відповідно довідки № 369 від 14 вересня 2016 року вказано, що ОСОБА_1 з чоловіком проживають без реєстрації за адресою АДРЕСА_1 , але дана довідка не підтверджує факт дозволу спадкодавицею ОСОБА_3 на реконструкцію та початок будівництва на території її домоволодіння, та не підтверджує факт того, що реконструкцію літньої кухні та зведення прибудов до неї здійснювалася саме позивачем. Вказує, що будівництво проводилось самою ОСОБА_3 і всі будівельні матеріали та обладнання, що придбавалися для будівництва та реконструкції, також входять до спадкової маси. Таким чином, ОСОБА_3 була замовником реконструкції літньої кухні та зведення прибудов до неї, так як являлася власником всього домоволодіння.

Рішенням Фортечного районного суду міста Кропивницького від 06 травня 2026 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на будівельні матеріали.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, місцевий суд керувався тим, що позивачка не надала суду будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження викладених в позовній заяві доводів про визнання за нею права власності на будівельні матеріали та обладнання, використані при реконструкції у житловий будинок літньої кухні літ. «М» та зведення прибудов до неї: приміщення літ. «м» та сарай літ. «Л», що знаходяться на території домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . За таких обставин, суд вважав необхідним відмовити в задоволенні позову у зв`язку з його необґрунтованістю та недоведеністю.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_11 , подала до апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій з підстав неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування рішення Фортечного районного суду міста Кропивницького від 06 травня 2026 року та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог.

Вказала, що предметом даного спору є визнання права власності не на об`єкт нерухомого майна, а саме на будівельні матеріали, використані при його будівництві, що очевидно має різний статус.

Звернула увагу суду, що наявними у матеріалах справи доказами підтверджено факт придбання будівельних матеріалів. При цьому, придбання частини будівельних матеріалів батьками позивачки не має значення для правильного вирішення даного спору, оскільки жодною зі сторін або третіми особами не оспорюється той факт, що такі матеріали придбавалися для потреб батьків позивачки.

Крім того, представник зазначила, що сторонами не оспорюється той факт, що за життя спадкодавиці позивачка проживала разом із сім`єю у даному домоволодінні.

Зауважила, що відповідачем не було надано жодного доказу на підтвердження того, що саме спадкодавицею за життя було зведено спірну прибудову, а також не наведено доводів чи міркувань для яких потреб придбавались позивачкою будівельні матеріали, квитанції про придбання яких нею було надано до суду.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Представник відповідача адвокат Сьора О. М. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні вимог апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції – залишити без змін.

Зазначила, що доводи позивачки про те, що предметом спору є не самочинно здійснена реконструкція літньої кухні, а лише будівельні матеріали, використані при її спорудженні, є юридично неспроможними, адже після використання будівельних матеріалів при реконструкції літньої кухні право власності не може бути визнано саме на ці матеріали як на окреме майно, оскільки вони вже припинили своє самостійне існування як рухомі речі. Відтак, вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у застосуванні статті 331 ЦК України, в той час як позивачка намагається обійти застосування ст. 376 ЦК України, штучно змінивши предмет позову з самочинної прибудови на "будівельні матеріали".

Таким чином, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди Позивача з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, та повторення обставин, які вже були предметом судового дослідження.

Зауважила, що ОСОБА_1 не навела жодного належного аргументу, який би свідчив про неправильне застосування судом норм процесуального права під час оцінки доказів, не вказала, які саме докази судом не були досліджені або були оцінені всупереч вимогам процесуального закону, а також не спростувала мотивів, з яких суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність позовних вимог. Натомість апеляційна скарга містить лише власне тлумачення позивачкою досліджених судом доказів та незгоду з висновками суду, що саме по собі не є підставою для скасування законного й обґрунтованого судового рішення (а.с.153-155 том 2).

Позиція апеляційного суду.

Відповідно до ст. 367, 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

З урахуванням вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Заслухавши пояснення представника позивачки адвоката Іванової І. А., представника відповідачки – адвоката Сьори О. М., вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах, передбачених ст. 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Встановлені судом першої інстанції неоспорені обставини, а також обставини встановлені апеляційним судом.

Судом установлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть.

На підставі договору купівлі-продажу їй належав житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Мати позивачки – ОСОБА_4 є рідною дочкою ОСОБА_3 .

Відповідач ОСОБА_2 є братом ОСОБА_4 .

У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернулася до Кіровського районного суду м. Кіровограда з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про встановлення факту належності правовстановлюючих документів та визнання права власності в порядку спадкування за законом. Просила суд встановити факт належності ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , свідоцтва на право власності на будівлю від 16 червня 1980 року, реєстровий № 1588/6 на 4/5 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , та договору купівлі-продажу від 06 березня 1984 року, реєстровий № 1-542 на 1/5 частину вказаного житлового будинку АДРЕСА_1 , а також визнати за нею право власності на 1/6 частину житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 (справа № 404/7247/16-ц).

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 17 січня 2018 року позов задоволено частково.

Постановою Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 травня 2018 року рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 17 січня 2018 року скасовано в частині відмови у визнанні права власності на 1/6 частину житлового будинку з надвірними будівлями та ухвалено в цій частині нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_4 в частині визнання права власності на 1/6 частину житлового будинку з надвірними будівлями задоволено.

Визнано за ОСОБА_4 права власності на 1/6 частину житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Постановою Верховного Суду від 24 червня 2020 року постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 травня 2018 року в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/6 частину житлового будинку в порядку спадкування за законом, скасовано.

Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 17 січня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/6 частину житлового будинку в порядку спадкування за законом змінено, викладено його мотивувальну частину у редакції постанови.

Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/6 частину житлового будинку в порядку спадкування за законом задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_4 право на 1/30 частку у справі спільної часткової власності на житловий будинок з відповідною частиною господарських будівель та споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору дарування від 25 червня 2018 року, р.№ 1-761 ОСОБА_4 подарувала позивачу 1/6 частину зазначеного вище будинку.

Згідно довідки № 369 від 14 вересня 2016 року, виданої квартальним комітетом № 14, ОСОБА_1 проживає по АДРЕСА_1 , без реєстрації з лютого 2013 року по теперішній час. Склад сім`ї: ОСОБА_2 за даною адресою зареєстрований, але з 2001 року не проживає.

З технічного паспорта на домоволодіння АДРЕСА_1 , виготовленого за станом на 12 вересня 2016 року, вбачається, що на земельній ділянці розташовані житловий будинок літ. «Ббб1», житловий будинок літ. «Мм», погріб літ. «Г», сарай літ. «Е», гараж літ. «З», сарай літ. «Л», погріб літ. «НН1», огорожа, ворота літ. «NN1». Сарай літ «Л» та прибудова літ. «м» збудовані самовільно.

Висновком про вартість, складеного суб`єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_12 , підтверджується, що ринкова вартість об`єкта оцінки прибудова «м», сарай «Л» складає 83 000 грн. Дата оцінки 22 лютого 2022 року.

Позивачка звертаючись до суду даним позовом зазначала, що з дозволу ОСОБА_3 вони з чоловіком почали будівництво на території її домоволодіння власного житлового будинку шляхом реконструкції літньої кухні літ. «М» та зведення прибудов до даної літньої кухні: приміщення літ. «м» та сарай літ. «Л».

При цьому, витрати на будівництво (придбання будівельних матеріалів, вартість робіт) здійснювалося нею та її чоловіком. Також, частково, будівельні матеріали придбавалися її батьками, а її мати – ОСОБА_4 , виступала замовником за договором підряду на зведення вказаних прибудов.

На даний час будівництво даного житлового будинку завершено, проте, його не введено в експлуатацію.

Той факт, що реконструкція літньої кухні літ. «М» та зведення прибудов до неї здійснювалося нею та її чоловіком, за допомогою батьків підтверджується видатковими накладними та квитанціями на придбання будівельних матеріалів, договором підряду на виконання будівельних робіт, актом здачі–приймання робіт.

Допитана в судовому засіданні в суді першої інстанції свідок ОСОБА_13 пояснила, що знайома з позивачкою через її маму, з 2010 року працювала разом з нею. У 2010 році за адресою АДРЕСА_1 стояла бабусина маленька хата, потім її обклали новою цеглою. Будували мати позивачки та позивачка з чоловіком. ОСОБА_4 та її чоловік давали кошти на будівництво.

Свідок ОСОБА_14 пояснила, що позивачка є її племінницею. У будинку по АДРЕСА_1 проживала бабуся ОСОБА_15 з сім`єю – чоловік, син і дочка з 2013 року. Будували будинок ОСОБА_15 з сім`єю та батьками, бабуся гроші не давала.

Свідок ОСОБА_14 пояснив, що бабі ОСОБА_16 , яка давно померла належав будинок по АДРЕСА_1 , ОСОБА_15 з сім`єю проживали в будинку у 2012-2013 роках. На ділянці є два будинки, основний та той, що колись була кухня. Перероблювала ОСОБА_15 з сім`єю та її батьки.

Мотиви, з яких виходить колегія суддів апеляційного суду.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За вимогами частини першої статті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (стаття 190 цього Кодексу).

До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень статті 181 ЦК України належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Права та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).

Згідно зі статтею 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Моментом виникнення майнових прав, а саме суб`єктивних прав учасників правовідносин, пов`язаних із володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності.

За положеннями частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 ЦК України).

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Відсутність дозволу на будівництво, проекта або порушення умов, передбачених у цих документах, будівництво на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, тягне визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього, як на об`єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).

Згідно статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

До прийняття об`єкта новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації права власності на цей об`єкт не виникає. До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно існує право власності лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано у процесі будівництва (абзац 1 частини 3 статті 331 ЦК ).

Положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 квітня 2026 року у справі №607/10858/22 дійшла висновків, що будівельні матеріали, крім характерної їм ознаки «рухомості», за своєю природою переважно є ще й речами споживними, тобто такими, які внаслідок одноразового їх використання знищуються або припиняють існувати у первісному вигляді (частина перша статті 185 ЦК України).

Будівництво за своєю суттю є процесом втрати будівельними матеріалами і конструкціями своєї ідентичності. Будівельні матеріали чи конструкції, використані при зведенні об`єкта будівництва, перестають існувати, й право власності на них припиняється згідно зі статтею 349 ЦК України. Такі матеріали неможливо відділити від самого об`єкта будівництва без завдання їм усім або окремим із них шкоди та зниження їх економічної цінності. Водночас їх оборотоздатність без відділення від об`єкта будівництва неможлива.

Економічна цінність об`єкта незавершеного будівництва не вичерпується вартістю використаних при його зведенні будівельних матеріалів і конструкцій, а включає також вартість проєктування, права на земельну ділянку, вартість будівельних робіт і платних дозвільних процедур чи інших пов`язаних послуг.

Нерухомими речами треба визнавати як повністю завершені, так і не завершені будівництвом об`єкти, право власності на які зареєстроване у встановленому порядку;

- будівельні матеріали, вироби та конструкції, що використовуються під час будівництва, є рухомими речами до моменту їх фізичного включення до конструкцій об`єкта будівництва, після чого такі матеріали, вироби та конструкції втрачають свою ідентичність;

- об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва), право власності на який не зареєстровано в установленому для державної реєстрації речових прав на нерухомість порядку, не належить ані до рухомих, ані до нерухомих речей, постаючи як piч sui generis (свого, особливого роду). Така річ може бути об`єктом цивільних прав і обов`язків, у тому числі речових, однак лише як річ особливого роду.

Звертаючись до суду із цим позовом, позивачка зазначала про те, що у лютому 2013 року, ще за життя її баби – ОСОБА_17 – ОСОБА_18 , вона з чоловіком вселилися до спірного будинку і проживали там без реєстрації. З дозволу ОСОБА_3 позивачка з чоловіком почали будівництво на території її домоволодіння власного житлового будинку шляхом реконструкції літньої кухні літ. «М» та зведення прибудов до даної літньої кухні: приміщення літ. «м» та сарай літ. «Л». При цьому, витрати на будівництво (придбання будівельних матеріалів, вартість робіт) здійснювалося нею та її чоловіком. Також, частково, будівельні матеріали придбавалися її батьками, а її мати – ОСОБА_4 , виступала замовником за договором підряду на зведення вказаних прибудов. Крім того, ОСОБА_1 зазначала про те, що на даний час будівництво даного житлового будинку завершено, проте його не введено в експлуатацію. Разом з тим, заявляючи позовні вимоги про визнання права власності на будівельні матеріали та обладнання, позивачка вказувала, що реконструкція літньої кухні літ. «М» та зведення прибудов до неї здійснювалося нею та її чоловіком за допомогою батьків, що підтверджується видатковими накладними та квитанціями на придбання будівельних матеріалів, договором підряду на виконання будівельних робіт, актом здачі–приймання робіт, а тому вважала, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Разом з тим, визнання права власності на будівельні матеріали та конструктивні елементи, використані для самочинного будівництва, є неефективним способом захисту цивільного права, а така позовна вимога фактично зводиться до узаконення самочинного будівництва у непередбачений законом спосіб, тобто до визнання права власності, що є неприпустимим, зокрема згідно із статтею 376 ЦК України.

Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц, провадження № 61-39287св18, у постанові від 04 жовтня 2023 у справі № 446/1/22, провадження № 61-12893св22.

Отже, здійснення самочинного будівництва приміщення, унеможливлює визнання права власності на будівельні матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва.

На підтвердження заявлених позовних вимог, позивачкою надані суду видаткові накладні та квитанції на придбання будівельних матеріалів, договір підряду на виконання будівельних робіт, акт здачі–приймання робіт. Вони містять відомості про придбання певних будівельних матеріалів в різний час та різних магазинах або у осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність невстановленими особами.

Поряд з цим, колегія суддів зазначає, що матеріали справи не містять будь-яких належних та допустимих доказів, які б могли довести той факт, що вказані в них матеріали були придбані безпосередньо позивачкою або за її дорученням іншою особою, але за її кошти, а головне що вони були безпосередньо використані при проведенні робіт у будинку за адресою АДРЕСА_1 , а не на будь-якому іншому об`єкті будівництва або ремонту.

Сам по собі факт проживання в будинку, користування ним чи навіть участь у ремонтних роботах або утриманні майна спадкодавця не тягне за собою виникнення права власності на це майно чи на його перебудовані частини, якщо між сторонами не було укладено відповідного правочину (наприклад, договору підряду чи договору про створення спільної сумісної власності).

У зв`язку з викладеним, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що позивачка не надала суду будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження викладених в позовній заяві доводів про визнання за нею права власності на будівельні матеріали та обладнання, використані при реконструкції у житловий будинок літньої кухні літ. «М» та зведення прибудов до неї: приміщення літ. «м» та сарай літ. «Л», що знаходяться на території домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Суд правомірно відхилив посилання сторони позивачки про застосування положення статті 331 ЦК України, оскільки ця стаття регулює правовідносини сторін за наявності усієї дозвільної документації, тобто документів, що підтверджують право власності чи користування земельною ділянкою для створення об`єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об`єкта незавершеного будівництва (подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 21 березня 2019 року у справі № 909/175/18).

Однак правовий статус незавершеного та самочинного будівництва є різним, оскільки об`єктом незавершеного будівництва є сукупність будівельних матеріалів, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, а отже, є майном, а щодо самочинного будівництва такі способи захисту не застосовуються.

Сам по собі факт проживання в будинку, користування ним чи навіть участь у ремонтних роботах або утриманні майна спадкодавця не тягне за собою виникнення права власності на це майно чи на його перебудовані частини, якщо між сторонами не було укладено відповідного правочину (наприклад, договору підряду чи договору про створення спільної сумісної власності).

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності, колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість ухваленого у даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі.

Доводи, викладені у апеляційній скарзі спростовуються встановленими судом обставинами у справі, зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновком суду щодо їх оцінки.

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Виходячи з викладеного, судом першої інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, не порушено норми процесуального права.

З підстав, передбачених статтею ст. 375 ЦПК України, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Оскільки оскаржене судове рішення залишено без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, підстави для розподілу судових витрат, передбачені ст. 141 ЦПК – відсутні.

Керуючись ст. 367, 368, 371, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, Кропивницький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Івановою Іриною Анатоліївною, залишити без задоволення.

Рішення Фортечного районного суду міста Кропивницького від 06 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 22.09.2026.

Головуючий С. М. Єгорова

Судді С. І. Мурашко

О. І. Чельник