Рішення від 23 вересня 2026 р. у справі №619/1557/26 — Дергачівський районний суд Харківської області

справа № 619/1557/26

провадження № 2/619/1231/26

Рішення

Іменем України

24 вересня 2026 року,

м. Дергачі,

Дергачівський районний суд Харківської області у складі: головуючого судді Нечипоренко І.М., за участю секретаря судового засідання Міщенко О.О., розглянув у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу № 619/1557/26,

ім`я (найменування) сторін:

позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Агентство нерухомості Естейт-Сервіс»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

вимоги позивача: про виселення,

представник позивача: Поліщук О.Л.

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Агентство нерухомості Естейт-Сервіс» у системі «Електронний суд» 12.03.2026 звернулося до суду з позовом, у якому просить виселити відповідачів. У обґрунтування позову зазначено, що03 липня 2009 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 , на продаж якої його дружина - ОСОБА_1 надала нотаріально оформлену згоду. Договір купівлі-продажу був посвідчений нотаріусом та зареєстрований у встановленому законом порядку, а 07 жовтня 2010 року право власності на квартиру було зареєстровано за ОСОБА_4 .Попри продаж квартири, у ній продовжили проживати ОСОБА_1 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , які не мали самостійних правових підстав для користування квартирою. У зв`язку з цим ОСОБА_4 звернувся до суду з вимогами про визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою, їх виселення та зняття з реєстраційного обліку. У 2013 році суд першої інстанції визнав договір купівлі-продажу недійсним, однак 17 червня 2014 року апеляційний суд скасував це рішення та відмовив у позові ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про недійсність договору. Після цього суд задовольнив вимоги ОСОБА_4 про виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири. Рішення про виселення набрало законної сили, однак його виконання неодноразово зупинялося та відкладалося. У 2020 році виконавче провадження було завершене у зв`язку з нібито фактичним виконанням рішення, хоча, за твердженням ОСОБА_4 , відповідачі фактично продовжили проживати у квартирі. Подальші спроби відновити виконавче провадження та здійснити повторне виселення не призвели до остаточного виконання рішення.31 жовтня 2016 року ОСОБА_4 передав спірну квартиру як внесок до статутного капіталу ТОВ «Агентство нерухомості «Естейт-Сервіс», а 09 листопада 2016 року право власності на квартиру було зареєстровано за ТОВ «Агентство нерухомості «Естейт-Сервіс». При цьому ОСОБА_4 у подальшому став керівником та кінцевим бенефіціарним власником Товариства.Оскільки ТОВ «АН «Естейт-Сервіс» не було стороною попередньої справи про виселення та не може продовжити закінчене виконавче провадження, звертається до суду як власник квартири з самостійним позовом про виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які без законних підстав продовжують користуватися належною ТОВ «Агентство нерухомості «Естейт-Сервіс» квартирою.

Відповідачами надано відзив на позовну заяву, у якій просять відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що до 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 були власниками трикімнатної квартири АДРЕСА_2 . У 2009 році через потребу в коштах звернулися до ОСОБА_4 , який запропонував надати 18000,00 доларів США за договором позики під заставу квартири. 03 липня 2009 року у нотаріуса Малахової Г.І. підписали документи, вважаючи, що укладають договір позики та іпотеки, а не договір купівлі-продажу квартири. ОСОБА_2 при цьому у нотаріуса не був та жодних договорів із ОСОБА_4 не укладав.Фактичний характер позикових відносин підтверджується власноручними розписками ОСОБА_4 від 06 січня, 08 лютого та 08 квітня 2010 року про отримання від ОСОБА_1 по 660,00 доларів США «в сет возвратазайма». Тому відповідачі вважають, що договір купівлі-продажу від 03 липня 2009 року фактично приховував договір позики та іпотеки. Вони також заперечують наявність згоди ОСОБА_1 на продаж квартири, посилаючись на відсутність такої згоди серед документів, направлених 11 березня 2026 року.Після реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_4 07 жовтня 2010 року він у 2016 році передав її до статутного капіталу ТОВ «Агентство нерухомості «Естейт-Сервіс», за яким 09 листопада 2016 року було зареєстровано право власності. З 10 грудня 2018 року директором та кінцевим бенефіціарним власником цього Товариства є ОСОБА_4 . Відповідачі наголошують, що з ТОВ «Агентство нерухомості «Естейт-Сервіс» вони жодних договорів щодо користування квартирою не укладали та дозволу на проживання від нього не отримували.Також відповідачі посилаються на ухвалу Верховного Суду від 03 вересня 2021 року у справі № 619/3325/14-ц, у якій зазначено, що ОСОБА_4 на той час вже не був власником спірної квартири, а новий власник питання про заміну стягувача у виконавчому провадженні не порушував. У зв`язку з цим Верховний Суд погодився з висновком про безпідставність доводів ОСОБА_4 щодо порушення його права власності вселенням ОСОБА_2 . ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є його спадкоємцями та спадщину після нього не приймали. Тому, на їх думку, вони не можуть відповідати за особистими зобов`язаннями померлого. Крім того, відповідачі звертають увагу суду на наявність у Київському районному суді м. Харкова кримінального провадження № 640/18262/16-к щодо ОСОБА_4 та ОСОБА_7 за обвинуваченням за ч. 4 ст. 190, ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України, яке має бути враховане під час оцінки обставин набуття права на спірну квартиру.Таким чином, відповідачі вважають, що обставини отримання коштів, наявність розписок про повернення позики, відсутність участі ОСОБА_2 в укладенні правочину, відсутність підтвердження згоди ОСОБА_1 на продаж та подальша передача квартири ОСОБА_4 до статутного капіталу ТОВ «Агентство нерухомості «Естейт-Сервіс» свідчать про необхідність належної судової оцінки дійсності та правових наслідків правочину від 03 липня 2009 року перед вирішенням питання про виселення відповідачів.Позов ТОВ «АГЕНСТВО НЕРУХОМОСТІ ЕСТЕЙТ-СЕРВІС» про виселення є необґрунтованим, оскільки не враховує обставин набуття позивачем права власності на спірну квартиру, попереднього судового спору щодо цього житла та наявності кримінального провадження № 640/18262/16-к, у межах якого досліджуються обставини набуття квартири ОСОБА_4 . За твердженням відповідачки, у 2009 році квартира була відчужена внаслідок введення подружжя ОСОБА_8 в оману щодо справжнього змісту правочину: замість договору позики їм було запропоновано підписати договір купівлі-продажу квартири. При цьому ОСОБА_1 не надавала згоди на відчуження спільного майна подружжя. Подальше передання квартири ТОВ «АГЕНСТВО НЕРУХОМОСТІ ЕСТЕЙТ-СЕРВІС», керівником якого є ОСОБА_4 , також потребує оцінки з огляду на обставини кримінального провадження та попередніх судових спорів. Відповідачка просить врахувати, що раніше вже розглядався спір про виселення її та ОСОБА_2 із тієї самої квартири за позовом ОСОБА_4 . У зв`язку з цим передача квартири, пов`язаній із ним юридичній особі, та подальше звернення ТОВ із аналогічною вимогою, на її думку, потребують перевірки на предмет добросовісності та можливого зловживання цивільними і процесуальними правами. Спірна квартира є житлом відповідачів, суд має встановити реальну можливість їх проживання в іншому приміщенні та оцінити, чи є виселення необхідним і пропорційним втручанням у право на повагу до житла. З огляду на це відповідачка вважає, що сам факт реєстрації права власності за позивачем не є достатньою підставою для задоволення позову про виселення.

Заяви, клопотання, процесуальні дії у справі.

Відповідно до ухвали суду від 13.03.2026 позовну заяву залишено без руху та 16.03.2026 представником позивача усунуто недоліки.

На виконання вимог ч. 6 ст. 187 ЦПК України, судом було направлено звернення до відповідного органу реєстрації щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача та 30.03.2025 отримано відповідь.

Згідно ухвали суду від 01.04.2026 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 06.05.2026, яке було відкладено на 10.06.2026 за клопотанням відповідачки.

Відповідно до ухвали суду від 10.06.2026 закрито підготовче провадження та призначено до розгляду по суті справу на 08.07.2026, яке було відкладено на 02.09.2026 та 14.09.2026 за клопотанням відповідачки та 14.09.2026 здійснено перехід до стадії ухвалення судового рішення, проголошення якого призначено на 24.09.2026.

Представник позивача у судове засідання не з`явився, надіславши до суду заяву, у якій просить здійснити розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримує.

ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилася, надавши до суду заяву, у якій просить здійснити розгляд справи за її відсутності.

Частиною 3 статті 211 ЦПК України передбачено, що учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.

ОСОБА_2 судове засідання не з`явився, причини неявки суду не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином шляхом направлення судової повістки, яку отримав, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 165).

За змістом ч. 1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Як передбачено п. 1 ч. 3 ст. 223 ЦПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Враховуючи, що ОСОБА_2 повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи, подав відзив до суду, причину неявки суду не повідомив, суд розглядає справу без його участі.

Фактичні обставини, встановлені судом, норми права, які застосовував суд, мотиви суду.

Згідно договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений 03 липня 2009 року приватним нотаріусом Малаховою Г.І. та зареєстрований за реєстровим №1740, ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_4 прийняв у власність зазначену квартиру (а.с. 13).

Як вбачається з п. 4 Договору, згідно з домовленістю сторін продаж вчинено за 219000,00 грн, які покупець сплатив продавцю ще до моменту підписання цього договору.

Відповідно до витягу про державну реєстрацію №27562910 від 07.10.2010, ОСОБА_4 значиться власником квартири АДРЕСА_1 (а.с. 14-15).

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 07.08.2014 по справі №619/3325/14-ц, залишеним без змін ухвалами Харківського апеляційного суду Харківської області від 25.09.2014 та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24.12.2014, рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 12 грудня 2013 року по цій справі скасовано та ОСОБА_9 , ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 (а.с. 31-32).

Відповідно до постанови державного виконавця Сприндиса А.С. від 23.10.2014 у виконавчому провадженні № 45188086 було відкрито провадження на підставі виконавчого листа № 619/3325/14-ц, виданого Дергачівським районним судом 15.10.2014 щодо виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 (а.с. 44).

Ухвалою Дергачівського районного суду Харківської області від 09.12.2015 по справі № 619/3325/14-ц, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 01.02.2016, відстрочено виконання рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 07 серпня 2014 року на строк до 01.04.2016по ВП №45188086 (а.с. 45).

Постановою старшого державного виконавця Топоріної Любові Олександрівни від 15.08.2020 виконавче провадження № 45188179 та № 45188086 на підставі пункту 9 частини першої статті 39 та статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» було закінчено на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку з фактичним повним виконанням рішення, із стягненням виконавчого збору та витрат виконавчого провадження (а.с. 52-53).

Відповідно до акта державного виконавця Топоріної Любові Олександрівни від 07.08.2020 встановлено, що за адресою: АДРЕСА_3 , боржник ОСОБА_2 не мешкає. На час проведення виконавчих дій майно, яке належить боржнику, відсутнє, тобто приміщення боржником звільнене (а.с. 54).

Відповідно до акту №71-31/10-16-П1 приймання-передачі нерухомого майна в якості внеску до Статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Агентство нерухомості ЕСТЕЙТ-СЕРВІС» від 31.10.2016 на виконання Рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Агентство нерухомості ЕСТЕЙТ-СЕРВІС» згідно Протоколу №5 від 31.10.2016, в якості свого додаткового внеску в Статутний капітал Товариства з обмеженою відповідальністю «Агентство нерухомості ЕСТЕЙТ-СЕРВІС», із цим Актом Учасник Товариства ОСОБА_4 передає у власність Товариства належну йому квартиру АДРЕСА_1 , житловою площею 43,9 кв.м, загальною площею 64,9 кв.м вартістю 219000,00 грн та технічний паспорт до неї (а.с. 76).

Як вбачається з протоколу № 5 загальних зборів учасників ТОВ «Агентство нерухомості ЕСТЕЙТ-СЕРВІС» від 31.10.2016 на зборах були представлені учасники, які сукупно володіли 84,46 % голосів, у зв`язку з чим збори визнано правомочними. За результатами розгляду питань порядку денного прийнято рішення, зокрема, про збільшення внеску ОСОБА_4 до статутного капіталу Товариства на 4654000,00 грн шляхом передачі належних йому об`єктів нерухомого майна, а також про відповідне збільшення статутного капіталу, зміну співвідношення часток учасників та затвердження нової редакції Статуту Товариства (а.с. 77).

Відповідно до опису документів, поданих для проведення державної реєстрації змін до установчих документів ТОВ «Агентство нерухомості ЕСТЕЙТ-СЕРВІС», Товариством було подано нову редакцію установчих документів, рішення про внесення до них змін, нотаріально посвідчені довіреності учасників, акти приймання-передачі нерухомого майна як внеску до статутного капіталу від 31.10.2016, реєстраційну картку та документ про сплату реєстраційного збору (а.с. 79).

Згідно протоколу №11 загальних зборів учасників ТОВ «Агентство нерухомості ЕСТЕЙТ-СЕРВІС» від 21.09.2018 звільнено з посади Директора ТОВ «Агентство нерухомості ЕСТЕЙТ-СЕРВІС» ОСОБА_10 і призначено Директором ТОВ «Агентство нерухомості ЕСТЕЙТ-СЕРВІС» Подвезька А.В. (а.с. 80), про що також свідчить наказ №2 по особовому складу (а.с. 81).

Як убачається з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09.11.2016 власником спірної квартири є ТОВ «Агентство нерухомості ЕСТЕЙТ-СЕРВІС».

15 лютого 2026 року набрав чинності Закон України «Про основні засади житлової політики», який визначає основні правові, економічні, соціальні та організаційні засади житлової політики щодо реалізації права осіб на житло, забезпечення сталого та ефективного використання житлового фонду України і згідно якого було визнано таким, що втратив чинність Житловий кодекс України (крім статей 31-42, 43-46, 47-49, 51-53, 57-60, 71, 72, 127-132-2, що продовжують діяти до дня початку функціонування Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи).

Згідно з частиною третьою статті 5 ЦК України, якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відповідно до частини третьої статі 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, ТОВ «Агентство нерухомості ЕСТЕЙТ-СЕРВІС» звернулося до суду з позовом 12.03.2026, отже, правовідносини, що виникли між сторонами нормами Житлового кодекус України не регулюються, а підлягає застосуванню Закон України «Про основні засади житлової політики».

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини 2 статті 33 Закону України «Про основні засади житлової політики» (далі – Закон), ніхто не може бути виселений із займаного житла або обмежений у праві користування житлом інакше, ніж за рішенням суду та з підстав і в порядку, встановлених законом.

Виселення, переселення та відселення осіб з житла приватного житлового фонду здійснюються не інакше, ніж за рішенням суду та з підстав і в порядку, встановлених законом.

Згідно з ч. 2 ст. 34 Закону власник або користувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на житло відповідно до закону.

Як передбачено ч. 1 ст. 40 Закону спори, пов`язані із захистом права на житло незалежно від форми власності, вирішуються в судовому порядку відповідно до закону.

Статтею 7 цього Закону визначено, що відповідальність за порушення договірних зобов`язань, порядок звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з житла регулюються Цивільним кодексом України, законами України «Про іпотеку», «Про житлово-комунальні послуги», іншими законодавчими актами України.

За правилами, які закріплені у частинах 1, 4 статті 311 ЦК України житло фізичної особи є недоторканним. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За змістом статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина 1 статті 321 ЦК України).

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Важливо пам`ятати, що стаття 8 Конвенції не визнає право на отримання житла. Не визнає такого права і практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Хоча вочевидь бажано, аби кожна людина мала місце, де він або вона може жити гідно, і яке він або вона може назвати домом, на жаль, у Договірних державах є багато людей, які не мають дому. Чи надає держава кошти для того, щоб кожен мав житло, - це питання політичного, а не судового рішення (див. рішення у справі «СПРАВА CHAPMAN ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА» (CHAPMAN v. THE UNITED KINGDOM), від 18.01.2001 року, пункт 99).

Також, як зазначив ЄСПЛ у справі «Buckley проти Сполученого Королівства» (рішення від 25.09.1996, «Reports of Judgments and Decisions» 1996-IV, стор. 1294, § 81), стаття 8 не обов`язково сягає настільки далеко, аби задовольняти преференції осіб щодо місця їх проживання, аби переважити загальний інтерес. Якщо проблема заявниці виникає через брак грошей, то вона перебуває в тому ж нещасному становищі, як і багато інших осіб, які не можуть дозволити собі продовжувати мешкати на привабливих для них ділянках або в будинках.

Водночас, правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції полягає також і в тому, що вказана норма гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24.11.1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18.02.1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

При цьому, у пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 2 статті 8 Конвенції чітко визначені підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17.05.2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13.05.2008 року у справі «McCann v. the United Kingdom», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави у право на мирне володіння майном є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а втручання у право на повагу до житла - порушенням статті 8 Конвенції, якщо таке втручання не здійснене «згідно із законом», не переслідує легітимну мету чи не є «необхідним у демократичному суспільстві» (встановлення цієї необхідності передбачає, зокрема, встановлення пропорційності втручання переслідуваній легітимній меті). Порушення відповідних статей Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Також, як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18.05.2026 під час розгляду справи № 753/3949/24, принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У цій справі виселення відповідачів в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останніх на житло, внаслідок яких ОСОБА_1 та ОСОБА_2 можуть позбутися такого права та стати безхатченками.

Відповідачі у цій справі іншого житла не мають, безперервно постійно проживають та зареєстровані у спірній квартирі майже 30 років, з моменту її придбання.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Всупереч зазначеним нормам, позивач не долучив до матеріалів справи жодних доказів, що відповідачі порушують правила співжиття чи в будь-який інший спосіб роблять неможливим чинять перешкоди позивачу для користування квартирою будь-яким чином.

У всякому разі неможливість для позивача здійснювати фактичне користування житлом (як і будь- яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Крім того відповідачка ОСОБА_1 є особою похилого віку, тому її виселення без надання іншого приміщення може призвести до виникнення негативних для неї наслідків, пов`язаних з відсутністю житла, у якому вона беззмінно прожиє більше двадцяти років, а з урахуванням її доходів у вигляді пенсії та її розміру, навіть наймання житла буде надмірним тягарем, тому, на переконання суду у правовідносинах, які склались, право відповідачів на житло превалює над правом власності позивача на вказану квартиру.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Оскільки керівному органу позивача, який придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідачів, які безперевно проживають в ньому більше 20 років, ОСОБА_1 є особою похилого віку, іншого житла не мають, а тому набули охоронюване законом право на мирне володіння майном, тому виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення не відповідатиме статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності відповідним принципам статті 8 Конвенції. Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення.

У всякому разі неможливість для позивача здійснювати фактичне користування житлом (як і будь яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

При таких обставинах, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позову, оскільки у відповідачів виник міцний зв`язок з місцем постійного проживання, а тому їх виселення з квартири без надання іншого житла за встановлених у справі обставин і досліджених доказів не буде пропорційним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції.

Оскільки позов здоволенню не підлягає, судові витрати залишаються за рахунок позивача.

Керуючись ст. 7, 12, 13, 81, 141, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд

ухвалив:

У позові Товариства з обмеженою відповідальністю «Агентство нерухомості Естейт-Сервіс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення відмовити повністю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне найменування (ім`я) сторін:

позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Агентство нерухомості Естейт-Сервіс», код ЄДРПОУ 39586791, місцезнаходження: м. Київ, вул. Миколи Ушакова, буд. 34, кв. 56;

відповідачі: ОСОБА_1 , РНОКПП, НОМЕР_1 , ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 .

Суддя І. М. Нечипоренко