Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №466/11774/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 466/11774/25 Головуючий у 1 інстанції: Зима І.Є.

Провадження № 22-ц/811/1111/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Ніткевича А.В.

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Гаврилюк Я.Ю.

з участю позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки Гіщинського І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Львівського апеляційного суду у м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Гіщинського Ігоря Юрійовича на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 березня 2026 року в складі судді Зими І.Є. у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівського Комунального Автотранспортного Підприємства №1, з участю третьої особи ОСОБА_2 , про відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров`я,-

встановив:

У грудні 2025 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до відповідача Львівського Комунального Автотранспортного Підприємства №1, з участю третьої особи ОСОБА_2 , про відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров`я, просила стягнути з відповідача 400 000 грн. моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров`я та судові витрати пов`язані з розглядом справи.

Вимоги обґрунтовує тим, що 18 червня 2025 року, приблизно о 13 годині 12 хвилин, у місті Львові на вулиці Шевченка, 358, під час руху автобуса марки «Електрон А18501», державний номер НОМЕР_1 , який здійснював перевезення пасажирів за маршрутом №49А «Рясне-2 - Вокзал», під керуванням водія ОСОБА_2 , відбулося різке гальмування транспортного засобу, внаслідок чого позивачка, яка перебувала у салоні автобуса як пасажир, впала та отримала тілесні ушкодження. Внаслідок падіння позивачці заподіяно тілесні ушкодження, що підтверджується медичними документами.

Зокрема, з висновку судово-медичної експертизи вбачається, що у ОСОБА_1 встановлено закритий перелом латерального виростка лівої гомілкової кістки зі зміщенням уламків, що відноситься до тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості.

Крім того, після дорожньо-транспортної пригоди позивачка тривалий час проходила лікування та медичну реабілітацію, відчувала значний фізичний біль, була обмежена у пересуванні та виконанні повсякденних справ. У зв`язку з отриманою травмою вона змушена проходити численні медичні обстеження, лікування та реабілітаційні процедури, що спричинило тривалі фізичні та моральні страждання.

У зв`язку з отриманими травмами зазнала суттєвих змін у звичному способі життя, втратила можливість вести активний спосіб життя, обмежена у пересуванні та виконанні домашніх справ, а також постійно відчуває біль у травмованій нозі та інші негативні наслідки для здоров`я.

На думку позивачки, шкода заподіяна під час експлуатації транспортного засобу, який є джерелом підвищеної небезпеки, тому відповідальність за завдану шкоду має нести власник такого транспортного засобу - Львівське комунальне автотранспортне підприємство №1, водій якого керував автобусом під час виконання трудових обов`язків.

Цивільно-правова відповідальність водія транспортного засобу була застрахована, однак страхове відшкодування не покриває повністю завдану моральну шкоду, а тому різниця між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою підлягає відшкодуванню відповідачем як роботодавцем водія.

З огляду на характер отриманих травм, тривалість лікування, фізичні та душевні страждання, порушення нормального способу життя та інші негативні наслідки для її здоров`я, позивачка оцінює розмір моральної шкоди у 400 000,00 гривень, які просить стягнути з відповідача, а також судові витрати. Просила позов задовольнити.

Оскаржуваним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 10 березня 2026 року позов задоволено частково.

Стягнуто з Львівського Комунального Автотранспортного Підприємства №1 в користь ОСОБА_1 20 000 (двадцять тисяч) грн. моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров`я.

Стягнуто з Львівського Комунального Автотранспортного Підприємства №1 в користь ОСОБА_1 5 000 (п`ять тисяч) грн. у відшкодування витрат на правничу допомогу.

В решті вимог відмовлено.

Стягнуто з Львівського Комунального Автотранспортного Підприємства №1 в користь держави 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн. судового збору.

Рішення суду оскаржив представник позивачки ОСОБА_1 – адвокат Гіщинський І.Ю., не погоджується з таким в частині часткового задоволення позовних вимог.

Зазначає, що моральна кшода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Покликаючись на судову практику, зазначає, що моральна шкода, заподіяна ОСОБА_1 виражається у фізичних та душевних стражданнях, яких вона зазнала після ДТП та підтверджується письмовими доказами, що долучені до матеріалів справи.

З наданих медичних документів вбачається, що позивачка тривалий час перебувала на лікуванні, проходила неодноразові медичні обстеження та перебувала під наглядом лікарів, що свідчить про тривалі наслідки отриманої травми.

Зазначає, що не існує жодних методик, які б регулювали порядок визначення розміру моральної шкоди, тому розмір такої визначено за власною оцінкою.

Отримані позивачкою тілесні ушкодження відносяться до середнього ступеня тяжкості за критерієм довготривалого розладу здоров`я.

Внаслідок травм була змушена у стислі строки адаптуватися до нових умов життя, навчаючись виконувати базові дії з обмеженою рухливістю також втратила можливість працювати, що призвело до скрутного матеріального становища, фінансової залежності від інших осіб та необхідності просити допомоги.

У позивачки зруйновані актуальні життєві плани, ДТП розділила її життя на «до» та «після».

У зв`язку з цим, вважає, що розмір моральної шкоди, який визначений судом першої інстанції є занадто малим.

Вважає, що стягнення заявленої суми моральної шкоди не вплине на ведення відповідачем діяльності та не буде надмірним тягарем.

Також відповідачем не надано суду доказів грубої необережності потерпілої, яка б мала причинний зв`язок із завданою шкодою та могла б бути підставою для зменшення розміру морального відшкодування.

Крім цього, суд не має права вирішувати питання про зменшення судових витрат на правову допомогу з власної ініціативи.

Таким чином, підстави для зменшення розміру понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу при вирішенні питання розподілу судових витрат за результатами розгляду справи, відсутні.

Розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, які підлягають стягненню з відповідача становить 30000,00 грн., з розрахунку вартсоті однієї години 3000,00 грн., та потрачених адвокатом 10 годин роботи.

Просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 березня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Стягнути судові витрати.

09.04.2026 у системі «Електронний суд» сформований відзив представника ОСОБА_3 на апеляційну скаргу. Зазначає, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції та зводяться виключно до переоцінки доказів, а також до незгоди апелянта з установленими судом фактичними обставинами справи, визначеним розміром моральної шкоди та витрат на правничу допомогу. При цьому, ОСОБА_1 не надано суду доказів того, що її падіння в салоні автобуса стало наслідком порушення водієм вимог Правил дорожнього руху України або інших норм законодавства. Як вбачається із постанови про закриття кримінального провадження, водій на наступній зупинці зупинив автобус, викликав працівників поліції та швидкої допомоги, якою ОСОБА_1 було госпіталізовано до медичного закладу, що додатково свідчить про відсутність в його діях ознак протиправності чи недбалості. Просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10.03.2026 - без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивачки та її представника на підтримку доводів скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення враховуючи таке.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що сам факт закриття кримінального провадження не спростовує обставин отримання позивачкою тілесних ушкоджень та не позбавляє її права на звернення до суду за захистом своїх прав у порядку цивільного судочинства, зокрема щодо відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок відповідної події.

З наданих медичних документів вбачається, що позивачка тривалий час перебувала на лікуванні, проходила неодноразові медичні обстеження та перебувала під наглядом лікарів, що свідчить про тривалі наслідки отриманої травми.

Таким чином, оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, суд прийшов висновку, що внаслідок зазначеної події позивачка отримала тілесні ушкодження, які спричинили їй фізичний біль, необхідність тривалого лікування та моральні страждання.

Так, транспортний засіб, який використовується для перевезення пасажирів, є джерелом підвищеної небезпеки, а тому особа, яка володіє таким транспортним засобом та здійснює його експлуатацію, зобов`язана відшкодувати шкоду, завдану внаслідок його використання.

Оскільки позивачка отримала тілесні ушкодження під час перебування у салоні автобуса, який використовувався для перевезення пасажирів та перебував у володінні Львівського комунального автотранспортного підприємства №1, суд вважав, що саме зазначене підприємство як володілець джерела підвищеної небезпеки несе відповідальність за шкоду, завдану позивачці.

Врахувавши характер та обсяг страждань позивачки, з урахуванням їх тривалості, а також істотність вимушених змін у її життєвих обставинах, керуючись засадами розумності, пропорційності та справедливості, суд дішов висновку, що заявлений розмір відшкодування моральної шкоди є завищеним, а справедливим і співмірним розміром компенсації моральної шкоди є 20 000 гривень, у зв`язку з чим задовольнив позов частково.

При цьому, грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілої особи або позбавлення її можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, а також вимоги розумності і справедливості.

Відтак, розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями та іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа.

Також суд вирішив питання судових витрат, стягнувши з відповідача судовий збір у дохід держави, а на користь позивачки витрати на професійну правничу допомогу у відповідному розмірі.

Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує таке.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

Зобов`язання із заподіяння шкоди - це правовідношення, у силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування заподіяної шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати заподіяну шкоду в повному розмірі.

Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов`язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або негрошовим.

Судом встановлено такі юридично значимі факти та відповідні їм правовідносини.

18 червня 2025 року у місті Львові під час перевезення пасажирів автобусом маршруту №49А позивачка ОСОБА_1 , перебуваючи у салоні автобуса, під час гальмування транспортного засобу, впала та отримала тілесні ушкодження, у зв`язку з чим була змушена звернутися за медичною допомогою та проходити подальше лікування.

Як вбачається з матеріалів справи, за фактом вказаної події було розпочато кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 1225141380000772 від 18.06.2025, у межах якого здійснювалася перевірка обставин отримання позивачкою тілесних ушкоджень.

При цьому, постановою про закриття кримінального провадження від 31 липня 2025 року вказане кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 1225141380000772 від 18.06.2025 - закрито у зв`язку з відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 286 КК України (а.с. 9-11).

За матеріалами вказаного провадження встановлено, що перевезення здійснював водій ОСОБА_2 , який перебуває в трудових відносинах з Львівським Комунальним Автотранспортним Підприємством №1, перевезення пасажирів здійснювалося транспортним засобом, який належить цьому підприємству, що підтверджується полісом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладеним із ПАТ «СК «УСГ» відповідно до якого страхувальником є Львівське комунальне автотранспортне підприємство №1.

Зазначені обставини визнаються сторонами, тому в силу ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , свої доводи зводить до того, що внаслідок відповідної події їй заподіяну моральну шкоду, яка виразилася у фізичних та душевних стражданнях, яку просить стягнути з відповідача, як власника джерела підвищеної небезпеки, експлуатацію якого здійснював працівник відповідача під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Колегія суддів виходить з того, що враховуючи презумпцію невинуватості (стаття 62 Конституції України, стаття 17 КПК України), факт вчинення особою кримінального правопорушення та вина такої особи в його вчиненні повинні встановлюватися у порядку кримінального провадження, оскільки суд у порядку цивільного судочинства не має юрисдикційних повноважень встановлювати факт вчинення кримінального правопорушення.

Таки чином, цивільно-правова відповідальність відповідача у вигляді моральної шкоди повинна бути доведена належними доказами факту та розміру спричиненої шкоди, оскільки відповідач не звільняється від обов`язку відшкодування такої.

Колегія суддів виходить з того, що правовідносини між сторонами у справі, що переглядається, виникли з делікту, а саме в наслідок заподіяння позивачці ОСОБА_1 шкоди, тілесними ушкодженнями.

За фактом завдання шкоди виникає деліктне зобов`язання, яке припиняється належним виконанням у момент відшкодування потерпілому шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала. Сторонами деліктного зобов`язання класично виступають потерпілий (кредитор) і особа, яка завдала шкоди (боржник).

Загальні положення про відшкодування шкоди передбачені главою 82 ЦК України.

Відповідно до частин першої, другої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної особи або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкода завдана не з її вини.

За змістом частин першої, другої статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

За змістом п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.

Відповідно до частини першої статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.

В свою чергу, відповідно до частини першої статті 1172 ЦК України, юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Аналіз змісту гл. 82 ЦК України дає підстави для висновку, що законодавець розрізняє поняття «особа, яка завдала шкоду» та «особа, яка відповідає за шкоду». За наявності вини особи, яка завдала шкоду, особа, яка є відповідальною за шкоду, на підставі ч. 1 ст. 1191 ЦК набуває права зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі виплаченого відшкодування.

Для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої статтею 1172 ЦК України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв`язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду), так і спеціальних умов (перебування у трудових відносинах з юридичною особою або фізичною особою - роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов`язків).

Виходячи з наведених норм права, шкода (у тому числі моральна), завдана ОСОБА_1 внаслідок події, що мала місце 18.06.2025 з вини водія, який виконував трудові обов`язки та на відповідній правовій підставі керував транспортним засобом, що належить роботодавцю, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 06 листопада 2013 року у справі №6-108цс13.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №426/16825/16-ц (провадження № 14-497цс18) зроблено висновок, що аналіз норм статей 1187 та 1172 ЦК України дає підстави стверджувати, що особа, яка керує транспортним засобом у зв`язку з виконанням своїх трудових (службових) обов`язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, не є суб`єктом, який несе відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. У цьому випадку таким суб`єктом є законний володілець джерела підвищеної небезпеки - роботодавець. Отже, шкода, завдана внаслідок ДТП з вини водія, що на відповідній правовій підставі керував автомобілем, який перебуває у володінні роботодавця, відшкодовується саме володільцем цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.

Таким чином, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що заявлені позивачкою вимоги у цьому контексті є обґрунтованими та безпосередньо стосуються прав та обов`язків відповідача ЛК АТП №1, оскільки ОСОБА_2 працював у підприємстві на посаді водія, тобто ДТП відбулася під час виконання водієм своїх трудових (службових) обов`язків.

Іншими словами, ЛК АТП №1 є належним відповідачем та має відповідати за пред`явленими вимогами про відшкодування моральної шкоди.

Фактично оскаржуючи рішення суду першої інстанції, сторона позивача не погоджується із визначеним судом розміром відшкодування моральної шкоди та просить стягнути повний розмір такої у межах заявлених вимог.

Таким чином, рішення суду оскаржується лише позивачкою та виключно у контексті відмови у задоволенні позовних вимог, тому слідуючи принципу диспозитивності цивільного судочинства та статті 367 ЦПК України, законність оскаржуваного рішення в іншій частині, колегія суддів не перевіряє.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 186/1743/15-ц, яка зводиться до того, що у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.

Враховуючи наведене, виключною правовою проблемою є розмір моральної шкоди, як грошовий еквівалент понесених позивачкою страждань, у зв`язку із подією у якій остання отримала тілесні ушкодження відповідного ступеня тяжкості.

Колегія суддів виходить з того, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст. 23 ЦК України).

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року в справі № 752/17832/14-ц).

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно із роз`ясненнями, наданими у пунктах 3, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31 березня 1995 року з наступними змінами, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайного характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися в будь якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства (пункт 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц).

Колегія суддів звертає увагу на те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Закон не покладає на позивача обов`язок доказування вини відповідача в заподіянні шкоди, він лише повинен доказати факт заподіяння такої шкоди відповідачем та її розмір.

Такі ж висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладені у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №234/16272/15-ц (провадження№ 61-31395сво18).

По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року в справі №180/1735/16-ц).

Наявність моральної шкоди доводиться позивачем, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв`язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації. Розмір відшкодування моральної шкоди оцінюється самим потерпілим та визначається у позовній заяві.

Разом з тим, моральну шкоду, зважаючи на її сутність, не можна відшкодувати у повному обсязі, оскільки не має (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю. Зважаючи на це, будь яка компенсація моральної шкоди не є (і не може бути) адекватною дійсним стражданням, тому будь який її розмір може мати суто умовний вираз.

Як вказано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 у справі №752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19) розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Зокрема, факт отримання позивачкою тілесних ушкоджень підтверджуються письмовими доказами, долученими до матеріалів справи, а саме: копією постанови про закриття кримінального провадження від 31.07.2025, яка міститься в матеріалах кримінального провадження та стосується обставин події, під час якої позивачка отримала тілесні ушкодження; консультаційним висновком спеціаліста від 18.06.2025, що підтверджує звернення позивачки за медичною допомогою у зв`язку з отриманою травмою; результатами рентгенологічного обстеження №79079 від 17.07.2025 та рентгенівськими знімками, які підтверджують проведення медичного обстеження позивачки у зв`язку з отриманими ушкодженнями; результатами ультразвукового дослідження колінних суглобів від 19.08.2025, що підтверджують характер отриманої травми, оглядами лікаря-травматолога від 19.08.2025, 09.09.2025 та 02.12.2025, які підтверджують тривале лікування та спостереження позивачки у лікаря; випискою з медичної документації від 14.11.2025 року, що підтверджує проходження позивачкою лікування; результатами магнітно-резонансної томографії №12402 від 08.12.2025, які свідчать про проведення додаткового медичного обстеження з метою встановлення характеру ушкоджень; результатами ультразвукового дослідження від 11.12.2025, що також підтверджують стан здоров`я позивачки після отриманої травми. Крім цього, медичними оглядами лікаря-травматолога від 30 грудня 2025 року, 20 січня 2026 року, 29 січня 2026 року та 10 лютого 2026 року, 03 березня 2026 року.

Беззаперечно встановивши, що внаслідок події, яка сталася 18.06.2025, позивачка зазнала емоційної напруги та стресу, фізичного болю і ушкодження здоров`я, які кваліфіковані судово-медичним експертом як ушкодження середньої тяжкості, складність та тривалість лікування, пов`язані із цим негативні зміни у житті позивачки, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про перенесення позивачкою моральних страждань та існування правових підстав для відшкодування моральної шкоди, а визначаючи її розмір, місцевий суд у достатній мірі врахував глибину понесених страждань, характер та тяжкість отриманих нею тілесних ушкоджень, тривалість лікування та обґрунтовано визначив розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 20 000 грн 00 коп.

Керуючись принципами виваженості, розумності, справедливості та співмірності, беручи до уваги відсутність будь якого добровільного відшкодування позивачці моральної шкоди зі сторони відповідача чи винної особи (водія відповідача), зокрема, коштів на лікування, колегія суддів доходить висновку, що розмір стягнутої судом компенсації моральної шкоди відповідає глибині і тривалості моральних страждань позивачки та у жодному разі не призводить до її безпідставного збагачення.

При цьому, сам лише факт незгоди позивачки із розміром стягнутої моральної шкоди не має обов`язком для суду більшого задоволення відповідних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерела права.

Практика ЄСПЛ з питання відшкодування моральної шкоди свідчить про те, що оцінка такої шкоди за своїм характером, є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом. Цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності. При цьому судова практика має забезпечувати правову визначеність у питанні щодо компенсацій за вчинення аналогічних правопорушень.

Зокрема у рішеннях ЄСПЛ неодноразово було застережено, що деякі форми нематеріальної шкоди, включаючи моральні страждання, за самою їхньою природою не завжди можна підтвердити конкретними доказами, але це не заважає суду присуджувати грошову компенсацію, якщо у нього є розумні підстави вважати, що заявник зазнав моральної травми, яка потребує такого відшкодування (рішення у справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства Abdulaziz, Cabales and Balkandaliv. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, № 94, п.96).

Крім того практикою ЄСПЛ визнано презумпцію моральної шкоди, що означає правило, відповідно до якого, у разі порушення майнових або цивільних прав "середня", "нормально" реагуюча на протиправну поведінку щодо неї людина відчуває страждання (моральну шкоду).

З цього погляду можливість людини реалізувати своє природне право на одержання компенсації за страждання і переживання, спричинені посяганням на належні їй особисті немайнові блага, слід розцінювати як один з виявів верховенства права. Водночас усвідомлення взаємозв`язку відшкодування моральної шкоди з правом на доступ до ефективного засобу юридичного захисту вочевидь має спиратися на загальне переконання у спроможності юрисдикційного органу сформувати обґрунтоване уявлення щодо наявності та специфіки втілення моральної шкоди, що зазвичай виникає за подібних життєвих обставин.

У переважній більшості випадків ЄСПЛ: а) наголошує на розумно очікуваних, передбачуваних або звичайних за подібних обставин негативних наслідках, що мали б виникнути у немайновій сфері потерпілої особи; б) виходить з розумного врахування суті порушеного права, особливостей вчинення конкретного правопорушення та характерного для останнього негативного впливу на стан потерпілого; в) при визначенні розміру моральної шкоди керується власною практикою в аналогічних справах.

Отже, Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях і в Практичній інструкції по зверненню в ЄСПЛ від 28 березня 2007 року, затвердженої Головою ЄСПЛ на підставі статті 32 Регламенту ЄСПЛ, посилається на те, що в справах про присудження морального відшкодування суд має визначити розмір моральної шкоди з огляду на розміри присудження компенсації у подібних справах.

Таким чином, враховуючи обставини справи, потерпілу особу та ставлячись з максимальним розумінням до втрат, яких остання зазнала, у зв`язку з ушкодженням здоров`я, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду щодо стягнення відповідної суми на відшкодування шкоди, яка відповідає вимогам розумності та справедливості за правовідносин, що склалися, тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Що стосується доводів апеляційної скарги у частині стягнення витрат на правову допомогу, колегія суддів враховує таке.

Згідно із частиною шостою статті 137 ЦПК обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Таким чином, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Дійсно слідуючи правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду викладеним у постанові від 19.02.2020, справа № 755/9215/15-ц, розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом з цим, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Оцінивши крізь призму справедливості та пропорційності місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що розмір гонорару, визначений стороною позивача є завищеним, тому стягнув 5 000,00 грн, що, на переконання колегії суддів, відповідає складності та тривалості розгляду справи, обсягу наданих адвокатом послуг.

Таким чином, місцевий суд правильно встановив фактичні обставини справи, застосував матеріальний закон та дотримався процедури розгляду, передбаченої ЦПК України, тому підстави для скасування рішення суду відсутні.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Враховуючи наведене, доводи апеляційної скарги не є суттєвими та не знайшли свого підтвердження, тому скаргу необхідно залишити без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гіщинського Ігоря Юрійовича – залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 березня 2026 року– залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 23 вересня 2026 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк