Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №444/2056/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 444/2056/25 Головуючий у 1 інстанції: Оприск З. Л.

Провадження № 22-ц/811/1157/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Гаврилюк Я.Ю.

з участю представника позивачки ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Саламандика Андрія Івановича на заочне рішення Жовківського районного суду Львівської області від 18 вересня 2025 року в складі судді Оприска З.Л. у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-

встановив:

У червні 2025 року позивачка ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, просила визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .

Вимоги обґрунтовувала тим, що є основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 . У даній квартирі зареєстровані вона та ОСОБА_2 . Відповідач не проживає у даній квартирі та ніколи не проживав, не сплачує комунальні платежі, в утриманні житла участі не бере, особистих речей в квартирі не має і взагалі квартирою не цікавиться. Перешкод у користуванні жилим приміщенням ні вона, ні інші члени сім`ї відповідачу не чинили. При цьому, факт реєстрації відповідача порушує її право на вільне розпорядження і користування майном, позбавляє можливості оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_1 , просила позов задовольнити.

Оскаржуваним заочним рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 18 вересня 2025 року позов задоволено повністю.

Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .

Ухвалою Жовківського районного суду Львівської області від 25 лютого 2026 року поновлено строк для подачі заяви представника ОСОБА_2 – ОСОБА_4 про перегляд заочного рішення по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Заяву представника ОСОБА_2 – ОСОБА_4 про перегляд заочного рішення по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням – залишено без задоволення.

Заочне рішення суду оскаржив представник ОСОБА_2 – адвокат Саламандик А.І., з рішенням не погоджується, вважає незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Звертає увагу, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідача, який не був належним чином повідомлений про розгляд справи, тому був повністю позбавлений можливості захищатися.

Вважає, що позивачка не довела обставин, необхідних для втрати права користування житлом, а саме не доведено строк непроживання, добровільність вибуття, відсутність поважних причин втрату зв`язку з житлом, оскільки сам факт непроживання не є підставою для втрати права, що підтверджується практикою Верховного Суду.

На думку апелянта, суд не застосував належним чином ст. 405 Цивільний кодекс України.

Суд підмінив юридичні критерії припущеннями, що є неприпустимим.

Просить скасувати заочне рішення Жовківського районного суду Львівської області від 18.09.2025 у справі №444/2056/25 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

10.07.2026 представник ОСОБА_3 – адвокат Огорілко Ю.В. сформував у системі Електронний суд» відзив на апеляційну скаргу. Зазначає, що у матеріалах справи знаходиться заява від імені відповідача про розгляд справи у його відсутності, що вже свідчить про обізнаність ним про розгляд справи. Також, наявні поштові повідомлення, про надіслання на зареєстровану адресу повісток та інших процуесуальних документів. Сторона позивача вважає, що судом було належним чином встановлено фактичні обставини справи, надано об`єктивну оцінку доказам, та правильно застосовано норми матеріального права. У ході розгляду справи ОСОБА_2 постійно вказував свою адресу квартира АДРЕСА_2 . Таким чином, стороною позивача доведено ту обставину, що відповідач не проживав та не проживає у квартирі АДРЕСА_1 та був помилково у ній зареєстрований. Просить суд залишити заочне рішення Жовківського районного суду Львівської області від 18.09.2025 року без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачки ОСОБА_1 на заперечення доводів скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, враховуючи таке.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що відповідач зареєстрований за адресою: квартира АДРЕСА_1 , однак в даному помешканні ніколи не проживав і не проживає, що підтверджується копією акту № 166 обстеження матеріально-побутових умов домогосподарства / фактичного місця проживання особи від 03.03.2025.

Таким чином, факт відсутності відповідача у житловому приміщенні протягом тривалого часу встановлено, при цьому, суду не наведено доказів поважності такої тривалої відсутності.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовну вимогу про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, потрібно задовольнити.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує таке.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Судом першої інстанції встановлено такі обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Згідно із копією рішення виконавчого комітету Жовківської міської ради від 10.10.2024 №24 та ордеру на житлове приміщення №1020, позивачка ОСОБА_3 є основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 . До складу сім`ї входить син ОСОБА_5 (а.с. 5, 6).

Слідуючи копії довідки Жовківської міської ради № 10/05-23 від 23.01.2025, за адресою: АДРЕСА_3 зареєстровані ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (а.с. 4).

В свою чергу, відповідно до копії Акту № 166 обстеження матеріально-побутових умов домогосподарства/фактичного місця проживання особи від 03.03.2025 у квартирі АДРЕСА_1 проживає лише ОСОБА_3 , ОСОБА_2 за даною адресою зареєстрований, але ніколи не проживав і не проживає (а.с. 7-10).

Звертаючись із позовними вимогами про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позивачка ОСОБА_3 зазначає, що є основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 , відповідач не проживає у даній квартирі та ніколи не проживав, не сплачує комунальні платежі в утриманні житла участі не бере, особистих речей в квартирі не має. Факт реєстрації відповідача порушує її право на вільне розпорядження і користування майном, позбавляє можливості оформлення права власності на спірну квартиру.

Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів виходить із такого.

Статтею 47 Конституції України закріплено право кожного громадянина України на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ст. 6 ЖК України, жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків.

Частиною 4 ст. 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно із статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

За статтею 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Частиною четвертою статті 311 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Аналіз законодавчих норм у цьому контексті свідчить про те, що будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись у судовому порядку.

Користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду врегульовано положеннями глави 2 ЖК України.

Статтею 64 ЖК України передбачено, що члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. До членів сім`ї наймача належить дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Особи, що вселились в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами сім`ї не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (ст. 65 ЖК України).

Згідно із положеннями ч. 1 ст. 71, ст. 72 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року, справа №490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18; Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2018 року, справа №760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18.

Вказане відповідає роз`ясненням наданим у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу Української РСР» судам роз`яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Отже, під час вирішення питання про втрату членом сім`ї наймача права користування жилим приміщенням з`ясуванню підлягають строк його відсутності та поважність причин такої відсутності.

Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог є підставою для висновку про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки вони ґрунтуються лише на припущеннях.

Окремо, колегія суддів враховує, що Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України»№ 30856/03 від 02 грудня 2010 року).

Отже право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

Слідуючи матеріалам справи, беззаперечним є висновок про те, що квартира АДРЕСА_1 є неприватизованою, відповідно є у комунальній власності.

Враховуючи наведене, покликання сторони відповідача на неправильність застосування судом ст. 405 ЦК України, якою визначено право членів сім`ї власника житла на користування цим житлом, не заслуговують на увагу, оскільки є суб`єктивним розумінням та трактуванням суті спірних правовідносин.

Як вже зазначалося, на підставі частин першої - другої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

З огляду на статтю 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки (статті 71, 72 ЖК України) необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи в житловому приміщенні у зв`язку з її вибуттям на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України).

Тобто при вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у порядку статей 71, 72 ЖК України, доведенню сторонами та встановленню судами підлягають обставини тривалості тимчасової відсутності особи у житловому приміщенні, а також поважність причин такої відсутності.

Як наслідок, на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні, а на відповідача - спростувати довготривалу відсутність чи довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.

З досліджуваного судом Акту № 106 обстеження матеріально-побутових умов від 03.03.2025 вбачається, що відповідач ОСОБА_2 зареєстрований за адресою АДРЕСА_3 , однак за цією адресою проживає лише ОСОБА_3 , а ОСОБА_2 ніколи не проживав і не проживає. Такий Акт складений зі слів позивачки та сусідів.

Оскаржуючи рішення суду першої інстанції відповідач ОСОБА_2 самостійно зазначає свою адресу АДРЕСА_4 , чим фактично підтверджує інше, ніж спірна квартира, місце свого проживання.

Більше того, наводячи відповідні доводи в апеляційній скарзі, відповідач ОСОБА_2 жодним чином не спростовує встановлені судом обставини, обмежуючись лише твердженням, про те, що, на його думку, позивачка не довела обставин, необхідних для втрати права користування житлом, а саме не доведено строк непроживання, добровільність вибуття, відсутність поважних причин втрату зв`язку з житлом.

Зокрема, будучи зареєстрованим у спірній квартирі з 18.07.2006, відповідач не надав суду будь яких доказів, які б свідчили про використання такої квартири чи доводили його зв`язок з такою в принципі.

Таким чином, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції правильно виходив з того, що ОСОБА_2 без поважних причин відсутній понад шість місяців у спірному жилому приміщенні, тому наявні правові підстави для визнання останнього таким, що втратив право користування спірним житлом.

Матеріали справи не містять доказів проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, переліку його речей, які зберігаються у спірній квартирі, документів, які підтверджують оплату ним комунальних послуг, показань свідків, які б підтвердили факт його проживання за місцем реєстрації тощо.

Із заявами до житлово-експлуатаційної організації, правоохоронних органів чи до суду з приводу чинення йому перешкод у користуванні спірною квартирою відповідач не звертався.

Водночас доказів поважності причин відсутності ОСОБА_2 за місцем реєстрації понад встановлений законом шестимісячний строк, матеріали справи не містять, як і не містять доказів того, що позивачка чинила перешкоди йому у користуванні спірною квартирою, на такі обставини відповідач не покликається і в апеляційній скарзі.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірним житлом, оскільки він з власної волі та за відсутності поважних причин не проживав у квартирі АДРЕСА_1 понад встановлений законом строк, що вказує на втрату ним інтересу до відповідного житла.

Позбавлення відповідача ОСОБА_2 права користування житлом здійснюється згідно із законом та спрямоване на захист порушених прав позивачки як наймача жилого приміщення, наданого їй державою, тому ухвалення такого рішення не матиме наслідком порушення ні конституційного права відповідача на житло, ні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідача, який не був належним чином повідомлений про розгляд справи, тому був повністю позбавлений можливості захищатися, взагалі незрозумілі, оскільки у матеріалах справи наявне клопотання представника відповідача про ознайомлення з матеріалами справи та відміткою про ознайомлення адвоката Саламандика А.І. від 26.08.2025 із матеріалами, при цьому і сам ОСОБА_2 знайомився із справою, про що розписався 14.07.2025 (а.с. 24, 33).

Крім цього, повідомивши суд про своє місце проживання у квартирі АДРЕСА_2 , судова повістка-повідомлення направлялася відповідачу за такою адресою, також у матеріалах справи наявна довідка про доставку електронного документу представнику відповідача (а.с. 42, 44).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, підставами для зміни чи скасування оскаржуваного рішення не є.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,-

ухвалив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Саламандика Андрія Івановича - залишити без задоволення.

Заочне рішення Жовківського районного суду Львівської області від 18 вересня 2025 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 23 вересня 2026 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк