Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №335/7222/21 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 17.09.2026

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________________

Єдиний унікальний № 335/7222/21 Головуючий у 1 інстанції Шалагінова А.В.

Провадження № 22-ц/807/1844/26-6 Суддя доповідач Салтан Лілія Геннадіївна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача Салтан Л.Г.,

суддів: Кочеткової І.В., Сакояна Д.І.

за участю секретаря судового засідання: Смокотіної В.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 12 серпня 2026 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії/бездіяльність органу примусового виконання, яка полягає в невирішенні питань щодо наявності чи відсутності підстав для застосування до боржниці заходів, передбачених ст.ст. 64-1, 75, 76 Закону України «Про виконавче провадження» за результатами актів перевірки виконання рішення суду від 22 червня 2026 року (щодо побачення 02 травня 2026 року) та від 24 червня 2026 року (щодо побачення 25 квітня 2026 року),

ВСТАНОВИВ:

До Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя 30.06.2026 через систему «Електронний суд» надійшла скарга ОСОБА_1 на дії/бездіяльність органу примусового виконання, яка полягає в невирішенні питань щодо наявності чи відсутності підстав для застосування до боржниці заходів, передбачених ст.ст. 64-1, 75, 76 Закону України «Про виконавче провадження» за результатами актів перевірки виконання рішення суду від 22 червня 2026 року (щодо побачення 02 травня 2026 року) та від 24 червня 2026 року (щодо побачення 25 квітня 2026 року).

Ухвалою судді Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 02.07.2026 у відкритті провадження за вказаною скаргою було відмовлено з тих підстав, що заявником оскаржувались дії державного виконавця Приморського ВДВС у м. Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Осадчої Катерини Ігорівни, щодо виконання ухвал суду від 15.06.2026 та від 19.06.2026 за наслідками розгляду попередніх скарг ОСОБА_1 , які не є судовими рішеннями у справі, що підлягали примусовому виконанню та, відповідно, судовому контролю в порядку Розділу VII ЦПК України.

Вказану ухвалу ОСОБА_1 оскаржив в апеляційному порядку до Запорізького апеляційного суду.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 30.07.2026 ухвалу судді Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 02.07.2026 скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 12 серпня 2026 року скаргу ОСОБА_1 на дії/бездіяльність Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України повернуто без розгляду.

Висновки суду першої інстанції обґрунтовані тим, що у скарзі зазначено Приморський ВДВС у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції як відповідача, що не відповідає процесуальному статусу вказаної особи у виконавчому провадженні. Водночас, зазначаючи дані державного виконавця, ОСОБА_1 не вказав повне найменування органу державної виконавчої служби, з урахуванням того, що згідно з п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 06.05.2025 № 517 « Деякі питання міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції» утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, в тому числі Одеське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України. Відповідно, вірним повним найменуванням органу державної виконавчої служби, на виконанні якого перебуває виконавче провадження, в якому заявник подав цю скаргу, є Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України. Також, всупереч вищезазначеним вимогам, у скарзі не вказано відомості про наявність або відсутність електронного кабінету у всіх учасників справи.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду, 13 серпня 2026 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції процесуальних норм у зв`язку з проявом надмірного формалізму, просить скасувати ухвалу Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 12 серпня 2026 року у справі № 335/7222/21, провадження № 4-с/335/56/2026, про повернення скарги без розгляду, направити справу до суду для продовження розгляду зі стадії вирішення питання про відкриття провадження за скаргою.

Відповідно до Протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 13 серпня 2026 року для розгляду цієї справи визначений головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та склад колегії суддів: Кочеткова І.В., Сакоян Д.І.

Ухвалою від 13 серпня 2026 року, постановленою суддею - доповідачем Салтан Л.Г., вказану справу витребувано у суду першої інстанції.

24 серпня 2026 року вищезазначена справа у паперовому вигляді надійшла до апеляційного суду.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 27 серпня 2026 року відкрито провадження. При відкритті апеляційного провадження учасникам справи наданий строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою суду від 27 серпня 2026 року справу призначено до розгляду за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з повідомленням (викликом) учасників справи про час та місце судового засідання.

У судове засідання учасники справи у судове засідання не з`явилися, причини неявки суд не повідомили, про час та місце судового розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, з заявами про відкладення розгляду не зверталися, право на надання відзиву не використали.

Вирішуючи питання щодо розгляду скарги у відсутність учасників, що не з`явилися в судове засідання, колегія суддів враховує, що за змістом ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження; відповідно положень ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи; суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року по справі № 361/8331/18 зазначено, що Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд виходить з того, що якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, скаржник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів у апеляційній скарзі, інші учасники процесу проігнорували право на викладення своїх доводів у процесуальний спосіб, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (ст. 367 ЦПК України), колегія суддів не вбачала підстав для відкладення розгляду справи та вважала за доцільне розглянути справу в даному судовому засіданні, оскільки неявка учасників справи не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.

В силу вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відводів, самовідводів у справі не заявлено.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, в порядку, передбаченому ст. 367 ЦПК України, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає, зважаючи на таке.

Згідно з ч.1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з Конституцією України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, обов`язковість судового рішення. Захист, утвердження та здійснення прав людини потребують перед усім забезпечення реалізації права на судовий захист, а також дотримання основних засад судочинства, включно з конституційною вимогою щодо обов`язковості судового рішення, що гарантовано приписами ч. 1 ст. 55, п. 9 ч. 2 ст. 129, ст. 129-1 Конституції України (Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2023 року № 4-р(II)/2023).

Виконання судового рішення охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

Обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання (Рішення КСУ від 15 травня 2019 року №2-р(II)/2019).

Розділ VII ЦПК України регулює порядок судового контролю за виконанням судових рішень. За змістом ст. 447 ЦПК України, судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції.

Відповідно до змісту ст. 447-1 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Отже, судовий контроль, метою якого є забезпечення своєчасного захисту та охорони прав і свобод людини та громадянина, на стадії виконавчого провадження, окрім розв`язання судом низки процесуальних питань, охоплює також і контроль, під час якого оцінюють законність дій виконавця та ухвалених ним рішень, тобто, він спрямований на недопущення зловживань з боку державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

Отже, оскільки у держави є позитивний обов`язок виконати судове рішення, подання особою, на користь якої ухвалено таке рішення, скарги відповідно до ст. 447, 447-1 ЦПК України спрямоване на забезпечення належного виконання судового рішення, а оскарження ухвали суду за наслідками розгляду такої скарги – на уможливлення запобігти негативним наслідкам судової помилки, якщо така мала або могла мати місце.

Європейський суд з прав людини зауважив, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (SHISHKOV v. RUSSIA, № 26746/05, § 110, рішення від 20 лютого 2014 року).

Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, рішення від 21 жовтня 2010 року).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (справа PerezdeRadaCavanilles v. Spain). ЄСПЛ зазначав, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справах Zubac v. Croatia, BelesandOthers v. theCzechRepublic, № 47273/99, п.п. 50-51, 69, та Walchli v. France, № 35787/03, п. 29).

При цьому Європейський суд з прав людини розрізняє формалізм і надмірний формалізм, вважаючи формалізм явищем позитивним і необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу, надмірний же формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.

У рішенні від 04 грудня 1995 року в справі «Беллет проти Франції», заява № 23805/94, ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії»).

Матеріали справи, які створюють низку окремих проваджень, та матеріали самого провадження № 4-с/335/47/2026 дозволяли суду першої інстанції встановити дійсне найменування органу виконавчої служби, визначитися з її статусом та наявністю в неї електронного кабінету. На зміну найменування органу виконавчої служби суд першої інстанції взагалі не звертав увагу, постановлюючи ухвалу у цій справі від 02.07.2026, яка була предметом апеляційного перегляду.

Отже на переконання апеляційного суду, повертаючи скаргу ОСОБА_1 суд першої інстанції припустився надмірного формалізму у трактуванні національного процесуального законодавства, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ є неправомірним обмеженням права на доступ до суду, як елементу права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції.

Висновки суду, зазначені в оскаржуваній ухвалі, про необхідність залишення без розгляду скарги ОСОБА_1 не знайшли свого підтвердження під час перегляду заяви колегією суддів, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (п. 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Відповідно до п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Оскільки ухвала суду про повернення скарги без розгляду постановлена з порушенням норм процесуального права та перешкоджає подальшому провадженню у справі, апеляційний суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 367, 374, 379, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Скасувати ухвалу Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 12 серпня 2026 року, справу направити до Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя для продовження розгляду зі стадії вирішення питання про відкриття провадження за скаргою.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню у касаційному порядку не підлягає.

Повний текст постанови виготовлений 24 вересня 2026 року. Копію постанови направити учасникам провадження для відома.

Головуючий суддя: Л.Г. Салтан

Члени колегії:

Суддя: І.В. Кочеткова

Суддя Д.І. Сакоян