Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №707/230/26 — Черкаський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 року

м. Черкаси

Справа № 707/230/26

Провадження № 22-ц/821/1603/26

Категорія: 301030300

Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Василенко Л. І.,

суддів: Карпенко О. В., Сіренка Ю. В.,

секретаря - Дмитренко В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 06 травня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю,

в с т а н о в и в :

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2026 року представник ОСОБА_1 – адвокат Давидюк А. Ю. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю.

Позовні вимоги мотивував тим, що 05.11.1997 ОСОБА_2 прийняв у спадщину майно за померлим ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Свідоцтвом про право на спадщину за законом.

Спадкове майно, на яке видане Свідоцтво, складається з будинку з надвірними спорудами в АДРЕСА_1 .

26.07.2013 ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_1 бути його представником у всіх питаннях відносно будинку та земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 .

Зазначає, що після видачі даного доручення відповідач у вищезазначеному будинку не проживав, не використовував його та не підтримував його технічний стан. За наявною інформацією, більшість часу перебував за межами території України. Саме з дати видачі доручення на спірний будинок ОСОБА_1 вступила у користування та володіння даним будинком.

Станом на подачу даної позовної заяви ОСОБА_1 добросовісно та безперервно володіє та користується нерухомим майном, здійснює його утримання, поточні та капітальні ремонти.

Відповідача ОСОБА_2 не має та точне місце його знаходження не відоме, а тому єдиним способом захисту свого права був обраний позивачкою спосіб визнання права власності за набувальною давністю.

У позовній заяві просить визнати за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок, що розташований в АДРЕСА_1 у порядку набувальної давності.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 06.05.2026 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.

Судом установлено, що позивачка фактично володіє спірним будинком по волі власника на підставі раніше виданої довіреності ОСОБА_2 від 26.07.2013, і вказану довіреність суд вважав певним титулом для виникнення права власності.

З наявних у справі доказів та доводів позивачки суд першої інстанції вбачав, що позивачка, як володілець спірного будинку, володіє вказаним майном по волі власника і завжди знала, що власником вказаного будинку є її брат ОСОБА_2 .

Суд зазначив, що сам по собі факт користування позивачкою приміщенням будинку, сплата вартості житлово-комунальних послуг не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю, а відтак, відсутні правові підстави для набуття права власності позивачкою на житловий будинок у порядку набувальної давності.

При цьому, позивачкою не надано до суду жодних документів, які б підтверджували утримання нею спірного будинку протягом останніх 10 років. Також не надано будь-яких висновків, актів обстеження чи довідок зі Слобідської сільської ради, які б підтверджували факт відкритості, добросовісності, тривалості володіння позивачкою спірним будинком.

Видача відповідачем довіреності на ім`я позивачки свідчить про те, що власник не припинив інтересу до свого майна та не відмовився від нього, а навпаки вжив заходів щодо юридичного управління ним на час своєї відсутності. Відсутність відповідача в Україні (перебування за кордоном) не є доказом «залишення» майна, оскільки право власності є непорушним, а законні підстави для його припинення у даному випадку відсутні.

Суд критично оцінив копії заяв свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які містяться в матеріалах справи, оскільки позивачка не забезпечила явку вказаних свідків у судове засідання і в подальшому не наполягала на їх допиті.

Таким чином, оскільки позивачка знала про власника, підтримувала з ним правовий зв`язок через довіреність і фактично здійснювала догляд за майном як представник, її володіння не може бути визнано добросовісним та таким, що здійснюється «як своїм власним».

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 06.05.2026, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Апеляційна скарга мотивована тим, що існування довіреності стало основним мотивом відмови у позові.

Однак, суд не встановив та не дослідив, який характер мало володіння позивачки після припинення строку дії довіреності, чи існувала після 26.07.2016 будь-яка правова підстава користування будинком, чи підтримував відповідач зв`язок із позивачкою щодо користування майном, чи пред`являв вимоги про повернення майна, чи здійснював правомочності власника після 2016 року.

Вказує, що фактично після припинення довіреності минуло майже десять років, однак цей період залишився поза межами дослідження суду.

Висновок про титульний характер володіння протягом усього спірного періоду зроблений без встановлення фактичних обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Зазначає, що суд ототожнив факт обізнаності позивачки про особу власника з відсутністю добросовісності володіння.

Проте, положення ст. 344 ЦК України не містять такої самостійної підстави для відмови у позові.

Вказує, що суд фактично обмежився лише констатацією того, що позивачка є сестрою відповідача та знала про його право власності.

Водночас суд не дав належної оцінки фактичним обставинам користування будинком протягом понад десяти років після припинення довіреності.

Зазначає, що матеріали справи не містять жодного доказу того, що протягом останнього десятиріччя відповідач користувався будинком, проживав у ньому, здійснював ремонти, оплачував комунальні послуги, утримував майно, сплачував витрати , пов`язані з його утриманням, здійснював будь-які дії як власник.

Натомість саме позивачка фактично проживала у будинку, здійснювала його ремонт, забезпечувала збереження майна, несла витрати на його утримання, відкрито користувалася ним як своїм.

Вказує, що після припинення дії довіреності відповідач фактично самоусунувся від будь-якої участі у долі спірного майна.

Жодного доказу продовження представницьких відносин між сторонами після 2016 року матеріали справи не містять.

Відзив на апеляційну скаргу на адресу апеляційного суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції

Відповідно до копії Свідоцтва про право на спадщину за законом від 05.11.1997 ОСОБА_2 став спадкоємцем майна ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 13 зворотній бік).

Спадкове майно, на яке видане Свідоцтво, складається з будинку з надвірними спорудами в АДРЕСА_1 , що належали померлому на підставі Свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 , виданого Черкаською держадміністрацією 03.09.1997 та зареєстрованого в Черкаському інвентарбюро за № 1101 в кн. № 3.

Згідно копії довіреності від 26.07.2013 ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_1 бути його представником з питання приватизації на його ім`я земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; продати за ціну та на умовах на її розсуд належний йому житловий будинок з надвірними спорудами АДРЕСА_1 і області та земельну ділянку, на якій розташований вищевказаний житловий будинок з надвірними спорудами; зареєструвати право власності на вищевказані будинок з надвірними спорудами та земельну ділянку. Довіреність була видана на три роки і була дійсна до 26.07.2016 (а.с. 14 зворотній бік).

У матеріалах справи міститься копія технічного паспорту на житловий будинок садибного типу по АДРЕСА_1 (а.с. 15 зворотній бік -18).

На виконання ухвали Черкаського районного суду Черкаської області від 07.04.2026, надійшла відповідь з Черкаської районної державної нотаріальної контори від 23.04.2026, відповідно до якої встановлено, що спадкова справа після смерті ОСОБА_2 не заводилась. Про фактичне прийняття спадщини (згідно з частинами 3, 4 ст. 1268 ЦК України) спадкоємцями нотаріальній конторі не відомо (а.с. 58).

Згідно відповіді з Відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Черкаській області Управління державної реєстрації від 28.04.2026, зазначено, що проведеною перевіркою за наявними архівними фондами відділів державної реєстрації актів цивільного стану Черкаської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, у тому числі по поновлених актових записах та за відомостями Державного реєстру актів цивільного стану громадян, актового запису про смерть ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , не виявлено. Крім того, Державний реєстр актів цивільного стану громадян не містить відомості про акти цивільного стану, що були зареєстровані компетентними органами іноземних держав (а.с. 60).

У судовому засіданні як свідка було допитано ОСОБА_6 , який повідомив суду, що він є братом позивачки ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 . Свідок зазначив, що відповідач поїхав за кордон 10 років тому, зв`язку з ОСОБА_2 немає. У будинку безперервно проживає сестра ОСОБА_1 , яка вільно володіє, користується будинком та оплачує комунальні послуги.

Мотивувальна частина

Позиція Черкаського апеляційного суду

Згідно з ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Позивачка та відповідач в судове засідання не з`явилися.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Клименка В. М., переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Мотиви, з яких виходить Черкаський апеляційний суд, та застосовані норми права

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України).

Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з ч. 1, ч. 2 та ч. 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам закону виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За загальним правилом, кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 ЦК України).

Відтак, дана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у ст. 317 ЦК України.

Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

При вирішенні питання щодо правомірності набуття права власності суд повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб, позивач набув чи має намір набути право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному законом.

Згідно ч. ч. 1, 4 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абз. 2 ч. 3 ст. 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч. 2 ст. 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

У постанові від 01.08.2018 у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156 св 18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291 гс 18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного суду України від 22.02.2021 року у справі № 607/21758/19.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.04.2020 у справі № 552/1354/18 містить висновок, що позов про визнання права власності за набувальною давністю не може заявляти особа, яка володіє ним за волею власника і завжди знала, хто є власником цього майна. Крім того, зазначена постанова також визначає можливість набуття права власності за набувальною давністю виключно за умов добросовісності, відкритості та безперервності володіння.

В той же час добросовісність володіння, яка є передумовою для визнання права власності на майно за набувальною давністю, передбачає, що особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Як зазначив Верховний Суд у постанові № 472/713/22 від 02.05.2024 за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Звертаючись до суду з позовом, позивачка зазначала, що вона добросовісно, відкрито, безперервно володіє майном.

Як вбачається з матеріалів справи та зазначає сама позивачка у своєму позові, вона була обізнана про те, що власником спірного житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на який вона просить визнати право власності за набувальною давністю, є її брат ОСОБА_2 .

У липні 2013 році ОСОБА_2 , на підставі довіреності, уповноважив ОСОБА_1 представляти його інтереси щодо продажу та реєстрації права власності спірного житлового будинку та відповідної земельної ділянки. Строк дії вказаної довіреності закінчився 26.07.2016.

Тобто, ОСОБА_1 було надано довіреність для представлення інтересів ОСОБА_2 в усіх питаннях, що стосувалися спірного будинку.

Після закінчення строку дії вказаної довіреності, ОСОБА_1 продовжувала проживати у будинку ОСОБА_2 , достовірно знаючи про те, що власником спірного житлового будинку є ОСОБА_2 , якй не відмовлявся від свого права власності на належне йому майно, не відчужував позивачці чи будь-якій іншій особі належний йому житловий будинок, при цьому позивачка розуміла, що вона володіє чужою річчю.

Апеляційний суд наголошує, що сам по собі факт користування позивачкою спірним будинком, утримання його в належному стані, здійснення оплати за житлово-комунальні послуги, а також відсутність з 2013 року юридичного власника спірного житлового будинку не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю.

У постанові Верховного Суду від 26.05.2021 у справі №214/3083/18 вказано, що за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

У постанові Верховного Суду від 13.04.2022 у справі №740/3305/20 зазначено, що сам по собі факт користування позивачем будинком та проведення ремонтних робіт у ньому не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд також у своїй постанові від 28.07.2025 у справі №127/30505/21.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи викладене, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції, що відсутність відповідача в Україні не є доказом «залишення» майна, оскільки право власності є непорушним, а законні підстави для його припинення у даному випадку відсутні.

В апеляційній скарзі скаржниця просить направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: 1) залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; 2) скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення; 3) визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції повністю або частково у передбачених цим Кодексом випадках і закрити провадження у справі у відповідній частині; 4) скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково; 5) скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю; 6) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції; 7) скасувати ухвалу про відкриття провадження у справі і прийняти постанову про направлення справи для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю; 8) у передбачених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених в пунктах 1-7 частини першої цієї статті.

Колегія суддів звертає увагу, що зазначена норма не передбачає повноважень апеляційного суду направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, про що просить скаржниця в апеляційній скарзі.

Відтак, інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції тане впливають на правильність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що підстави для скасування оскаржуваного рішення першої інстанції за доводами апеляційної скарги ОСОБА_1 відсутні.

Керуючись ст. ст. 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, -

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 06 травня 2026 року– залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов визначених ЦПК України.

Повний текст постанови складено 23 вересня 2026 року.

Головуючий Л. І. Василенко

Судді: О. В. Карпенко

Ю. В. Сіренко