Постанова від 23 вересня 2026 р. у справі №580/1026/26 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 580/1026/26

адміністративне провадження № К/990/28603/26

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Дашутіна І. В.,

суддів Жука А. В., Мацедонської В. Е.,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 12.02.2026, постановлену суддею Орленко В. І., та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.05.2026, прийняту колегією суддів у складі Аліменка В. О., Безименної Н. В., Вівдиченко Т. Р., у справі № 580/1026/26 за позовом ОСОБА_1 до Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про визнання протиправними та скасування рішень,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

До Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, в якій просив визнати протиправними та скасувати постанови від 21.01.2026, від 26.01.2026, від 29.01.2026, від 02.02.2026 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, якими на позивача накладено штраф у розмірі 3400 грн кожний за невиконання судового рішення, яким визначено час для спілкування батьків з дитиною.

Черкаський окружний адміністративний суд ухвалою від 12.02.2026, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.05.2026, відмовив у відкритті провадження у справі за пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Як установили суди попередніх інстанцій, спірне виконавче провадження відкрито з метою примусового виконання судового рішення щодо визначення часу спілкування з дитиною, ухваленого у цивільній справі.

Відповідно до положень статей 447-1, 448 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, вчинені під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України, до суду, який розглянув відповідну справу як суд першої інстанції.

Водночас, за твердженням судів попередніх інстанцій, можливість оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця в порядку адміністративного судочинства передбачена для інших учасників виконавчого провадження, які не є його сторонами.

Оскільки позивач є стороною виконавчого провадження - боржником, а оскаржувані ним рішення державного виконавця ухвалені під час примусового виконання судового рішення, ухваленого у цивільній справі, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги:

Позивач, вважаючи ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 12.02.2026 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.05.2026 такими, що ухвалені з порушенням вимог процесуального закону, подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Скаржник зазначає, що у цьому спорі відповідачем є суб`єкт владних повноважень, який реалізує владні управлінські функції, а предметом спору - постанови державного виконавця про накладення штрафу, яка в силу статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» та статті 287 КАС України оскаржується саме до адміністративного суду.

Відповідач не скористався правом на подання відзиву на касаційну скаргу. Про відкриття касаційного провадження повідомлений належним чином.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції, та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги:

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

За змістом пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

За усталеною судовою практикою Великої Палати Верховного Суду, публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій, у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, відкритого з метою примусового виконання ухвали Солом`янського районного суду міста Києва у справі № 760/19161/25 про забезпечення позову, якою визначено час для спілкування матері з донькою у присутності батька, державний виконавець ухвалив постанови про накладення на ОСОБА_1 штрафу.

Не погоджуючись із цими постановами, позивач як боржник у вказаному виконавчому провадженні звернувся до суду з цим позовом, у якому просив визнати їх протиправними та скасувати.

Відмовляючи у відкритті провадження у цій справі, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ОСОБА_1 як сторона виконавчого провадження (боржник) має право оскаржити відповідні рішення державного виконавця до суду, який видав виконавчий документ - а отже, справа має розглядатися у порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 382/389/17 зазначила, що критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного приписами частини першої статті 287 КАС України, відповідні спеціальні норми встановлені Законом України «Про виконавче провадження».

Згідно з частиною першою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Водночас відповідно до частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, імперативною нормою, а саме частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

Таким чином, правова позиція, викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 382/389/17, чітко визначає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо оскарження постанов державного виконавця про накладення штрафу, винесених у межах примусового виконання будь-яких виконавчих документів, незалежно від того, судом якої юрисдикції ці документи видані. Зазначена позиція неодноразово підтверджувалась у подальшій судовій практиці Верховного Суду.

Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду також у постановах від 06.06.2018 у справі № 921/16/14-г/15 та у справі № 127/9870/16-ц, від 28.11.2018 у справі № 2-01575/11.

Крім того, в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 24.09.2025 у справі № 480/6863/23 щодо юрисдикційної належності спорів про визнання протиправною та скасування постанови державного виконавця про накладення штрафу за невиконання рішення суду про встановлення побачення з дитиною та застосування частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», статей 447, 447-1 ЦПК України, статті 287 КАС України, вказано на відсутність підстав для відступу від зазначеної правової позиції, оскільки з моменту її формування суспільний контекст не змінився; законодавчі норми, що регулюють відповідні правовідносини, залишилися незмінними; відсутні виявлені вади у попередньому правозастосуванні, які б об`єктивно зумовлювали необхідність перегляду усталеного підходу; не зафіксовано глибоких чи довготривалих розбіжностей у судовій практиці з питань визначення юрисдикційної належності спорів про оскарження постанов державного виконавця про накладення штрафу.

Колегія суддів також вважає помилковим посилання суду апеляційної інстанції на положення Закону України від 07.04.2026 № 4833-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку виконання судових рішень, рішень інших органів та цифровізації окремих етапів виконавчого провадження», яким, зокрема, частину першу статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» викладено у новій редакції, оскільки на час звернення позивача до суду з цим позовом у лютому 2026 року зазначені зміни взагалі не були ухвалені, а тому жодним чином не могли бути застосовані для визначення юрисдикції цього спору.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Приписами частини четвертої статті 353 КАС України передбачено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Ураховуючи те, що вказані порушення норм процесуального права під час розгляду справи допущені як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції, тому справа належить направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, суд

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 12.02.2026 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.05.2026 у справі № 580/1026/26 скасувати, а справу направити до Черкаського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. В. Дашутін

Судді А. В. Жук

В. Е. Мацедонська