Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №600/676/25-а — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 600/676/25-а

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Лелюк Олександр Петрович

Суддя-доповідач - Ватаманюк Р.В.

23 вересня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Ватаманюка Р.В.

суддів: Боровицького О. А. Курка О. П. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 22 вересня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулася до Чернівецького окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо нарахування та виплати їй компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 №889, з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення, за весь час затримки виплати з лютого 2016 року по день фактичної виплати 20 грудня 2024 року, а також зобов`язати відповідача нарахувати і виплатити їй таку компенсацію.

Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 22 вересня 2025 року позов задоволено повністю.

Не погодившись із судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 22 вересня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що відповідно до пункту 293 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 №1115/2009, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпечення саме тим органом Держприкордонслужби, з якого вона звільняється. Оскільки останнім місцем служби позивачки був ІНФОРМАЦІЯ_2 , а не НОМЕР_2 прикордонний загін, апелянт вважає себе неналежним відповідачем і посилається на постанови Першого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року у справі №360/1930/21 та від 14 листопада 2023 року у справі №360/383/22, а також на висновок Верховного Суду, наведений, за твердженням апелянта, у постанові від 08 травня 2025 року у справі №380/26344/23, за яким нарахування та виплата належних військовослужбовцю сум здійснюється за останнім місцем його служби.

Крім того, скаржник зазначає про те, що відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України відповідальність за затримку розрахунку при звільненні працівника, включно з військовослужбовцем, встановлена саме цією статтею у вигляді стягнення середнього заробітку за весь час затримки, а не компенсації втрати частини доходів за Законом №2050-III, право на яку, на його думку, має виключно діючий, а не звільнений працівник.

Апелянт також посилається те, що відповідач є бюджетною установою, яка здійснює видатки виключно в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисом, а частина третя статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 №2136-IX звільняє роботодавця від відповідальності за порушення строків оплати праці, якщо таке порушення сталося внаслідок ведення бойових дій чи інших обставин непереборної сили, а тому за відсутності вини відповідача компенсація втрати частини доходів стягненню не підлягає.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надійшов.

Справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходила військову службу в Державній прикордонній службі України.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 27 квітня 2022 року №215-ОС її звільнено з військової служби, а наказом цього ж органу від 28 квітня 2022 року №219-ОС виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення, при цьому остаточною датою закінчення проходження військової служби визнано 29 квітня 2022 року. У період з січня 2016 року по лютий 2018 року включно ОСОБА_1 проходила службу у ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) і саме від цього формування отримувала грошове забезпечення, зокрема щомісячну додаткову грошову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 №889, яка за цей період нараховувалася без урахування у її складі індексації грошового забезпечення.

Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 08 лютого 2024 року у справі №600/4601/23-а, яке набрало законної сили, визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_2 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_1 ) щодо проведення перерахунку та виплати ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2016-2017 роки та щомісячної додаткової грошової винагороди за постановою №889 за період з січня 2016 по лютий 2018 включно з урахуванням індексації грошового забезпечення, і саме цього відповідача зобов`язано провести відповідний перерахунок та виплату. На виконання цього рішення 20 грудня 2024 року відповідач здійснив виплату на загальну суму 52 838,09 грн, з якої 47 202,62 грн становила заборгованість саме зі щомісячної додаткової грошової винагороди за постановою №889 з урахуванням індексації за період з січня 2016 року по лютий 2018 року. Компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати цієї заборгованості за період з лютого 2016 року по день фактичної виплати 20 грудня 2024 року відповідач не нарахував і не виплатив, що і стало підставою цього позову.

Судом першої інстанції також встановлено, що в провадженні Чернівецького окружного адміністративного суду перебуває справа №600/275/25-а за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_3 ) про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 квітня 2022 року по 22 грудня 2024 року, і що ця вимога обґрунтована невиплатою саме тих сум грошового забезпечення (одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсацій за невикористані відпустки, матеріальної допомоги та інших), які були стягнуті рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року у справі №600/4590/23-а, а не заборгованістю зі щомісячної додаткової грошової винагороди за постановою №889, про яку йдеться в цій справі.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що право особи на компенсацію втрати частини доходів за Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-III не залежить від перебування цієї особи на момент виплати заборгованості у трудових чи службових відносинах з боржником, а також від того, чи були відповідні суми попередньо нараховані.

Суд визнав необґрунтованими доводи відповідача про те, що вимоги позивачки мали бути пред`явлені до ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки саме НОМЕР_2 прикордонний загін здійснював нарахування та виплату спірного виду грошового забезпечення позивачці за період з січня 2016 року по лютий 2018 року і саме цей відповідач на виконання рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 08 лютого 2024 року у справі №600/4601/23-а фактично виплатив їй відповідну заборгованість 20 грудня 2024 року.

Суд також відхилив довід відповідача про зловживання позивачкою правом через одночасне звернення до Головного центру підготовки особового складу у справі №600/275/25-а, встановивши, що предметом цієї іншої справи є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за іншою заборгованістю, яка виникла у зв`язку з невиплатою інших видів грошового забезпечення, стягнутих рішенням у справі №600/4590/23-а.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оцінюючи довід апеляційної скарги про те, що належним відповідачем мав бути ІНФОРМАЦІЯ_2 , а не НОМЕР_2 прикордонний загін, колегія суддів виходить з такого.

Обов`язок саме відповідача, а не будь-якого іншого органу Державної прикордонної служби України, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 щомісячну додаткову грошову винагороду за постановою №889 з урахуванням індексації грошового забезпечення за період з січня 2016 року по лютий 2018 року вже остаточно встановлений рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 08 лютого 2024 року у справі №600/4601/23-а за участю тих самих сторін. Це рішення набрало законної сили, відповідачем не оскаржувалося і добровільно виконане ним 20 грудня 2024 року, причому саме на суму виплаченої за цим рішенням заборгованості нараховується компенсація, про яку йдеться у цій справі.

Відповідно до статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання, а стаття 78 цього Кодексу звільняє від доказування обставини, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, у справі за участю тих самих осіб. Оскільки право на компенсацію втрати частини доходів за Законом №2050-III є похідним від наявності простроченого грошового зобов`язання певного суб`єкта, а суб`єктом такого зобов`язання щодо спірної заборгованості остаточно визнано саме відповідача рішенням у справі №600/4601/23-а, колегія суддів відхиляє довід апеляційної скарги про неналежність відповідача як такий, що суперечить обставинам, вже встановленим судовим рішенням, що набрало законної сили.

Загальне питання про те, який орган Державної прикордонної служби України за пунктом 293 Положення №1115/2009 є належним відповідачем у спорах про повний розрахунок з військовослужбовцем саме у зв`язку з його звільненням зі служби, у цій справі вирішувати немає потреби, оскільки заборгованість, з якою пов`язана спірна компенсація, виникла не в момент звільнення позивачки у квітні 2022 року, а протягом 2016-2018 років служби у відповідача, і її належність саме відповідачу вже остаточно підтверджена, що унеможливлює формування у цій справі правового висновку щодо застосування пункту 293 Положення №1115/2009 поза межами необхідного для вирішення цього спору.

З тих самих підстав колегія суддів не вбачає необхідності перевіряти застосовність до цієї справи постанови Верховного Суду від 08 травня 2025 року у справі №380/26344/23 на яку посилається апелянт, оскільки навіть за умови, що вона стосуються саме визначення належного відповідача при остаточному розрахунку з військовослужбовцем у зв`язку зі звільненням, це загальне питання не має значення для вирішення цього спору з наведених вище обставин.

Надаючи оцінку доводу апеляційної скарги про неможливість застосування Закону №2050-III до звільненого військовослужбовця та про пріоритет статті 117 Кодексу законів про працю України, колегія суддів зазначає таке.

Стаття 2 Закону №2050-III визначає доходи, на які поширюється компенсація втрати їх частини, як грошові доходи громадян, що не мають разового характеру, і прямо відносить до них не лише заробітну плату (грошове забезпечення), а й пенсії, соціальні виплати та стипендії, тобто доходи осіб, які на момент виплати компенсації жодних трудових чи службових відносин з боржником не мають. Це підтверджується постановою Великої Палати Верховного Суду від 02 квітня 2024 року у справі №560/8194/20, якою вирішувався спір саме про компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з несвоєчасною виплатою пенсії, тобто доходу особи, яка не перебувала у трудових відносинах із боржником. Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики і дійшла висновку, що компенсація втрати частини доходів повинна нараховуватися боржником самостійно в тому місяці, у якому проведено виплату заборгованості, а невиплата компенсації в цей період свідчить про відмову в її виплаті, яка не потребує оформлення окремим індивідуальним актом.

Отже, сама теза апеляційної скарги про те, що право на компенсацію за Законом №2050-III має виключно діючий, а не звільнений працівник, суперечить як тексту закону, так і наведеній постанові Великої Палати Верховного Суду.

Колегія суддів також враховує правову природу відповідальності за статтею 117 Кодексу законів про працю України, розкриту у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16: середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не є основною чи додатковою заробітною платою, заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці» і не входить до структури заробітної плати, а є особливим, одноразовим за характером заходом відповідальності роботодавця. Натомість компенсація за Законом №2050-III є не санкцією до боржника, а способом відновлення купівельної спроможності доходу, який належав особі та мав бути виплачений своєчасно.

Ці два механізми мають різний предмет регулювання, а тому сам факт звільнення особи не виключає її права на компенсацію за Законом №2050-III щодо доходу, нарахованого за період її служби чи роботи.

Постанова Верховного Суду від 24 квітня 2023 року у справі №205/8443/19, на яку посилається апелянт, містить висновок про неможливість одночасного застосування до одного й того самого порушення відповідальності за статтею 117 Кодексу законів про працю України та компенсації за Законом №2050-III, однак цей висновок стосується ситуації, коли до відповідача за результатами розгляду тієї самої справи вже застосовано відповідальність за статтею 117 цього Кодексу за затримку виплати саме тих сум, щодо яких також заявлено вимогу про компенсацію. У цій справі такої конкуренції вимог немає: жодної вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за статтею 117 Кодексу законів про працю України за затримку виплати щомісячної додаткової грошової винагороди за постановою №889 позивачка не заявляла і суд не вирішував, а наявна в іншому провадженні, а справа №600/275/25-а з вимогою про середній заробіток стосується іншого відповідача - Головного центру підготовки особового складу та іншої, самостійної заборгованості, встановленої іншим судовим рішенням у справі №600/4590/23-а.

За таких обставин висновок постанови у справі №205/8443/19 до спірних правовідносин не застосовується, а одночасне звернення позивачки з вимогами до двох різних відповідачів за двома різними заборгованостями не є зловживанням правом, оскільки не створює ризику повторного стягнення однієї й тієї самої суми.

Оцінюючи довід апеляційної скарги про відсутність вини відповідача через кошторисне фінансування та дію воєнного стану, колегія суддів зазначає, що за змістом статей 1 та 2 Закону №2050-III компенсація втрати частини доходів провадиться у разі порушення встановлених строків виплати доходів незалежно від того, чи допущено таке порушення з вини боржника, чи без такої вини. Це узгоджується з компенсаторною, а не штрафною природою цієї виплати, на яку неодноразово вказував Конституційний Суд України, зокрема в Рішенні від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013: кошти компенсації спрямовані на відновлення купівельної спроможності доходу, втраченої внаслідок інфляційних процесів, а не на покарання боржника.

Частина третя статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 №2136-IX, на яку посилається апелянт, звільняє роботодавця від відповідальності за порушення строків оплати праці, тобто від санкції за таке порушення, а не скасовує обов`язок відновити реальну вартість доходу, який особі вже належав.

Крім того, відповідач, на якого відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України покладено обов`язок довести правомірність своєї бездіяльності, не навів і не довів, що саме ведення бойових дій чи інші обставини непереборної сили стали причиною того, що заборгованість зі щомісячної додаткової грошової винагороди за період з січня 2016 по лютий 2018 року не була проіндексована та виплачена своєчасно, а компенсація за час її затримки не нарахована і не виплачена навіть після виплати самої заборгованості 20 грудня 2024 року. Посилання на кошторисне фінансування та пріоритетність оборонних видатків також не звільняє відповідача від виконання грошового зобов`язання перед позивачкою, оскільки належне бюджетне забезпечення власних зобов`язань є внутрішнім організаційним питанням розпорядника бюджетних коштів, яке не може обмежувати передбачене законом право особи на компенсацію втрати частини доходів.

Отже, жоден з доводів апеляційної скарги не спростовує висновку суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову, а рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 22 вересня 2025 року ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, у зв`язку з чим підстави для його скасування чи зміни відсутні.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, судовий збір сплачений за подання апеляційної залишається за відповідачем.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 22 вересня 2025 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили відповідно до статті 325 Кодексу адміністративного судочинства України та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Ватаманюк Р.В.

Судді Боровицький О. А. Курко О. П.