Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №686/21554/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 686/21554/26

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Чевилюк З.А.

Суддя-доповідач - Полотнянко Ю.П.

22 вересня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Полотнянка Ю.П.

суддів: Смілянця Е. С. Драчук Т. О. ,

за участю:

секретаря судового засідання: Яремчук Л.С,

представника відповідача: Мельничук О.Я.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 31 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області, третя особа на стороні позивача – Товариство з обмеженою відповідальністю «Кадровий хаб «5АП», третя особа на стороні відповідача – Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області про адміністративне правопорушення та закриття провадження,

В С Т А Н О В И В :

В липні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення та закриття провадження, вказавши третьою особою на стороні позивача – Товариство з обмеженою відповідальністю «Кадровий хаб «5АП», третя особа на стороні відповідача – Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 31.07.2026 у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, апелянт подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове — про задоволення позову.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, зокрема порушив правила розподілу тягаря доказування за статтею 77 КАС України, не встановив суб`єктивну сторону правопорушення (вину), безпідставно не взяв до уваги відсутність доказів належного вручення січневого рішення про продовження строку перебування до 21.02.2026, не перевірив дотримання прав на перекладача, а також не надав оцінки альтернативній вимозі про застосування статті 22 КУпАП.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти задоволення апеляційної скарги та просила суд залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Інші сторони у справі, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися.

Згідно з частиною другою статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що постановою заступника начальника Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області Майдана Володимира Борисовича від 08.07.2026 року серії ПН МХМ №001909 ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.203 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 3400 грн.

Як вбачається зі змісту постанови, 08.07.2026 року о 11:20 за адресою: Хмельникий р-н, с. Грузевиця, вул. Центральна 1Б, під час профілактичних заходів "Мігрант" спільно з працівниками правоохоронних органів було виявлено громадянина Індії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який порушив правила перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, а саме: проживав без документів на право проживання (перебування). Вказаний громадянин після закінчення строку дії візи (термін дії якої закінчився 29.01.2026 року) - територію України не залишив. 20.01.2026 вказаному громадянину було прийнято рішення про продовження строку перебування до 21.02.2026 року. Під час відповідного строку перебування в Україні вказаний громадянин із заявою для оформлення посвідки на тимчасове проживання не звертався. В день оформлення оскаржуваної постанови також здійснювалось оформлення рішення про повернення. Вказані процесуальні дії здійснювались за участю перекладача, про що є відповідна відмітка. Про отримання оскаржуваного рішення позивач розписався.

Не погодившись із даною постановою відповідача, позивач оскаржує її до суду.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів, які б свідчили про відсутність у його діях складу адміністративного правопорушення.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 2 статті 203 КУпАП Перевищення іноземцем або особою без громадянства встановленого строку перебування в Україні більш як на 30 днів, а так само проживання на території України без документів на право проживання (перебування) в Україні, за недійсними документами чи документами, термін дії яких закінчився, -тягнуть за собою накладення штрафу від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Відповідно до частини першої статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає, зокрема, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

В силу п. 1 ст. 247 КУпАП обов`язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події та складу адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів.

Згідно зі ст. 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Отже, об`єктивною стороною правопорушення, за яке позивача притягнуто до адміністративної відповідальності, є, зокрема, перебування іноземця на території України після закінчення встановленого строку перебування без належних правових підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач є громадянином Індії, ІНФОРМАЦІЯ_2 , та законно в`їхав на територію України.

Строк дії його візи закінчився 29 січня 2026 року.

Разом із тим 20 січня 2026 року Головним управлінням ДМС України в Одеській області було прийнято рішення про продовження строку перебування позивача на території України до 21 лютого 2026 року.

Таким чином, після закінчення строку, на який позивачу було продовжено перебування, останній мав або набути іншої передбаченої законодавством правової підстави для подальшого перебування в Україні, або залишити територію України.

Натомість станом на 08 липня 2026 року позивач продовжував перебувати на території України, не маючи посвідки на тимчасове проживання, не звернувшись із заявою про подальше продовження строку перебування та не надавши посадовим особам ДМС документа, який би підтверджував наявність іншої законної підстави для перебування на території України.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про доведеність об`єктивної сторони адміністративного правопорушення.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції встановив лише зовнішній факт перебування позивача після 21 лютого 2026 року, але не встановив усіх елементів складу правопорушення, колегія суддів вважає безпідставними.

Саме встановлений факт перебування іноземця після закінчення визначеного уповноваженим органом строку за відсутності іншої законної підстави для перебування є юридично значущою обставиною для кваліфікації дій за частиною другою статті 203 КУпАП. При цьому доведення суб`єктивної сторони правопорушення не потребує встановлення виключно прямого умислу, оскільки відповідно до статті 9 КУпАП адміністративне правопорушення може бути вчинене як умисно, так і з необережності.

Колегія суддів враховує, що позивач особисто ініціював процедуру продовження строку перебування та, отже, був обізнаний із необхідністю дотримання встановлених міграційним законодавством строків та оформлення відповідних документів.

При цьому факт законного первинного в`їзду на територію України, наявність дозволу на застосування праці іноземця та трудових відносин із роботодавцем не створюють самостійної та безстрокової правової підстави для перебування іноземця в Україні.

Дозвіл на застосування праці іноземця регулює питання можливості його працевлаштування та не замінює документа, який посвідчує право на перебування в Україні після закінчення дозволеного строку.

Тому посилання апелянта на офіційне працевлаштування, виконання трудових обов`язків, відсутність наміру переховуватися від органів державної влади та проживання за відомою органам адресою не спростовують встановленого факту порушення правил перебування іноземців в Україні, а саме факту перебування на території України після закінчення дозволеного строку без належних правових підстав.

Щодо доводів про те, що позивачу не було вручено копію рішення від 20 січня 2026 року, не було роз`яснено кінцевої дати перебування та не було внесено відповідної відмітки до паспортного документа, колегія суддів зазначає наступне.

Порядком продовження строку перебування та тимчасового проживання, продовження та скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 року № 150, врегульовано порядок оформлення продовження строку перебування. Чинна редакція Порядку передбачає, зокрема, внесення інформації про продовження строку перебування до відомчої інформаційної системи ДМС та проставлення в паспортному документі відповідної відмітки.

Разом із тим із установлених судом обставин не вбачається, що відсутність у паспортному документі відповідної відмітки надавала позивачу право після 21 лютого 2026 року залишатися на території України без оформлення іншої законної підстави для перебування.

Навпаки, позивач, звертаючись за продовженням строку перебування, був обізнаний про необхідність належного документального оформлення свого статусу. Отже, навіть за умови припущення щодо неналежного вручення йому копії рішення від 20 січня 2026 року, така обставина не звільняла його від обов`язку з`ясувати результат розгляду власної заяви та вжити заходів для документального оформлення подальшого перебування або виїзду з України.

При цьому апелянтом не наведено доказів того, що після 21 лютого 2026 року він звертався до органу ДМС із заявою про подальше продовження строку перебування, отримував посвідку на тимчасове проживання чи в інший передбачений законом спосіб набув право на подальше перебування.

Відсутність такого звернення є самостійною обставиною, яку суд першої інстанції обґрунтовано врахував при оцінці правомірності притягнення позивача до адміністративної відповідальності.

Щодо посилання апелянта на положення статті 268 КУпАП колегія суддів зазначає, що зазначена норма гарантує особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, право, зокрема, виступати рідною мовою та користуватися послугами перекладача, якщо вона не володіє мовою, якою ведеться провадження.

Матеріали справи містять відомості про участь перекладача під час здійснення процесуальних дій 08 липня 2026 року, а також підпис позивача про отримання постанови.

Посилання апелянта на відсутність у матеріалах відомостей про кваліфікацію перекладача, мову перекладу та його обсяг також саме по собі не спростовує факту участі перекладача. Апелянтом не наведено конкретних обставин, які б свідчили про те, що він не розумів змісту пред`явлених йому претензій або був фактично позбавлений можливості захищати свої права.

Крім того, наведені обставини стосуються проведення провадження 08 липня 2026 року та не можуть автоматично свідчити про незаконність рішення від 20 січня 2026 року щодо продовження строку перебування.

Колегія суддів також відхиляє доводи про те, що оскаржувана постанова ДМС нібито сама по собі не може бути доказом правомірності притягнення до адміністративної відповідальності.

Дійсно, відповідно до статті 251 КУпАП доказами у справі про адміністративне правопорушення є фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку встановлюються наявність чи відсутність правопорушення, винність особи та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Водночас суд першої інстанції не поклав в основу рішення виключно текст оскаржуваної постанови, а дослідив наявні в матеріалах справи документи та встановлені на їх підставі обставини.

За змістом статті 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати, зокрема, чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна відповідна особа в його вчиненні та чи підлягає вона адміністративній відповідальності.

Із матеріалів справи вбачається, що такі обставини були предметом перевірки при винесенні постанови, а суд першої інстанції перевірив їх під час судового розгляду.

Посилання апелянта на статті 245, 252 та 283 КУпАП не свідчать про протилежне, оскільки саме по собі незазначення у постанові всіх обставин, на яких наполягає особа, яка притягається до відповідальності, не означає відсутності мотивів постанови або її незаконності, якщо з її змісту можливо встановити сутність порушення, час, місце, особу правопорушника та правову кваліфікацію його дій.

Щодо доводів про необхідність застосування статті 22 КУпАП колегія суддів зазначає, що відповідно до цієї норми за малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності та обмежитися усним зауваженням.

Отже, застосування статті 22 КУпАП є правом, а не безумовним обов`язком органу чи суду, та пов`язане з оцінкою конкретних обставин вчиненого правопорушення.

У цій справі перебування позивача на території України продовжувалося з 21 лютого до 08 липня 2026 року, тобто понад чотири місяці після закінчення встановленого строку перебування. За таких обставин висновок про відсутність підстав для визнання правопорушення малозначним не суперечить характеру встановленого порушення.

Обставини законного в`їзду позивача, його працевлаштування, наявності приймаючої сторони, співпраці з органами ДМС та сплати штрафу самі по собі не свідчать про малозначність правопорушення.

Сплата адміністративного штрафу після винесення постанови також не свідчить про відсутність вини та не є обставиною, яка автоматично зумовлює застосування статті 22 КУпАП.

Щодо посилань апелянта на частину другу статті 2 КАС України колегія суддів зазначає, що суд при вирішенні спору щодо рішення суб`єкта владних повноважень повинен перевірити, зокрема, його законність, обґрунтованість, пропорційність, добросовісність та дотримання права особи на участь у прийнятті рішення.

Суд першої інстанції фактично здійснив таку перевірку, встановивши обставини притягнення позивача до адміністративної відповідальності, правову підставу прийняття постанови, наявність події правопорушення та відсутність доказів існування у позивача законної підстави для перебування в Україні після 21 лютого 2026 року.

Доводи про те, що одночасно із накладенням штрафу було прийнято рішення про примусове повернення, а також виникли наслідки для дозволу на працю і трудових відносин, не є предметом перевірки правомірності саме постанови про накладення адміністративного стягнення, якщо законність відповідних інших рішень не є предметом розгляду у цій справі.

Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції вимог щодо мотивованості судового рішення також є необґрунтованими.

Щодо посилання апелянта на практику Європейського суду з прав людини у справі «Лучанінова проти України» колегія суддів зазначає, що гарантії статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягають дотриманню під час провадження у справах про адміністративні правопорушення, якщо таке провадження за своїм характером належить до сфери «кримінального обвинувачення» у розумінні Конвенції.

Разом із тим саме по собі посилання на загальні стандарти справедливого судового розгляду не свідчить про порушення таких стандартів у цій конкретній справі. Позивач мав можливість звернутися до суду, викласти свої заперечення, подати докази, користуватися правничою допомогою та оскаржити постанову ДМС у судовому порядку. Матеріали справи не містять доказів того, що його було позбавлено ефективної можливості реалізувати зазначені процесуальні права.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не встановив конкретної форми вини, також не можуть бути підставою для задоволення апеляційної скарги.

З огляду на положення статті 9 КУпАП для встановлення вини достатньо встановити, що особа вчинила відповідну протиправну дію або бездіяльність умисно чи з необережності.

У цьому випадку позивач, як іноземець, який перебував в Україні на підставі обмеженого строку, після завершення цього строку не вчинив дій для оформлення подальшого законного перебування та не залишив територію України.

При цьому обставини, на які посилається апелянт, не свідчать про наявність об`єктивних причин, які унеможливлювали для нього дотримання встановленого порядку перебування. Наявність роботодавця, приймаючої сторони та попереднього звернення за продовженням строку перебування, навпаки, свідчать про те, що позивач був обізнаний із необхідністю документального оформлення свого статусу.

Відтак колегія суддів не вбачає підстав для висновку про відсутність вини позивача.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 203 КУпАП.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволені позовних вимог, оскільки відповідач діяв в межах своїх повноважень та правомірно виніс оскаржувані рішення та постанову.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 31 липня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Полотнянко Ю.П.

Судді Смілянець Е. С. Драчук Т. О.