Постанова від 23 вересня 2026 р. у справі №400/4041/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/4041/26

Перша інстанція: суддя Брагар В. С.,

повний текст судового рішення

складено 15.06.2026, м. Миколаїв

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючої судді – Казанчук Г.П.,

суддів – Градовського Ю.М., Єщенка О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 р. по справі № 400/4041/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВИКЛАД ОБСТАВИН:

У квітні 2026 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, у якому просив визнати протиправною відмову відповідача у нарахуванні та виплаті йому одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн, передбаченої пунктом 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану», а також зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити Позивачу одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень, відповідно до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що він відповідає визначеним законодавством умовам для отримання одноразової грошової винагороди.

Позивач вважав, що зазначені обставини підпадають під передбачений абзацом четвертим пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (далі – Постанови № 153) виняток із загального правила щодо необхідності безпосередньої участі у бойових діях протягом не менше шести місяців та, відповідно, дають йому право на отримання одноразової грошової винагороди у повному розмірі.

Відповідач, у свою чергу, не погоджувався з наявністю у позивача права на отримання спірної виплати, у зв`язку з чим відмовив у її нарахуванні та виплаті.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. гривень, передбаченої абз.4 п.4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду у розмірі 1 млн. гривень, передбаченої абз.4 п.4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивач на момент призову на військову службу відповідав установленому пунктом 4 Постанови №153 віковому критерію, проходив військову службу під час дії воєнного стану, брав безпосередню участь у бойових діях та не притягувався до кримінальної відповідальності чи адміністративної відповідальності за вчинення військового правопорушення, та дисциплінарної відповідальності.

Суд першої інстанції виокремив, що абз.4 п.4 Постанови №153 встановлює імперативний обов`язок держави щодо виплати винагороди у повному обсязі саме тій категорії військовослужбовців, які не змогли відслужити шість місяців у бойових умовах через наявність у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Батьківщини.

У зв`язку з цим суд першої інстанції дійшов висновку про наявність у позивача всіх необхідних умов для отримання одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі – апелянт) подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, зокрема положень Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року №153.

Апелянт зазначає, що для набуття права на одноразову грошову винагороду пунктом 4 Постанови №153 визначено сукупність установлених умов, однією з яких є безпосередня участь військовослужбовця у бойових діях у районах їх ведення протягом строку, який за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності зазначеною Постановою.

На думку апелянта, позивач не відповідає зазначеній умові, оскільки документально підтверджений період його безпосередньої участі у бойових діях становить лише період з 06 листопада 2024 року по 22 листопада 2024 року, тобто менше шести місяців.

Апелянт також оспорює висновок суду першої інстанції про те, що факт отримання позивачем травми є достатньою правовою підставою для поширення на нього положень абзацу четвертого пункту 4 Постанови №153.

Апелянт виходить із того, що передбачений зазначеною нормою виняток має застосовуватися лише за наявності всіх передбачених ним умов, а сам факт отримання травми не може автоматично замінювати встановлену загальним правилом вимогу щодо тривалості безпосередньої участі у бойових діях.

Крім того, в апеляційній скарзі апелянт посилається на необхідність належного встановлення причин, з яких позивач не набув шестимісячного строку безпосередньої участі у бойових діях, та наявності причинного зв`язку між отриманою травмою і неможливістю подальшого проходження служби в бойових умовах протягом необхідного строку.

Таким чином, на думку апелянта, самі по собі обставини призову позивача на військову службу у віці до 25 років, проходження ним військової служби та отримання травми не свідчать про безумовне виникнення права на виплату одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн без встановлення дотримання інших умов, визначених пунктом 4 Постанови №153.

Відповідач вважає, що суд першої інстанції належним чином не врахував зазначені положення та дійшов передчасного висновку про наявність у позивача права на отримання спірної виплати, у зв`язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач проти її задоволення заперечує, вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим і зазначає про наявність усіх передбачених пунктом 4 Постанови №153 умов для отримання одноразової грошової винагороди у повному розмірі.

Позивач наголошує, що його безпосередня участь у бойових діях підтверджена належними доказами, а недосягнення шестимісячного строку було зумовлено отриманням травми під час захисту Батьківщини, що прямо охоплюється спеціальним положенням абзацу четвертого пункту 4 Постанови №153.

Отже, предметом спору у цій справі є правомірність відмови Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України у нарахуванні та виплаті позивачу одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн, передбаченої пунктом 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року №153, а також наявність правових підстав для зобов`язання відповідача здійснити відповідні нарахування та виплату.

Рух справи в апеляційній інстанції:

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року та витребувано адміністративну справу №400/4041/26 з Миколаївського окружного адміністративного суду.

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2026 року підготовку до розгляду адміністративної справи закінчено та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження

Відповідно до вимог статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, оскільки характер спірних правовідносин та наявні у справі матеріали є достатніми для вирішення спору без проведення судового засідання.

За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, апеляційний суд, -

УСТАНОВИВ:

Як вірно було установлено судом першої інстанції та підтверджено судом апеляційної інстанції, ОСОБА_1 був призваний на військову службу під час дії воєнного стану 15 лютого 2023 року у віці до 25 років та проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України.

Відповідно до довідки про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України №104 від 24 січня 2025 року позивач безпосередньо брав участь у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій у період з 06 листопада 2024 року по 22 листопада 2024 року.

Таким чином, на дату набрання чинності Постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року №153 сукупний строк безпосередньої участі позивача у бойових діях становив менше шести місяців.

Водночас 22 листопада 2024 року позивач отримав травму під час захисту Батьківщини, що підтверджується довідкою про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) №1288 від 17 січня 2025 року.

Отже наявність протиправної бездіяльності щодо ненарахування та невиплати одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн, передбаченої пунктом 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» є предметом спору, переданого на вирішення адміністративного суду.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; пропорційно; своєчасно.

Таким чином, під час вирішення спору про правомірність відмови суб`єкта владних повноважень у виплаті одноразової грошової винагороди суд має встановити не лише наявність у особи відповідного права, а й перевірити дотримання усіх передбачених нормативно-правовим регулюванням умов для реалізації такого права, а також відповідність оскаржуваної відмови встановленим законом критеріям.

Правові засади проходження громадянами України військової служби, виконання ними військового обов`язку та визначення відповідних гарантій встановлюються Конституцією України, Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», іншими законами України та нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, прийнятими на їх реалізацію.

Одним з таких нормативно-правових актів є Постанова Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

Постанова №153 набрала чинності 13 лютого 2025 року та визначила, зокрема, спеціальні умови надання одноразової грошової винагороди окремим категоріям військовослужбовців.

За змістом пункту 4 зазначеної Постанови особам рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності Постановою №153 у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час дії воєнного стану, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій протягом строку, який за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією Постановою, передбачена виплата одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 000 000 грн.

Таким чином, з наведеного положення вбачається, що право на зазначену винагороду за загальним правилом пов`язується із сукупністю таких юридично значущих обставин: належністю військовослужбовця до визначеного пунктом 4 кола осіб; прийняттям або прийняттям на військову службу до набрання чинності Постановою №153 у віці до 25 років; проходженням військової служби; а також безпосередньою участю у бойових діях у районах їх ведення протягом не менше шести місяців станом на 13 лютого 2025 року.

Водночас нормативне регулювання, передбачене пунктом 4 Постанови №153, не обмежується лише зазначеним загальним правилом щодо шестимісячної тривалості участі у бойових діях.

Зміст абзацу четвертого пункту 4 Постанови №153 передбачає спеціальне регулювання щодо військовослужбовців, які не набули необхідного шестимісячного строку безпосередньої участі у бойових діях у зв`язку з наявністю у них захворювань або поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Батьківщини.

Отже, зазначене положення встановлює виняток із загального правила щодо тривалості безпосередньої участі у бойових діях. При цьому для застосування такого винятку юридичне значення має не лише факт наявності у військовослужбовця захворювання, поранення, травми, контузії чи каліцтва, а й передбачений нормативною нормою зв`язок відповідної обставини з неможливістю набуття встановленого шестимісячного строку участі у бойових діях.

Таким чином, положення пункту 4 Постанови №153 підлягають застосуванню у системному взаємозв`язку: загальним правилом встановлено шестимісячний строк безпосередньої участі у бойових діях як одну з умов набуття права на винагороду, тоді як абзацом четвертим цього пункту передбачено спеціальне правило для військовослужбовців, які не досягли такого строку з визначених у ньому об`єктивних причин.

При цьому з метою правильного застосування зазначеної норми необхідно встановити, чи охоплює відповідний виняток конкретну ситуацію військовослужбовця, зокрема чи мало місце захворювання або поранення (травма, контузія, каліцтво), одержане саме під час захисту Батьківщини, та чи перебуває ця обставина у причинному зв`язку з недосягненням шестимісячної тривалості безпосередньої участі у бойових діях.

Разом з тим колегія суддів звертає увагу, що Постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 2025 року №942 до Постанови №153 були внесені зміни, якими, зокрема, уточнено нормативне регулювання відповідної виплати. Чинна редакція Постанови №153 також містить положення щодо виплати одноразової грошової винагороди та порядок її здійснення.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, установлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, у спорах щодо правомірності відмови у виплаті одноразової грошової винагороди саме на відповідача покладається обов`язок довести правомірність прийнятого рішення, зокрема відповідність такої відмови вимогам пункту 4 Постанови №153 та наявність правових підстав для невиплати відповідної винагороди.

Разом з тим на позивача покладається обов`язок довести обставини, на яких ґрунтуються його позовні вимоги, зокрема обставини, які відповідно до пункту 4 Постанови №153 є юридичними фактами, необхідними для виникнення права на відповідну виплату.

З урахуванням наведеного, для правильного вирішення спору необхідно встановити, чи відповідає позивач установленим пунктом 4 Постанови №153 критеріям та чи наявні передбачені абзацом четвертим цього пункту підстави для застосування спеціального правила щодо тривалості участі в бойових діях.

При цьому правова позиція апеляційного суду має грунтуватися на сукупності встановлених у справі обставин та належних і допустимих доказів, оскільки саме від встановлення зазначених юридичних фактів залежить наявність або відсутність у позивача права на отримання одноразової грошової винагороди у розмірі, передбаченому пунктом 4 Постанови №153.

Отже, правильне вирішення цього спору потребує насамперед встановлення змісту та обсягу права позивача на відповідну виплату, а також перевірки дотримання кожної з передбачених пунктом 4 Постанови №153 умов, у тому числі умов, за яких застосовується передбачений абзацом четвертим цього пункту виняток із загального правила щодо шестимісячного строку.

Застосовуючи наведену вище нормативно-правову базу, колегія суддів виходить з такого.

Визначальним для апеляційного перегляду даної справи є питання щодо наявності у позивача права на отримання одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн за наявності встановленої матеріалами справи тривалості його безпосередньої участі у бойових діях менше шести місяців, а також щодо можливості застосування до спірних правовідносин передбаченого пунктом 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153 винятку, пов`язаного з отриманням захворювання, поранення (травми, контузії, каліцтва) під час захисту Батьківщини.

Колегія суддів виходить із того, що саме по собі встановлення факту безпосередньої участі військовослужбовця у бойових діях протягом строку, меншого за шість місяців, не може бути достатньою підставою для автоматичного висновку про відсутність права на отримання винагороди у повному розмірі, оскільки позивач отримав поранення.

Аналізуючи пункт 4 Постанови № 153 колегія суддів дійшла висновку, що зазначеною нормою врегульовано дві відмінні ситуації: загальне правило щодо визначення розміру винагороди залежно від тривалості безпосередньої участі у бойових діях та спеціальне правило щодо військовослужбовців, які не досягли шестимісячного строку з причин, прямо визначених цією нормою. Отже, для правильного вирішення спору необхідним є встановлення не лише тривалості участі позивача у бойових діях, а й обставин, з якими нормативне регулювання пов`язує можливість застосування спеціального порядку виплати.

Такий правовий підхід відповідає загальним засадам адміністративного судочинства щодо повного та всебічного встановлення обставин справи. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на необхідність належного дослідження судом доказів та мотивування судового рішення. Зокрема, у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 наголошено, що вимога щодо справедливості судового рішення передбачає достатнє висвітлення мотивів, на яких воно ґрунтується, а суд повинен досліджувати належність та допустимість доказів, що мають значення для вирішення спору.

Як установлено судом першої інстанції та підтверджується апеляційним судом, безпосередня участь позивача у бойових діях документально підтверджена за період з 06 листопада 2024 року по 22 листопада 2024 року. При цьому факт отримання позивачем 22 листопада 2024 року травми під час захисту Батьківщини підтверджується відповідним документом, наявним у матеріалах справи.

Отже, дата отримання позивачем травми припадає на останній день документально підтвердженого періоду його безпосередньої участі у бойових діях. Наведені обставини перебувають у безпосередньому часовому зв`язку між собою та у сукупності свідчать про наявність передбаченої пунктом 4 Постанови № 153 обставини, яка підлягає врахуванню при визначенні права позивача на спірну винагороду.

Колегія суддів погоджується з тим, що для застосування спеціального правила, передбаченого пунктом 4 Постанови № 153, недостатньо лише самого факту наявності у військовослужбовця травми. Необхідним є встановлення передбачених нормативним регулюванням обставин її отримання, зокрема того, що вона отримана під час захисту Батьківщини та що саме відповідна обставина зумовила недосягнення військовослужбовцем загального шестимісячного строку.

Разом із тим у цій справі такі обставини підтверджуються сукупністю наявних доказів. Факт отримання позивачем травми під час захисту Батьківщини підтверджений документально, а дата її отримання збігається з останнім днем періоду безпосередньої участі позивача у бойових діях, який підтверджений матеріалами справи.

При цьому відповідачем не надано доказів, які б свідчили про те, що недосягнення позивачем шестимісячного строку безпосередньої участі у бойових діях було зумовлено іншими обставинами, не пов`язаними з отриманою під час захисту Батьківщини травмою.

За таких обставин колегія суддів вважає необґрунтованим юридичний підхід апелянта, за якого сам факт участі позивача у бойових діях протягом строку, меншого за шість місяців, розглядається як безумовна підстава для відмови у виплаті винагороди у повному розмірі.

Так, колегія суддів знаходить розумними доводи апелянта, що позивач, навіть якби не отримав поранення, не набув би право на отримання одноразової грошової винагороди в розмірі 1 000 000 грн, оскільки станом на день набрання чинності експерементальної постанови період участі у бойових діях не досяг би шести місяців, водночас законодавство не встановлює можливості гіпотетичного зменшення суму одноразової грошової винагороди.

При цьому колегія суддів зауважує, що конституційні гарантії соціального захисту військовослужбовців, покладають на державу обов`язок забезпечити ефективний правовий механізм реалізації такого права. Водночас здійснення цього обов`язку можливе виключно шляхом ухвалення відповідних законодавчих змін, які визначать порядок, умови та підстави виплати одноразової грошової винагороди. До моменту законодавчого врегулювання зазначених відносин у судів відсутні правові підстави для самостійного запровадження механізму перерахунку чи зменшення розміру одноразової винагороди через отримання поранення, оскільки це виходить за межі повноважень суду та суперечить принципу правової визначеності як складової верховенства права.

Колегія суддів наголошує, що, визнавши наявність «законодавчого упущення» (legislative omission), Конституційний Суд України констатував невиконання законодавцем свого позитивного обов`язку. Однак усунення таких упущень належить до виключної компетенції Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, що випливає з принципу розподілу державної влади, закріпленого у статті 6 Конституції України. Адміністративні суди, вирішуючи публічно-правовий спір, не можуть підміняти собою законодавчий орган та створювати новий правовий механізм, якого немає в чинному законодавстві. Розробка порядку, умов, підстав та визначення джерел фінансування для перерахунку пенсій є дискреційними повноваженнями Верховної Ради України. Спроба суду самостійно розробити такий механізм або зобов`язати військовий орган здійснити перерахунок за відсутності законодавста, була б прямим втручанням у компетенцію законодавця та порушенням конституційного принципу розподілу влад.

Так, стаття І «Виконання взятих зобов`язань» (Частина VI) Європейської соціальної хартії (переглянутої) (Страсбург, 3 травня 1996 року), ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, передбачає, що виконання відповідних положень забезпечується за допомогою: «a) законів або правил; b) угод між роботодавцями чи організаціями роботодавців та організаціями працівників; с) поєднання цих двох методів; d) інших відповідних засобів».

Ця норма вказує, що реалізація зобов`язань держави у сфері соціальних прав здійснюється передусім через ухвалення законів та інших нормативно-правових актів, тобто шляхом створення чіткої і передбачуваної законодавчої бази. Відсутність такого врегулювання не може бути усунена судами шляхом самостійного визначення порядку і підстав перерахунку, оскільки це суперечило б принципу правової визначеності та виходило б за межі судових повноважень.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.07.2026 року у справі 990/282/25 вказала, що діяльність органів судової влади полягає в контролі за дотриманням законності, а конституційного контролю - в перевірці конституційності діяльності органів законодавчої та виконавчої влади. Органи судової влади і конституційного контролю є противагою законодавчій та виконавчій владі, оскільки можуть переглядати акти цих гілок державної влади щодо законності або конституційності.

Отже, діяльність органів судової влади полягає у здійсненні правосуддя шляхом застосування чинних норм права, а не їх створення у разі їх відсутності. Суд не наділений повноваженнями заповнювати законодавчі прогалини або підміняти органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України) у питаннях, які Конституція та закони України відносять до їхньої виключної компетенції (дискреції), зокрема щодо встановлення механізмів і порядків реалізації соціальних гарантій чи кваліфікаційних вимог.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів дійшла висновку, що довід апелянта про недосягнення позивачем шестимісячного строку саме по собі виключає можливість виплати йому винагороди у повному розмірі, ґрунтується на неповному врахуванні змісту пункту 4 Постанови № 153 та не спростовує висновків суду першої інстанції.

Колегія суддів підкреслює, що не може бути застосований і правовий підхід, закріплений абзацом 3 пункту 4 Постанови № 153 щодо необхідності застосування до спірних правовідносин виключно пропорційного розрахунку винагороди залежно від фактичної тривалості участі позивача у бойових діях.

Пропорційний порядок визначення розміру винагороди є загальним правилом для відповідної категорії військовослужбовців, які не досягли шестимісячного строку участі у бойових діях. Разом з тим ця ж норма передбачає спеціальну підставу для виплати винагороди у повному розмірі. Тому застосування пропорційного розрахунку можливе лише за відсутності обставин, за яких нормативним регулюванням передбачено інший порядок визначення розміру винагороди.

У протилежному випадку спеціальна норма фактично втратила б самостійне правове значення, оскільки за будь-яких обставин основним критерієм залишалася б лише тривалість участі у бойових діях, тоді як передбачені Постановою № 153 особливі обставини не впливали б на розмір належної військовослужбовцю виплати.

У цій справі відповідач, відмовляючи позивачу у виплаті спірної винагороди, виходив насамперед із того, що позивач не мав шестимісячного строку безпосередньої участі у бойових діях. Водночас сама по собі зазначена обставина не спростовує наявності спеціальної підстави, передбаченої пунктом 4 Постанови № 153, яка підлягала врахуванню при вирішенні питання про право позивача на відповідну виплату.

Таким чином, колегія суддів вважає, що при вирішенні спору необхідно виходити не з формального зіставлення одного фактичного показника, зокрема тривалості участі позивача у бойових діях із загальним шестимісячним строком, а з комплексної правової оцінки всіх юридично значимих обставин, передбачених пунктом 4 Постанови № 153.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки він ґрунтується на встановлених у справі обставинах та належній оцінці наявних доказів. При цьому доводи апеляційної скарги не містять посилань на докази, які б спростовували факт отримання позивачем травми під час захисту Батьківщини, не підтверджують наявності іншої причини, яка зумовила недосягнення ним шестимісячного строку, та не спростовують встановленого судом першої інстанції взаємозв`язку між відповідними обставинами.

Отже, наведені апелянтом доводи фактично зводяться до іншого тлумачення положень пункту 4 Постанови № 153 та надання переваги загальному правилу щодо шестимісячного строку перед спеціальним правилом, передбаченим тією ж нормою. Проте саме по собі інше тлумачення норми права без спростування встановлених судом першої інстанції фактичних обставин не свідчить про неправильність оскаржуваного рішення.

Колегія суддів не встановила й інших обставин, які б свідчили про відсутність у позивача права на отримання спірної винагороди або про наявність передбачених нормативним регулюванням підстав для її ненарахування чи невиплати.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до частин першої - третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, зводяться до власного тлумачення норм матеріального права та незгоди із наданою судом правовою оцінкою встановлених обставин.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року в межах апеляційного розгляду апеляційної скарги та вимог статті 308 КАС України, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин, визначив юридично значущі обставини, надав належну оцінку доказам та застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Разом з тим, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи, колегія суддів не вбачає.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, прийнятим з правильним застосуванням норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не дають підстав для його скасування чи зміни.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за результатами розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення — без змін.

За приписами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду — без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України та скасування рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення — без змін.

Оскільки дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, не підлягає оскарженню в касаційному порядку.

Підстав для перерозподілу судових витрат не має.

Керуючись ст.ст.308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року у справі № 400/4041/26 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуюча суддя Г.П. Казанчук

Суддя Ю.М. Градовський

Суддя О.В. Єщенко