Постанова від 23 вересня 2026 р. у справі №520/3372/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2026 р. Справа № 520/3372/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Чалого І.С.,

Суддів: Подобайло З.Г. , Семененко М.О. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції Спірідонов М.О.) від 06.07.2026 по справі № 520/3372/26

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління ДПС у Харківській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення- рішення,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду із позовною заявою, в якій просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Харківській області від 05.01.2026 № 1689463- 24/20-29 на суму 37551,54 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Харківській області від 05.01.2026 № 1689463- 24/20-29 на суму 37551,54 грн. є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06.07.2026 по справі № 520/3372/26 позовні вимоги задоволено.

Скасовано податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Харківській області від 05.01.2026 № 1689463- 24/20-29 на суму 37551,54 грн.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у сумі 1331 (одна тисяча триста тридцять одна) грн. 20 коп.

Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що ОСОБА_1 правомірно нараховано мінімальне податкове зобов`язання за 2024 рік. Вказує, що оскільки, до 31.07.2024 позивач був платником земельного податку за земельну ділянку з кадастровим номером 6324680500:04:001:0239 на підставі державного акту від 1992 року, серії Б № 046912, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право користування землею за № 8. У зв`язку з цим вважає, що мінімальне податкове зобов`язання винесено на підставі та в межах повноважень встановлених законодавством.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягає на законності рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення..

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Сторони про розгляд справи в порядку письмового провадження повідомлені належним чином.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та відзив на неї, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 у 1992 році надана у постійне користування земельна ділянка кадастровий номер №6324680500:04:001:0239 для ведення селянського господарства, що підтверджується Державним актом на право користування землею серії Б № 046912.

04.01.1999 Печенізькою райдержадміністрацією було проведено державну реєстрацію Фермерського господарства “Пролісок”, пунктом 1.1. Статуту якого визначено, що ФГ “Пролісок” засноване на базі майна фермера ОСОБА_1 .

Як зазначає позивач у позові, земельна ділянка була передана ним Фермерському господарству “Пролісок” (код 22608664) при його створенні, що відповідало частині 2 статті 9 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство”.

З наданої позивачем податкової декларації платника єдиного податку четвертої групи ФГ “Пролісок” за 2024 рік судом встановлено, що до відомостей про наявність земельних ділянок включено земельну ділянку кадастровий номер № 6324680500:04:001:0239, оформлену Державним актом на право користування землею серії Б № 046912, на підставі чого нараховано та сплачено земельний податок за цей період.

Однак, 05.01.2026 року відносно позивача Головним управлінням ДПС у Харківській області було прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення № 1689463- 24/20-29, яким нараховано земельного податку з фізичних осіб за 2024 рік на суму на суму 37551,54 грн.

Вважаючи, що Головним управлінням ДПС у Харківській області не враховано, що на момент прийняття спірних податкових повідомлень-рішень право володіння та користування земельною ділянкою здійснює ФГ “Пролісок”, а позивач не є землекористувачем для цілей оподаткування, позивач звернувся до суду першої інстанції із вказаними вище позовними вимогами.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку, що визначення позивача в якості платника земельного податку за 2023-2024 роки було здійснено відповідачем всупереч приписам статей 125, 126 Земельного кодексу України, оскільки право користування земельною ділянкою кадастровий номер № 6324680500:04:001:0239 за позивачем у встановленому порядку відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” не було оформлене, у зв`язку з чим він не може бути визначений як належний платник земельного податку за вказаний період.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам з урахуванням доводів сторін та висновків суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями пп. 9.1.10 п. 9.1 ст. 9 ПК України визначено, що плата за землю належить до загальнодержавних податків і зборів, яка в силу підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 цього ж Кодексу є податком і справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Згідно з визначеннями понять у пп. пп. 14.1.72, 14.1.73 п. 14.1 ст. 14 ПК (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин):

- земельний податок - обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу);

- землекористувачі - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), які користуються земельними ділянками державної та комунальної власності: на праві постійного користування; на умовах оренди.

Відповідно до абз. 1 п. 287.1 ст. 287 ПК України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

За змістом ст. ст. 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав та оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства України визначає Закон України "Про фермерське господарство" від 19.06.2003 № 973-IV.

Згідно із ч. 1 ст. 5 Закону № 973-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України (ч. 1 ст. 7 Закону № 973-IV).

Відповідно до ст. 8 Закону № 973-IV фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Відповідно до ст. 12 цього Закону, землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

Отже, Закон № 973-IV не встановлює будь-яких виключень щодо правового регулювання права користування земельними ділянками та наслідків набуття фермерським господарством права користування земельною ділянкою, яка була надана громадянину для створення фермерського господарства, в силу факту державної реєстрації фермерського господарства.

Колегія суддів зазначає, що Верховний Суд у постанові від 18 червня 2021 року у справі № 400/1730/19 дійшов наступного висновку щодо застосування норм підпунктів 288.1, 288.2 статті 288 ПК, статей 125, 126 Земельного кодексу України, частини другої статті 16, частин першої, другої статті 21 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" у правовідносинах з орендної плати за землі державної та комунальної власності, які були надані фізичній особі для створення фермерського господарства, а саме податковий обов`язок щодо сплати орендної плати у таких правовідносинах лежить на орендарі земельної ділянки, який визначений в договорі оренди земельної ділянки і право користування земельною ділянкою якого зареєстровано в державному реєстрі речових прав. Податковий обов`язок щодо сплати орендної плати за землі державної та комунальної власності виникає у фермерського господарства, для створення якого фізичній особі була надана земельна ділянка, після переходу до нього прав орендаря в установленому законом порядку.

У відповідності до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З матеріалів справи підтверджено, що згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за позивачем не зареєстровані майнові права щодо земельної ділянки для ведення селянського господарства площею 38 га, розташованої на території Артемівської сільської ради, Печенізького району, Харківської області (ані право користування, ані власності).

При цьому, наявність державного акту від 1992 року, серії Б № 046912 (зареєстровано в книзі записів державних актів на право користування землею за № 8), про надання у постійне користування ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення селянського господарства площею 38 га, розташованої на території Артемівської сільської ради, Печенізького району, Харківської області, відповідно до діючого на момент прийняття спірних податкових повідомлень-рішень законодавства, не є належним підтвердженням права користування вказаною земельною ділянкою.

Так, відповідно до п. 6 розділу Х Перехідні положення Земельного кодексу України 25 жовтня 2001 року № 2768-III громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду строк оренди визначається селянським (фермерським) господарством відповідно до закону. При цьому розмір орендної плати за земельні ділянки не повинен перевищувати розміру земельного податку.

За приписами ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Позивачем відповідні дії щодо переоформлення права постійного користування до 01.01.2005 не вчинені.

Також з наданих відповідачем документів не вбачається, що контролюючим органом при нарахуванні податкових зобов`язань, відповідно до приписів ч. 1 ст. 286 ПК України використані дані державного земельного кадастру.

Крім того, з наданої позивачем податкової декларації платника єдиного податку четвертої групи ФГ “Пролісок” за 2024 рік судом встановлено, що до відомостей про наявність земельних ділянок включено земельну ділянку кадастровий номер № 6324680500:04:001:0239, оформлену Державним актом на право користування землею серії Б № 046912, на підставі чого нараховано та сплачено земельний податок за цей період.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що визначення позивача в якості платника земельного податку здійснено відповідачем всупереч приписам ст. ст. 125, 126 ЗК України, оскільки право користування земельною ділянкою площею 38 га за позивачем у встановленому порядку відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не оформлене, у зв`язку з чим він не може бути визначений як належний платник земельного податку.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправними та скасування податкового повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Харківській області від 05.01.2026 № 1689463- 24/20-29 на суму 37551,54 грн.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

При прийнятті судового рішення у цій справі, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи сторін отримали достатню оцінку.

Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Зважаючи на результати апеляційного перегляду оскарженого судового рішення та положення статті 139 КАС України, у справі відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат зі сплати судового збору.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч. 1 ст. 329 КАС України.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.07.2026 по справі № 520/3372/26 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)І.С. Чалий

Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло М.О. Семененко