Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №638/15444/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 р.Справа № 638/15444/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Спаскіна О.А.,

Суддів: Присяжнюк О.В. , Любчич Л.В. ,

за участю секретаря судового засідання Нерубацької А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Харкова від 20.07.2026, головуючий суддя І інстанції: Семіряд І.В., пр. Перемоги, 52в, м. Харків, Харківська, 61202, по справі №638/15444/26

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про визнання протиправним та скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Харкова з заявою про забезпечення позову, в якій просив суд у порядку ст.ст. 150-154 КАС України забезпечити позов громадянина російської федерації ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бойко Роман Миколайович, до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання протиправним і скасування Рішення про примусове видворення №6324100100000899 від 03.07.2026 року, шляхом накладення заборони Державній міграційній службі України та усім її територіальним підрозділам/управлінням вчиняти будь-які дії щодо примусового видворення громадянина російської федерації ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни до набрання законної сили рішенням суду за результатами розгляду даної справи.

Ухвалою до Шевченківського районного суду м. Харкова від 20.07.2026 у задоволенні зави відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Харкова від 20.07.2026 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву про забезпечення позову.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт зазначає, що застосування заходу забезпечення позову у вигляді зупинення дії рішення про примусове видворення не позбавляє ДМС можливості захищати державні інтереси, має виключно тимчасовий характер та діє лише до набрання рішенням законної сили. Водночас його незастосування створює ризик незворотних наслідків для позивача. Зазначає, що невжиття таких заходів, очевидно, може призвести до того, що захист прав, свобод та інтересів заявника, на захист яких він звернувся до суду з позовом, стане неможливим, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат. Отже, наявні об`єктивні і реальні підстави для забезпечення позову шляхом накладення заборони Державній міграційній службі України та усім її територіальним підрозділам/управлінням вчиняти будь-які дії щодо примусового видворення громадянина російської федерації ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни до набрання законної сили рішенням суду за результатами розгляду даної справи. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову неправильно застосував статті 150-151 КАС України, фактично розглянув спір по суті на стадії забезпечення позову, застосував завищений стандарт доказування, не передбачений ні КАС України, ні практикою ЄСПЛ, не врахував принцип non refoulement, не забезпечив ефективний засіб юридичного захисту, гарантований статтями 3 та 13 Конвенції та не оцінив незворотність наслідків примусового видворення та можливість істотного ускладнення виконання майбутнього судового рішення.

Відзив на апеляційну скаргу від відповідача не надходив. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до вимог ст. 308 КАС України та керуючись ст. 229 КАС України.

Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів щодо існування достатньо обґрунтованого припущення, що невжиття заходів забезпечення позову може привести до несприятливих наслідків для його прав, у разі постановлення на його користь судового рішення; не наведено достатніх підстав, які б унеможливили захист його прав, свобод та інтересів без вжиття відповідних заходів, не надано належних доказів щодо існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди його правам, свободам та інтересам до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат. Посилаючись на те, що може бути застосовано фізичне насильство чи тортури, катування, нелюдське або таке, що принижує честь та гідність поводження, ОСОБА_1 не надав до суду жодного переконливого доказу, що такі заходи до нього будуть вжиті.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Частинами першою та другою статті 150 Кодексу адміністративного судочинства України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:

1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або

2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Згідно з положеннями частини першої статті 151 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється в безспірному порядку.

Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб (частина друга статті 151 Кодексу адміністративного судочинства України).

В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову та підстави його обрання (частина шоста статті 154 Кодексу адміністративного судочинства України).

Отже, обов`язковою умовою застосування заходів забезпечення позову є наявність хоча б однієї з таких обставин: очевидність небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі; доведення позивачем того, що захист його прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат; очевидність ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень.

Безумовно, рішення чи дії суб`єктів владних повноважень справляють певний вплив на осіб, на яких поширюються. Такі рішення можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які позивач оцінює негативно. Проте, відповідно до ст. 150 КАС України зазначені обставини, навіть у разі їх доведення, не є підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі.

З адміністративного позову, поданого ОСОБА_2 , вбачається, що його предметом є визнання протиправним та скасування рішення ГУ ДМС України в Харківській області про примусове видворення ОСОБА_1 за межі України №6324100100000899 від 03.07.2026.

Посилання представника позивача на те, що без вжиття судом заходів забезпечення позову, існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі не може визнаватись достатнім для вжиття заходів забезпечення позову. Суд здійснює захист реально порушених прав, а не тих, які ймовірно може бути порушено у майбутньому.

Предметом спору у цій справі є визнання протиправним і скасування Рішення про примусове видворення № 6324100100000899 від 03.07.2026 року.

Водночас, позивач, подаючи заяву про забезпечення позову, просив суд вжити заходи забезпечення позову, шляхом накладення заборони Державній міграційній службі України та усім її територіальним підрозділам/управлінням вчиняти будь-які дії щодо примусового видворення громадянина російської федерації ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни до набрання законної сили рішенням суду за результатами розгляду даної справи.

У заяві позивач зазначив, що у разі повернення позивача до країни походження до нього може бути застосовано фізичне насильство чи тортури, катування, нелюдське або таке, що принижує честь та гідність поводження, оскільки ситуація загального насильства у російській федерацї є надзвичайно високою, а збройна агресія проти України триває, а тому позивача може бути всупереч закону та його волі призвано до військової служби. За таких обставин, оскільки рішення відповідача прийняте з порушенням норм законодавства і може негативно вплинути на права і свободи позивача, зокрема, створює реальну загрозу для життя і здоров`я позивача на території країни-походження і громадянства.

З матеріалів справи не встановлено підстав, які б свідчили про те, що невжиття судом заходів забезпечення позову створить очевидну небезпеку заподіяння шкоди правам та інтересам позивача або ускладнить чи зробить неможливим виконання рішення суду за наслідками розгляду цієї справи.

Суд враховує, що розгляд справи по суті - це безпосередньо вирішення спору судом з ухваленням відповідного рішення. У свою чергу, забезпечення позову - це вжиття заходів щодо охорони інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача до вирішення справи по суті з метою створення можливості реального та ефективного виконання рішення суду.

Тому, сам факт прийняття суб`єктом владних повноважень (відповідачем) рішення чи вчинення дій, які на думку заявника порушують його права та інтереси, не може автоматично свідчити про те, що таке рішення чи дії є очевидно протиправними і що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити виконання майбутнього рішення суду, адже факт порушення прав та інтересів особи (позивача) підлягає доведенню у встановленому законом порядку.

Однак, такі доводи заявника не можуть визнаватись достатніми для вжиття заходів забезпечення позову, оскільки сформульовані як можливість/ймовірність їх настання у майбутньому, тобто ґрунтуються тільки на припущеннях. При цьому, можливе настання негативних наслідків не є беззаперечним доказом для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, адже суд здійснює захист реально порушених прав, а не тих, які ймовірно може бути порушено у майбутньому.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 06.09.2019 у справі № 826/13306/18.

В цьому контексті слід враховувати і те, що рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях та домислах, оскільки таке рішення суперечитиме законодавчо визначеним принципам і завданням адміністративного судочинства.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді заяви порушено норми процесуального права, підстави для скасування судового рішення відсутні.

За таких обставин, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення заяви позивача про забезпечення позову.

Суд наголошує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі Трофимчук проти України ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Деякі аргументи не можуть бути підставою для надання детальної відповіді на такі доводи.

Усі інші аргументи сторін вивчені судом, однак є такими, що не потребують детального аналізу у цьому судовому рішенні, оскільки вищенаведених висновків рішення суду першої інстанції не спростовують.

За правилами частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та свідчать про незгоду із правовою оцінкою суду першої інстанції обставин справи, суд апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає.

Таким чином, колегія суддів, згідно ст. 316 КАС України вирішила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду м. Харкова від 20.07.2026 - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Харкова від 20.07.2026 по справі №638/15444/26 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя О.А. Спаскін

Судді О.В. Присяжнюк Л.В. Любчич