Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №755/10011/26 — Київський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року місто Київ

Справа № 755/10011/26

Апеляційне провадження № 33/824/4060/2026

Київський апеляційний суд у складі судді Желепи О.В. розглянувши апеляційну скаргу захисника ОСОБА_1 - адвоката Гусаревича Сергія Миколайовича на постанову Дніпровського районного суду міста Києва від 17 липня 2026 року (у складі судді Курило А.В.)

у справі про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Вараша Рівненської обл., громадянина України, який працює директором з розвитку західних регіонів у ТОВ «Фруктовий сад», зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП

ВСТАНОВИВ

Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення серії ВАД № 882567 від 17 червня 2026 року ОСОБА_1 20 квітня 2026 року, за адресою: АДРЕСА_2 , вчинив домашнє насильство психологічного характеру стосовно дружини - встановив камери відеоспостереження, втрутившись у приватне життя дружини, здійснюючи постійний контроль, чим завдав шкоду психічному здоров?ю, чим вчинив адміністративне правопорушення, за що передбачена відповідальність за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП.

Дніпровський районний суд міста Києва постановою від 17 липня 2026 року визнав ОСОБА_1 винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст.173-2 КУпАП та застосував на нього адміністративне стягнення у виді 40 годин громадських робіт, стягнув в дохід держави судовий збір у розмірі 665,60 грн.

Не погодившись з такою постановою, захисник ОСОБА_1 - адвокат Гусаревич С.М. 24 липня 2026 року подав апеляційну скаргу, у якій просить оскаржувану постанову скасувати, провадження у справі закрити на підставі п. 1 ч. 1 ст. 247 КУпАП.

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що оскаржувана постанова прийнята судом із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а при розгляді справи суд вийшов за межі пред`явленого в протоколі обвинувачення.

Зазначає, що відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення ОСОБА_1 інкримінувалося те, що 20 квітня 2026 року за місцем проживання він встановив камери відеоспостереження, чим нібито вчинив психологічне насильство стосовно дружини, однак під час розгляду справи суд фактично не дослідив обставин саме цієї події та не встановив на підставі належних доказів факту встановлення ОСОБА_1 камер відеоспостереження саме 20 квітня 2026 року. Натомість, суд вийшов за межі сформульованого у протоколі обвинувачення та почав самостійно з`ясовувати інші обставини сімейного життя подружжя, які не були зазначені у протоколі та не стосувалися безпосередньо інкримінованої події. Зокрема, суд допитав дружину ОСОБА_1 , яка пояснила, що камери відеоспостереження були придбані подружжям спільно ще у 2024 році та використовувалися як засіб безпеки і спостереження за квартирою, і до 20 квітня 2026 року встановлення камер не спричиняло їй психологічного чи морального тиску або страждань.

Крім того, суд додатково включив до мотивів постанови обставини щодо нібито спричинення дружині тілесних ушкоджень у вигляді синців та заволодіння її мобільним телефоном, хоча такі дії ОСОБА_1 у протоколі не інкримінувалися та предметом судового розгляду не були.

У судовому засіданні захисники ОСОБА_1 - адвокати Гусаревич С.М. та Мороченець Я.І. апеляційну скаргу підтримали з підстав, викладених у ній, просили її задовольнити.

Потерпіла ОСОБА_2 та її представник - адвокат Лещишин Н.А. проти апеляційної скарги заперечували, просили її відхилити, а постанову суду першої інстанції залишити без змін як законну та обґрунтовану.

Заслухавши пояснення учасників справи та їх представників, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність, обґрунтованість та вмотивованість постанови суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на таке.

Частиною першої статті 173-2 КУпАП передбачено відповідальність за вчинення домашнього насильства, тобто умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок чого була завдана шкода фізичному або психічному здоров`ю потерпілого.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.

Таким чином, для встановлення в діях особи складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, підлягають доведенню не лише відповідні дії фізичного, психологічного чи економічного характеру, а й їх умисний характер, передбачені законом наслідки та причинний зв`язок між конкретними діями особи і такими наслідками.

Відповідно до вимог статей 245, 280 КУпАП завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення є своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, а орган чи посадова особа при розгляді справи про адміністративне правопорушення, з урахуванням положень, викладених у статтях 251, 252 КУпАП, зобов`язаний з`ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи і, керуючись законом та правосвідомістю, оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням в їх сукупності.

Суд, у відповідності з приписами ст. 252 КУпАП, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Суд першої інстанції, дослідивши протокол про адміністративне правопорушення, рапорт, заяву про вчинення домашнього насильства №П-22931/2255466 від 28.05.2026 до якої долучено скріншоти (знімки екрана), фотознімки та флеш-накопичувачі (мікроносій електронної інформації), заяву-пояснення про вчинення домашнього насильства до якої долучено скріншоти (знімки екрана) та фотознімки, лист Дніпровського районного в місті Києві центру соціальних служб від 16.07.2026 вих.№103/42-719, копію паспорта, дійшов висновку про доведеність вини ОСОБА_1 у вчиненні домашнього насильства, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП.

Суд виходив із того, що за встановлених обставин ОСОБА_1 без згоди дружини встановив у квартирі камери відеоспостереження, здійснював контроль за нею та перевіряв її особистий мобільний телефон, що підтверджується дослідженими відео-, аудіозаписами та фотознімками, які фіксують наявність у житловому приміщенні засобів відеоконтролю. Крім того, на долучених фотознімках зафіксовані тілесні ушкодження потерпілої у вигляді синців. Умисне встановлення стаціонарних відеокамер, перевірка особистих гаджетів та застосування фізичної сили вийшли за межі звичайного сімейного конфлікту і набули ознак тотального несанкціонованого контролю, залякування та переслідування потерпілої, створювали для неї стан постійної тривоги, позбавляли відчуття безпеки у власному житлі та завдавали шкоди її психічному і фізичному здоров`ю.

Суд також врахував відсутність доказів згоди ОСОБА_2 на відеоспостереження чи втручання в її приватну кореспонденцію та, навпаки, наявність тривалого та категоричного заперечення проти цього. Також з листа Дніпровського районного в місті Києві центру соціальних служб від 16.07.2026 вих.№103/42-719 суд установив, що з ОСОБА_2 в період з 19 березня по 14 липня 2026 року проведено психологічну роботу у кількості 12 консультацій щодо систематичного психологічного та фізичного насильства та створення конфліктних ситуацій зі сторони чоловіка ОСОБА_1 .

Заперечення ОСОБА_1 про те, що його поведінка була обумовлена нібито агресивною чи неадекватною поведінкою дружини, її ставленням до дітей та перешкоджанням у спілкуванні з ними, суд оцінив критично, зазначивши, що такі твердження не підтверджені належними та допустимими доказами. Суд виходив із того, що сімейні суперечки, розбіжності щодо виховання дітей чи спори про порядок спілкування з ними не можуть виправдовувати встановлення відеоспостереження, перевірку особистих телефонів та застосування фізичної сили, а для захисту батьківських прав існують передбачені законом способи звернення до органів опіки та піклування або суду. Відповідні пояснення ОСОБА_1 суд розцінив як обрану ним стратегію захисту та спробу перекласти відповідальність на потерпілу.

Апеляційний суд погоджується із такими висновками суду першої інстанції та вказує на таке.

Статтею 294 КУпАП визначено, що апеляційний суд переглядає справу в межах апеляційної скарги.

Відповідно до статті 256 КУпАП у протоколі про адміністративне правопорушення, зокрема, зазначаються місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення, а також нормативний акт, який передбачає відповідальність за нього.

У цій справі відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення серії ВАД № 882567 від 17 червня 2026 року ОСОБА_1 поставлено у вину вчинення 20 квітня 2026 року домашнього насильства психологічного характеру стосовно дружини ОСОБА_2 , яке полягало у встановленні в квартирі камер відеоспостереження, чим здійснено втручання у її приватне життя та здійснення постійного контролю, внаслідок чого потерпілій завдано шкоди психічному здоров`ю.

Тому апеляційний суд погоджується із доводами сторони захисту лише в тій частині, що предметом цього провадження не є надання правової оцінки будь-яким можливим окремим епізодам фізичного насильства щодо ОСОБА_2 , оскільки такі дії у протоколі ОСОБА_1 не інкриміновані, тобто не є предметом доказування та судового розгляду.

Разом із тим сам факт наведення судом першої інстанції у постанові відомостей про фотознімки тілесних ушкоджень потерпілої, а також інших обставин конфліктних взаємовідносин подружжя не свідчить про те, що ОСОБА_1 було визнано винуватим у межах цього провадження за окремий епізод фізичного домашнього насильства.

Зі змісту оскаржуваної постанови та сформульованого протоколом обвинувачення вбачається, що визначальним для вирішення справи суд визнав саме здійснення ОСОБА_1 психологічного насильства шляхом втручання у приватне життя дружини та встановлення щодо неї постійного контролю за допомогою камер відеоспостереження. Відтак наведені у постанові відомості щодо можливого фізичного насильства не підлягають окремій перевірці апеляційним судом на предмет доведеності вини ОСОБА_1 у таких діях та не покладаються апеляційним судом в основу висновку про наявність у його діях складу адміністративного правопорушення у цій справі.

Натомість висновки суду першої інстанції про доведеність вчинення ОСОБА_1 психологічного домашнього насильства у спосіб, визначений протоколом, підтверджуються сукупністю досліджених у справі доказів.

Апеляційний суд відхиляє доводи захисту про те, що суд першої інстанції був вправі оцінювати виключно ізольований технічний факт первинного встановлення ОСОБА_1 камер саме 20 квітня 2026 року, не враховуючи обставин їх використання, ставлення потерпілої до такого відеоспостереження, поведінки ОСОБА_1 після вимог дружини припинити спостереження та інші докази, які безпосередньо характеризують мету й характер такого контролю. Таке тлумачення змісту протоколу є надмірно вузьким та не відповідає його фактичній фабулі, оскільки ОСОБА_1 інкриміновано не саме по собі встановлення технічного пристрою як нейтральну побутову дію, а встановлення камер як способу втручання у приватне життя дружини та здійснення над нею постійного контролю, що мало наслідком завдання шкоди її психічному здоров`ю.

Таким чином, словосполучення «встановив камери відеоспостереження» не може оцінюватися відірвано від наступної частини сформульованого обвинувачення «втрутився в приватне життя дружини, здійснюючи постійний контроль».

Саме характер використання камер, ставлення до такого спостереження потерпілої, реакція ОСОБА_1 на її вимоги припинити відеоконтроль та його подальші дії щодо відновлення такого спостереження мають безпосереднє значення для встановлення умислу, мети, змісту та наслідків інкримінованого психологічного насильства.

За положеннями статей 245, 252 та 280 КУпАП суд зобов`язаний всебічно, повно та об`єктивно з`ясувати обставини справи й оцінити докази у їх сукупності. При цьому дослідження доказів, що безпосередньо передують інкримінованій події або є її безпосереднім продовженням та дають можливість установити характер, спрямованість і мету поведінки особи, саме по собі не означає зміни чи розширення сформульованого у протоколі обвинувачення.

Учасниками справи не заперечується сам факт знаходження у квартирі подружжя стаціонарних камер відеоспостереження, що також підтверджується матеріалами справи. Зі слів ОСОБА_2 вбачається, що відповідні камери були придбані подружжям раніше та первісно використовувалися, зокрема, з метою забезпечення безпеки житла. Водночас обставина первісного придбання камер за спільною згодою та їх використання у минулому як засобу безпеки не свідчить про наявність постійної згоди одного з подружжя на подальше здійснення відеоспостереження за ним незалежно від зміни сімейних відносин, способу використання технічних засобів та прямо висловленої волі припинити такий контроль.

Як убачається із матеріалів справи, на час подій квітня 2026 року характер взаємовідносин між подружжям істотно змінився, ОСОБА_2 заперечувала проти подальшого відеоспостереження, зверталася до чоловіка з вимогами відключити камери, а після невиконання таких прохань самостійно демонтувала їх.

Зміст дослідженого аудіозапису від 20 квітня 2026 року підтверджує наявність конфлікту саме з приводу камер після їх демонтажу ОСОБА_2 та реакцію ОСОБА_1 на припинення такого спостереження.

Натомість із аудіозапису від 21 квітня 2026 року вбачається намір ОСОБА_1 забезпечити повторне встановлення камер із залученням інших осіб, попри те, що дружина перед цим самостійно їх зняла, чітко продемонструвавши небажання перебувати під таким відеоконтролем.

Подальше встановлення камер та продовження відеоспостереження за таких обставин обґрунтовано оцінене судом першої інстанції як засіб здійснення контролю за приватним життям потерпілої всупереч її прямо висловленій волі.

Указане узгоджується і з долученими до матеріалів справи фото- та відеоматеріалами, на яких зафіксовано розміщення стаціонарних камер у різних частинах житлового приміщення, у тому числі у кімнаті та кухні, у місцях, які дозволяють здійснювати спостереження за перебуванням та переміщенням осіб у квартирі.

Таким чином, наявні у справі докази підтверджують те, що після «відкликання» згоди ОСОБА_2 на використання камер та самостійного їх демонтажу ОСОБА_1 наполягав на відновленні системи відеоспостереження та фактично не сприймав волевиявлення дружини щодо припинення такого контролю.

За таких обставин твердження сторони захисту про те, що відсутність доказу саме первинного монтажу камер ОСОБА_1 протягом конкретного календарного дня 20 квітня 2026 року виключає склад інкримінованого йому правопорушення, не враховує суті сформульованого обвинувачення та встановленої сукупності фактичних обставин.

Апеляційний суд виходить із того, що для правильної правової оцінки має значення не технічний момент, коли та ким уперше було придбано чи закріплено конкретний пристрій, а доведеність використання ОСОБА_1 системи відеоспостереження як засобу постійного контролю за дружиною всупереч її волі, зокрема його наполягання на продовженні та відновленні такого контролю після самостійного демонтажу камер потерпілою.

Ці обставини охоплюються викладеною у протоколі суттю правопорушення та не становлять нового чи іншого обвинувачення.

Апеляційний суд також враховує, що оцінка відповідної поведінки не може здійснюватися поза контекстом взаємовідносин сторін, оскільки психологічне насильство за своєю природою може проявлятися не лише в одиничній словесній образі чи погрозі, але й у системі поведінки, спрямованій на контроль волевиявлення та приватного життя іншої особи, її залякування, переслідування та формування відчуття залежності й небезпеки.

Інші наявні в матеріалах справи аудіозаписи та листування, хоча і не становлять самостійних епізодів обвинувачення у цьому провадженні, обґрунтовано враховані як докази, що характеризують контекст взаємовідносин сторін, спрямованість поведінки ОСОБА_1 , характер його контролю за дружиною та сприйняття такої поведінки потерпілою.

Зокрема, матеріали містять відомості про конфлікти з приводу мобільного телефону і ключів від квартири, ревнощів, спілкування ОСОБА_2 з іншими особами, її перебування поза домом, сімейних та інтимних відносин, а також повідомлення, зміст яких має характер психологічного тиску та демонструє прагнення ОСОБА_1 визначати поведінку дружини й обмежувати її самостійність.

Апеляційний суд підкреслює, що наведені обставини враховуються виключно для перевірки правдоподібності пояснень сторін, встановлення мотиву та характеру використання камер відеоспостереження і з`ясування того, чи мало таке спостереження нейтральну охоронну мету, як стверджує захист, чи було складовою психологічного контролю над потерпілою. При цьому такі обставини не слугують самостійними підставами притягнення ОСОБА_1 до відповідальності у цій справі.

Якби використання камер мало виключно узгоджену сторонами мету забезпечення безпеки житла, прямо висловлена вимога однієї сторони припинити спостереження та самостійний демонтаж камер не мали б об`єктивно зумовлювати наполягання іншого з подружжя на їх повторному встановленні всупереч такому волевиявленню. Саме така наполегливість у збереженні можливості спостерігати за дружиною в її житловому просторі, незважаючи на її категоричне заперечення, у сукупності з іншими матеріалами справи свідчить про характер поведінки, спрямованої на встановлення та підтримання системного психологічного контролю.

Апеляційний суд також враховує відомості листа Дніпровського районного в місті Києві центру соціальних служб від 16 липня 2026 року № 103/42-719, згідно з яким із ОСОБА_2 у період із 19 березня до 14 липня 2026 року проведено 12 психологічних консультацій. У неї спостерігалися депресивний настрій, апатія, ознаки психоемоційного виснаження, вразливість, невпевненість у власних силах, занепокоєння майбутнім, розгубленість та страх за дітей. Наведені відомості узгоджуються з поясненнями ОСОБА_2 про те, що систематичний контроль з боку чоловіка, у тому числі за допомогою камер у житловому приміщенні, негативно впливав на її психоемоційний стан.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до психологічного насильства належать, зокрема, переслідування, залякування та інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, якщо такі дії викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю.

Установлений у цій справі характер поведінки ОСОБА_1 , а саме наполягання на здійсненні відеоспостереження у квартирі всупереч волі дружини, відмова припинити такий контроль після її прохань, реакція на самостійне зняття камер та вжиття заходів до їх повторного встановлення, у сукупності з іншими дослідженими доказами відповідає наведеним ознакам психологічного насильства. За встановлених обставин поведінка ОСОБА_1 об`єктивно виходила за межі звичайного сімейного непорозуміння та мала характер системного, нав`язливого психологічного контролю за приватним життям потерпілої.

Доводи апеляційної скарги щодо неприпустимого самостійного збирання судом доказів також не знайшли підтвердження, оскільки суд першої інстанції досліджував матеріали, подані органом, який склав протокол, потерпілою та учасниками провадження, заслухав їх пояснення та надав цим доказам оцінку в сукупності відповідно до статей 251, 252 та 280 КУпАП.

Посилання сторони захисту на те, що суд не вправі усувати недоліки протоколу чи самостійно змінювати фактичні межі обвинувачення не свідчить про наявність такого порушення у цій справі, оскільки фабула обвинувачення впродовж судового розгляду не змінювалася, зокрема ОСОБА_1 захищався від обвинувачень щодо здійснення психологічного насильства стосовно дружини шляхом втручання в її приватне життя та постійного контролю за допомогою камер відеоспостереження, був обізнаний із відповідними фактичними обставинами та мав можливість надавати щодо них пояснення і докази.

Дослідження судом обставин, які розкривають характер, мету і наслідки саме такого контролю, не створювало для ОСОБА_1 нового чи непередбачуваного обвинувачення.

При цьому апеляційний суд не робить висновків про доведеність будь-яких окремих епізодів фізичного насильства, які не охоплені протоколом серії ВАД № 882567.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини, які мають значення для вирішення справи, надав доказам належну оцінку в їх сукупності та дійшов правильного висновку про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП.

Істотних порушень норм матеріального чи процесуального права, які б могли бути підставою для скасування постанови, апеляційним судом не встановлено.

Доводи апеляційної скарги фактично ґрунтуються на вибірковій оцінці окремих доказів та штучному відокремленні технічного факту встановлення камер від мети й способу їх подальшого використання, однак не спростовують сукупності встановлених судом першої інстанції обставин та правильності його кінцевого висновку.

За таких обставин апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а постанова Дніпровського районного суду міста Києва від 17 липня 2026 року підлягає залишенню без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст. 294 КУпАП, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_1 - адвоката Гусаревича Сергія Миколайовича - залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського районного суду міста Києва від 17 липня 2026 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя О.В. Желепа