Рішення від 22 вересня 2026 р. у справі №620/5148/26 — Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 вересня 2026 року Чернігів Справа № 620/5148/26

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Соломко І.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в приміщенні суду справу за адміністративним позовом Ніжинської окружної прокуратури, Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

У провадженні Чернігівського окружного адміністративного суду перебуває справа за позовом Ніжинської окружної прокуратури (далі також – прокурор, Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації (далі Управління) до ОСОБА_1 (далі також – відповідач, ОСОБА_1 ) про визнання протиправною бездіяльність ОСОБА_1 щодо неукладення з Управлінням містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації охоронного договору на частину об`єкта культурної спадщини – пам`ятки архітектури місцевого значення «Магазин», площею 62,6 кв. м., який розташований по АДРЕСА_1 , на умовах і в порядку, визначених положеннями Порядку укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, щойно виявлені об`єкти культурної спадщини чи їх частини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768 та зобов`язання ОСОБА_1 упродовж одного місяця з дати набрання рішення суду законної сили укласти з Управлінням містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації охоронний договір на частину об`єкта культурної спадщини «Магазин», розташований по вул. Гоголя 13а/3, м. Ніжин, Чернігівська область на умовах і в порядку, визначених положеннями Порядку укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768.

На думку Ніжинської окружної прокуратури, обов`язок укладення охоронних договорів має імперативний характер, виникає безпосередньо з норм закону і покладається виключно на власника об`єкта культурної спадщини, який і повинен виступати ініціатором його укладення. Спірна будівля («Магазин») занесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України наказом Міністерства культури України від 21.12.2012 № 1566, а відтак, у відповідача виник обов`язок укласти охоронний договір, оскільки відомості про об`єкт є загальнодоступними та офіційно оприлюдненими на вебсайті Мінкультури.

Ухвалою суду від 18.05.2026 провадження у справі відкрито, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Відповідачем відзив на позов не подано.

У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами ( частина шоста статті 162 КАС України).

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Згідно з відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно нежитлове приміщення від 05.03.2026 ( номер інформаційної довідки 466925675), нежитлове приміщення під назвою «Магазин» загальною площею 62,6 кв. м., та земельна ділянка, кадастровий номер 7410400000:04:001:0006, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , перебувають у власності ОСОБА_1 .

Згідно інформації Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації № 02.1-09/238 від 06.02.2026 приміщення під назвою «Магазин» - пам`ятка архітектури місцевого значення, охоронний № 10016-ЧР, датується початком ХХ століття, розташована за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно даних офіційного сайту Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації (https://umba.cg.gov.ua) об`єкт культурної спадщини «Магазин», охоронний № 10016-ЧР, що знаходиться за адресою: Чернігівська область, місто Ніжин, вулиця Гоголя, 13а, взято на облік та занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України наказом Міністерства культури України від 21.12.2023 № 1566. Паспорт на пам`ятку виготовлений у 2018 році.

Охоронний договір на вказану частину пам`ятки архітектури місцевого значення відповідачем не укладено, та власник до управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації щодо укладення охоронного договору не звертався.

Прокурор у позові зазначає, що Управлінням містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації 04.03.2026 на адресу відповідача направлено відповідне повідомлення (трекінг 1400600288417), однак повернуто у зв`язку з закінченням встановленого терміну зберігання.

Прокурор звернувся до суду з цим позовом, вважаючи, що відповідач, будучи власницею нежитлового приміщення, яке є частиною пам`ятки архітектури місцевого значення, була зобов`язана укласти охоронний договір, водночас такий обов`язок не виконала.

Пункт 4 частини першої статті 19 КАС України відносить до юрисдикції адміністративних судів публічно-правові спори, у тому числі спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.

Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2019 року у справі № 806/1536/18 сформулював висновок, що охоронний договір є актом за участю суб`єкта владних повноважень та власника (співвласника) пам`ятки культурної спадщини, має форму договору, визначає взаємні права та обов`язки його учасників у публічно-правовій сфері, тобто у сфері реалізації державного управління охороною культурної спадщини, і укладається на підставі статті 23 Закону № 1805-III замість видання індивідуального акта органу охорони культурної спадщини, а отже, є адміністративним договором; спори з приводу укладення таких договорів підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до пункту 4 частини першої статті 19 КАС України. Такий підхід до юрисдикції подібної категорії спорів Верховний Суд неодноразово застосовував, зокрема, у постановах від 20 березня 2024 року у справі № 620/17968/21, від 08 травня 2024 року у справі № 240/17530/23, від 23 травня 2024 року у справі № 320/5145/23, від 24 січня 2025 року у справі № 560/5184/24, від 26 лютого 2025 року у справі № 120/2126/24, від 26 лютого 2025 року у справі № 580/2402/23, від 16 вересня 2025 року у справі № 420/8947/24, від 18 грудня 2025 року у справі № 160/4161/24 та від 27 січня 2026 року у справі № 400/1773/25.

У справі, що розглядається, прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації, обґрунтувавши підстави представництва бездіяльністю цих органів, які, будучи обізнаними про невиконання відповідачем пам`яткоохоронного законодавства, до суду не звернулися.

Також суд звертає увагу на те, що Конституційний Суд України Рішенням від 03 грудня 2025 року № 6-р(ІІ)/2025 визнав неконституційними окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII в тому, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. Водночас у пунктах 3 та 4 резолютивної частини цього Рішення Конституційний Суд України зазначив, що визнані неконституційними приписи втрачають чинність із 01 січня 2027 року та що це Рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності зазначених приписів і продовжують існувати після втрати ними чинності.

Прокурор звернувся до суду у цій справі у 2026 році, тому наведене Рішення Конституційного Суду України не поширюється на спірні правовідносини.

Конституція України у статті 54 проголошує, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Преамбула Закону № 1805-III визначає, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою, а охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У преамбулі Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03 жовтня 1985 року, ратифікованої Законом України від 20 вересня 2006 року № 165-V «Про ратифікацію Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи», визначено, що архітектурна спадщина найяскравіше віддзеркалює багатство та розмаїття культурної спадщини Європи, є безцінним свідком нашого минулого і спільним надбанням всіх європейців. Частина друга статті 4 цієї Конвенції зобов`язує кожну Сторону запобігати спотворенню, руйнуванню або знищенню об`єктів спадщини, що охороняються.

Велика Палата Верховного Суду у пунктах 117-120 постанови від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 наголосила, що нерухомі об`єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу: вони мають цінність не тільки як нерухоме майно, а набувають історико-культурної цінності, яка формується десятиліттями та століттями і яку суспільство може лише успадкувати від попередніх поколінь; тому руйнування такого об`єкта завдає шкоди не лише його власникові, а і суспільству в цілому, а самі об`єкти потребують особливої охорони.

Абзац шостий статті 1 Закону № 1805-III (у редакції Закону України від 25 травня 2017 року № 2073-VIII) визначає, що пам`ятка культурної спадщини - це об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Отже, охоронний статус об`єкта, взятого на державний облік до набрання чинності Законом № 1805-III, зберігається в силу закону і не залежить від того, чи вирішено питання про занесення такого об`єкта до Реєстру.

У справі, що розглядається, суд встановив, що спірна будівля під назвою «Магазин» набула статусу пам`ятки архітектури місцевого значення, взята на облік та занесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України наказом Міністерства культури України від 21.12.2012 № 1566, тобто до набрання чинності Законом № 1805-III, і з того часу перебуває під охороною держави.

Право власності відповідач набула на спірне приміщення «магазин» 08.09.2005, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Ніжинської міської ради та зареєстрованого Ніжинським бюро технічної інвентаризації 09.09.2005 за реєстраційним номером 12003316, що підтверджується відповідним свідоцтвом та витягом про реєстрацію права власності, наявних в матеріалах справи.

Отже, до вирішення питання про включення об`єкта культурної спадщини до Реєстру (21.12.2012) будівля була пам`яткою культурної спадщини у розумінні абзацу шостого статті 1 Закону № 1805-III.

Тобто занесення будівлі до Реєстру наказом Мінкультури від 21.12.2012 № 1566 підтвердило категорію пам`ятки місцевого значення. Зазначене випливає й зі змісту самого наказу, яким будівлю занесено до Реєстру за категорією місцевого значення як пам`ятку культурної спадщини, що перебуває на обліку відповідно до законодавства, яке діяло до набрання чинності Законом № 1805-III.

Щодо моменту виникнення обов`язку укласти охоронний договір

Частини перша та друга статті 23 Закону № 1805-III встановлюють, що усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

При передачі пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини у володіння, користування чи управління іншій особі істотною умовою договору про таку передачу є забезпечення особою, якій передається пам`ятка, щойно виявлений об`єкт культурної спадщини чи її (його) частина, збереження пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини відповідно до вимог цього Закону та умов охоронного договору, укладеного власником або уповноваженим ним органом (особою) з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону № 1805-III відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов`язків, що випливають із цього Закону.

Частина третя статті 25 Закону № 1805-III додатково зобов`язує юридичних та фізичних осіб забезпечити збереженість пам`яток на землях, якими вони користуються, та укладати з органами охорони культурної спадщини охоронні договори.

Верховний Суд у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 826/4605/16, розглядаючи спір щодо власника частини пам`ятки архітектури, сформулював висновок про те, що юридичні або фізичні особи, у власності або користуванні яких перебувають об`єкти культурної спадщини чи їх частини, зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір встановленого зразка, і кваліфікував невиконання цього обов`язку як невиконання зобов`язання, встановленого статтею 23 Закону № 1805-III та пунктом 2 Порядку № 1768. Зазначений правовий підхід Верховний Суд застосував, зокрема, у постановах від 19 лютого 2021 року у справі № 826/25854/15, від 08 травня 2024 року у справі № 240/17530/23 та від 14 серпня 2025 року у справі № 380/9422/21.

Отже, законом передбачається обов`язкове укладення власником пам`ятки чи її частини охоронного договору з відповідним органом охорони культурної спадщини після переходу права власності.

Водночас частина перша статті 14 Закону № 1805-III у редакції, чинній на момент занесення спірної пам`ятки культурної спадщини до Реєстру, передбачала, що занесення пам`ятки місцевого значення до Реєстру та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам`ятки) провадяться за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам`яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання.

У постанові від 24 травня 2021 року у справі № 640/4482/20 Верховний Суд дійшов висновку щодо застосування частин першої, третьої та четвертої статті 23 Закону № 1805-III і пункту 2 Порядку № 1768 про те, що юридичну відповідальність за належне утримання та збереження будівлі - пам`ятки архітектури з моменту державної реєстрації права власності несе виключно власник, який не звільняється від обов`язку укласти охоронний договір.

У пунктах 72-73, 75-77 постанови від 23 травня 2024 року у справі № 320/5145/23 Верховний Суд зазначив, що норми частини першої статті 23 Закону № 1805-III містять прямі приписи і безальтернативно та беззастережно встановлюють обов`язок для усіх власників об`єктів культурної спадщини укласти охоронний договір у порядку, встановленому законом, а положення пункту 2 Порядку № 1768 та Порядку № 158 встановлюють часові межі виконання закріпленого у статті 23 Закону № 1805-III обов`язку, а саме місячний строк, який обчислюється або з моменту отримання об`єкта у власність, або, якщо охоронний статус надано пізніше, - з дня отримання власником повідомлення уповноваженого органу про набуття об`єктом такого статусу.

Наведені висновки Верховний Суд сформулював стосовно щойно виявленого об`єкта культурної спадщини, проте такі висновки є застосовними й до пам`яток культурної спадщини, оскільки частина перша статті 23 Закону № 1805-III установлює єдиний за змістом обов`язок для власників пам`яток і власників щойно виявлених об`єктів культурної спадщини, а Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (пункт 145) зазначила, що в контексті заходів з охорони культурної спадщини Закон № 1805-III прирівнює щойно виявлені об`єкти культурної спадщини до пам`яток культурної спадщини.

Отже, момент відліку строку виконання обов`язку укласти охоронний договір залежить від того, чи мав об`єкт охоронний статус на час набуття особою права власності на нього. Якщо на цей момент об`єкт уже був пам`яткою, зокрема об`єктом, взятим на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності Законом № 1805-III, місячний строк, установлений пунктом 2 (нині пунктом 12) Порядку № 1768, обчислюється з дня набуття права власності, а подальше занесення такого об`єкта до Реєстру лише підтверджує вже наявний статус і не змінює початку перебігу строку його виконання.

Натомість у разі набуття об`єктом нерухомості охоронного статусу, коли особа вже була його власником, місячний строк обчислюється з дня отримання власником повідомлення уповноваженого органу, оскільки до цього моменту в нього не було підстав вважати належне йому майно об`єктом культурної спадщини.

Зазначене не змінює підстави виникнення обов`язку, який в обох випадках виникає в силу частини першої статті 23 Закону № 1805-III. Передбачений пунктом 11 розділу IV Порядку № 158 обов`язок органу охорони культурної спадщини поінформувати власника про занесення пам`ятки до Реєстру покликаний довести до відома власника обсяг обов`язків, уже покладених на нього законом.

Тому невиконання відповідним органом цього обов`язку може впливати на оцінку поведінки власника та на вирішення питання про застосування до нього заходів відповідальності, проте не припиняє обов`язку укласти охоронний договір.

Водночас Верховний Суд звертає увагу на те, що пункт 13 Порядку № 1768 у редакції, чинній з 06 червня 2024 року, передбачає, що після внесення об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України або набуття ним правового статусу щойно виявленого об`єкта культурної спадщини відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власнику (користувачу) цього об`єкта або уповноваженому ним органу (особі); у такому разі власник (користувач) пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання такого повідомлення.

Проте передбачене пунктом 13 Порядку № 1768 правило щодо обчислення місячного строку з моменту отримання власником письмового повідомлення органу охорони культурної спадщини поширюється на випадки, коли об`єкт культурної спадщини внесено до Реєстру або він набув правового статусу щойно виявленого об`єкта культурної спадщини після 06 червня 2024 року, тобто після набрання чинності цією нормою.

Натомість якщо обов`язок укласти охоронний договір виник і строк його виконання сплив до набрання чинності пунктом 13 Порядку № 1768, ця норма не поширюється на такі правовідносини і не змінює правових наслідків завершеного перебігу цього строку.

Тобто пункт 13 Порядку № 1768 не встановлює підстав виникнення обов`язку укласти охоронний договір, а лише визначає часові межі його виконання і не може тлумачитися як такий, що звужує зміст частини першої статті 23 Закону № 1805-III. Такий підхід прямо випливає з висновків, викладених у пунктах 75, 76 постанови Верховного Суду від 23 травня 2024 року у справі № 320/5145/23.

Прокурор пов`язав передбачений законодавством обов`язок органу охорони культурної спадщини поінформувати власника про охоронний статус об`єкта з виникненням у власника обов`язку укласти охоронний договір та початком перебігу строку його виконання.

Як пункт 11 розділу IV Порядку № 158 у редакції, чинній на час занесення спірної будівлі до Реєстру, так і відповідні положення цього Порядку в наступних редакціях такого правила не встановлюють. Тому у спірних правовідносинах строк виконання обов`язку визначався пунктом 2 Порядку № 1768 у редакції, чинній на час набуття відповідачем права власності.

Спірна будівля не є щойно виявленим об`єктом культурної спадщини, а тому положення Порядку № 158, які визначають порядок повідомлення власника про набуття об`єктом такого статусу та строк вжиття заходів щодо укладення охоронного договору, до спірних правовідносин не застосовуються.

У такому разі факт отримання або неотримання відповідачем повідомлення про занесення будівлі до Реєстру не впливає на необхідність виконання нею обов`язку укласти охоронний договір.

Таким чином, навіть невиконання органом охорони культурної спадщини обов`язку повідомлення відповідача про занесення належної їй пам`ятки культурної спадщини до Реєстру не звільняє власника такої пам`ятки від обов`язку, встановленого частиною першою статті 23 Закону № 1805-III, укласти охоронний договір.

У такому разі виконання державою конституційного обов`язку із забезпечення збереження історичних пам`яток відповідно до статті 54 Конституції України не може залежати від належного здійснення органом охорони культурної спадщини обов`язку щодо інформування власника, а невиконання цього обов`язку саме по собі не може нівелювати передбачений законом механізм забезпечення збереження пам`ятки.

Такий підхід узгоджується з Орієнтиром A.8 «Обов`язок виконувати закон» (Duty to implement the law) Оновленого Мірила правовладдя (The Updated Rule of Law Checklist), ухваленого Європейською комісією за демократію через право (European Commission for Democracy through Law) (Венеційською комісією (Venice Commission)) на 145-му пленарному засіданні 12- 13 грудня 2025 року (CDL-AD(2025)002). У пункті 38 цього документа зазначено, що фундаментальною вимогою правовладдя є повага до закону та його належне застосування і виконання, а обов`язок щодо його реалізації має три складові: особи повинні додержуватися закону, держава - у розумних межах забезпечувати його виконання, а посадові особи - діяти виключно в межах наданих їм повноважень.

У пункті 93 постанови від 27 січня 2026 року у справі № 400/1773/25 Верховний Суд додатково підкреслив, що положення статті 54 Конституції України щодо обов`язку держави забезпечувати збереження історичних пам`яток та інших об`єктів культурної цінності набули б декларативного характеру за відсутності реального механізму їх реалізації.

Крім того, інформування про об`єкти культурної спадщини, занесені до Реєстру, відповідно до частини першої статті 16 Закону № 1805-III провадиться шляхом: публікації Реєстру та внесених до нього змін; надання інформації, що міститься в Реєстрі, у відповідь на запит на інформацію; встановлення охоронних дошок, охоронних знаків, інших інформаційних написів, позначок на пам`ятках або в межах їхніх територій незалежно від форм власності.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, забезпечує публікацію Реєстру та внесених до нього змін у спеціалізованому періодичному виданні та на своєму офіційному вебсайті (частина друга статті 16 Закону № 1805-III).

Велика Палата Верховного Суду у пункті 232 постанови від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 дійшла висновку, що як у разі включення певного об`єкта до переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини, так і у випадку його включення до переліку пам`яток місцевого, загальнодержавного значення тощо, особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що нерухоме майно, яке вона має намір набути у приватну власність, є нерухомим об`єктом культурної спадщини.

У пункті 100 постанови від 23 травня 2024 року у справі № 320/5145/23 Верховний Суд зазначив, що ухилення власника щойно виявленого об`єкта культурної спадщини від отримання повідомлення органу охорони культурної спадщини про набуття майном такого статусу, неможливість вручення йому такого повідомлення з незалежних від вказаного органу причин, недобросовісне ставлення власника об`єкта культурної спадщини до визначених законом обов`язків щодо його охорони або вчинення інших дій, допущення бездіяльності у цих відносинах з боку суб`єктів права власності на пам`ятки не повинні створювати загрози збереженню культурної спадщини чи призводити до завдання їй шкоди, унеможливлювати реалізацію державою заходів, спрямованих на її охорону. У пункті 110 цієї ж постанови Верховний Суд дійшов висновку, що власник у встановлений законом строк не виконав закріпленого за ним обов`язку укласти охоронний договір безвідносно до того, чи було отримано ним передбачене порядком обліку об`єктів культурної спадщини повідомлення про набуття будівлею охоронного статусу.

Як зазначає прокурор, Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації на адресу відповідача направило відповідне повідомлення, яке було повернуто віддаленням зв`язку за закінченням терміну зберігання.

Отже, для вирішення цього спору визначальними є не обставини щодо повідомлення відповідача про занесення будівлі до Реєстру, а встановлення наявності у неї передбаченого законом обов`язку укласти охоронний договір та моменту виникнення цього обов`язку.

Відповідач не виконала такого обов`язку ні у визначений законом строк, ні станом на час звернення прокурора до суду, а тому позовна вимога про зобов`язання її укласти охоронний договір є обґрунтованою.

Суспільний інтерес у збереженні культурної спадщини має також виразний міжнародно-правовий вимір. Відповідно до статті 439 глави 24 «Культура» Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікованої Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII, Сторони зобов`язалися тісно співпрацювати у рамках відповідних міжнародних форумів/організацій, зокрема Організації Об`єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та Ради Європи (РЄ), з метою, inter alia, розвитку культурного розмаїття, збереження і оцінки культурної та історичної спадщини. Рамкова конвенція Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства (Council of Europe Framework Convention on the Value of Cultural Heritage for Society, Фаро, 27 жовтня 2005 року), ратифікована Законом України від 19 вересня 2013 року № 581-VII, у статті 1(b) визнає індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини, а стаття 5(a), (b) передбачає визнання громадського інтересу до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства та її захист і збереження як засоби підвищення її цінності.

Наведені положення дають підстави розглядати виконання встановлених законом пам`яткоохоронних обов`язків як засіб захисту не лише конкретного об`єкта нерухомої культурної спадщини, а й суспільного інтересу у збереженні культурного надбання.

Суд звертає увагу на те, що зобов`язання власника укласти охоронний договір є втручанням у право власності, яке має відповідати вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Збереження об`єктів культурної спадщини становить загальний суспільний інтерес і має засадниче значення для суспільства, а збереження культурної спадщини та у разі необхідності її раціональне використання спрямовані, окрім іншого, на захист історичної, культурної та творчої спадщини регіону та його мешканців; об`єкти культурної спадщини є важливою цінністю, обов`язок захисту й розвитку яких покладено на державні органи (пункти 213, 214 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 з посиланням mutatis mutandis на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Debelianovi v. Bulgaria», заява № 61951/00, пункти 53, 54, та «Kozacioglu v. Turkey», заява № 2334/03, пункт 54).

Крім того, ЄСПЛ у рішенні Великої палати від 19 червня 2006 року у справі «Хуттен-Чапська проти Польщі» (Hutten-Czapska v. Poland [GC], заява № 35014/97, пункт 167) зазначив, що втручання у право власності має переслідувати легітимну мету в загальному інтересі та забезпечувати розумне співвідношення пропорційності між застосованим заходом і поставленою метою, не покладаючи на особу надмірного індивідуального тягаря.

Зобов`язання відповідача укласти охоронний договір передбачене частиною першою статті 23 Закону № 1805-III, спрямоване на збереження об`єкта культурної спадщини, не позбавляє відповідачку права власності та не покладає на неї обов`язків, які виходять за межі охоронного статусу набутого нею майна.

Окремо Європейський суд з прав людини визнає охорону культурної та історичної спадщини легітимною метою загального інтересу. Зокрема, у рішенні Великої палати від 05 січня 2000 року у справі «Бейєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy [GC], заява № 33202/96, пункти 112- 113) Суд визнав правомірність державного контролю за майном з метою охорони культурного та мистецького надбання, а у рішенні Великої палати від 19 лютого 2009 року у справі «Козаджиоглу проти Туреччини» (Kozacэoрlu v. Turkey [GC], заява № 2334/03, пункт 54) наголосив на особливій суспільній цінності охорони культурної спадщини. Тому покладення на власника пам`ятки передбаченого законом обов`язку укласти охоронний договір саме по собі є допустимим засобом контролю за користуванням майном, якщо зберігається справедливий баланс між загальним інтересом та правами власника.

Суд встановив, що свідоцтво про право власності на спірний об`єкт (2005 рік) та дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не містять відомостей про віднесення придбаної нерухомості до об`єктів культурної спадщини на час його набуття у власність відповідачем.

Абзац п`ятий статті 17 Закону № 1805-III передбачає, що у документі, який посвідчує право власності на пам`ятку, обов`язково вказуються категорія пам`ятки, дата і номер рішення про її державну реєстрацію. Наведена вище частина друга статті 23 Закону № 1805-III визначає забезпечення збереження пам`ятки.

Водночас обставини, щодо відсутності у свідоцтві про право власності та у даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про охоронний статус придбаних приміщень, мали б значення для питання про відповідальність за невиконання обов`язку у минулому, тоді як предметом цього спору є забезпечення виконання не припиненого на час розгляду справи обов`язку укласти охоронний договір. За таких обставин покладення цього обов`язку не становить для відповідача надмірного індивідуального тягаря.

Відсутність охоронного договору щодо нерухомого майна, яке має статус об`єкта культурної спадщини, не гарантує повною мірою дієвості передбаченого законом механізму його охорони та створює ризик для належного збереження такого об`єкта, порушує громадський інтерес до культурної спадщини, який визнається Україною відповідно до взятих на себе міжнародних зобов`язань (пункт 108 постанови Верховного Суду від 23 травня 2024 року у справі № 320/5145/23).

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Оскільки спір вирішено на користь суб`єкта владних повноважень, судові витрати (судовий збір), відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, стягненню з відповідача не підлягають.

Керуючись ст. ст.139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність ОСОБА_1 щодо неукладення з Управлінням містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації охоронного договору на частину об`єкта культурної спадщини – пам`ятки архітектури місцевого значення під назвою «Магазин», площею 62,6 кв. м., який розташований по АДРЕСА_1 , на умовах і в порядку, визначених положеннями Порядку укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, щойно виявлені об`єкти культурної спадщини чи їх частини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768.

Зобов`язати ОСОБА_1 упродовж одного місяця з дати набрання рішення суду законної сили укласти з Управлінням містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації охоронний договір на частину об`єкта культурної спадщини під назвою «Магазин», розташований по вул. Гоголя 13а/3, м. Ніжин, Чернігівська область на умовах і в порядку, визначених положеннями Порядку укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768.

Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду.

Позивач: Ніжинська окружна прокуратура вул.Овдіївська, 2,м.Ніжин,Чернігівська область,16600 код ЄДРПОУ 0291011423.

Позивач: Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації, проспект Миру, 21-а, м. Чернігів, 14000, код ЄДРПОУ 02498626.

Відповідач: ОСОБА_1 АДРЕСА_3 рнокпп НОМЕР_1 .

Повний текст рішення виготовлено 23 вересня 2026 року.

Суддя І.І. Соломко