Рішення від 23 вересня 2026 р. у справі №447/2441/25 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 вересня 2026 рокусправа № 447/2441/25 м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Андрусів У. Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 (далі – позивачка) звернулася до суду з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України у Миколаївському районі Львівської області, у якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить:

- визнати протиправними дії Управління Пенсійного фонду України у Миколаївському районі щодо відмови ОСОБА_1 нарахувати та виплатити підвищення пенсії у розмірі 25% мінімальної пенсії за віком згідно з п. «г» ст. 77 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка почала діяти з 05.05.2018, та відмови провести зарахування часу перебування у засланні до стажу в потрійному розмірі відповідно до вимог ст. 58 Закону України «Про пенсійне забезпечення»;

- зобов`язати Управління Пенсійного фонду України у Миколаївському районі здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату підвищення до пенсії у розмірі 25% мінімальної пенсії за віком згідно з п. «г» ст. 77 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII з дати звернення із заявою про виплату підвищення до пенсії з 18.12.2024;

- зобов`язати Управління Пенсійного фонду України у Миколаївському районі здійснити ОСОБА_1 зарахування часу перебування з 20.12.1950 до 17.01.1956 (5 років та 28 днів) у засланні до загального стажу на підставі ст. 58 Закону України «Про пенсійне забезпечення» у потрійному розмірі.

В обґрунтування позовних вимог позивачка покликається на те, що вона народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Роздольне Удерейського району Красноярського краю, тобто у місці спецпоселення, куди її батьків – ОСОБА_2 , 1921 року народження, та ОСОБА_3 , 1925 року народження примусово виселено з смт Розділ Миколаївського району Львівської області з політичних мотивів. Стверджує, що батьки перебували на спецпоселенні з 24.06.1950 до 17.01.1956 і у подальшому були реабілітовані, що підтверджується архівними довідками органу внутрішніх справ від 07.02.1991 №4/4-431. Наголошує, що вона є дитиною репресованої особи, яка народилася на засланні під час перебування матері на спецпоселенні та проживала з нею однією сім`єю, а тому в силу ст. 1-3 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» є потерпілою від репресій і належить до членів сім`ї репресованої особи, яких було примусово переселено. Вважає, що за таких обставин має право на підвищення призначеної їй пенсії за віком на 25 відсотків мінімальної пенсії за віком згідно з п. «г» ст. 77 Закону №1788-XII, а також на зарахування періоду перебування на спецпоселенні до стажу у потрійному розмірі згідно зі ст. 58 цього Закону. Зазначає, що вперше звернулася до відповідача із заявою про перерахунок пенсії 18.12.2024, однак відповіді по суті не отримала. Зважаючи на ці обставини, звернулася до відповідача із заявою від 01.07.2025, за наслідками розгляду якої їй відмовлено у перерахунку пенсії з мотивів невідповідності законодавству України довідки про реабілітацію №45/3-2014, виданої компетентним органом російської федерації. Не погоджуючись із таким рішенням та вважаючи його протиправним, позивачка звернулася до суду з цим позовом.

Ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області від 18.08.2025 у справі №447/2441/25 передано адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 Управління Пенсійного фонду України у Миколаївському районі Львівської області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії за підсудністю до Львівського окружного адміністративного суду.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.10.2025 справу №447/2441/25 передано на розгляд головуючій судді Андрусів У. Б.

Ухвалою судді від 08.10.2025 позовну заяву залишено без руху.

Ухвалою судді від 01.12.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі; справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними у справі матеріалами.

30.12.2025 Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області (далі – відповідач, ГУ ПФУ у Львівській області) подало відзив на позовну заяву, у якому проти позову заперечило. Свою позицію мотивує тим, що позивачка перебуває на обліку в ГУ ПФУ у Львівській області та отримує пенсію за віком, призначену відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Зазначає, що за наслідками розгляду заяви позивачки від 01.07.2025, за принципом екстериторіальності, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області прийнято рішення про відмову у проведенні перерахунку пенсії від 09.07.2025 №9131701137395. Наголошує, що надана позивачкою довідка №45/3-2014, видана Головним управлінням міністерства внутрішніх справ російської федерації у Красноярському краї на підставі Закону російської федерації від 18.10.1991 №1761-I «Про реабілітацію жертв політичних репресій», не відповідає законодавству України. Стверджує, що документом, який засвідчує визнання особи реабілітованою, є посвідчення реабілітованого єдиного зразка, яке видається за місцем проживання виконавчими органами відповідних рад, а рішення з питань визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій приймає Національна комісія з реабілітації; такого посвідчення позивачка не надала. Покликається на те, що згідно з п. 7 постанови Верховної Ради України від 24.12.1993 №3812-XII «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» особи, які були незаконно вислані чи заслані і згодом реабілітовані, поновлюються в усіх громадянських правах, однак на них не поширюються пільги, передбачені ст. 6 Закону №962-XII. Зазначає також, що позивачка особисто не зазнала політичних репресій і не була примусово переселена, а розмір підвищення до пенсії репресованим особам та членам їх сімей визначено пп. 2 п. 4 постанови №654 і становить відповідно 54,40 грн та 43,52 грн. Крім того, покликається на неприпустимість зворотної дії в часі нормативно-правових актів. Просить у задоволенні позову відмовити повністю.

Ухвалою суду від 18.08.2026 замінено відповідача у справі – Управління Пенсійного фонду України у Миколаївському районі Львівської області його правонаступником – Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області.

Ухвалою суду від 24.08.2026 залучено до участі у справі співвідповідача – Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області.

Співвідповідач правом на надання відзиву на позовну заяву не скористався, жодних документів процесуального характеру від нього на адресу суду не надходило. Про справу був проінформований шляхом направлення тексту ухвали в його електронний кабінет, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа, яка сформована програмним забезпеченням «Діловодство спеціалізованого суду».

Частиною 5 ст. 262 КАС України унормовано, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Оскільки відсутнє клопотання будь-якої зі сторін про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін, розгляд справи здійснюється в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на які сторони покликаються як на підставу своїх вимог та заперечень, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд установив такі обставини та відповідні їм правовідносини.

ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Роздольне Удерейського району Красноярського краю, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим 10.11.1954 бюро ЗАГС Удерейського району Красноярського краю. Її батьками є ОСОБА_2 , 1921 року народження, та ОСОБА_3 , 1925 року народження.

У зв`язку з укладенням 26.04.1974 шлюбу позивачка змінила прізвище « ОСОБА_5 » на « ОСОБА_6 », що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_2 , виданим 26.04.1974 відділом реєстрації актів громадянського стану виконавчого комітету Роздільської селищної ради Миколаївського району Львівської області.

Згідно з архівною довідкою Інформаційного центру Управління внутрішніх справ виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 07.02.1991 №4/4-431 ОСОБА_3 , 1925 року народження, дійсно перебувала на спецпоселенні з 24.06.1950 (протокол №27 Особливої наради при МДБ СРСР від 24.06.1950) по 17.01.1956 (на підставі ухвали судової колегії Верховного суду УРСР від 03.12.1955) і по даній справі реабілітована.

Архівною довідкою того ж органу від 07.02.1991 №4/4-431 підтверджено, що ОСОБА_2 , 1921 року народження, дійсно перебував на спецпоселенні з 24.06.1950 (протокол №27 Особливої наради при МДБ СРСР від 24.06.1950) по 17.01.1956 (на підставі ухвали судової колегії Верховного суду УРСР від 03.12.1955) і по даній справі реабілітований з правом повернення конфіскованого майна.

До виселення на спецпоселення батьки позивачки проживали у смт Розділ Миколаївського району Львівської області (на час виселення – Дрогобицької області).

Отже, позивачка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто у період перебування її матері – репресованої особи – на спецпоселенні (з 24.06.1950 по 17.01.1956), у місці цього спецпоселення, та до припинення спецпоселення проживала з матір`ю однією сім`єю.

Крім того, довідкою про реабілітацію Головного управління Міністерства внутрішніх справ російської федерації по Красноярському краю від 12.02.2014 №45/3-2014 засвідчено, що ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3 , 1925 року народження, репресованої – виселеної у 1950 році з Дрогобицької області за рішенням Особливої наради при МДБ СРСР від 24.06.1950 та реабілітованої 07.02.1991 УВС виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів, і як така, що перебувала разом із репресованою за політичними мотивами матір`ю на спецпоселенні, визнана такою, що зазнала політичної репресії.

З 2010 року позивачці призначено пенсію за віком відповідно до Закону України від 09.07.2003 №1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі – Закон №1058-IV). Позивачка перебуває на обліку в ГУ ПФУ у Львівській області, що сторонами не заперечується.

18.12.2024 позивачка звернулася до ГУ ПФУ у Львівській області (звернення надійшло 26.12.2024) щодо перерахунку пенсії як особі, яка зазнала політичних репресій, у розмірі, передбаченому п. «г» ст. 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення», та щодо зарахування періоду перебування на спецпоселенні до стажу у потрійному розмірі.

Листом ГУ ПФУ у Львівській області від 08.01.2025 №481-31337/Ш-52/8-1300/25 позивачці роз`яснено зміст п. «г» ст. 77 Закону №1788-XII, положення підпункту 2 пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 16.07.2008 №654, а також порядок подання заяви про перерахунок пенсії, передбачений Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, із зазначенням, що така заява подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України, а у разі звернення із заявою встановленого зразка та з документами про визнання особи реабілітованою буде прийнято рішення про перерахунок (відмову в перерахунку) пенсії.

За наслідками розгляду повторного звернення позивачки від 27.05.2025 листом від 16.06.2025 №12236-12637/Ш-52/8-1300/25 їй повідомлено, що відповідь на звернення щодо перерахунку пенсії надіслано листом від 08.01.2025.

01.07.2025 позивачка звернулася особисто із заявою №2475 про перерахунок пенсії (зміну надбавки) відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», до якої додала паспорт, реєстраційний номер облікової картки платника податків, архівні довідки від 07.02.1991 №4/4-431 (2 шт.), довідку №45/3-2014, свідоцтво про народження та свідоцтво про одруження.

За принципом екстериторіальності, ГУ ПФУ в Донецькій області прийняло рішення про відмову у перерахунку пенсії від 09.07.2025 №913170137397.

Підставою відмови зазначено те, що довідка №45/3-2014 видана органом російської федерації та не відповідає законодавству України, а право на надбавку як члену сім`ї реабілітованого позивачка має за наявності відповідного посвідчення.

Не погодившись із такою відмовою, позивачка пред`явила цей позов до суду.

Змістом спірних правовідносин є правомірність відмови співвідповідача у встановленні позивачці підвищення до пенсії, передбаченого пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення», та у зарахуванні періоду її перебування на спецпоселенні до стажу у потрійному розмірі відповідно до статті 58 цього Закону.

Надаючи правову оцінку цим правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд застосовує такі норми чинного законодавства та робить висновки по суті спору.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України регламентовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз цієї норми дає змогу виснувати, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Відповідно до ч. 1 ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

За приписами п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

З метою ліквідації наслідків беззаконня, допущених з політичних мотивів до громадян України, поновлення їх прав, встановлення компенсації за незаконні репресії та пільги 17.04.1991 прийнято Закон УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (далі - Закон №962-XII).

Статтею 1 Закону №962-XII (у редакції, чинній на час реабілітації позивачки) регламентовано, що реабілітованими слід вважати осіб, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі «двійками», «трійками», особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25.12.1958, за винятком осіб, зазначених у статті 2 вказаного Закону.

Реабілітованими визнаються також громадян, засуджені за: антирадянську агітацію і пропаганду за ст. 7 Закону СРСР від 25.12.1958 «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» та ст. 62 Кримінального кодексу України в редакціях до прийняття Закону Української РСР від 28.10.1989 «Про затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14.04.1989 «Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР»; поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, тобто за ст. 187-1 Кримінального кодексу України; порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, посягання на особу та права громадян під приводом справляння релігійних обрядів, якщо вчинені дії не були поєднані з заподіянням шкоди здоров`ю громадян чи статевою розпустою.

Дія цієї статті поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необґрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами.

Підлягають реабілітації також особи, щодо яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру.

Відповідно до ст. 3 Закону №962-XII реабілітації підлягають всі громадяни, заслані і вислані з постійного місця проживання та позбавлені майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім`ями.

Наведене свідчить, що законодавець до реабілітованих осіб відносить як громадян, які необґрунтовано зазнали політичних репресій, так і примусово переселених осіб.

Статтею 1-1 Закону №962-XII визначено, зокрема, що заслання – це примусове переміщення особи з місця її проживання з обов`язковим поселенням у певній місцевості, спецпоселенні, встановленням обмеження на право пересування та заборони виїзду з місця спецпоселення; репресована особа – особа, яка зазнала репресій з мотивів та у формах, визначених цим Законом; члени сім`ї – чоловік або дружина репресованої особи, діти репресованої особи, у тому числі повнолітні або усиновлені, батьки, вітчим, мачуха репресованої особи, усиновлювач, опікун, піклувальник, а також інші родичі або особи, які на момент здійснення репресій проживали з репресованою особою однією сім`єю, були пов`язані спільним побутом.

Згідно зі ст. 1-3 Закону №962-XII потерпілими від репресій є діти репресованої особи, у тому числі усиновлені, які у віці до 18 років залишилися без батька, матері (усиновлювача) внаслідок здійснення репресій проти батька, матері (усиновлювача) або які народилися не пізніше ніж через 10 місяців з дня арешту батька, матері, або які народилися у місці позбавлення волі, на засланні, висланні під час перебування репресованої особи у місці позбавлення волі, на засланні, висланні, та в інших випадках, визначених цією статтею.

Відповідно до п. 6 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-IV до прийняття відповідного закону до пенсій, передбачених цим Законом, установлюються надбавки та здійснюється їх підвищення згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення».

Згідно з п. «г» ст. 77 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (далі – Закон №1788-XII) призначені пенсії підвищуються репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, – на 50 процентів, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, – на 25 процентів мінімальної пенсії за віком.

Статтею 28 Закону №1058-IV визначено, що мінімальний розмір пенсії за віком встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

Ключовим для вирішення цього спору є питання про те, чи належить дитина репресованої особи, яка народилася на засланні (спецпоселенні) під час перебування там репресованої особи та проживала з нею однією сім`єю, до кола членів сімей репресованих осіб, «яких було примусово переселено», у розумінні п. «г» ст. 77 Закону №1788-XII.

Правовий висновок щодо застосування п. «г» ст. 77 Закону №1788-XII у подібних правовідносинах сформульовано Верховним Судом у постанові від 13.05.2024 у справі №500/5507/23 (адміністративне провадження №К/990/10295/24).

У зазначеній справі Верховний Суд, аналізуючи положення ст. 1, 1-1, 1-3 та 3 Закону №962-XII, вказав, що положення ст. 1-3 Закону №962-XII чітко визначають, що потерпілими від репресій є діти репресованої особи, у тому числі: діти, які були переселені разом із батьками; діти, які народилися під час перебування репресованої особи на засланні і проживали з репресованою особою однією сім`єю. Таким чином, до членів сімей, яких було примусово переселено, належать й діти, які народилися на засланні і проживали з репресованою особою однією сім`єю.

Верховний Суд у наведеній справі виснував, що особа, яка належить до категорії громадян – членів сім`ї, висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім`ями, реабілітованих за статтею 3 Закону №962-XII, як член сім`ї громадянина, який необґрунтовано зазнав політичних репресій та був реабілітований, має право на підвищення пенсії на 25 процентів мінімальної пенсії за віком відповідно до пункту «г» статті 77 Закону №1788-XII. Відмова органу Пенсійного фонду України у встановленні такій особі відповідного підвищення до пенсії є протиправною.

Суд наголошує, що обставини справи №500/5507/23 та справи, яка розглядається, є подібними: у зазначеній справі мати позивачки перебувала на спецпоселенні на підставі рішення Особливої наради при МДБ СРСР і в період такого перебування народила доньку, статус якої як потерпілої від репресій та члена сім`ї репресованої особи підтверджувався архівною довідкою органу внутрішніх справ про перебування матері на спецпоселенні, свідоцтвом про народження та свідоцтвом про шлюб – тобто тією ж сукупністю доказів, що й у цій справі.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Застосовуючи наведений правовий висновок Верховного Суду до спірних відносин, які виникли у справі, що розглядається, суд виходить із того, що матеріалами справи достовірно підтверджено, що мати позивачки – ОСОБА_3 – була примусово виселена з постійного місця проживання (смт Розділ) на спецпоселення за рішенням Особливої наради при МДБ СРСР від 24.06.1950, перебувала на спецпоселенні до 17.01.1956 та по цій справі реабілітована; позивачка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у місці спецпоселення, тобто під час перебування репресованої особи на засланні, і проживала з нею однією сім`єю.

За таких обставин позивачка є потерпілою від репресій у розумінні ст. 1-3 Закону №962-XII та, відповідно до наведеного вище висновку Верховного Суду, належить до членів сім`ї репресованої особи, яких було примусово переселено, а тому має право на підвищення призначеної їй пенсії за віком на 25 процентів мінімальної пенсії за віком згідно з п. «г» ст. 77 Закону №1788-XII.

Доводи відповідачів про відсутність підстав для перерахунку пенсії суд відхиляє з огляду на таке.

Стосовно доводу про невідповідність законодавству України довідки про реабілітацію від 12.02.2014 №45/3-2014, виданої Головним управлінням Міністерства внутрішніх справ російської федерації по Красноярському краю, суд зазначає, що правовий статус позивачки як дитини репресованої особи, народженої на засланні, у цій справі підтверджується не цією довідкою, а сукупністю інших доказів, виданих компетентними органами України: архівними довідками Інформаційного центру Управління внутрішніх справ виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 07.02.1991 №4/4-431, свідоцтвом про народження та свідоцтвом про укладення шлюбу. Наведені документи у сукупності беззаперечно підтверджують як факт примусового виселення матері позивачки на спецпоселення та її реабілітацію, так і факт народження позивачки у місці та в період такого спецпоселення. Відтак висновок відповідачів про недоведеність відповідного статусу позивачки не ґрунтується на повному та об`єктивному дослідженні поданих нею документів.

Щодо доводів про необхідність подання посвідчення реабілітованого суд зазначає таке.

Відповідно до п. 2.13 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1 (далі - порядок №22-1) за документ, який засвідчує, що особа визнана реабілітованою, приймається посвідчення реабілітованого. Водночас цим же пунктом установлено, що для реабілітованих осіб, потерпілих від репресій, приймаються довідки органів внутрішніх справ, видані на підставі наявних у них відповідних документів (постанови про вислання, особистих справ на висланих осіб тощо), а за відсутності таких документів – довідки районних комісій з поновлення прав реабілітованих, видані на підставі встановленого факту переселення.

Таким чином, сам порядок №22-1 передбачає альтернативний спосіб підтвердження відповідного статусу – довідками органів внутрішніх справ. Наявні у матеріалах справи архівні довідки від 07.02.1991 №4/4-431 видані саме органом внутрішніх справ на підставі наявних у нього документів (архівних справ спецпоселенців із зазначенням підстав – протоколу Особливої наради при МДБ СРСР та ухвали судової колегії Верховного суду УРСР), а тому є належним та достатнім документом у розумінні п. 2.13 порядку №22-1.

Суд додатково зауважує, що статус потерпілого від репресій у випадках, визначених ст. 1-3 Закону №962-XII, зокрема у випадку народження дитини на засланні під час перебування там репресованої особи, виникає в силу самого факту, з яким закон пов`язує його настання, і підтверджується документами, що засвідчують цей факт. Відсутність в особи посвідчення єдиного зразка сама по собі не може бути підставою для позбавлення її права на соціальний захист, гарантованого законом, оскільки в іншому випадку реалізація визначеного законом права ставилася б у залежність від виконання формальних процедур, які не залежать від волі особи. Такий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у справі №500/5507/23, у якій право на підвищення до пенсії визнано за особою за відсутності посвідчення реабілітованого, на підставі архівної довідки органу внутрішніх справ та документів про народження.

Твердження відповідача про те, що позивачка особисто не зазнала політичних репресій і не була примусово переселена, а тому не належить до кола осіб, визначених п. «г» ст. 77 Закону №1788-XII, прямо суперечить наведеному вище висновку Верховного Суду, згідно з яким до членів сімей, яких було примусово переселено, належать і діти, які народилися на засланні та проживали з репресованою особою однією сім`єю.

Покликання відповідача на п. 7 Постанови Верховної Ради України від 24.12.1993 №3812-XII «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» суд оцінює критично у контексті першої групи позовних вимог, оскільки наведений пункт стосується непоширення на осіб, які були незаконно вислані чи заслані і згодом реабілітовані, пільг, передбачених ст. 6 Закону №962-XII, тобто пільг, установлених самим Законом №962-XII, тоді як підвищення до пенсії, про яке заявлено позов, установлене іншим нормативно-правовим актом – п. «г» ст. 77 Закону №1788-XII, який не містить жодних застережень щодо непоширення його дії на осіб, реабілітованих за статтею 3 Закону №962-XII.

Стосовно доводів відповідача про неприпустимість зворотної дії в часі нормативно-правових актів та про необхідність застосування законодавства, чинного на момент виселення на спецпоселення, суд зазначає, що спірні правовідносини у цій справі є пенсійними та виникли не у 1950 році, а у 2024-2025 роках – у зв`язку зі зверненням позивачки із заявою про перерахунок пенсії та прийняттям співвідповідачем рішення за наслідками її розгляду. Право на підвищення до пенсії має триваючий характер і реалізується за законодавством, чинним на час звернення особи за його реалізацією. Обставини ж 1950-1956 років (примусове виселення, перебування на спецпоселенні, народження позивачки в місці заслання) є юридичними фактами, які підлягають установленню, а не правовідносинами, до яких застосовується закон.

Щодо визначення розміру підвищення суд керується таким.

Розмір підвищення визначений безпосередньо законом – п. «г» ст. 77 Закону №1788-XII – і становить 25 процентів мінімальної пенсії за віком. Постанова Кабінету Міністрів України від 16.07.2008 №654 «Про підвищення рівня пенсійного забезпечення громадян», якою розмір такого підвищення визначено у фіксованій сумі 43,52 грн, є підзаконним нормативно-правовим актом, прийнятим на підставі та на виконання Конституції і законів України (ст. 113 Конституції України), а тому не може звужувати обсяг права, встановленого законом. За наявності колізії між нормою закону та нормою підзаконного акта застосуванню підлягає норма закону, що узгоджується зі ст. 8 Конституції України, за якою Конституція має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Саме такий підхід застосовано і Верховним Судом у справі №500/5507/23, у якій на пенсійний орган покладено обов`язок здійснити перерахунок підвищення пенсії у розмірі 25 відсотків мінімальної пенсії за віком відповідно до п. «г» ст. 77 Закону №1788-XII.

Вирішуючи питання про дату, з якої позивачці має бути встановлено відповідне підвищення до пенсії, суд зважає на таке.

Позивачка просить зобов`язати відповідача здійснити нарахування та виплату підвищення до пенсії з 18.12.2024 – дати її першого звернення до ГУ ПФУ у Львівській області.

Відповідно до абз. 1 п. 1.1 розділу I порядку №22-1 заява про перерахунок пенсії (за встановленою формою – додаток 1 до Порядку) подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України. Згідно з п. 2.6 порядку №22-1 для встановлення підвищення до пенсії згідно з пунктом «г» статті 77 Закону №1788-XII надаються документи про визнання заявника реабілітованим або членом його сім`ї, якого було примусово переселено.

Судом установлено, що звертаючись до відповідача 18.12.2024, позивачка не подала заяву про перерахунок пенсії встановленого зразка, таке звернення розглядалося відповідачем у порядку, визначеному Законом України від 02.10.1996 №393/96-ВР «Про звернення громадян», за наслідками чого позивачці листом від 08.01.2025 надано роз`яснення щодо порядку подання відповідної заяви. Рішення про призначення (відмову у призначенні) підвищення до пенсії за наслідками розгляду цього звернення не приймалося, а отже і не могло бути предметом судового контролю.

Натомість із заявою встановленого зразка про перерахунок пенсії позивачка звернулася 01.07.2025 (заява №2475), і саме за наслідками її розгляду прийнято рішення про відмову у перерахунку пенсії від 09.07.2025 №9131701137395, яке і зумовило пред`явлення цього позову до суду.

З огляду на це суд виснує, що підвищення до пенсії має бути встановлене позивачці з 01.07.2025 – дати її звернення із заявою про перерахунок пенсії, а вимога про встановлення такого підвищення з 18.12.2024 задоволенню не підлягає.

У контексті визначення суб`єкта владних повноважень, уповноваженого здійснити нарахування та виплату підвищення до пенсії у розмірі 25% мінімальної пенсії за віком згідно з п. «г» ст. 77 Закону №1788-XII, суд керується таким.

Згідно з ч. 1 ст. 44 Закону №1058-IV заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Відповідно до п. 1.1 розділу І порядку №22-1 заява про призначення пенсії подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України (далі - орган, що призначає пенсію) через структурний підрозділ, який здійснює прийом та обслуговування осіб (далі - сервісний центр).

Зі змісту п. 4.2 розділу IV порядку №22-1 вбачається, що після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає (перераховує) пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.

Пунктом 4.3. розділу IV порядку №22-1 визначено, що рішення за результатами розгляду заяви підписується керівником органу, що призначає пенсію (іншою посадовою особою, визначеною відповідно до наказу керівника органу, що призначає пенсію, щодо розподілу обов`язків), та зберігається в електронній пенсійній справі особи.

Рішення за результатами розгляду заяви та поданих документів органом, що призначає пенсію, приймається не пізніше 10 днів після надходження заяви.

За приписами п. 4.10 розділу IV порядку №22-1 після призначення пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації)/фактичного місця проживання особи для здійснення виплати пенсії.

У межах спірних правовідносин заява позивачки про перерахунок пенсії розглянута за принципом екстериторіальності ГУ ПФУ в Донецькій області та за результатом її розгляду прийнято спірне рішення.

Суд зауважує, що відповідачем у справах, в яких оспорюються, зокрема, рішення, ухвалені в результаті розгляду заяви про призначення пенсії, є саме орган державної влади – суб`єкт владних повноважень, який прийняв відповідне рішення.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 08.02.2024 у справі № 500/1216/23.

Відтак, з огляду на приписи п. 4.2, 4.10 розділу IV порядку №22-1, обов`язок щодо здійснення перерахунку та виплати підвищення до пенсії у розмірі 25% мінімальної пенсії за віком покладається на ГУ ПФУ в Донецькій області, яке за принципом екстериторіальності розглянуло заяву позивачки про перерахунок пенсії та прийняло рішення про відмову.

Натомість, ГУ ПФУ у Львівській області не здійснювало розгляд заяви позивачки, не приймало рішення про відмову у перерахунку пенсії, а тому позовні вимоги, адресовані відповідачу, задоволенню не підлягають.

Позовні вимоги в частині зарахування періоду перебування позивачки на спецпоселенні з 20.12.1950 до 17.01.1956 до стажу у потрійному розмірі задоволенню не підлягають з огляду на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону №962-XII реабілітованим громадянам відповідно до цього Закону час тримання під вартою, відбування покарання в місцях позбавлення волі, заслання або перебування на примусовому лікуванні зараховується у потрійному розмірі в стаж роботи для призначення трудових пенсій.

Відповідно до ст. 58 Закону №1788-XII громадянам, необґрунтовано притягнутим до кримінальної відповідальності, репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, час тримання під вартою, час відбування покарання в місцях позбавлення волі та заслання, а також перебування на примусовому лікуванні зараховується до стажу у потрійному розмірі.

Аналіз вказаних положень Закону № 962-XII та Закону №1788-XII свідчить про те, що такі застосовуються до реабілітованих громадян та громадян, необґрунтовано притягнутих до кримінальної відповідальності, репресованих осіб, яких у подальшому було реабілітовано.

Враховуючи те, що позивачка є членом сім`ї репресованої особи, суд доходить висновку про відсутність підстав для застосування вказаних положень законів до позивачки.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 31.05.2024 у справі №500/3332/23.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з пп. 2 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Оцінюючи рішення співвідповідача про відмову у проведенні перерахунку пенсії, суд дійшов висновку, що воно не відповідає критеріям, визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України.

У позовній заяві позивачка просить визнати протиправними дії відповідача, проте саме актом індивідуальної дії ГУ ПФУ в Донецькій області позивачці відмовлено у проведенні перерахунку пенсії, тому вимога немайнового характеру підлягає задоволенню шляхом визнання рішення співвідповідача № 913170137395 протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

З урахуванням встановлених обставин справи та проведеного аналізу норм чинного законодавства України, з метою поновлення порушеного права позивачки суд вважає за необхідне зобов`язати співвідповідача здійснити з 01.07.2025 нарахування та виплату позивачці підвищення до пенсії в розмірі 25% мінімальної пенсії за віком відповідно до п. «г» ст. 77 Закону №1788-ХІІ.

Відповідно до вимог ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За змістом ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з ч. 1 ст. 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Перевіривши обґрунтованість доводів сторін, оцінивши наявні у справі письмові докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи встановлені обставини справи, суд дійшов висновку про задоволення позову частково, водночас обравши ефективний спосіб захисту порушених прав позивачки, незалежно від формулювання позовних вимог, яке зазначене у позовній заяві.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд керується таким.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Приписами ч. 3 ст. 139 КАС України регламентовано, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Під час звернення до суду з цим позовом позивачка сплатила судовий збір у сумі 1211,20 грн.

З урахуванням задоволення позову частково, на користь позивачки за рахунок бюджетних асигнувань співвідповідача підлягають стягненню судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 605,60 грн.

Керуючись ст. 2, 6, 8-10, 72-77, 90, 132, 139, 241-246, 255, 257, 262, 295 КАС України, суд

у х в а л и в:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 09.07.2025 №913170137395 про відмову у перерахунку пенсії ОСОБА_1 .

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області здійснити з 01.07.2025 нарахування та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії у розмірі 25% мінімальної пенсії за віком відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення».

4. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 605 (шістсот п`ять) гривень 60 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Учасники справи:

Позивачка – ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_3 ).

Відповідач – Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області (місцезнаходження: вул. Митрополита Андрея, буд. 10, м. Львів, 79016; ЄДРПОУ 13814885).

Співвідповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (місцезнаходження: пл. Соборна, буд. 3, м. Слов`янськ, Донецька обл., 84122; ЄДРПОУ 13486010).

СуддяАндрусів Уляна Богданівна