Рішення від 23 вересня 2026 р. у справі №482/405/26 — Новоодеський районний суд Миколаївської області

24.09.2026

Справа № 482/405/26

Номер провадження 2-о/482/23/2026

РІШЕННЯ

Іменем України

24 вересня 2026 року місто Нова Одеса

Новоодеський районний суд Миколаївської області в складі: головуючого судді Кічули В.М., присяжних Лич І.В., Крилова Д.С., за участю секретаря судового засідання Алєксєєнко В.В., представниці заявниці ОСОБА_1 — адвоката Глівінської С.Й., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Нова Одеса, в порядку окремого провадження, цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Новоодеський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Миколаївському районі Миколаївської області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, про оголошення фізичної особи померлою, -

встановив:

ОСОБА_1 , через свою представницю — адвоката Глівінську Світлану Йосипівну, звернулася до суду із заявою, з врахуванням уточнених вимог, про оголошення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померлим ІНФОРМАЦІЯ_2 на території російської федерації.

На обґрунтування своєї заяви вказала, що ОСОБА_1 з 28.12.1991 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .

Вказує, що у 1992 році ОСОБА_2 виїхав на територію російської федерації та більше на територію України не повернувся. Згодом він повідомив заявницю про намір залишитися в російській федерації та проживати з іншою жінкою. Після цього сімейні відносини між подружжям фактично припинилися. Заявниця повернулася до своїх батьків, а в подальшому протягом тривалого часу працювала за кордоном, у зв`язку з чим не підтримувала зв`язку та не мала жодної інформації про подальшу долю свого чоловіка.

Близько двох років тому, під час смерті матері ОСОБА_2 (свекрухи заявниці), останній було надано ксерокопію документа, з якого вбачається, що ОСОБА_2 помер у 1997 році на території російської федерації. Разом із тим, мати ОСОБА_2 не здійснювала жодних дій щодо державної реєстрації факту смерті свого сина в органах державної реєстрації актів цивільного стану України, у зв`язку з чим актовий запис про смерть в Україні відсутній.

На теперішній час отримання офіційних підтверджень або перевірка достовірності зазначеного документа через компетентні органи російської федерації є неможливими, з огляду на воєнні дії на території України, відсутність міждержавної правової співпраці та фактичну неможливість направлення та виконання міжнародних правових запитів.

Оголошення ОСОБА_2 померлим є необхідним заявниці для підтвердження її цивільного (сімейного) статусу, оскільки на даний час вона займається оформленням громадянства Республіки Польща, у межах чого компетентні органи вимагають офіційне підтвердження сімейного стану.

За відсутності судового рішення про оголошення особи померлою заявниця позбавлена можливості реалізувати свої особисті немайнові та майнові права, а також виконати вимоги іноземних державних органів.

Тому, посилаючись на викладене заявниця просила суд оголосити ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 померлим ІНФОРМАЦІЯ_4 , на підставі ст. 46 ЦК України та у відповідності до статтей 305 - 306 ЦПК України.

Заявниця у судове засідання не з`явилася.

Представниця заявниці — адвокат Глівінська С.Й. в судовому засіданні заяву підтримала з підстав у ній викладених та просила про її задоволення.

Представник заінтересованої особи - Новоодеського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Миколаївському районі Миколаївської області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України у судове засідання не з`явився, подавши до суду заяву про слухання справи за їх відсутності.

Вислухавши доводи представника заявниці та дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

Відповідно до повторного свідоцтва про одруження, виданого 15.05.1997 року Новоодеським райвідділом реєстрації актів громадянського стану Миколаївської області, 28.12.1991 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрували шлюб, про що складено актовий запис № 165 від 28.12.1991 року.

Згідно копії свідоцтва про смерть НОМЕР_1 (складеного російською мовою) « ОСОБА_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , у віці 38 років, про що в книзі записів актів цивільного стану про смерть 1997 року січня місяця 27 числа зроблено відповідний запис за № 3. Місце смерті: селище Нєвскоє, район Лєсозаводский, край Приморський, росія».

Відповідно до інформації Новоодеського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Миколаївському районі Миколаївської області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 30.01.2026 року № 74/21.12-21, в архіві відділу відсутній актовий запис про смерть ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Перевірку проведено з 1991 року по теперішній час по первинним та поновленим актовим записам про смерть, а також за даними Державного реєстру актів цивільного стану громадян.

Згідно із ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У ч. 1 ст. 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

За змістом норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Ч. 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Ч. 1 ст. 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч. 1 ст. 129 Конституції України).

Здійснення правосуддя на засадах верховенства права забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 2 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»).

Порядок розгляду судом справ про оголошення фізичної особи померлою передбачений Главою 4 Розділу IV ЦПК України «Окреме провадження».

Відповідно до ч. 1 ст. 293 ЦПК України, окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 293 ЦПК України оголошення фізичної особи померлою здійснюється в порядку окремого провадження. Особливістю окремого провадження є те, що воно спрямоване на з`ясування необхідних фактів за відсутності правового спору.

Чинний ЦПК України містить чотири процедури, наслідком якої є ухвалення судового рішення, на підставі якого органами державної реєстрації актів цивільного стану може бути видано свідоцтво про смерть, зокрема:

– встановлення факту смерті особи в певний час в разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті (пункт 8 частини першої статті 315 ЦПК України);

– встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (пункт 9 частини першої статті 315 ЦПК України);

– встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України або на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан (стаття 317 ЦПК України);

– визнання фізичної особи померлою (статті 305–309 ЦПК України).

Вказані процедури є відмінними між собою та мають певні особливості.

Щодо встановлення факту смерті на підставі пункту 8 частини першої статті 315 ЦПК України.

Пунктом 8 частини статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту, зокрема, смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

У заяві про встановлення факту повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт (частини перша-друга статті 318 ЦПК України).

Заявник зобов`язаний обґрунтувати свою заяву посиланнями на докази, що достовірно свідчать про смерть особи у певний час і за певних обставин. Заяви про встановлення факту смерті особи в певний час приймаються до провадження суду і розглядаються за умови подання заявниками документів про відмову органів реєстрації актів громадянського стану в реєстрації події смерті.

При цьому слід мати на увазі, що встановлення зазначених підстав факту смерті відрізняється від встановлення факту реєстрації смерті та від оголошення особи померлою.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 10 червня 2021 року у справі № 591/1461/19.

Отже, встановлення факту смерті фізичної особи на підставі пункту 8 частини першої статті 315 ЦПК України можливе лише тоді, якщо суд на підставі незаперечних доказів ствердить, тобто доведе обставини, які вірогідно свідчать про смерть особи у точно визначений час, за яких настала смерть, і факт неможливості реєстрації органом державної факту смерті.

Щодо оголошення особи померлою (стаття 46 ЦК України та статті 305-309 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 46 ЦК України, фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Оголошення фізичної особи померлою (смерть in absentia) - це судове визнання померлою фізичної особи, щодо якої за місцем її постійного проживання немає будь-яких відомостей про місце перебування протягом встановленого законом строку.

У правовому контексті оголошення фізичної особи померлою є припущенням її смерті (praesumptio mortis), що має наслідком припинення правосуб`єктності. Суд під час оголошення фізичної особи померлою достеменно не може встановити факт її смерті, а лише припускає це на підставі непрямих доказів або у зв`язку із тривалою безвісною відсутністю.

Оголошення фізичної особи померлою є юридичною фікцією, техніко-правовим прийомом, за якого суд визнає дійсними юридичні факти і обставини, які не підтверджуються неспростовними доказами через брак останніх або їх недостатність.

Відповідно до змісту статті 305 ЦПК України заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна.

Згідно з частиною першою статті 306 ЦПК України у заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою: обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку.

Тому оголошення фізичної особи померлою - це ствердження судовим рішенням припущення про смерть цієї особи, тобто констатація високого ступеня ймовірності смерті.

Підставою для оголошення особи померлою є не факти (докази), які напевне свідчать про її загибель, а обставини, що дають підставу припускати смерть такої особи.

Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про оголошення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померлим ІНФОРМАЦІЯ_2 на території російської федерації, на підтвердження чого надала копію свідоцтва про смерть НОМЕР_1 виданого 08.09.1997 року органом реєстрації актів цивільного стану на території рф.

За положеннями ст. 49 ЦК України актом цивільного стану є, зокрема, смерть фізичної особи, яка підлягає державній реєстрації відповідно до закону та обов`язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Питання, пов`язані з державною реєстрацією смерті особи регулюються Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» № 2398-VI від 01 липня 2010 року та Правилами реєстрації актів громадянського стану в Україні затверджених наказом Міністерства юстиції України № 52/5 від 18 жовтня 2000 року з наступними змінами (далі – Правила).

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» відділи державної реєстрації актів цивільного стану проводять державну реєстрацію народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті, вносять зміни до актових записів цивільного стану, поновлюють та анулюють їх; формують Державний реєстр актів цивільного стану громадян, ведуть його, зберігають архівний фонд; здійснюють відповідно до законодавства інші повноваження.

Відповідно ч. 1 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров`я або судово-медичною установою; рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.

Пункт 1 розділу 5 Правил деталізує положення ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» та встановлює, що підставою для державної реєстрації смерті є: а) лікарське свідоцтво про смерть (форма № 106/о) установленої форми; б) фельдшерська довідка про смерть (форма № 106-1/о) установленої форми; в) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть; г) рішення суду про оголошення особи померлою; ґ) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час; д) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та судових органів; е) повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть.

Також у розділі 5 Правил визначені способи, час та місце подання заяв про смерть особи; визначено осіб, які вправі звернутися із такими заявами, тощо.

При цьому, суд звертає увагу, що у даному розділі відсутні норми, які регулюють порядок реєстрації смерті особи, смерть якої настала на території іншої держави.

Натомість пунктом 8 глави 1 розділу II Правил передбачено, що документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення актів цивільного стану, здійснених поза межами України за законами відповідних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні за наявності легалізації, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, чинним законодавством передбачено певний порядок визнання документів, виданих органами іноземних держав на підтвердження факту смерті, а саме: їх легалізація в установленому законом порядку, або такий порядок може бути визначений міжнародно-правовим договором.

У статті 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що документи, які видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

10 січня 2002 року Верховна Рада України дала згоду на приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів 1961 року (далі – Конвенція щодо легалізації документів), яка набрала чинності для України 22 грудня 2003 року і застосовується у відносинах з державами, що не висловили заперечень проти приєднання України до Конвенції.

Частинами 1, 2 статті 1 Конвенції щодо легалізації документів передбачено, що вона поширюється на офіційні документи, які були складені на території однієї з Договірних держав і мають бути представлені на території іншої Договірної держави. Для цілей цієї Конвенції офіційними документами вважаються: a) документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця; b) адміністративні документи; c) нотаріальні акти; d) офіційні свідоцтва, виконані на документах, підписаних особами у їх приватній якості, такі як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційні і нотаріальні засвідчення підписів.

Відповідно до ст. 2 Конвенції щодо легалізації документів, кожна з Договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється ця Конвенція і які мають бути представлені на її території. Для цілей цієї Конвенції під легалізацією розуміється тільки формальна процедура, що застосовується дипломатичними або консульськими агентами країни, на території якої документ має бути представлений, для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплено документ.

Статтею 3 Конвенції щодо легалізації документів визначено, що єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення передбаченого статтею 4 апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений. Однак дотримання згаданої в попередній частині формальної процедури не може вимагатися, якщо закони, правила або практика, що діють в державі, в якій документ представлений, або угода між двома чи декількома договірними державами відміняють чи спрощують дану формальну процедуру або звільняють сам документ від легалізації.

Згідно зі статей 4, 5 Конвенції щодо легалізації документів передбачений статтею 3 апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріпляється з документом; він повинен відповідати зразку, що додається до цієї Конвенції. Однак апостиль може бути складений офіційною мовою органу, що його видає. Типові пункти в апостилі можуть бути викладені також другою мовою. Заголовок «Apostille» (ConventiondelaHayedu 5 octobre 1961)» повинен бути викладений французькою мовою.

Апостиль проставляється на вимогу особи, яка підписала документ, або будь-якого пред`явника документа. Заповнений належним чином апостиль засвідчує справжність підпису, якість, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичність відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ. Підпис, відбиток печатки або штампа на апостилі не потребують ніякого засвідчення.

Статтею 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах передбачено, що документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без якого-небудь спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів.

Разом із тим, 23 грудня 2022 року набрав чинності Закон № 2783-IX «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року».

Відповідно до вказаного Закону дію Конвенції було зупинено у відносинах з російською федерацією та Республікою Білорусь.

Вказане свідчить про те, що дія цієї Конвенції, у тому числі і статті 13, зупиняється щодо будь-яких документів, виданих, посвідчених лише у двох країнах (російська федерація та Республіка Білорусь), незалежно від дати їх видачі, посвідчення.

Разом з тим, з дати зупинення дії Конвенції 1993 року у відносинах з російською федерацією та Республікою Білорусь до документів, виданих на території цих країн, при їх пред`явленні на території України застосовуватиметься вимога засвідчення апостилем згідно з Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, яка була підписана 05 жовтня 1961 року в м. Гаага.

Відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних документів» від 10 січня 2002 року № 2933-ІІІ Україна приєдналася до Конвенції, яка набрала чинності з 22 грудня 2003 року та залишається чинною у відносинах України з російською федерацією і Республікою Білорусь.

Водночас для захисту прав і свобод громадян України та інших осіб, що мають документи вказаних країн, Кабінетом Міністрів України було врегульоване питання використання документів цих країн на час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування.

Так, відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2023 року № 107 «Деякі питання прийняття на території України під час воєнного стану документів, виданих уповноваженими органами іноземних держав» під час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування документи, виготовлені або засвідчені на території іноземних держав установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на території України без спеціального посвідчення (консульської легалізації, проставлення апостиля тощо) у разі, коли станом на 24 лютого 2022 року такі документи приймалися на території України без спеціального посвідчення.

Таким чином, свідоцтво про смерть, видане на території російської федерації, не потребує будь-якої легалізації.

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 202/4449/22 (провадження № 61-4479св23).

Матеріалами справи підтверджується, що відповідно до повторного свідоцтва про одруження, виданого 15.05.1997 року Новоодеським райвідділом реєстрації актів громадянського стану Миколаївської області, 28.12.1991 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрували шлюб, про що складено актовий запис № 165 від 28.12.1991 року.

Згідно копії свідоцтва про смерть НОМЕР_1 , виданого 08.09.1997 року невською сільською радою лисозаводського району приморського краю (складеного російською мовою) - « ОСОБА_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , у віці 38 років, про що в книзі записів актів цивільного стану про смерть 1997 року січня місяця 27 числа зроблено відповідний запис за № 3. Місце смерті: селище Нєвскоє, район Лєсозаводский, край Приморський, росія».

З аналізу викладеного вбачається, що смерть чоловіка заявниці - ОСОБА_2 на території російської федерації зафіксовано відповідним державним органом іноземної держави, про що ним також складено актовий запис про смерть №3 від 27.01.1997 року та видано відповідне свідоцтво про смерть НОМЕР_1 .

Звертаючись до суду із заявою про оголошення ОСОБА_2 померлим, ОСОБА_1 посилалась на те, що документом, що підтверджує смерть ОСОБА_2 є фотокопія свідоцтва про смерть НОМЕР_1 , виданого 08.09.1997 року невською сільською радою лисозаводського району приморського краю, яке не відноситься до підстав для реєстрації смерті ОСОБА_2 на території України.

Разом з тим, оскільки свідоцтво про смерть видано на підставі вимог чинного законодавства іноземної держави, на території якої помер чоловік заявниці – ОСОБА_2 , містить необхідні реквізити, в силу вимог постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання прийняття на території України під час воєнного стану документів, виданих уповноваженими органами іноземних держав» від 04 лютого 2023 року № 107 не потребує засвідчення апостилем та подальшої легалізації, та вважається дійсним на території України.

У зв`язку з цим, необхідність у реєстрації факту смерті ОСОБА_2 компетентними органами державної реєстрації актів цивільного стану України та видачі українського свідоцтва про смерть відсутня.

Заявниця ОСОБА_1 не позбавлена можливості використовувати свідоцтво про смерть свого чоловіка, видане компетентними органами іноземної держави у будь-яких правовідносинах на території України.

Враховуючи зазначене суд констатує, що заявницею при зверненні до суду, у правовому контексті оголошення фізичної особи померлою порушено принцип припущення смерті особи (praesumptio mortis), оскільки нею згідно з копією свідоцтва про смерть НОМЕР_1 , виданого 08.09.1997 року, доведено обставини, які вірогідно свідчать про смерть особи у точно визначений час, за яких настала смерть, що позбавляє можливості суд оголосити фізичну особу ОСОБА_2 померлим, за наявності вказаного свідоцтва про смерть.

Окрім того, враховуючи вимоги статтей 12-13 ЦПК України, за якими суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, при цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, в процесі розгляду справи заявницею достеменно не підтверджено громадянство померлого ОСОБА_2 , залишення ним території України та наявності перешкод у реалізації її прав та обов`язків як дружини померлого ОСОБА_2 . Не здобуто вказаних доказів і судом, з незалежних від суду причин.

Із адвокатського запиту до Новоодеського ВДРАЦС у Миколаївській області вбачається, що представником заявниці запитувалась лише інформація про наявну реєстрацію факту смерті ОСОБА_2 , однак заявницею не підтверджено звернення до органів ДРАЦС із відповідною заявою про реєстрацію смерті її чоловіка ОСОБА_2 та отримання відмови органів ДРАЦС в реєстрації події смерті.

Посилання заявниці на те, що на даний час вона займається оформленням громадянства Республіки Польща, у межах чого компетентні органи вимагають офіційне підтвердження її сімейного стану, також не підтверджені жодними доказами.

Окрім того нормами чинного законодавства України не надано суду повноважень встановлювати певні факти, в тому числі оголошувати особу померлою, задля реалізації заявником своїх прав та обов`язків за межами України.

З огляду на викладене, виходячи зі змісту положень ст. 46 ЦК України, статей 305, 306 ЦПК України, суд дійшов висновку про те, що за наявності доказів, які достовірно свідчать про смерть особи у певний час і за певних обставин, звернення до суду із заявою про оголошення судом особи померлою є порушенням вказаних норм, у зв`язку з чим така заява задоволенню не підлягає.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 липня 2006 року по справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов`язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

Керуючись ст.ст. 13, 81, 229, 247, 258, 259, 263-265, 305-308 ЦПК України, суд,-

ухвалив:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 , заінтересована особа: Новоодеський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Миколаївському районі Миколаївської області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, про оголошення фізичної особи померлою - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Миколаївського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України.

Повний текст рішення складено 24 вересня 2026 року.

Суддя В.М. Кічула

Присяжні Лич І.В.

Крилов Д.С.