Постанова від 20 вересня 2026 р. у справі №532/96/21 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 532/96/21

провадження № 51-4801км24

Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

у режимі відеоконференції:

прокурора ОСОБА_5 ,

засудженого ОСОБА_6 ,

захисника ОСОБА_7 ,

потерпілого ОСОБА_8 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 на вирок Полтавського апеляційного суду від 30 квітня 2026 року у кримінальному провадженні щодо

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя

АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 366, ч. 1 ст. 371 Кримінального кодексу України (надалі - КК).

Історія справи і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Кобеляцький районний суд Полтавської області вироком від 11 серпня 2022 року визнав ОСОБА_6 невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 1

ст. 366, ч. 1 ст. 371 КК та виправдав.

Полтавський апеляційний суд ухвалою від 24 липня 2024 року залишив рішення районного суду без змін.

Касаційний кримінальний суд Верховного Суду постановою від 03 грудня 2024 року скасував ухвалу Полтавського апеляційного суду від 24 липня 2024 рокута призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Полтавський апеляційний суд вироком від 30 квітня 2026 року рішення районного суду скасував. Ухвалив свій вирок, яким ОСОБА_6 визнав винуватим та засудив: за ч. 1 ст. 366 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, на строк 1 рік; за ч. 1 ст. 371 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом часткового складання призначених покарань визначено ОСОБА_6 остаточне покарання за сукупністю кримінальних правопорушень у виді обмеження волі на строк 2 роки з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, на строк 1 рік.

Відповідно до ст. 75 КК ОСОБА_6 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік, з покладенням обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.

Також цим вироком ОСОБА_6 звільнено від призначеного покарання на підставі п. 3 ч. 1 ст. 49 та ч. 5 ст. 74 КК у зв`язку із закінченням строків давності.

Згідно з вироком суду ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що він,здійснюючи досудове розслідування у кримінальному провадженні за

№ 12019170190000381, 17 травня 2019 року о 16:30, перебуваючи за адресою:

АДРЕСА_2 , будучи уповноваженою службовою особою, якій законом надано право здійснювати затримання, достовірно знаючи, що станом на 16:30 17 травня 2019 року злочини, передбачені ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК України, у яких проводилося досудове розслідування, вже закінчилися, діючи умисно, тобто усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, завідомо незаконно затримав у порядку ст. 208 КПК України ОСОБА_8 , склав протокол затримання, до якого вніс завідомо недостовірні відомості про час і місце затримання, а також щодо підстав затримання за пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 208 КПК України, яких не існувало.

Відповідно до вказаного протоколу підозрюваного ОСОБА_8 18 травня

2019 року о 02:10 було доставлено та поміщено до ізолятора тимчасового тримання № 1 Головного управління Національної поліції в Полтавській області.

Далі 18 травня 2019 року підозрюваного ОСОБА_8 конвойовано до Октябрського районного суду м. Полтави, де він утримувався до 18:00

того ж дня року як особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину, тобто до моменту винесення слідчим суддею цього суду ухвали про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на строк

60 днів.

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі з доповненнями засуджений, покликаючись на неповноту судового розгляду, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржуване судове рішення і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.

На обґрунтування доводів щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність засуджений вказує на неправильну класифікацію вчинених ним кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 366 і ч. 1 ст. 371 КК, що вплинуло на висновки щодо ступеня їх тяжкості та звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності. При цьому в згаданих висновках є хибне покликання цього суду на ст. 49 КК за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 309 цього Кодексу.

Вказує, що законність затримання ОСОБА_8 у поряду ст. 208 Кримінального процесуального кодексу України (надалі - КПК) встановлена ухвалою слідчого судді від 18 травня 2019 року, за якою йому обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою, а тому уважає, що в цьому випадку його безпідставно було засуджено за ч. 1 ст. 366, ч. 1 ст. 371 КК.

Зазначає про помилкове застосування положень ст. 70 КК під час призначення остаточного покарання шляхом часткового складання призначених покарань, оскільки розмір остаточного покарання має бути більшим за розмір кожного з покарань, призначених за окремі злочини. Між цим суд визначив покарання без посилання на положення ч. 3 ст. 70 КК.

На думку засудженого, суд неправомірно застосував положення ст. 75 КК з подальшим звільненням від відбування покарання з випробуванням за вчинення кримінальних правопорушень щодо яких його було звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінчення строків давності.

Крім того зазначає, що суд апеляційної інстанції належно не оцінив показань допитаних свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ,

ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та в рішенні формально послався на них.

До того ж апеляційний суд, який безпосередньо не допитав свідка ОСОБА_14 , а лише дослідив її показання, надані в суді першої інстанції, у своєму рішенні зазначив про безпосередній допит згаданого свідка.

Між тим засуджений ставить під сумнів наявність повноважень у прокурора ОСОБА_15 доручати досудове розслідування слідчому управлінню ДБР, оскільки він не був прокурором у кримінальному провадженні.

У зв`язку з цим, на переконання сторони захисту, зібрані у справі докази слід визнати недопустимими, адже їх було отримано неуповноваженими особами.

Також, на думку засудженого, сторона обвинувачення не дотрималась передбачених ст. 214 КПК строків внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (надалі - ЄРДР), що знову ж таки вказує на відсутність підстав для проведення досудового розслідування.

Більше того, рапорт про виявлення кримінального правопорушення від 05 лютого 2019 року, усупереч вимогам ст. 290 КПК було відкрито лише на стадії судового розгляду.

Разом із тим, засуджений звертає увагу на відсутності відповідної постанови про визнання ОСОБА_8 потерпілим, а отже, немає процесуального рішення, за яким останнього визнано потерпілим у цьому кримінальному провадженні.

У свою чергу акцентує на порушеннях, допущених під час продовження строку досудового розслідування слідчим суддею до 4 місяців без попереднього продовження цього строку прокурором до 3 місяців.

Крім того, засуджений вказує на неповноту судового розгляду апеляційним судом.

Водночас стверджує, що апеляційний суд не дав належної оцінки доводам сторони захисту, викладеним у запереченнях на апеляційні скарги прокурора та потерпілого, і не відобразив їх у судовому рішенні.

Беручи до уваги викладене вище, на переконання касатора, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 370 КПК.

Позиції інших учасників судового провадження

У запереченні на касаційну скаргу засудженого прокурор просить залишити її

без задоволення як безпідставну.

У судовому засіданні засуджений ОСОБА_6 та його захисник ОСОБА_7 підтримали вимоги поданої касаційної скарги, а прокурор ОСОБА_5 і потерпілий ОСОБА_8 заперечили щодо задоволення скарги засудженого.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також наявність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було з`ясовано в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як передбачено частинами 1, 2 ст. 438 КПК, підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через неповноту судового розгляду (ст. 410 КПК) та невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) чинним кримінальним процесуальним законом не передбачено.

Мотивуючи свою касаційну скаргу, засуджений оспорює зазначені обставини та правильність оцінки апеляційним судом доказів, на підставі яких ухвалено судове рішення, що, на його думку, призвело до неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Надаючи власну оцінку доказам, засуджений по суті заперечує достовірність окремих із них та правильність установлення фактичних обставин кримінального провадження, тоді як їх перевірка з огляду на ст. 433 КПК до повноважень суду касаційної інстанції законом не віднесена.

Отже, суд касаційної інстанції не перевіряє судове рішення у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

Як зазначено вище, судові рішення стосовно ОСОБА_6 раніше були предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Так, Верховний Суд постановою від 03 грудня 2024 року задовольнив касаційні скарги прокурора та потерпілого, скасував ухвалу Полтавського апеляційного суду від 24 липня 2024 року щодо ОСОБА_6 і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог ст. 439 КПК України вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді.

Суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК), що покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів у справі, з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 цього Кодексу.

Згідно з вимогами ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає рішення місцевого суду в межах доводів апеляційної скарги. За клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції неповністю або з порушенням.

Положеннями ч. 1 ст. 420 КПК України визначено, що суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі: необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення; необхідності застосування більш суворого покарання; скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції; неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.

Ухвалюючи новий вирок щодо ОСОБА_6 апеляційний суд цих вимог закону дотримався.

У ході перевірки доводів засудженого про те, що апеляційний суд належно не оцінив показання допитаних свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та у своєму рішенні формально послався на них, колегія суддів зважила на таке.

Вирішальною ознакою для засудження особи за ст. 371 КК є суб`єктивна сторона кримінального правопорушення, яка характеризується виключно прямим умислом та обов`язковою ознакою завідомості. Завідомість означає достовірне знання суб`єктом злочину певних фактичних або юридичних обставин до моменту вчинення діяння.

У контексті статей 371, 366 КК слідчий, реалізуючи затримання особи без ухвали слідчого судді в порядку ст. 208 КПК зі складанням відповідного протоколу, мав достеменно, із повною очевидністю усвідомлювати, що таке рішення буде незаконним.

Так, сторона обвинувачення повинна довести, наприклад, що слідчий, здійснивши передбачені законом процесуальні дії, не міг не розуміти, що для затримання в порядку ст. 208 КПК немає жодних підстав, оскільки цю особу не застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; безпосередньо після вчинення злочину очевидець, у тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події не вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин; немає обґрунтованих підстав вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України.

Повертаючись до матеріалів цього кримінального провадження, колегія суддів зазначає, що у вироку апеляційний суд вказав, що винуватість ОСОБА_6 в інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях підтверджується, крім іншого, показаннями свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ,

ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , які під час їх допиту апеляційним судом зазначили, що ОСОБА_6 , дійсно, будучи слідчим відділу розслідування особливо важливих злочинів СУ ГУНП в Полтавській області, 17 травня 2019 року як член слідчої групи перебував у відрядженні в м. Кобеляки Полтавської області у зв`язку з проведенням досудового розслідування у кримінальному провадженні

№ 12019170190000381 від 13 травня 2019 року. Виконуючи вказівки керівництва, у другій половині дня проводив обшук за місцем проживання ОСОБА_8 . Після закінчення обшуку близько 20 години повернувся до приміщення Кобеляцького ВП, де, виконуючи вказівку ОСОБА_13 , склав протокол про затримання ОСОБА_8 в порядку ст. 208 КПК. На підставі вказаного протоколу підозрюваного ОСОБА_8 18 травня 2019 року доставлено та поміщено до ізолятора тимчасового тримання № 1 Головного управління Національної поліції в Полтавській області, де він утримувався до моменту застосування до нього запобіжного заходу у виді тримання під вартою.

Також ці свідки підтвердили, що ОСОБА_6 як член слідчої групи з проведення досудового розслідування у згаданому кримінальному провадженні мав достатній обсяг даних про хід розслідування справи та вільний доступ до матеріалів провадження, безпосередньо брав участь у низці слідчих дій, зокрема перед складанням протоколу затримання в порядку ст. 208 КПК ОСОБА_8 як підозрюваного, проводив обшук за місцем проживання останнього.

Тож апеляційний суд констатував, що підтвердження згаданими свідками вчинення ОСОБА_6 вказаних вище дій, ураховуючи займану ним посаду, його досвід роботи, наявну в нього інформацію про хід розслідування кримінального провадження № 1201917019000038, є достатньою підставою для висновку щодо наявності в діях ОСОБА_6 складу інкримінованих йому кримінальних правопорушень.

Зі свого боку колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 4 ст. 95 КПК суд може обґрунтовувати свої висновки лише показаннями, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або які отримано в порядку, передбаченому ст. 225 цього Кодексу.

Згідно зі 23 КПК суд досліджує докази безпосередньо. Не може бути визнано доказами відомості, що містяться в показаннях, речах та документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім як у випадках, передбачених зазначеним Кодексом.

Виходячи з такої засади кримінального провадження, як безпосередність дослідження доказів (п. 16 ч. 1 ст. 7, ст. 23 КПК), апеляційний суд не вправі давати доказам іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції.

Обґрунтовуючи свій висновок щодо винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень, апеляційний суд послався на показання свідків безпосередньо допитаних у апеляційному суді, зокрема, показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 .

Доводи засудженого про те, що апеляційний суд безпосередньо не допитав свідка ОСОБА_14 , адже досліджував її показання надані у суді першої інстанції, проте у своєму рішенні зазначив про безпосередній допит цього свідка, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вирок апеляційного суду не містить покликання на показання свідка ОСОБА_14 для встановлення винуватості засудженого, а згадування цього прізвища в рішенні не є підставою для його скасування або зміни.

Твердження засудженого про те, що законність затримання ОСОБА_8 визначена ухвалою слідчого судді від 18 травня 2019 року, яка залишена без змін ухвалою Полтавського апеляційного суду від 12 червня 2019 року, надумані, оскільки є власним інтерпретуванням змісту ухвали слідчого судді.

У згаданій ухвалі вирішувалось питання про достатність ризиків, передбачених ст. 177 КПК і обґрунтованість підозри у вчиненні ОСОБА_8 інкримінованого кримінального правопорушення.

Обчислення строку запобіжного заходу з моменту затримання в порядку ст. 208 КПК беззаперечно не свідчить про дотримання процедури затримання, а є констатацією факту з якого саме моменту особу слід уважати затриманою.

Більше того, згідно з ухвалою слідчого судді від 14 червня 2019 року було частково задоволено скаргу адвоката ОСОБА_16 подану в інтересах ОСОБА_8 та визнано затримання останнього незаконним, та таким, що відбулося з порушенням та без підстав, передбачених ст. 208 КПК (т. 1 матеріалів досудового розслідування, а. п. 28).

Аргументи про відсутність у прокурора ОСОБА_15 повноважень для надання доручення органу досудового розслідування на проведення досудового розслідування, на думку колегії суддів, безпідставні.

Якщо відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР внесені прокурором, він зобов`язаний протягом п`яти робочих днів з дня внесення таких відомостей з дотриманням правил підслідності передати наявні у нього матеріали до відповідного органу досудового розслідування та доручити проведення досудового розслідування (ч. 7 ст. 214 КПК).

Як убачається з матеріалів кримінального провадження 07 лютого 2020 року за фактом незаконного затримання і службового підроблення працівниками ГУНП в Полтавській області внесено відомості до ЄРДР, реєстратор - прокурор ОСОБА_15 (т. 1 матеріалів досудового розслідування, а. п. 1, 2).

На виконання ч. 7 ст. 214 КПК, прокурор ОСОБА_15 11 лютого 2020 року, тобто з дотримання 5-ти денного строку, виніс постанову про доручення органу досудового розслідування проведення досудового розслідування кримінального провадження (т. 1 матеріалів досудового розслідування, а. п. 9, 10).

Разом із цим, прокурор визначив орган досудового розслідування з дотриманням ч. 4 ст. 216 КПК, оскільки були відомості про вчинення кримінальних правопорушень працівниками правоохоронних органів, що відноситься до підслідності ДБР.

Враховуючи викладене вище, зокрема положення ч. 7 ст. 214 КПК та, зважаючи на ту обставину, що відомості в ЄРДР внесені і зареєстровані прокурором ОСОБА_15 , колегія суддів уважає, що він мав повноваження для надання доручення про проведення досудового розслідування.

Водночас, 12 лютого 2019 року Генеральний прокурор визначив групу прокурорів у кримінальному провадженні до якої включено у тому числі прокурора ОСОБА_15 чим підтверджені його повноваження під час досудового розслідування в цьому кримінальному провадженні (т. 1 матеріалів досудового розслідування, а. п. 7, 8).

Покликання засудженого на практику Верховного Суду, зокрема постанову об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 22 лютого 2021 року № 754/7061/15 не є релевантними обставинам кримінального провадження, яке є предметом розгляду, оскільки в наведеній постанові йшлося про те, що відсутність постанови про визначення прокурора (групи прокурорів) в матеріалах досудового розслідування або її непідписання керівником відповідного органу прокуратури обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані під наглядом і процесуальним керівництвом прокурора (прокурорів), який не мав на те законних повноважень.

Проте постанова про призначення групи прокурорів є в матеріалах досудового розслідування, відкрита стороні захисту, а тому, повноваження прокурора підтверджені належним чином.

Отже, доручення органу досудового розслідування на проведення досудового розслідування було надано прокурором ОСОБА_15 в порядку ч. 7 ст. 214 КПК, а його повноваження як прокурора у провадженні, визначено постановою Генерального прокурора.

Щодо недотримання 24 годинного строку внесення відомостей до ЄРДР після виявлення кримінального правопорушення, колегія суддів зважає на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 214 КПК слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов`язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань. Слідчий, який здійснюватиме досудове розслідування, визначається керівником органу досудового розслідування, а дізнавач - керівником органу дізнання, а в разі відсутності підрозділу дізнання - керівником органу досудового розслідування.

Дійсно рапорт прокурора про отримання дозволу від Генерального прокурора на внесення відомостей в ЄРДР датований 05 лютого 2020 року.

Однак згода Генерального прокурора на зазначену дію була надана 07 лютого 2020 року, після чого відповідні відомості були внесені до ЄРДР.

Водночас, внесення відомостей до ЄРДР пізніше визначеного ст. 214 КПК строку (24 години) не є таким порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке б тягнуло за собою визнання всіх зібраних доказів у кримінальному провадженні недопустимими (постанови Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 755/15128/19; від 20 січня 2026 року № 758/3123/16).

На думку колегії суддів, невідкриття стороні захисту на стадії виконання ст. 290 КПК рапорту прокурора, який став підставою для внесення відомостей до ЄРДР, з урахуванням обставин цього кримінального провадження, не є порушенням вимог кримінального процесуального закону в аспекті ст. 412 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 290 КПК прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом`якшенню покарання.

За правилами ч. 12 ст. 290 КПК, якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження рапорт прокурора, який став підставою для внесення відомостей до ЄРДР було відкрито стороні захисту та надано під час судового розгляду, що не заперечується сторонами (т. 1, а. п. 241, 242).

Під час відкриття стороною обвинувачення стороні захисту матеріалів досудового розслідування в порядку, передбаченому ст. 290 КПК, будь-яких зауважень щодо невідкриття вказаного рапорту сторона захисту не висловлювала та клопотань про ознайомлення з ними не заявляла.

До того ж в касаційній скарзі засуджений не зазначає, який вплив має невідкриття вищевказаного рапорту у порядку ст. 290 КПК на оскаржене судове рішення з огляду на те, що цей процесуальний документ був наданий стороною обвинувачення на стадії судового розгляду та сторона захисту мала можливість реалізувати принцип змагальності та висловити свою позицію щодо доведеності порушень, якщо вони мали місце.

Доводи про те, що в матеріалах кримінального провадження відсутня постанова про визнання потерпілим, не впливають на законність вироку апеляційного суду, виходячи з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 55 КПК права і обов`язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.

Крім цього, потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдана шкода і у зв`язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого (ч. 3 цієї статті).

Відтак кримінальним процесуальним законом не встановлено вимоги про залучення до провадження потерпілого виключно за постановою слідчого, оскільки права та обов`язки потерпілого виникають з моменту звернення із заявою про вчинення кримінального правопорушення.

За матеріалами кримінального провадження, 27 серпня 2020 року ОСОБА_8 звернувся із заявою про залучення його до провадження як потерпілого і того ж дня йому вручено пам`ятку про права та обов`язки потерпілого (том 3 матеріалів досудового розслідування, а. п. 61 - 64).

Таким чином, колегія суддів не убачає порушень в частині залучення ОСОБА_8 як потерпілого в цьому кримінальному провадженні.

Під час перевірки доводів про безпідставне продовження строку досудового розслідування слідчим суддею до 4 місяців, колегія суддів зважає на таке.

Порядок продовження строку досудового розслідування у кримінальному провадженні слідчим суддею врегульовано ст. 295-1 КПК, яка є спеціальною у відношенні до ст. 294 цього Кодексу і передбачає, що продовження строку досудового розслідування здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, постановленої за відповідним клопотанням прокурора або слідчого.

Згідно з матеріалами справи слідчий за погодженням із прокурором у відповідності до вимог ст. 295-1 КПК звернувся із клопотанням про продовження строку досудового розслідування до 4 місяців.

За наслідками розгляду клопотання суд його задовольнив і продовжив строк досудового розслідування до 4 місяців.

Про належність звернення слідчого із клопотаннями до слідчого судді про продовження строку досудового розслідування свідчить і той факт, що останнім не було встановлено порушень вимог ст. 295-1 КПК і не було повернуто клопотання слідчому.

Беручи до уваги наведене вище, продовження строку досудового розслідування слідчим суддею відбулось у відповідності до вимог КПК.

Отже, встановивши фактичні обставини кримінального провадження, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази в їх сукупності, апеляційний суд надав їм оцінку з точки зору належності, допустимості й достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку.

Ставити під сумнів юридичну оцінку дій ОСОБА_6 колегія суддів підстав не має. Його дії правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 366 та ч. 1 ст. 371 КК як завідомо незаконне затримання та внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей.

Щодо звільнення від покарання засудженого ОСОБА_6 .

Колегія суддів уважає за доцільне зазначити, що за встановлених у ст. 49 КК умов особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули передбачені у частині першій цієї статті диференційовані строки. Ці строки визначені з огляду на тяжкість вчиненого кримінального правопорушення відповідно до класифікації, визначеної ст. 12 КК.

Згідно із ч. 5 ст. 74 КК на підставах, передбачених ст. 49 цього Кодексу, особа також може бути звільнена судом від покарання, зокрема у випадку, коли вона заперечує проти звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК та закриття кримінального провадження із цієї підстави.

У контексті викладеного, а також зважаючи на те, що в судах першої та апеляційної інстанцій засуджений заперечував проти звільнення його від кримінальної відповідальності й наполягав на невинуватості у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, то за результатом апеляційної процедури, суд звільнив засудженого ОСОБА_6 від призначеного за ч. 1 ст. 366 та ч. 1 ст. 371 КК покарання у зв`язку із закінченням строків давності, тобто застосував положення ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК.

За таких обставин колегія суддів не вважає за необхідне розглядати питання про класифікацію інкримінованих засудженому кримінальних правопорушень, що з урахуванням провадження не впливає на правильність і обґрунтованість прийнятого апеляційним судом рішення про звільнення засудженого ОСОБА_6 від призначеного за ч. 1 ст. 366 та ч. 1 ст. 371 КК покарання у зв`язку із закінченням строків давності.

Водночас колегія суддів позбавлена правових підстав для реагування на доводи про неправильне застосування апеляційним судом положень ст. 70 КК під час призначення остаточного покарання, розмір якого має бути більшим за розмір кожного з покарань, призначених за окремі злочини, шляхом часткового складання призначених покарань, і про визначення цим судом покарання без посилання на положення ч. 3 ст. 70 цього Кодексу.

Так,законом для суду касаційної інстанції встановлені обмеження щодо можливості призначити суворіше покарання за власною ініціативою, погіршення становища можливе виключно за наявності відповідної скарги з боку сторони обвинувачення, оскільки діє принцип заборони на погіршення становища особи, в інтересах якої подано скаргу (або заборона повороту до гіршого, reformatio in pejus), що включає правила про те, що становище скаржника не може стати гіршим у зв`язку з поданням ним або в його інтересах скарги. Нормативно цей принцип закріплений у ст. 416 КПК. Таким чином, закон захищає особу від страху просити про справедливість через ризик отримати гірший вирок (погіршення становище). Також в матеріалах кримінального провадження відсутній касаційний привід сторони обвинувачення про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м`якість.

Отже, правових підстав втручатися у розмір призначеного апеляційним судом ОСОБА_6 остаточного покарання колегія суддів не має.

Водночас, колегія суддів вважає зайвим покликання суду апеляційної інстанції на положення статей 70, 75 КК під час призначення покарання ОСОБА_6 , однак це не вплинуло на законність ухваленого судового рішення.

Також Суд відхиляє доводи засудженого про хибність покликання апеляційного суду на застосування положень ст. 49 КК за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК, оскільки таке покликання в мотивувальній частині вироку апеляційного суду ніяким чином не впливає на правильність прийнятого рішення та може бути виправлено, відповідно до ст. 379 КПК за заявою учасника кримінального провадження.

З огляду на викладене, зазначені обставини не є підставою для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення.

Щодо тверджень засудженого про те, що апеляційний суд не дав належної оцінки доводам сторони захисту, викладеним у запереченнях на апеляційні скарги прокурора та потерпілого, і не відобразив їх у судовому рішенні, колегія суддів зазначає таке.

Під час касаційної перевірки матеріалів кримінального провадження колегія суддів встановила, що заперечення долучено до матеріалів провадження та відповідно враховано при постановленні рішення. Отже, доводи про протилежне є невмотивованими і не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки нормами процесуального законодавства не передбачено обов`язку суду надавати відповіді на доводи, зазначені в запереченнях на апеляційну скаргу.

Водночас колегія суддів акцентує, що апеляційний суд не відобразив у вироку того, що засуджений подав заперечення на апеляційні скарги прокурора та потерпілого, однак ця обставина не перешкодила апеляційному суду ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення, а тому не може вважатися істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону й, відповідно, бути підставою для скасування чи зміни, зокрема, вироку апеляційного суду.

Також колегія суддів нагадує, що відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Варто зазначити, що, крім іншого, у поданих на апеляційні скарги прокурора та потерпілого запереченнях висловлено доводи щодо неналежності та недопустимості доказів у цьому кримінальному провадженні.

Доцільно зауважити, що згідно з положеннями ст. 89 КПК:

- суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення (ч. 1);

- у разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате (ч. 2);

- сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими (ч. 3).

Під час касаційного провадження колегія суддів установила, зокрема, те, що суд апеляційної інстанції ретельно дослідив надані сторонами докази та виклав у вироку ґрунтовну оцінку кожного з них на предмет належності й допустимості, що знайшло своє відображення у вироку за результатом апеляційного провадження.

Колегія суддів не має підстав вважати рішення апеляційного суду таким, що суперечить нормам процесуального права щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення.

Апеляційний суд повністю дотримався вимог процесуального закону, розглянув кримінальне провадження щодо ОСОБА_6 в межах поданих апеляційних скарг і ухвалив відповідне рішення за доводами, наведеними стороною обвинувачення та потерпілим перед судом апеляційної інстанції.

Тож, вирок апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 420 КПК України, є законним, обґрунтованим і вмотивованим, а доводи засудженого про протилежне - такими, що не заслуговують на увагу та спростовуються матеріалами кримінального провадження.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би підставами для скасування оскарженого судового рішення під час перевірки кримінального провадження, колегія суддів не встановила.

Інші доводи, викладені в касаційній скарзі засудженого та матеріали кримінального провадження не містять вказівки на порушення судом апеляційної інстанції при розгляді провадження норм кримінального процесуального закону, які ставили би під сумнів обґрунтованість прийнятого рішення.

Отже, касаційну скаргу засудженого слід залишити без задоволення, а оскаржуваний вирок апеляційного суду - без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Полтавського апеляційного суду від 30 квітня 2026 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого

ОСОБА_6 - без задоволення.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3