Рішення від 15 вересня 2026 р. у справі №761/545/26 — Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/545/26

Провадження № 2/761/7586/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року Шевченківський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Романишеної І.П.,

за участю секретаря Гончаренка Ю.А.,

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2 ,

представника відповідачів Семенець Г.Л. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про встановлення порядку користування квартирою,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва із позовною заявою до ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про встановлення порядку користування квартирою.

Короткий зміст та узагальнені доводи позовної заяви.

В обґрунтування заявлених вимог позивач вказує, що є власником 2/4 частини квартири АДРЕСА_1 .

Окрім позивача, відповідно до витягу № 27638793 від 14 жовтня 2010 року, власниками 1/4 частини квартири за вказаною адресою в рівних долях є також ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , а також ОСОБА_6 , яка померла.

Позивач зазначає, що тривалий час він та відповідачі не можуть дійти домовленості щодо користування квартирою та сплати комунальних платежів.

Позивач вважає, що кожен зі співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності, а відповідачі повинні брати участь у сплаті комунальних платежів, оскільки користуються квартирою.

З огляду на розмір часток позивач просить встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , таким чином:

- надати ОСОБА_1 житлову кімнату площею 12,50 кв.м., що відповідає кімнаті АДРЕСА_2 , та частину житлової кімнати № 1 площею 7,50 кв.м. згідно з технічним паспортом квартири;

- надати ОСОБА_5 житлову кімнату площею 10,40 кв.м., що відповідає кімнаті АДРЕСА_3 згідно з технічним паспортом квартири;

- надати ОСОБА_4 частину житлової кімнати площею 10,00 кв.м., балкон площею 3,0 кв.м., що відповідає кімнаті АДРЕСА_4 згідно з технічним паспортом квартири;

- залишити у спільному користуванні кухню площею 5,80 кв.м., вбиральню площею 0,90 кв.м., ванну кімнату площею 1,9 кв.м., коридор площею 4,90 кв.м., вбудовану шафу площею 1,0 кв.м.

Провадження у суді та позиція сторін щодо предмету спору.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано судді Романишеній І.П.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 02 лютого 2026 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

На виконання вимог ухвали суду представник позивача подав до суду уточнену позовну заяву.

Ухвалою суду від 09 березня 2026 року відкрито провадження у справі, розгляд якої вирішено проводити в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі.

02 квітня 2026 року представник відповідачів, адвокат Семенець Г.Л., подала до суду відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечувала.

Відзив мотивовано тим, що позивач був зареєстрований у спірній квартирі з 1984 року, однак, у зв`язку із створенням сім`ї у 1985 році для його відселення, 1989-1990 роках дідусем ОСОБА_7 було придбано за договором міни з доплатою житловий будинок за адресою: АДРЕСА_5 .

Рішенням батьків було визначено, що позивач користується та проживає у будинку в смт.Ворзель; квартира у м. Києві залишається матері Відповідача 2 - ОСОБА_8 ( ОСОБА_9 ).

Однак, позивач відмовлявся знятися з реєстрації, не проживав постійно у квартирі та фактично користувався іншим житлом.

Відповідачі постійно та добросовісно користуються житом, проживають у квартирі тривалий час, мають сталий зв?язок із житлом, а позивач фактично проживав і проживає в іншому місці та добровільно залишив спірне житло.

Відповідачі дійсно погоджуються з твердженням позивача про те, що протягом тривалого часу сторонам не вдається досягти домовленостей щодо спільного користування квартирою. Водночас, причиною такої ситуації є систематична агресивна та конфліктна поведінка самого позивача, яка унеможливлює будь-який конструктивний діалог та дотримання правил співжиття.

Крім того, у квартирі фактично проживають чотири особи: ОСОБА_5 , його дружина ОСОБА_10 , його син ОСОБА_4 та сестра позивача ОСОБА_11 .

Двоє з проживаючих осіб мають важкі захворювання та мають інвалідність. Позивачу про це достовірно відомо.

Представник відповідача наголошувала на тому, що встановлення порядку користування «частково» (шляхом виділення лише однієї кімнати) є неможливим з таких підстав: ідеальна частка позивача становить 19,75 кв.м., а площа найменшої ізольованої кімнати №3 - 12,50 кв.м., а тому різниця у 7,25 кв.м є суттєвим відхиленням від частки, що згідно з ч. 3 ст. 358 ЦК вимагає матеріальної компенсації.

Оскільки позивач не заявив вимоги про компенсацію за користування меншою площею, суд не має правових підстав встановлювати такий порядок «врізаного» користування.

Вимоги позивача не ґрунтуються на реальних технічних показниках квартири (помилка у площі на користь позивача), порушують права особи з інвалідністю, що потребує догляду, та є технічно невиконуваними за правилами ДБН.

3 огляду на наявність у позивача іншого повноцінного житла, його агресивну поведінку та повну відсутність внеску в утримання квартири, цей позов є прикладом використання цивільних прав з метою заподіяння шкоди іншим особам. Згідно з практикою Верховного Суду, у таких випадках суд має повне право відмовити у захисті права, яким зловживають.

Ухвалою суду від 16 квітня 2026 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

Цією ж ухвалою задоволено клопотання представника відповідача про витребування доказів.

У серпні 2026 року на виконання вищевказаної ухвали надійшла витребувана інформація.

У судовому засіданні позивач заявлені ним у позові вимоги підтримав у повному обсязі з підстав, викладених ним у позовній заяві, та просив позов задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_2 у судовому засіданні заявлені позивачем вимоги підтримав у повному обсязі, просив позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідачів у задоволенні позову просила відмовити, вказувала на обрання позивачем неналежного способу захисту та неможливості встановлення порядку користування квартирою у визначений позивачем спосіб.

Фактичні обставини справи, встановлені судом.

Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності учасникам справи.

Так, позивач ОСОБА_1 є власником 2/4 частини квартири.

Іншими співвласниками квартири є ОСОБА_5 та ОСОБА_4 по 1/4 частини квартири.

З технічного паспорта квартири вбачається, що квартира складається із житлових кімнат площею 12, 70 кв.м., 10, 20 кв.м. та 16, 60 кв.м., а також кухні площею 5,70 кв.м., вбиральні площею 0,90 кв.м., ванної кімнати площею 1,9 кв.м., коридору площею 5,0 кв.м., коридор 1,0 кв.м., комора площею 1,0 кв.м. та балкон 30% 0,8 кв.м.

Позивач у судовому засіданні підтвердив, і це сторона відповідачів не спростовує, що позивач не проживає у зазначеній квартирі понад п`ятнадцять років, ключів від квартири не має, оскільки має конфліктні взаємовідносини з особами, які проживають у квартирі. Позивач також вказав, що не сплачує комунальні платежі, оскільки не має доступу до квартири та відповідно в ній не проживає.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилається на те, що наявність у нього частки у праві спільної часткової власності надає йому законне право вимагати виділення у володіння та користування частини спільного майна в натурі відповідно до статті 358 ЦК України, а факт його тривалого непроживання у квартирі не позбавляє його права власності та прагнення реалізувати це право шляхом визначення судовим рішенням порядку користування житловими кімнатами.

Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права та інтересу.

Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі статтею 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до частини першої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Таким чином, первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має їх домовленість. У разі відсутності такої домовленості та виникнення конфліктної ситуації порядок користування спільним майном може бути встановлений судом.

Встановлення порядку користування спільним майном не є його поділом у натурі та не припиняє права спільної часткової власності. При встановленні такого порядку суд має враховувати розмір часток співвласників, фактичний порядок користування майном, його технічні характеристики, можливість користування окремими приміщеннями та права інших співвласників.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2019 року у справі № 161/5720/18 (провадження № 61-990св19) зазначено, що згідно частини першої статті 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Виходячи із аналізу вказаних норм законодавства, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

При встановленні порядку користування будинком (квартирою) кожному зі співвласників передається в користування конкретна частина будинку (квартири) з урахуванням його частки в праві спільної власності на будинок (квартиру). Разом з тим виділені в користування приміщення можуть бути і неізольовані, і не завжди точно відповідати належним співвласникам часткам, оскільки встановлення порядку користування майном не припиняє право спільної часткової власності на це майно.

Одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів - предмета і підстави позову.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги позивача щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Отже, вимоги повинні випливати з тих самих фактичних обставин, на яких вони ґрунтуються.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Розглядаючи принцип цивільного судочинства крізь призму ролі суду у процесі, суд має владні повноваження у провадженні у справі, керуючи ходом судового засідання, забезпечуючи додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов`язків, спрямовуючи судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об`єктивного з`ясування обставин справи.

Разом із тим, суд не може підміняти собою позивача у визначенні предмета та способу захисту, а також виходити за межі заявлених позовних вимог.

Цивільні права та інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права чи інтересу позивача.

Під час розгляду справи суд має з`ясувати, чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором, чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права чи інтересу позивача, а також чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права чи інтересу у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права чи інтересу, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Європейський суд з прав людини неодноразово акцентував увагу на тому, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її у явно гірше становище порівняно з її опонентом.

Зазначене викладено, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини від 14 січня 2021 року у справі «Гусєв проти України».

Самостійна кваліфікація судом правовідносин, обрання іншого способу захисту, незаявленого позивачем, без урахування підстав (обставин) позову є порушенням прав як позивача, оскільки він обґрунтовує свій позов, надає відповідні докази заявленого ним позову, так і порушенням прав відповідача, який готує свою правову позицію саме щодо заявленої позовної вимоги, а не тієї, яку застосовує суд.

Такий правовий висновок наведений у постановах Верховного Суду від 01 листопада 2023 року у справі № 205/6867/20 та від 02 листопада 2022 року у справі № 685/1008/20.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту у національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У цій статті гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод. Засіб захисту, що вимагається статтею 13 Конвенції, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Такий висновок наведено, зокрема, у пункті 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року.

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

В абзаці десятому пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.

Такий правовий висновок наведений у пункті 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, та характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19 дійшла висновку, що право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

Такий правовий висновок наведений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц та від 15 вересня 2022 року у справі №910/12525/20.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Предметом розгляду у цій справі є саме можливість встановлення запропонованого позивачем порядку користування квартирою, а не поділ квартири в натурі, припинення права спільної часткової власності чи визначення інших часток співвласників.

Позивач просить встановити порядок користування квартирою шляхом надання йому житлової кімнати площею 12,50 кв. м та частини житлової кімнати № 1 площею 7,50 кв. м, ОСОБА_5 - житлової кімнати площею 10,40 кв. м, а ОСОБА_4 - частини житлової кімнати площею 10,00 кв. м та балкона площею 3,00 кв. м.

При цьому сторона відповідачів заперечує проти такого порядку користування та зазначає, що відповідачі тривалий час користуються квартирою разом із членами сім`ї.

Згідно з доводами представника відповідачів, у квартирі фактично проживають ОСОБА_5 , його дружина ОСОБА_10 , його син ОСОБА_4 та ОСОБА_11 .

Позивач не заперечував проти повідомлених представником відповідачів обставин, зокрема, у судовому засіданні підтвердив факт проживання у зазначеній квартирі сестри - ОСОБА_11 . Також підтвердив, що не проживає у зазначеній квартирі понад п`ятнадцять років, ключів від квартири не має, оскільки має конфліктні взаємовідносини з особами, які проживають у квартирі.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном. Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним.

Зазначені висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17.

Положеннями статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частин першої та третьої статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Загальні положення про право власності викладені у главі 23 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

При цьому згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Права власника житлового будинку, квартири визначені статтями 317, 383 ЦК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Статтею 391 ЦК України передбачено право власника майна при наявності дій осіб, спрямованих на перешкоджання вільного користування та розпорядження власником своїм майном, вимагати усунення таких перешкод.

Вказана норма визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому немає значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Також аналіз наведених норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, в тому числі й шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю (негаторний позов).

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 337/4446/18 та від 30 вересня 2019 року у справі № 174/51/17.

Ознаками негаторного позову є подання його власником або титульним володільцем; стосовно майна, яке перебуває у власника (володільця); інша особа заважає користуванню або розпорядженню цією річчю; для створення таких перешкод немає правових підстав.

Захист прав та інтересів позивача надається судом у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, яке існувало до порушення права. Позивач самостійно визначає спосіб, у який він вбачає можливим усунути виявлені порушення. Якщо негаторний позов визнано обґрунтованим, суд визначає дії, які має вчинити або не вчинювати відповідач для усунення порушень.

У судовому засіданні позивач повідомив, що не проживає у спірній квартирі понад п`ятнадцять років, ключів від квартири не має, оскільки має конфліктні взаємовідносини з особами, які проживають у квартирі. Позивач також вказав, що не сплачує комунальні платежі, оскільки не має доступу до квартири та відповідно в ній не проживає.

Повідомлені позивачем обставини представник відповідачів не заперечує.

Суд звертає увагу на те, що правосуддя за своєю суттю має бути ефективним, а судове рішення - забезпечувати реальне поновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав особи, а не мати лише формальний чи декларативний характер. Ухвалення рішення, яке не забезпечує фактичного відновлення становища, що існувало до порушення права, суперечить принципу юридичної визначеності та завданням цивільного судочинства.

В даному випадку задоволення позовних вимог про визначення порядку користування квартирою за наявних фактичних обставин (тривале непроживання позивача (понад 15 років), відсутність у нього ключів, наявність конфлікту між сторонами) не надасть позивачу безперешкодного доступу до житла та не забезпечить реального відновлення його прав.

З урахуванням установлених обставин справи, досліджених доказів та обраного позивачем способу захисту, суд доходить висновку, що за відсутності у позивача фактичного доступу до спірного житла та ключів від нього, вимога про визначення порядку користування квартирою без одночасного усунення перешкод у користуванні майном (зокрема, шляхом вселення та зобов`язання відповідачів надати ключі) є передчасною та не забезпечує реального поновлення прав позивача на спірне майно. Для належного відновлення прав співвласника у таких спірних правовідносинах необхідно усувати перешкоди в користуванні майном та відповідно встановлювати порядок користування квартирою.

Ураховуючи, що позовних вимог про усунення перешкод позивачем не заявлено, а суд у силу статті 13 ЦПК України розглядає справу виключно в межах заявлених вимог, у задоволенні позову слід відмовити.

Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду обрання позивачем неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

В порядку статті 141 ЦПК України суд не вирішує питання розподілу судових витрат, враховуючи, що в межах даногоспору судом ухвалено рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Керуючись статтями 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 273, 354-355 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про встановлення порядку користування квартирою.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів до Київського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано, або після перегляду рішення в апеляційному порядку, якщо його не скасовано.

Реквізити учасників справи:

Позивач - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_5 .

Відповідач - ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_6 .

Відповідач - ОСОБА_5 , РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_6 .

Повний текст складено 23.09.2026р.

СУДДЯ І.П. РОМАНИШЕНА