Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №638/5831/26 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 року

м. Харків

справа № 638/5831/26

провадження № 22-ц/818/4739/26

Харківській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді – Тичкової О.Ю.,

суддів – Маміної О.В., Мальованого Ю.М.,

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр»

відповідач – ОСОБА_1

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 06 травня 2026 року ухвалене у складі судді Гребенюка В.В.,-

ВСТАНОВИВ:

В березні 2026 року ТОВ «Споживчий центр» звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором №27.12.2023-100001472 від 27.12.2023 у розмірі 8910,00 грн та судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 2662,40 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 27.12.2023 між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір (оферти) №27.12.2023-100001472, який останнім підписано електронним підписом одноразовим ідентифікатором. Відповідно до умов Договору відповідачу надано кредит у розмірі 4 500,00 грн, на строк вказаний в заявці. Відповідно до умов Договору: дата надання/видачі кредиту – 27.12.2023; сума Кредиту: 4 500,00 грн; строк, на який надається Кредит - 42 дні з дати його надання; дата повернення (виплати) кредиту – 06.02.2024; процентна ставка – фіксована незмінна процентна ставка у розмірі 2,5,00% за 1 (один) день користування кредитом; процентна ставка «Економ» - 2,00% за день користування кредитом, яка застосовується протягом 14 днів з дня отримання траншу, ТОВ «Споживчий центр» свої зобов`язання за Кредитним договором виконав у повному обсязі. У свою чергу ОСОБА_1 свої зобов`язання за Кредитним договором належним чином не виконує, у зв`язку з чим, станом на дату подання позовної заяви, утворилась заборгованість у розмірі 8910,00 грн, з яких: 4 500,00 грн - заборгованість по тілу кредиту; 4410,00 грн - заборгованість по процентам.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Харкова від 06 травня 2026 року у задоволені позову ТОВ «Споживчий центр» відмовлено.

Рішення мотивовано тим, що позивачем не надано до суду первинних банківських документів на підтвердження перерахування кредитних коштів та не має підтверджень належності вказаної кредитної карти саме відповідачу.

Не погодившись з рішенням суду ТОВ «Споживчий центр» подало апеляційну скаргу, в якій просило рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалите нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд неналежним чином дослідив докази що містяться в матеріалах справи що призвело до ухвалення необґрунтованого рішення. Зазначає що позивач надав на підтвердження переказу коштів квитанцію LiqPay, яка є первинним платіжним документом у розумінні Закону України «Про платіжні послуги», який містить усі відомості щодо платіжної операції у відповідності вищезазначеного закону, а відтак є належним та допустимим доказом видачі коштів відповідачу. Щодо номеру платіжного інструменту позивач зазначає що відповідачем при оформленні заявки було зазначено повний номер картки (електронного платіжного засобу відповідача), але відповідно до вищенаведених Постанов Правління Національного банку України позивач не може зазначати та зберігати у договорах, інших документах повний номер особистого електронного платіжного засобу відповідача. Апелянт вказує що до суду було надано електронні докази в паперовій формі (роздруківка тексту заявки кредитного договору №27.12.2023-100001472, відповідь позичальника про прийняття пропозиції (акцент) кредитного договору №27.12.2023-100001472), що підписані одноразовим ідентифікатором «E978», які містить номер особистого електронного платіжного засобу Відповідача, а саме: 4323-34XX-XXXX-5352. Таким чином, електронний платіжний засіб відповідач зазначав самостійно в системі, інша інформація щодо рахунку відповідача у позивача відсутня, оскільки зазначена інформація є банківською таємницею якою володіє виключно Банк-емітент картки. Зазначає що суд дійшов помилкового висновку про недоведеність факту надання кредитних коштів, фактично поклавши на позивача обов`язок подання доказів, які у позивача об`єктивно не існують та не можуть існувати з огляду на правову природу спірних правовідносин і законодавчо встановлені обмеження. З мотивувальної частини оскаржуваного судового рішення вбачається, що суд вважає недостатніми надані позивачем докази та фактично очікує подання таких відомостей, як повний номер платіжної картки відповідача, банківські виписки з рахунку відповідача або інші документи, що підтверджують рух коштів по рахунку фізичної особи в банківській установі. Водночас такі докази відсутні у позивача та не можуть бути ним отримані, оскільки позивач не є банківською установою у розумінні Закону України «Про банки і банківську діяльність», не здійснює відкриття чи обслуговування рахунків фізичних осіб та не має правового доступу до інформації про рух коштів за банківськими рахунками клієнтів.

У зв`язку з наведеним, лист ТОВ УПР від про перерахування коштів, який міститься в матеріалах справи, є належним доказом, оскільки містить інформацію щодо предмета доказування, як доказ перерахування грошових коштів за кредитним договором.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 27.12.2023 року укладено Заявку кредитного договору №27.12.2023-100001472. Відповідно до умов Договору Позичальнику надано кредит у розмірі – 4500,00 грн., строком на 42 днів до 06.02.2024 року. Стандартна процентна ставка – 2,5% (фіксована) за 1 день користування кредитом, яка застосовується протягом всього строку на який надається кредит, процентна ставка «Економ» - 2,0% (фіксована) за 1 день користування кредитом, яка застосовується протягом кожних перших 14 днів з моменту отримання чергового траншу.

Спосіб ідентифікації та верифікації споживача: отримання ідентифікаційних даних через систему BankID НБУ, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою.

Пунктом 13 договору визначено що протягом строку дії договору тарифи та комісії за фінансовою послугою залишаються незмінними.

Відповідно до п.20 позичальник підтверджує що йому надані та він отримав інформації зазначену в частині другій статті 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг, за посиланням https://sgroshi.com.ua/rozkritta-informacii), паспорт споживчого кредиту, графік платежів, примірник договору.

Умовами договору передбачено реквізити належного позичальнику електронного платіжного засобу для надання коштів а саме: №4323-34XX-XXXX-5352.

Договір підписано відповідачем ОСОБА_1 за допомогою електронного підпису із використанням одноразового ідентифікатора «Е841» відправленого СМС повідомленням на зазначений фінансовий номер 0665124301.

Крім того відповідачем було підписано пропозицію про укладення кредитного договору (оферта) за допомогою електронного підпису із використанням одноразового ідентифікатора «Е841» відправленого СМС повідомленням на зазначений фінансовий номер 0665124301 разом з власним електронним підписом.

Також позивачем долучено договір №4507 від 01.11.2020 року про надання послуг в системі LiqPay.

Відповідно до змісту квитанції про перерахування коштів вбачається, що через систему LiqPay на номер платіжного інструменту 432334*52 були перераховані грошові кошти у сумі 4500,00 грн, дата та час операції 27.12.2023 року 12:39 год., ідентифікатор еквайра: АТ КБ ПриватБанк, платник: Швидкий кредит, сайт: sgroshi.com.ua.

Згідно довідки-розрахунку заборгованості, складеного відповідачем, вбачається що заборгованість позивача по кредитному договору №27.12.2023-100001472 від 27.12.2023 відповідає заявленій до стягнення за даним позовом сумі. При цьому проценти по кредиту нараховані за період з 27.12.2023 по 06.02.2024 року, тобто в межах строку кредитування. Загальна сума заборгованості становить – 8910,00 грн яка складається з 4500,00 грн – тіло кредиту, 4410,00 грн – проценти.

Статтею 11 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) встановлено, що договори та інші правочини є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків.

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України).

Нормою статті 639 ЦК України передбачено, якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.

Відповідно до частин 1, 2, 4 статті 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа. Використання інших видів електронних підписів в електронному документообігу здійснюється суб`єктами електронного документообігу на договірних засадах.

Пунктами 5-7 статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» передбачено, що електронний договір - домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Електронний підпис одноразовим ідентифікатором - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.

Електронний правочин - дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, здійснена з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем.

Стаття 11 вказаного Закону передбачає порядок укладення електронного договору

Так, пропозиція укласти електронний договір (оферта) має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору, і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.

Електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною.

Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього.

Особі, якій адресована пропозиція укласти електронний договір (оферта), має надаватися безперешкодний доступ до електронних документів, що включають умови договору шляхом перенаправлення (відсилання) до них.

Включення до електронного договору умов, що містяться в іншому електронному документі шляхом перенаправлення (відсилання) до такого документа, якщо сторони електронного договору мали змогу ознайомитися з ним, не може бути підставою для визнання правочину нікчемним.

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом:

надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону;

заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону;

вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) або електронний договір повинні містити інформацію щодо можливості отримання стороною такої пропозиції або договору у формі, що унеможливлює зміну змісту.

У разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Інформаційна система суб`єкта електронної комерції, який пропонує укласти електронний договір, має передбачати технічну можливість особи, якій адресована така пропозиція, змінювати зміст наданої інформації до моменту прийняття пропозиції.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Електронні документи (повідомлення), пов`язані з електронним правочином, можуть бути подані як докази сторонами та іншими особами, які беруть участь у судовому розгляді справи. Докази, подані в електронній формі та/або у формі паперових копій електронних повідомлень, вважаються письмовими доказами згідно із статтею 64 Цивільного процесуального кодексу України, статтею 36 Господарського процесуального кодексу України та статтею 79 Кодексу адміністративного судочинства України.

За змістом статті 12 цього Закону якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання:

- електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину;

- електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом;

- аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

В силу статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною першою статті 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України, норми якої в силу частини другої статті 1054 ЦК України поширюються на кредитні відносини, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Із положень статті 546 ЦК України слідує, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Із положень статті 610 ЦК України слідує, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Як передбачено частиною першою статті 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів.

Ураховуючи презумпцію відплатності кредитного договору, позичальник зобов`язаний повернути кредит і сплатити проценти за користування грошовими коштами, а у разі прострочення виконання зобов`язання сплатити пеню, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зобов`язання за договором повинні виконуватися сторонами належним чином відповідно до його умов, а також вимог актів цивільного законодавства.

Боржник визнається таким, що прострочив виконання зобов`язання за договором, якщо він не приступив до його виконання, тобто не виконує дій, які випливають із змісту зобов`язання, в строки, встановлені договором.

Оскільки договір укладено за допомогою інформаційно-телекомунікаційної системи товариства, доступ до якої забезпечується споживачу через веб-сайт, та ОСОБА_1 підписала його електронним підписом одноразовим ідентифікатором, тому без отримання відповідного ідентифікатора, без здійснення входу до інформаційно-телекомунікаційної системи товариства, такий договір не був би укладений.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 07 жовтня 2020 року у справі № 132/1006/19, провадження № 61-1602св20, від 28 квітня 2021 року у справі № 234/7160/20, провадження № 61-2903св21, від 01 листопада 2021 року у справі № 234/8084/20, провадження № 61-2303св21, від 14 червня 2022 року у справі № 757/40395/20, провадження № 61-16059св21, від 08 серпня 2022 року у справі № 234/7298/20, провадження № 61-2902св21.

Отже, відповідач уклав із ТОВ «Споживчий центр» електронний договір та підписав такий у порядку, визначеному статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію» (електронним підписом одноразовим ідентифікатором), а тому договір вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.

За загальним правилом, належними та допустимими доказами на підтвердження обставини видачі кредитних коштів позичальнику є первинні бухгалтерські документи про видачу готівки або перерахування коштів.

Так, у постанові Верховного Суду від 30 червня 2023 року в справі № 274/7221/19 (провадження № 61-1513св23) зазначено, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з цим Законом підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.

Заявка споживача ОСОБА_1 , відповідь позичальника про прийняття пропозиції (акцепт) містять реквізити належного позичальнику електронного засобу для перерахування коштів позичальнику за даним договором №4323-34ХХ-ХХХХ-5352.

Факт видачі кредитних коштів підтверджується квитанцією LiqPay відповідно до змісту якої вбачається, що через систему LiqPay на номер платіжного інструменту 432334*52 були перераховані грошові кошти у сумі 4500,00 грн, дата та час операції 27.12.2023 року 12:39 год., ідентифікатор еквайра: АТ КБ ПриватБанк, платник: Швидкий кредит, сайт: sgroshi.com.ua.

Виходячи з наведеного, позивачем надано належні та допустимі докази укладення кредитного договору та отримання ОСОБА_1 кредитних коштів на суму 4500,00 грн в межах договору №27.12.2023-100001472 від 27.12.2023 року.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного суду які викладені у постанові від 12 лютого 2025 року по справі 679/1103/23 та у постанові від 14 червня 2022 року по справі 757/40395/20 в яких викладено що довідка про перерахування за допомогою платіжної системи кредиту на вказану позичальником картку є належним доказом отримання відповідачем кредитних коштів.

Відповідно до п.10 ст.1 ЗУ «Про платіжні послуги», еквайринг платіжних інструментів (далі - еквайринг) - платіжна послуга, що полягає у прийнятті платіжних інструментів, результатом якої є переказ коштів отримувачу та/або видача коштів у готівковій формі.

Відповідно до ст.22 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (далі – Закон), яким керувався Кредитор на момент укладення договору, ініціювання переказу здійснюється за такими видами розрахункових документів: 1) платіжне доручення; 2) платіжна вимога-доручення; 3) розрахунковий чек; 4) платіжна вимога; 5) меморіальний ордер. Платіжна інструкція (платіжне доручення) — це розпорядження ініціатора надавачеві платіжних послуг щодо виконання платіжної операції.

Згідно п. 22.4 ст. 22 Закону при використанні розрахункового документа ініціювання переказу вважається завершеним з моменту прийняття банком платника розрахункового документа на виконання.

Згідно абз. 2 п. 22.6 ст. 22 вищезгаданого Закону обслуговуючий отримувача банк зобов`язаний перевірити відповідність номера рахунка отримувача і його коду (ідентифікаційного номера, за його наявності, тощо), що містяться в розрахунковому документі, та зараховувати кошти на рахунок отримувача виключно у разі їх збігу. У противному разі банк, що обслуговує отримувача, має право затримати суму переказу на строк до чотирьох робочих днів для встановлення належного отримувача цих коштів. У разі неможливості встановлення належного отримувача банк, що обслуговує отримувача, зобов`язаний повернути кошти, переказані за цим документом, банку, що обслуговує платника, із зазначенням причини їх повернення.

Згідно з пунктом 8.1 статті 8 Закону банк зобов`язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження.

Враховуючи вище викладене колегія суддів приходить до обгрунтованого висновку щодо доведеності належними та допустимими доказами факту отримання відповідачем кредитних коштів. Відсутність детальної інформації від банку-еквайра не спростовує факту емітування платіжної картки та зарахування коштів на рахунок відповідача.

Крім того колегія суддів зазначає що відповідно до умов договору визначено що кошти надаються Товариством у безготівковій формі шляхом їх перерахування на платіжну карту споживача № НОМЕР_1 . Тобто у апеляційного суду немає сумнівів щодо належності вказаної карти відповідачу оскільки він сам вказав такий платіжний засіб під час укладення кредитного договору. Матеріали справи не містять доказів того що відносно ОСОБА_1 вчинялись шахрайські дії, докази його звернень до правоохоронних органів відповідача відсутні так і відсутні докази того що зазначені персональні дані відповідача були використані третіми особами.

Згідно із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, припис абзацу другого частини 1 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосовано лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Як наслідок, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України, оскільки в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 цього Кодексу, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

У зазначеній постанові Верховний Суд сформував низку правових висновків. Зокрема, Велика Палата розмежувала поняття «строк договору», «строк виконання зобов`язання» і «термін виконання зобов`язання».

Окрім того, в п. 54 постанови Верховний Суд вказав, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України.

Тобто, згідно з позицією Верховного Суду, припинення нарахування передбачених договором процентів можливо у двох випадках: закінчення строку кредитування, який визначений договором, та пред`явлення вимоги в порядку ч. 2 ст. 1050 ЦК України.

Вказаний висновок підтримано у постановах Верховного Суду у справах №296/10217/15-ц від 07 липня 2020 року, №912/1120/16 від 04 лютого 2020 року, №910/18943/20 від 27 липня 2021 року.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 квітня 2023 року (справа № 910/4518/16) не знайшла підстав для відступу від цього правового висновку. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду, уточняючи свій правовий висновок, який викладений у постанові від 18 січня 2022 року (справа 910/17048/17), щодо нарахування процентів до дня фактичного повернення кредиту відповідно до умов кредитного договору, незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів, вказала на те, що можливість нарахування процентів поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту та розмір таких процентів залежать від підстави їх нарахування згідно з частиною другою статті 625 ЦК України. У подібних спорах судам необхідно здійснити тлумачення умов відповідних договорів та дійти висновку, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування або після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, чи у відповідному розділі договору передбачили тільки проценти за правомірну поведінку позичальника (за «користування кредитом»). У разі сумніву слід застосовувати принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав).

Згідно умов договору Позичальнику надано кредит у розмірі – 4500,00 грн., строком на 42 днів до 06.02.2024 року. Стандартна процентна ставка – 2,5% (фіксована) за 1 день користування кредитом, яка застосовується протягом всього строку на який надається кредит, процентна ставка «Економ» - 2,0% (фіксована) за 1 день користування кредитом, яка застосовується протягом кожних перших 14 днів з моменту отримання чергового траншу.

Згідно довідки-розрахунку заборгованості, складеного відповідачем, вбачається що заборгованість позивача по кредитному договору №27.12.2023-100001472 від 27.12.2023 року відповідає заявленій до стягнення за даним позовом сумі. При цьому проценти по кредиту нараховані за період 27.12.2023 по 06.02.2024 тобто в межах строку кредитування. Загальна сума заборгованості становить – 8910,00 грн яка складається з 4500,00 грн – тіло кредиту, 4410,00 грн – проценти.

Здійснюючи арифметичну перевірку нарахованих позивачем суми відсотків , колегія суддів дійшла висновку що під час нарахування позивачем відсотків, останнім застосовувалась процентна ставка вказана у кредитному договорі 2,50% та 2,00% в день, що суперечить чинному законодавству.

Так, 22.11.2023 року прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» № 3498-ІХ (набрав чинності 24.12.2023) (далі по тексту Закон №3498-ІХ), яким внесено зміни до ч. 5 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування» (пп.6 п.5 Розділу І Закону № 3498-ІХ) та доповнено пунктом 17 розділ IV Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про споживче кредитування» (пп.13 п.5 Розділу І Закону № 3498-ІХ).

Відповідно до ч. 5 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування» максимальний розмір денної процентної ставки, розрахованої відповідно до частини четвертої цієї статті, не може перевищувати 1 %.

При цьому, згідно п. 17 розділ IV Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про споживче кредитування», тимчасово, протягом 240 днів з дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг", установити, що максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати: - протягом перших 120 днів - 2,5 %; - протягом наступних 120 днів - 1,5 %.

Отже, як слідує з вищевказаних змін у законодавстві, що регулює питання споживчого кредитування, починаючи: - з 24.12.2023 денна ставка має бути не більше 2,5%, - з 22.04.2024 - денна ставка не більше 1,5%, - з 20.08.2024 - денна ставка не більше 1%.

Відповідно до п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 3498-ІХ, дія пункту 5 розділу I цього Закону поширюється на договори про споживчий кредит, укладені до набрання чинності цим Законом, якщо строк дії таких договорів продовжено після набрання чинності цим Законом.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що обидві вказані зміни - як щодо встановлення загального ліміту ставки в 1 %, так і щодо тимчасового перехідного періоду та лімітів у 2,5 % та 1,5 %, були врегульовані єдиною законодавчою нормою: пунктом 5 розділу І Закону № 3498-IX.

Порядок застосування вказаних норм у часі визначений окремо.

Так, пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 3498-IX чітко визначено, що дія пункту 5 розділу І Закону № 3498-IX (зокрема, норма про те, що максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати 1 %, та норма щодо тимчасового періоду) поширюється на договори про споживчий кредит, укладені до набрання чинності цим Законом, якщо строк дії таких договорів продовжено після набрання чинності цим Законом.

Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (стаття 5 ЦК України).

Ураховуючи загальні принципи дії актів цивільного законодавства у часі, а також пункт 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 3498-IX норма частини п`ятої статті 8 Закону України "Про споживче кредитування" (у редакції Закону № 3498-IX) поширюється на договори про споживчий кредит, укладені після 24 грудня 2023 року. Також ця норма застосовується до договорів, що укладені раніше, якщо строк дії таких договорів було продовжено після набрання чинності цим Законом.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що з огляду на приписи частини третьої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони підлягає особливому правовому захисту (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013). Держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб`єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення КСУ від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011).

З огляду на таку об`єктивну нерівність сторін у правовідносинах споживчого кредитування, під час застосування та тлумачення норм законодавства суди зобов`язані керуватися загальноправовим принципом, викладеним у постанові Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 240/4894/23. Згідно з висновками Верховного Суду принцип тлумачення закону на користь особи є однією з основних засад правової системи, яка вказує, що суди повинні намагатися тлумачити закони та його норми в такий спосіб, щоб максимально захищати права та інтереси фізичної особи. Цей принцип також часто відомий як in dubio pro persona або in dubio pro homine (латинською мовою), що означає "у вагомих сумнівах - на користь людини". Принцип тлумачення закону на користь особи не означає безумовне ігнорування закону, але вказує на те, що в сумнівних ситуаціях суди повинні намагатися вибрати інтерпретацію, яка максимально захищає права та інтереси саме фізичної особи.

У контексті спірних правовідносин цей принцип реалізується через імператив in dubio pro consumatore (принцип сприятливого тлумачення для споживача).

Апеляційний суд бере до уваги, що в межах одного законодавчого акту (Закону № 3498-IX) існує загальне імперативне правило про обмеження максимальної денної процентної ставки в 1% поряд із тимчасовим дозволом на застосування ставки 2,5% та 1,5% (з 24 грудня 2023 року по 19 серпня 2024 року). Одночасна наявність вказаних норм створює колізію норм права щодо тих кредитних договорів, що були укладені з 24 грудня 2023 року по 19 серпня 2024 року.

Водночас під час запровадження обмежень процентної ставки пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 3498-IX було визначено, що дія нових імперативних обмежень (зокрема щодо максимального розміру процентної ставки) поширюється навіть на ті договори про споживчий кредит, які були укладені до набрання чинності цим Законом, у разі продовження строку їх дії.

Отже якщо законодавець визнав, що дія пункту 5 розділу І Закону № 3498-IX (зокрема, що максимальний розмір денної процентної ставки... не може перевищувати 1 %) застосовується також до раніше укладених договорів при їх пролонгації, то ця імперативна норма є обов`язковою для застосування до нових договорів, укладених після набрання Законом чинності (починаючи з 24 грудня 2023 року).

Відповідно, здійснюючи системний аналіз наведених норм та керуючись необхідністю захисту інтересів слабшої сторони (споживача), Апеляційний суд доходить висновку, що тимчасовий період (з 24 грудня 2023 року по 19 серпня 2024 року), передбачений пунктом 17 Перехідних положень Закону України "Про споживче кредитування", який було доповнено Законом № 3498-IX, нерозривно пов`язаний із пунктом 2 Прикінцевих положень Закону№ 3498-IX.

Тому судова колегія вважає що поступове зниження процентної ставки до 2,5% та 1,5% було запроваджено для врегулювання правовідносин за договорами, які були укладені до 24 грудня 2023 року (тобто, до набрання чинності Законом № 3498-IX), але строк дії яких продовжувався після цієї дати. Такий перехідний механізм мав на меті дати фінансовим установам час на адаптацію діючих кредитних портфелів.

Суд ураховує, що частинами п`ятою та шостою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Водночас колегія суддів зазначає, що станом на час розгляду цієї справи Верховний Суд ще не сформував єдиного правового висновку щодо застосування пункту 5 розділу І Закону № 3498-IX (в аспекті визначення максимального розміру процентів) до нових договорів про споживчий кредит, укладених у перехідний період - з 24.12.2023 по 19.08.2024.

За приписами частини першої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. За правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці, неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

З огляду на неоднозначність положень пункту 5 розділу І Закону № 3498-IX та відсутність практики суду касаційної інстанції щодо його тлумачення, Апеляційний суд, діючи з метою забезпечення та рівності громадян перед законом та керуючись імперативом сприятливого тлумачення для споживача (in dubio pro consumatore), вважає за доцільне врахувати існуючу практику судів апеляційної інстанції у подібних правовідносинах, яка є найбільш сприятливою для позичальника (споживача) (зокрема, постанова Київського апеляційного суду від 16 лютого 2026 року у справі № 381/1523/25; постанова Полтавського апеляційного суду від 25.02.2026 у справі № 548/1148/25; постанова Волинського апеляційного суду від 02.12.2025 у справі № 157/1164/25; постанова Дніпровського апеляційного суду від 16.02.2026 у справі № 205/2509/25; постанова Дніпровського апеляційного суду від 04.02.2026 у справі № 195/762/25, постанова Львівського апеляційного суду від 16.02.2026 у справі № 464/355/25, постанова Львівського апеляційного суду від 12.02.2026 у справі № 944/3247/25 та інші).

З матеріалів справи слідує, що відповідач уклав кредитний договір та отримав кредитні кошти 27.12.2023 року, тобто вже в період дії закону №3498-ІХ. З огляду на викладене, пункт 17 Перехідних положень щодо дозволеної ставки 2,5% та 1,5% не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки це погіршує становище споживача. Правомірним є застосування виключно загальної норми - обмеження денної процентної ставки на рівні 1%. Умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними (частина п`ята статті 12 Закону України "Про споживче кредитування").

Тому апеляційний суд не бере до уваги наданий Позивачем розрахунок відсотків, оскільки він ґрунтується на нікчемних умовах договору, та здійснює власний перерахунок в межах максимальної ставки 1% на день.

Отже, за період з 27.12.2023 року по 06.02.2024 року тобто за 42 днів підлягала застосуванню процентна ставка 1% (4500,00 грн * 1,00% * 42) отже за вказаний період сума нарахованих відсотків становить 1890,00 грн що і підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Оскільки відповідачем належними та допустимими доказами не спростовано факту укладення кредитного договору, отримання коштів та не надано контр розрахунку сум заборгованості, колегія суддів приходить вважає доведеними вимоги позивача щодо стягнення заборгованості за кредитним договором №27.12.2023-100001472 від 27.12.2023 за тілом кредиту в розмірі 4500,00 грн та процентами 1890,00 грн, з огляду на погоджені між сторонами умови кредитного договору та вимоги чинного законодавства.

Відповідно до п. 2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п.1,4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки, суд першої інстанції не в повній мірі з`ясував обставини, що мають значення для справи, допустив неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв`язку з чим оскаржуване рішення слід скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга ТОВ «Споживчий центр» підлягає задоволенню частково, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Споживчий центр» заборгованість за кредитним договором №27.12.2023-100001472 від 27.12.2023 в загальному розмірі 6390,00 грн.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України із відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за подання позову 2662,40 грн. та апеляційної скарги 3993,60 грн а всього 6656,00 грн.

Оскільки позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а саме (71,71%) з ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у сумі 4773,01 грн.

Керуючись ст.ст. 367,368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375,381,382-384,389 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» – задовольнити частково.

Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 06 травня 2026 року – скасувати.

Ухвалити нове судове рішення.

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» (ЄДРПОУ 37356833) заборгованість за кредитним договором №27.12.2023-100001472 від 27.12.2023 в загальному розмірі 6390 (шість тисяч триста дев`яносто) гривень 00 коп.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» (ЄДРПОУ 37356833) судовий збір у сумі 4773 (чотири тисячі сімсот сімдесят три) гривні 01 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: О.Ю. Тичкова

Судді: О.В. Маміна

Ю.М. Мальований