Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №182/1730/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6074/26 Справа № 182/1730/24 Суддя у 1-й інстанції - Кобеляцька-Шаховал І. О. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого – судді Халаджи О.В.

суддів: Гапонова А.В., Никифоряка Л.П.,

секретар Кругман А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрне Підприємство «Придніпровське» на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2026 року та на додаткове рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 березня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро Еліта» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрне підприємство «Придніпровське», третя особа без самостійних позовних вимог на стороні позивача Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання додаткової угоди недійсною та припинення реєстрації права оренди на земельну ділянку (суддя першої інстанції Кобеляцька-Шаховал І.О.),

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро Еліта» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрне підприємство «Придніпровське», третя особа без самостійних позовних вимог на стороні позивача Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання додаткової угоди недійсною та припинення реєстрації права оренди на земельну ділянку в якому просила визнати недійсною Додаткову угоду б/н від 25.05.2018 року (про заміну сторони та внесення змін до Договору оренди) до Договору оренди землі № 0069 від 17.06.2008 року, укладену між ОСОБА_1 та ТОВАРИСТВОМ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «АГРАРНЕ ПІДПРИЄМСТВО «ПРИДНІПРОВСЬКЕ»; скасувати рішення державного реєстратора Куликовської Світлани Ігорівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 42061004 від 15.07.2018 року, яким було зареєстроване право оренди ТОВАРИСТВОМ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «АГРАРНЕ ПІДПРИЄМСТВО «ПРИДНІПРОВСЬКЕ» на земельну ділянку, кадастровим номером 1222986000:01:014:0124, площею 3,33 га, для введення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Придніпровської сільської ради; розірвати Договір оренди землі № 0069 від 17.06.2008 року, який був укладений між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ЕЛІТА»; припинити право оренди на земельну ділянку сільськогосподарського призначення № 815, яка знаходиться на території Придніпровської сільської ради, кадастровим номером № 1222986000:01:014:0124, яке було зареєстроване на підставі Договір оренди землі № 0069 від 17.06.2008 року, який був укладений між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ЕЛІТА» та усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, шляхом зобов`язання ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «АГРАРНЕ ПІДПРИЄМСТВО «ПРИДНІПРОВСЬКЕ» повернути ОСОБА_1 земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Придніпровської сільської ради, кадастровим номером №1222986000:01:014:0124.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2026 року позовні вимоги задоволено у повному обсязі.

Додатковим рішенням суду від 16 березня 2026 року стягнуто солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрне підприємство «Придніпровське» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро Еліта» (солідарно) на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 23 000 грн. 00 коп., тобто з кожного по 11 500 грн. (одинадцять тисяч п`ятсот грн.) 00 коп.

Із вказаними рішеннями суду не погодився представник ТОВ «АП «Придніпровське» - Пасічник В.О., та подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що воно ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без належного дослідження обставин справи.

Скарга мотивована тим, що судом не було досліджено на етапі відкриття проводження у справі належного розміру сплаченого судового збору та належність самої платіжної інструкції Код документа 9337-2577-3888-0861 АТ КБ ПРИВАТБАНК на предмет того, ким було здійснено сплату, в підсумку задоволено вимогу в частині стягнення судового збору на користь особи, яка фактично не сплачувала судовий збір.

Також вказано, що фактично провести державну реєстрацію договору ТОВ «АГРО- ЕЛІТА» змогла б тільки за наявності акту приймання-передачі об`єкта оренди, саме через такі обставини, як повідомив представник ТОВ «АГРО-ЕЛІТА» апелянту, акт приймання-передачі був підписаний в день підписання договору оренди земельної ділянки від 17 червня 2008 року, проте на момент подачі документів для реєстрації виникли питання по самій земельній ділянці і реєстраційні дії були призупинені до моменту фактичної реєстрації 29.12.2012 р. договору оренди земельної ділянки від 17.06.2008 року про що міститься запис №122290004010072 у державному реєстрі земель.

ОСОБА_1 в 2018 році виявляла бажання та прохання про підвищення розміру орендної плати за договором, що і стало передумовою пропозиції ТОВ «АГРО-ЕЛІТА» ОСОБА_1 передачі прав від поточного Орендаря до нового Орендаря (ТОВ «АП «Придніпровське») шляхом укладення додаткової угоди до договору від 17.06.2008 р., так як на момент звернення ОСОБА_1 підвищення орендної плати ТОВ «АГРОЕЛІТА» не могла забезпечити на відміну від ТОВ «АП «Придніпровське».

Крім того, наголошує на тому, що у суду першої інстанції не виникло питання при дослідженні письмових доказів щодо наявності у Позивача примірника додаткової угоди від 25.05.2018 року, який було додано до позовної заяви, що не співпадає з свідченнями самого Позивача про необізнаність існування зазначеної додаткової угоди та не підписання, не погодження її істотних умов.

Сам по собі факт щорічного отримання орендної плати ОСОБА_1 від ТОВ «АП «Придніпровське» вказує на обізнаність Позивача та погодження існуючих орендних відносин між Товариством та Позивачем.

Платіжні інструкції долучені Товариством до матеріалів справи в повній мірі підтверджують факт виконання з боку Товариства умов договору, а приймання зазначених виплат Позивачем вказують на виконання умов договору з урахуванням додаткової угоди від 25.05.2018 р. з боку Позивача, так як остання не вчиняла дій щодо поверненню коштів.

Якщо позивач мала би намір провести почеркознавчу експертизу, то мав би вчинити все залежне від нього для отримання документів, так як примірники договору та додаткової угоди мають бути не тільки у Відповідачів, а й у самого Позивача, а також у відділі державної реєстрації.

ОСОБА_2 , просив рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2026 року та додаткове рішення суду від 16 березня 2026 року скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Від представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 , надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона зазначила про те, що позивачка не виявила бажання продовжувати договір оренди, тому звернулась до третьої особи із заявою про припинення в реєстрі речових прав права оренди з відповідачем. Натомість отримала рішення державного реєстратора від 09.10.2023 року ;69651681 про зупинений розгляд заяви позивача у зв`язку із дією Договору до 29.12.2027 року.

Також при вказаному зверненні позивачці стало відомо про наявність укладеної Додаткової угоди б/н від 25.05.2018 року до Договору оренди землі №0069 від 17.06.2008 року у відповідності до якої була замінена сторона орендаря на ТОВ «АП «Придніпровське».

Крім того, наголошує на тому, що фактичним орендарем є апелянт, а отже у останнього наявні всі угоди, щодо земельної ділянки, однак відповідачем так і не було їх надано до суду при їх витребуванні.

ОСОБА_3 , просила оскаржувані рішення суду залишити без змін та заявила, що позивач очікує понести витрати на правову допомогу у розмірі 20 000 грн.

Учасники справи про час, дату та місце розгляду справи буди повідомленні належним чином

Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно із ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, апеляційний суд за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що 17 червня 2008 року між ОСОБА_1 Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ЕЛІТА» був укладений Договір оренди землі № 0069 від 17.06.2008 року. Відповідно до п.1.1 Договору, Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення № 815, яка знаходиться на території Придніпровської сільської ради, кадастровим номером № 1222986000:01:014:0124. Відповідно до п.3.1. Договору, договір укладено на 15 років. Після закінчення строку договору, орендар має переважне право поновлення його на новий строк (а.с.20-21 Том 1). 17 червня 2008 року між сторонами було укладено акт приймання-передачі земельної ділянки до договору № 0069 від 17.06.2008 року, тобто, з даного моменту відповідач, а саме - ТОВ «АГРО ЕЛІТА» - почав її використовувати (а.с.25 Том 1).

Підставою для звернення до суду з даним позовом є обставини, які полягають в тому, що позивачка факт укладання додаткового угоди від 25.05.2018 року (про заміну сторони та внесення змін до Договору оренди) до Договору оренди землі № 0069 від 17.06.2008 року, укладену між нею та ТОВАРИСТВОМ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «АГРАРНЕ ПІДПРИЄМСТВО «ПРИДНІПРОВСЬКЕ» заперечує, оскільки остання була укладена без її відома та без її згоди, внаслідок чого внесена до Державного реєстру запису про продовження строку оренди земельної ділянки до 29.12.2027 року, який обчислюється не з моменту укладення договору оренди, а з моменту проведення державної реєстрації такого договору. Тому, позивачка в поданому позові вказує, що таку угоду вона не укладала, оскільки не підписувала цей документ і жодним чином не давала своєї згоди на продовження договору чи зміну його ум У відповідності до матеріалів справи, відомості щодо додаткової угоди з`явились у реєстрі речових прав 29 грудня 2012 року, проте, позивачка про даний факт дізналась лише, з урахуванням поданого позову, в 2024 році, що й стало беззаперечною підставою для звернення до суду за захистом своїх прав. Позивачка не визнає зміст оспорюваної додаткової угоди, тому просила суд визнати недійсною Додаткову угоду б/н від 25.05.2018 року (про заміну сторони та внесення змін до Договору оренди) до Договору оренди землі № 0069 від 17.06.2008 року та скасувати рішення державного реєстратора.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що додаткова угода є неукладеною, оскільки позивачка не виявила свою волю до вчинення спірного правочину.

Апеляційний суд погоджується з вказаним рішенням суду.

Відповідно до ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

На підставі ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно із ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст.203 ЦК України до загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, є, те, що: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно із ч.1 ст.627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

За ч.1 ст.14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається в письмовій формі.

За ч.1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі», в редакції, що діяла на момент укладення договорів оренди землі та оспорених договорів, істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог ст. 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Приписами статті 387 ЦК України встановлено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до частин другої, четвертої статті 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Так, відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 388 ЦК України визначено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння: 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав манно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку. Встановленому для виконання судових рішень.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Отже, положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеним у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 1522/25684/12 та постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 у справі № 285/3414/17 (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12, у постанові Верховного Суду від 22 червня 2022 року у справі №752/3089/19 (провадження № 61-16519св21).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17 (провадження№12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

За змістом ст.78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Статтею 81 Земельного кодексу України громадяни набувають право власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно з частиною першою статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Як було встановлено матеріалами справи та не заперечується учасниками справи, що 17 червня 2008 року між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ЕЛІТА» був укладений Договір оренди землі № 0069 від 17.06.2008 року. Відповідно до п.1.1 Договору, Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення № 815, яка знаходиться на території Придніпровської сільської ради, кадастровим номером № 1222986000:01:014:0124. Відповідно до п.3.1. Договору, договір укладено на 15 років. Після закінчення строку договору, орендар має переважне право поновлення його на новий строк (а.с.20-21 Том 1). 17 червня 2008 року між сторонами було укладено акт приймання-передачі земельної ділянки до договору № 0069 від 17.06.2008 року, тобто, з даного моменту відповідач, а саме - ТОВ «АГРО ЕЛІТА» - почав її використовувати

Договір оренди зареєстрований у відділі Держкомзему в Нікопольському районі, про що в Державному реєстрі земель зроблено запис за № 122290004010072 від 29.12.2012 року, строком на 15 років.

Також матеріалами справи встановлено, що позивачці також стало відомо про наявність укладеної Додаткової угоди б/н від 25.05.2018 року (про заміну сторони та внесення змін до Договору оренди) до Договору оренди землі №0069 від 17.06.2008 року, у відповідності до якої була замінена сторона орендаря на ТОВ «АГРАРНЕ ПІДПРИЄМСТВО «ПРИДНІПРОВСЬКЕ». Відповідно до п.6 вказаної Додаткової угоди від 25.05.2018 року, Договір діє в подальшому з врахуванням змін та доповнень, внесених даною Угодою. Інші умови Договору, не змінені угодою, є дійсними та обов`язковими для виконання Сторонами. Слід зазначити, що Додаткова угода позивачем ніколи не підписувалась та не погоджувалась, а тому реєстрація змін в реєстрі нерухомого майна є неправомірною, а тим більше, що строк оренди основного договору давно сплинув. Натомість, Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Бєспечної Г.Ю. Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 09.10.2023 року № 69651681 зупинений розгляд заяви позивача про припинення в реєстрі речових прав на нерухоме майно права оренди земельної ділянки. Підставою для зупинення розгляду вказано те, що строк оренди земельної ділянки становить - до 29.12.2027 року, який обчислюється не з моменту укладення договору оренди, а з моменту проведення державної реєстрації такого договору.

З матеріалів справи вбачається, що місцевим судом, вчинялись відповідні процесуальні дії, зокрема, й щодо витребування документів, які є істотними доказами у справі, оскільки стороною позивача та її представником було заявлено клопотання про проведення почеркознавчої експертизи для доведення факту непідписання ОСОБА_1 додаткової угоди б/н від 25.05.2018 року (про заміну сторони та внесення змін до Договору оренди) до Договору оренди землі № 0069 від 17.06.2008 року, строком дії - до 29 грудня 2027 року, однак витребувані у відповідачів документи суду надано не було.

Великою Палатою Верховного Суду від 16 червня 2020 року ухвалено постанову у справі № 145/2047/16-ц, в якій Велика Палата Верховного Суду висловила думку про необхідність відступлення від наведеного вище висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, із тих мотивів, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено (не підписано)), не підлягає визнанню недійсним. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів, позаяк цей спосіб захисту є неефективним. Натомість ефективним способом захисту права, в контексті фактичних обставин справи № 145/2047/16-ц є усунення перешкод у користуванні належним власнику майном, тобто негаторний позов.

Таким чином, зі змісту вказаної правової позиції Великої Палати Верховного Суду убачається, що залежно від фактичних обставин справи, належними способами захисту прав власника майна, що є предметом неукладеного (непідписаного) договору, слід розглядати звернення з позовом про усунення перешкод у користуванні належним йому майном або про повернення такого майна як безпідставно набутого.

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що визнання правочину неукладеним не є самостійним способом захисту цивільних прав та інтересів, установленим законом. Якщо власник земельної ділянки заперечує факт укладення договору оренди, він вправі захищати своє право шляхом пред`явлення негаторного позову, а питання щодо укладеності чи неукладеності договору підлягає вирішенню судом під час розгляду спору про захист порушеного права.

Належним та ефективним способом захисту порушеного права власника є усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом її повернення власнику на підставі статті 391 ЦК України, оскільки саме такий спосіб захисту забезпечує повне та реальне поновлення порушеного права.

У частині першій статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. А частина третя цієї статті прямо декларує, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Враховуючи викладене, апеляційним судом встановлено, що додаткову угоду б/н від 25.05.2018 року до Договору оренди землі №0069 від 17.06.2008 року позивачка не підписувала, а отже наявні підстави вважати, що своє волевиявлення для її укладення не проявила, а тому колегія суддів дійшла висновку, що місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку щодо задоволення позовних вимог, оскільки вказана додаткова угода є неукладеною, а отже і відсутні підстави для подальшої оренди відповідачем земельної ділянки, яка належить позивачці.

З урахуванням вищезазначеного та на підставі належним чином оцінених доказів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погоджується колегія суддів про те, що позивачем доведено належними та допустимими доказами, а відповідачем не спростовано, факт неукладення спірної додаткової угоди, відомості про який були внесені до державного реєстру.

Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції ухвалено рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Що стосується доводів скарги про намір провести експертизу, то колегія суддів наголошує на тому, що вимоги ухвали суду щодо надання відповідних документів для її проведення, відповідачами виконано не було, у позивачки додаткова угода відсутня через її не укладання, а клопотання щодо витребування її від відділу державної реєстрації заявлено не було.

Варто також зазначити, що відповідач посилається на оплату орендної плати на рахунок позивачки, однак матеріали справи не містять відомості щодо надання позивачкою відповідачу власних реквізитів щодо перерахування їй орендної плати.

Що стосується доводів апеляційної скарги про несплату позивачкою до суду першої інстанції судового збору за подання позовної заяви, то колегія суддів вважає, що вони на правильність висновку суду не впливають,

Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Що стосується апеляційної скарги в частині оскарження додаткового рішення суду від 16 березня 2026 року.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є:

- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.Для цілей розподілу судових витрат:

- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15 зазначила, що на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), розрахунок наданих послуг, документів, що свідчить про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правничу допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.

Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц зробила висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

З матеріалів справи вбачається, що факт отримання позивачкою послуг адвоката у суді першої інстанції підтверджується актом приймання передачі наданих послуг, договір про надання правової допомоги від 14.08.2023 року № 275, додаткова угода № 1 від 14.08.2023 року до договору про надання правничої допомоги № 275 від 14.08.2023 року, а також платіжна інструкція та рахунок на оплату, згідно яких позивачкою були понесені витрати на правову допомогу в розмірі 23 000 грн. 00 коп.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

За таких обставин, надаючи оцінку виключно тим обставинам, щодо яких відповідач має заперечення, та враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення витрат на професійну допомогу у розмірі 23000 грн. по 11500 грн. з кожного з відповідачів, оскільки незгоди із визначеною судом першої інстанції сумою витрат на правничу допомогу апеляційна скарга не містить, а тому апеляційний суд вважає,що додаткове рішення суду від 16 березня 2026 року слід залишити без змін.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Керуючись статтями ,374, 375, 381-386 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрне Підприємство «Придніпровське» залишити без задоволення.

Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2026 року та додаткове рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається безпосередньо до Касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді: О.В. Халаджи

А.В. Гапонов

Л.П. Никифоряк

Повний текст судового рішення складено 22 вересня 2026 року.

Головуючий-суддя О.В. Халаджи