Рішення від 14 вересня 2026 р. у справі №607/7110/26 — Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15.09.2026 Справа №607/7110/26 Провадження №2/607/4401/2026

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області у складі: головуючого судді Дзюбича В.Л., за участі секретаря судового засідання Кочмар С.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Тернополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації, в особі міністерства юстиції Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди,

У С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Російської Федерації, в особі міністерства юстиції Російської Федерації, в якому просить суд стягнути з відповідача на її користь 1 000 000, 00 (один мільйон) гривень на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що до початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації позивачка разом із чоловіком постійно проживала у місті Маріуполі Донецької області. Починаючи з першого тижня березня 2022 року, внаслідок цілеспрямованих та систематичних обстрілів збройними силами РФ об`єктів критичної інфраструктури м. Маріуполь, вона була позбавлена доступу до базових життєвих потреб: електроенергії, централізованого водопостачання, водовідведення, газопостачання та зв`язку. В умовах аномально низьких температур повітря в 2022 році та відсутності опалення, вона перебувала у стані постійного переохолодження. Використання пляшок із гарячою водою для обігріву тіла вночі було єдиним способом підтримання життєдіяльності, що свідчить про доведення її з чоловіком до межі фізичного виживання. Через руйнування водогонів були змушені піддавати своє життя смертельній небезпеці, видобуваючи технічну воду з відкритих басейнів. Отримання питної води залежало від функціонування приватних свердловин, робота яких забезпечувалася силами простих жителів шляхом збору залишків палива (бензину) в умовах його повної дефіцитності. З моменту фактичного входу військ РФ у місто, вони опинилися у ситуації примусової ізоляції та обмеження свободи пересування. Запровадження окупаційними силами комендантської години у поєднанні з інтенсифікацією обстрілів у темний час доби використовувалося як інструмент психологічного тиску. Безперервна канонада та використання різних видів озброєння (артилерії, авіації) призвели до хронічного безсоння, тривожних розладів та постійного очікування неминучої смерті. Внаслідок відсутності газу та електрики вони були змушені готувати їжу на відкритому вогні на вулиці, що робило їх відкритою ціллю для ворожого вогню. Кожен акт забезпечення базової потреби у харчуванні супроводжувався критичним ризиком для життя. Наприкінці березня 2022 року, через повну блокаду міста та знищення торгівельних мереж, вони зіткнулися з абсолютним вичерпанням харчових ресурсів. Стан тривалого голоду у поєднанні з екстремальним психологічним напруженням призвів до критичного фізичного та нервового виснаження. Такі дії Відповідача мають ознаки катування та нелюдського поводження, що заборонено статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 25 березня 2022 року, перебуваючи на межі фізичного виснаження та через реальну загрозу життю, ними було прийнято рішення про виїзд з м. Маріуполь. Разом із нами в автомобілі перебувало стороннє подружжя з малолітньою дитиною, які звернулися по допомогу, рятуючись від бойових дій. Таким чином, процес евакуації відбувався в умовах надмірного психологічного навантаження та відповідальності за життя інших цивільних осіб. Шлях до підконтрольної Україні території тривав понад 2,5 доби. Під час проходження численних блокпостів, встановлених збройними формуваннями РФ, вони піддавалися систематичним приниженням та незаконним обшукам. Окупаційними військами проводилися принизливі особисті огляди, що супроводжувалися психологічним тиском та погрозами. На блокпостах представники агресора незаконно вилучали наші особисті речі та засоби першої потреби: питну воду, грошові кошти, предмети побуту (ножі, скотч), тютюнові вироби. Вилучення води в умовах гуманітарної катастрофи та тривалої подорожі з дитиною в авто є проявом особливого цинізму та жорстокості. Кожна зупинка на блокпосту супроводжувалася критичним страхом за життя, оскільки вони не мали жодних гарантій безпеки та не знали, чи зможуть продовжити рух. Після прибуття до передмістя м. Запоріжжя їх разом з чоловіком зареєстрували та розмістили у тимчасовому пункті розміщення (дитячому садку), після чого вони переїхали до м. Тернопіль, де проживають на даний час.

Її життя «вщент зруйноване», оскільки вона була змушена стати вигнанцем у власному місті через злочинні дії держави-агресора. Кожна згадка про ці події спричиняє сильне психологічне навантаження, безсоння та депресивні стани, що є прямим наслідком тривалої та системної агресії проти нас як мирних людей.

За твердженням позивачки, вищевикладені обставини свідчать про грубе та систематичне порушення державою-агресором її основоположних прав, гарантованих Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Внаслідок збройної агресії РФ, постійної загрози життю, примусового залишення рідного дому, їй було завдано тривалих психологічних страждань (моральної шкоди).

Тому, з огляду на характер та обсяг її страждань, вважає за необхідне стягнути з Російської Федерації компенсацію за завдану моральну шкоду в розмірі 1 000 000, 00 (один мільйон) гривень, що є справедливою та пропорційною сатисфакцією за перенесені нею випробування.

Ухвалою судді від 06.04.2026 відкрито провадження у цивільній справі №607/7110/26. Постановлено розгляд справи проводити в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11.06.2026 постановлено закрити підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивачка ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилася, в позовній заяві просила розглядати справу без її участі.

Відповідач держава Російська Федерація, в особі міністерства юстиції Російської Федерації, як органу цієї держави, який має право здійснювати її представництво при розгляді справ в судах України про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись шляхом оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України, в судове засідання представника не направив, про причини неявки представників до суду не повідомив, відзиву на позовну заяву, заяв чи клопотань на адресу суду від відповідача не надходило.

Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21) викладено правову позицію, відповідно до якої у цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров`ю, життю у результаті збройної агресії Російської Федерації) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ. При цьому зазначено, що оскільки вчинення Російською Федерацією з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, Російська Федерація заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає. А отже, і направляти до посольства цієї країни запит на згоду про участь у справі і зупиняти провадження у справі до отримання відповіді від Російської Федерації або повідомлення про вручення такого запиту не потрібно.

Суд вважає, що відповідач про дату та час розгляду справи повідомлений належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомив, а тому відповідно до ст. 280 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), справу слід вирішити на підставі наявних доказів та постановити заочне рішення.

За вказаних обставин, з підстав, визначених ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Суд, дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.

Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

За ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно із ч. 1, 2 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).

Згідно положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У відповідності з правовою позицією, викладеною в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.05.2022 року у справах № 760/17232/20 (провадження № 61-15925св21) та № 428/11673/19 (провадження № 61-8291св21), загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування ч. 3 ст. 82 ЦПК України) те, що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло б бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому б Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.

Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права. Судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004). Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, Верховний Суд у своїх позиціях дійшов висновку, що судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами Російської Федерації шкоди позивачу, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права. Підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов`язаннями України у сфері боротьби з тероризмом. Судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом. У таких висновках Верховний Суд керується тим, що дії Російської Федерації вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН. Верховний Суд у своїх позиціях звернув увагу на те, що військова агресія та окупація Російсбкою Федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права. Більше того, така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва Російської Федерації. Отже, Російська Феденрація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не має права надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд і вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянинові України.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Судом установлено, що відповідно до копії паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого Іллічівським РВ Маріупольського МУ УМВС України в Донецькій області 16 вересня 2000 року, вбачається, що позивачем є ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка м.Маріуполя Донецької області. Згідно з відміткою про реєстрацію місця проживання, яка міститься у паспорті, позивачка з 27 грудня 1994 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Як вбачається з відомостей про сімейний стан, що містяться у паспорті громадянина України, позивачка перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 , 1964 року народження, шлюб зареєстрований 25 квітня 1987 року.

Відповідно до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 6117-5003731711 від 10.07.2025 вбачається, що ОСОБА_1 перебуває на обліку як внутрішньо переміщена особа, яка перемістилася з тимчасово окупованої території України, а її фактичним місцем проживання (перебування) є: АДРЕСА_2 . Довідка підтверджує набуття позивачкою статусу внутрішньо переміщеної особи у зв`язку з вимушеним залишенням місця свого постійного проживання.

Дослідивши письмові докази у справі та оцінивши їх у сукупності відповідно до вимог статей 76-81, 89 ЦПК України, суд доходить висновку, що позов підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, а відшкодування моральної шкоди є одним із способів такого захисту.

Відповідно до ст. 28 Загальної декларації прав людини кожному гарантується право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (ст.1 Декларації про право на мир, затвердженої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 71/189 від 19 грудня 2016 року).

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст.8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Частиною 1 статті 48 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що до зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.

Згідно зі ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є зокрема й іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Загальновідомим є той факт, що в лютому 2014 року розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України.

24 лютого 2022 року Російська Федерація здійснила широкомасштабну військову агресію проти України, що стало підставою для введення з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року воєнного стану на території України, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні».

Вказані факти є загально відомими, а тому не підлягає доказуванню, згідно з приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).

Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав».

Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)).

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини (частина перша статті 1167 ЦК України).

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, зокрема щодо способу та розміру компенсації (коли розмір компенсації не визначений законом).

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок, а відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого.

При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).

Суд враховує, що збройна агресія російської федерації проти України є загальновідомою обставиною, яка відповідно до частини третьої статті 82 ЦПК України не потребує доказування.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року дії російської федерації були визнані актом агресії, а Верховна Рада України постановою №2188-ІХ від 14 квітня 2022 року визнала дії політичного та військового керівництва російської федерації геноцидом Українського народу.

Вчинення державою актів збройної агресії не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про грубе порушення Статуту ООН та основоположних норм міжнародного права.

Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 до початку повномасштабного вторгнення проживала у місті Маріуполі.

На момент початку широкомасштабної агресії вона перебувала разом із своїм чоловіком у місті Маріуполі, яке з перших днів вторгнення зазнавало масованих артилерійських та авіаційних обстрілів і було фактично заблоковане військами держави-агресора.

Із наданих суду доказів та пояснень позивачки вбачається, що внаслідок бойових дій вона була змушена тривалий час перебувати у власному житлі без електро-, газо-, водопостачання та належних санітарно-побутових умов, перебуваючи під постійною реальною загрозою для життя і здоров`я. Внаслідок збройної агресії РФ, постійної загрози життю, примусового залишення рідного дому, позивачці було завдано тривалих психоемоційних переживань. Постійний стрес, перебування в зоні бойових дій без доступу до базових потреб, призвели до порушення звичного життєвого устрою, почуття страху, безпорадності та невизначеності щодо власного майбутнього.

Суд бере до уваги, що вимушене перебування у зоні активних бойових дій, відсутність можливості отримувати необхідну медичну допомогу, продукти харчування, воду, засоби гігієни, а також необхідність евакуації із місця постійного проживання є надзвичайними обставинами, які неминуче завдають особі значних моральних страждань незалежно від того, чи підтверджуються вони медичними документами.

Крім того, матеріалами справи підтверджується, що позивачка була вимушена залишити своє постійне місце проживання, евакуюватися до Тернопільської області та набула статусу внутрішньо переміщеної особи.

Оцінюючи наявність причинного зв`язку між протиправними діями відповідача та моральною шкодою, суд виходить із того, що саме повномасштабна збройна агресія Російської Федерації, окупація міста Маріуполя, масовані обстріли цивільної інфраструктури, вимушене переміщення позивачки стали безпосередньою причиною заподіяних їй душевних страждань. Відповідачем будь-яких доказів, які б спростовували наведені позивачкою обставини або свідчили про відсутність причинного зв`язку між його діями та заподіяною шкодою, суду не надано.

Суд враховує, що позивачка пережила надзвичайно тяжкі життєві обставини, спричинені повномасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України. Вона перебувала у блокованому Маріуполі під постійними обстрілами, була змушена тривалий час проживати без належних умов для існування, зазнала постійного страху за власне життя та життя своїх близьких, була вимушена залишити місце свого постійного проживання, набула статусу внутрішньо переміщеної особи та була позбавлена можливості користуватися місцем свого проживання та повернутися до нього.

Наведені обставини безумовно свідчать про заподіяння позивачці значних душевних страждань та істотних немайнових втрат, які перебувають у прямому причинному зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації.

Враховуючи характер та тривалість моральних страждань позивачки, її вік, вимушене переселення, тривале перебування в умовах небезпеки для життя, а також засади розумності, виваженості та справедливості, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди є обґрунтованими та підлягають до задоволення в повному обсязі.

Щодо розподілу судових витрат, Суд зазначає наступне.

Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, а якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Позивачка при зверненні до суду була звільнена від сплати судового збору.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір», за подання фізичною особою позовної заяви майнового характеру ставка судового збору становить один відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше п`яти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

З огляду на те, що позивачка при зверненні до суду була звільнена від сплати судового збору, а позовні вимоги задоволено повністю, відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України з Російської Федерації, в особі міністерства юстиції Російської Федерації підлягає стягненню в дохід держави судовий збір у розмірі 13312 гривень, із врахуванням коефіцієнту 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору, у зв`язку із поданням позовної заяви в електронній формі.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.2-13, 76-83, 141, 259, 263-265, 280-282, 354-355 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В :

Позов задовольнити.

Стягнути з Російської Федерації, в особі міністерства юстиції Російської Федерації на користь ОСОБА_1 1 000 000 (Один мільйон) гривень 00 копійок на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Стягнути з Російської Федерації, в особі міністерства юстиції Російської Федерації в дохід держави судовий збір у розмірі 13312 (Тринадцять тисяч триста дванадцять) гривень 00 копійок.

Копію рішення суду направити сторонам по справі.

Заочне рішення може бути переглянуто Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржено в загальному порядку, встановленому ЦПК України.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в апеляційному порядку, до Тернопільського апеляційного суду шляхом подачі у 30-денний строк з дня проголошення рішення, апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 , адреса фактичного місця проживання, згідно довідки ВПО: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

Відповідач: Російська Федерація, в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, 119991, рф, м.Москва, вул.Житня, 14.

Головуючий суддя В. Л. Дзюбич