Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №148/2139/26 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 148/2139/26

Провадження № 22-ц/801/2230/2026

Категорія:

Головуючий у суді 1-ї інстанції Ковганич С. В.

Доповідач:Панасюк О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2026 рокуСправа № 148/2139/26м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),

суддів Ковальчука О. В., Оніщука В. В.,

з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Дочірнього підприємства Товариства з обмеженою відповідальністю «Югтара» «Дніпрянська аграрна фірма ім. Солодухіна» на ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області у складі судді Ковганича С. В. від 13 липня 2026 року (дата складання повного тексту судового рішення у справі відсутня) про забезпечення позову Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до Дочірнього підприємства Товариства з обмеженою відповідальністю «Югтара» «Дніпрянська аграрна фірма ім. Солодухіна», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Головний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ України, про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу, відновлення становища, яке існувало до порушення,

встановив:

У липні 2026 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до Дочірнього підприємства Товариства з обмеженою відповідальністю «Югтара» «Дніпрянська аграрна фірма ім. Солодухіна» (далі ДП ТОВ «Югтара» «Дніпрянська аграрна фірма ім. Солодухіна»), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Головний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ України (далі ГСЦ МВС), про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Одночасно з позовом АТ КБ «ПриватБанк» подало заяву про забезпечення позову, за якою просило накласти арешт на рухоме майно, зокрема на транспортний засіб марки Renault моделі Arkana, 2021 року виробництва, VIN-код: НОМЕР_1 , який зареєстрований на праві власності за ОСОБА_2 .

На обґрунтування вимог заяви покликалося на те, що незважаючи на прострочену заборгованість, відкриті виконавчі провадження та обізнаність про вимоги кредитора, керівництво ДП ТОВ «Югтара» «Дніпрянська аграрна фірма ім. Солодухіна» вдалося до дій спрямованих на виведення ліквідних активів. Підприємство здійснило відчуження належних йому транспортних засобів на користь третіх осіб, після чого було ініційовано подальший ланцюг перепродажів.

Вказувало, що існує реальна та очевидна небезпека подальшого відчуження спірного автомобіля третім особам, що може призвести до остаточної втрати активу, за рахунок якого можливе виконання зобов`язань боржника (ДП ТОВ «Югтара» «Дніпрянська аграрна фірма ім. Солодухіна») перед банком у межах відкритих виконавчих проваджень. Звертало увагу, що вартість майна, на яке позивач просив накласти арешт, є значно меншою за обсяг майнових вимог кредитора. Накладення арешту на один транспортний засіб є абсолютно співмірним, не становить надмірного обтяження для відповідачів та є мінімально необхідним гарантійним заходом для часткового забезпечення майнових інтересів банку на стадії виконання майбутнього рішення суду. Між обраним заходом забезпечення позову та предметом позову існує прямий зв`язок, а сам захід є обґрунтованим та співмірним, оскільки безпосередньо гарантує виконання майбутнього рішення суду шляхом збереження активу.

Ухвалою Тульчинського районного суду Вінницької області від 13 липня 2026 року заяву задоволено.

Забезпечено позов АТ КБ «ПриватБанк» шляхом накладення арешту на транспортний засіб марки Renault моделі Arkana, 2021 року виробництва, VIN-код: НОМЕР_1 , який зареєстрований на праві власності за ОСОБА_2 .

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що спір стосується визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля як фраудаторного правочину, вчиненого для виведення активу від виконання зобов`язань перед кредитором. Забезпечення позову шляхом накладення арешту на цей транспортний засіб є співмірним та адекватним заходом, який прямо пов`язаний із предметом спору. Такий крок є необхідним для запобігання подальшому відчуженню майна та гарантує реальне виконання судового рішення в майбутньому, не покладаючи на відповідачів надмірного обтяження.

В апеляційній скарзі ДП ТОВ «Югтара» «Дніпрянська аграрна фірма ім. Солодухіна», посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, невідповідність висновків, викладених в ухвалі суду, обставинам справи, просило ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 13 липня 2026 року скасувати та постановити нове судове рішення про відмову у забезпеченні позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги покликалося на те, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням встановлених законом правил предметної юрисдикції, що відповідно до пункту 4 частини першої, пункту 1 частини третьої статті 376 та частини другої статті 377 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) є обов`язковою підставою для її скасування. Хоча позивач обґрунтовував підсудність справи загальному місцевому суду участю у правочині фізичних осіб, спірні правовідносини фактично виникли з невиконання ДП ТОВ «Югтара» «Дніпрянська аграрна фірма ім. Солодухіна» грошових зобов`язань за кредитними договорами, укладеними між юридичними особами. Право позивача на оспорювання договору купівлі-продажу транспортного засобу є похідним від основного кредитного зобов`язання у господарській сфері, а не від самостійних цивільно-правових відносин.

Вказувало, що задоволення позовних вимог та застосування реституції має наслідком повернення майна у власність юридичної особи – боржника, а не зміну цивільних прав фізичних осіб, що підтверджує належність справи до господарської юрисдикції. З огляду на це, постановлення ухвали неповноваженим складом суду з порушенням правил юрисдикції тягне за собою її обов`язкове скасування апеляційним судом із подальшим закриттям провадження у справі.

Крім того суд першої інстанції задовольнив заяву про забезпечення позову на основі самих лише припущень позивача щодо можливого перепродажу автомобіля, не навівши жодних доказів наявності реальної загрози невиконання рішення. Суд не врахував, що вимоги банку вже повністю забезпечені заставами та іпотеками за основними кредитними договорами, а арешт спірного автомобіля, який продали працівниці як соціальну компенсацію через окупацію потужностей підприємства в смт Дніпряни, порушує принципи адекватності та співмірності.

Також суд передчасно дав оцінку добросовісності відповідачів та недійсності правочину на стадії забезпечення позову, що є припустимим виключно під час розгляду справи по суті.

АТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на апеляційну скаргу, за яким просило залишити її без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін, як таку, що постановлена з дотриманням норм процесуального права, відповідно до обставин справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Частиною першою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом статті 374 ЦПК України апеляційний суд залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України).

Щодо доводів апеляційної скарги про порушення правил предметної юрисдикції, апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За змістом пункту 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, зокрема що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є наявність спору про право цивільне та його суб`єктний склад, у якому однією зі сторін є фізична особа.

Предметом позову у цій справі є визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу та відновлення становища, яке існувало до порушення. АТ КБ «ПриватБанк» оспорює правочин, за яким майно було відчужено на користь фізичної особи ( ОСОБА_1 ), а на момент звернення до суду автомобіль зареєстрований за іншою фізичною особою – ОСОБА_2 . Оскільки сторонами оспорюваного правочину є фізичні особи, які придбавали та відчужували майно не в межах здійснення ними підприємницької діяльності, вирішення цього спору безпосередньо впливає на суб`єктивні цивільні права та обов`язки фізичних осіб щодо належного їм майна.

Посилання ДП ТОВ «Югтара» «Дніпрянська аграрна фірма ім. Солодухіна» на те, що вимоги є похідними від кредитних договорів, укладених між юридичними особами, є безпідставними, тому що оспорюваний договір купівлі-продажу є самостійним цивільно-правовим правочином за участю фізичних осіб.

Оскільки предметом спору у цій справі є правочин у сфері цивільних, а не господарських правовідносин, то підстав вважати, що при постановленні оскаржуваної ухвали були порушені правила предметної юрисдикції, немає.

Щодо застосованого судом заходу забезпечення позову.

Згідно з частинами першою – другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Види забезпечення позову, які можуть застосовуватися судом, визначені частиною першою статті 150 ЦПК України.

Пунктом 1 частини першої статті 150 ЦПК України встановлено, що позов забезпечується, зокрема накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.

Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Як роз`яснено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 виснувала, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, – навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, з майновими наслідками заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.

Інститут забезпечення позову являє собою сукупність встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим. Отже умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.

Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.

При вирішенні питання про забезпечення позову суд повинен здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.

Відповідність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.

Підстави для забезпечення позову є оціночними та враховуються судом в залежності до конкретного випадку.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом неодноразово, зокрема в постанові від 26 квітня 2022 року у справі № 285/4519/21-ц.

У постанові від 02 березня 2026 року у справі № 369/14735/24 (провадження № 61-7983сво25) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду прийшов до таких висновків:

«70. У постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

71. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) вказано, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.

72. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.

73. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду у разі задоволення позову.

74. Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

75. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 754/5683/22 (провадження № 14-28цс23) зауважено, що жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить.

76. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.

77. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами.

78. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 754/5683/22).

79. Великою Палатою Верховного Суду при вирішенні питання про наявність правових підстав для забезпечення позову на стадії касаційного перегляду справи також було зауважено, що при вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу. Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову вважатиметься підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 21 січня 2026 року у справі № 925/632/19 (провадження № 12-26гс25)).

80. У справі № 910/8298/21 Верховний Суд з посиланням на правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 серпня 2018 року у справі №910/1040/18, зазначив, що у випадку звернення особи до суду з позовними вимогами немайнового характеру, судове рішення у разі задоволення яких не вимагатиме примусового виконання, то в такому випадку має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Водночас у таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного судового провадження за його позовом без нових звернень до суду (постанова Верховного Суду від 10 травня 2022 року)».

Судом встановлено, що предметом позову у цій справі є визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля марки Renault моделі Arkana та відновлення становища, яке існувало до порушення. Позивач зазначав, що правочин має ознаки фраудаторного, вчиненого з метою ухилення від виконання грошових зобов`язань перед банком.

Враховуючи те, що транспортний засіб вже був відчужений боржником і наразі зареєстрований за фізичною особою, існує реальна загроза його подальшого відчуження на користь третіх осіб. У разі подальшого перепродажу автомобіля до закінчення розгляду справи по суті, відновлення становища, яке існувало до порушення, а також реальне виконання судового рішення про поворот права власності стане значно ускладненим або неможливим, що вимагатиме від позивача додаткових зусиль та ініціювання нових судових процесів.

Арешт майна як спосіб забезпечення позову (пункт 1 частини першої статті 150 ЦПК України) за своєю правовою сутністю є тимчасовим обмеженням права відповідача на розпорядження спірним майном з метою його збереження до вирішення спору по суті.

Вжиття судом першої інстанції заходу забезпечення позову у вигляді арешту транспортного засобу не позбавляє відповідача права володіння та користування даним автомобілем, а лише унеможливлює його подальше відчуження на користь третіх осіб.

Зазначені обставини свідчать про наявність безпосереднього зв`язку між заходом забезпечення позову (накладення арешту на автомобіль) та предметом позову (оспорювання договору купівлі-продажу цього ж автомобіля). Обраний судом першої інстанції захід є співмірним із заявленими вимогами та забезпечує баланс інтересів сторін.

Доводи апеляційної скарги про відсутність доказів того, що ОСОБА_2 вчиняє дії, спрямовані на ухилення від виконання можливого рішення, апеляційний суд відхиляє, тому що сам факт зміни декількох власників спірного майна під час існування невиконаного зобов`язання свідчить про наявність реального ризику подальшого розпорядження цим майном, що є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову.

За таких обставин, з урахуванням предмета та підстав позову, змісту обраного позивачем заходу забезпечення позову, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення заяви та накладення арешту на спірний автомобіль.

Крім того апеляційний суд звертає увагу, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частини перша статті 2 ЦПК України).

Це означає не лише, що особа може подати позов в разі порушення, невизнання або оспорення саме її прав, свобод чи інтересів, але й має вчиняти інші процесуальні дії в тому випадку, якщо їх вчинення безпосередньо стосується прав чи обов`язків цієї особи.

Жодних доводів про те, яким чином тимчасова заборона ОСОБА_2 розпоряджатися належним йому автомобілем до вирішення судом цієї справи впливає на права чи обов`язки ДП ТОВ «Югтара» «Дніпрянська аграрна фірма ім. Солодухіна» апеляційна скарга не містить, документів, що підтверджують повноваження на представництво інтересів ОСОБА_2 представником ДП ТОВ «Югтара» «Дніпрянська аграрна фірма ім. Солодухіна» Давиденком С. В., передбачених статтею 62 ЦПК України, у матеріалах заяви АТ КБ «ПриватБанк» про забезпечення позову немає.

Таким чином доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, норми процесуального права судом застосовані правильно, а тому підстав для скасування оскаржуваної ухвали не має.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 384 ЦПК України апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства Товариства з обмеженою відповідальністю «Югтара» «Дніпрянська аграрна фірма ім. Солодухіна» залишити без задоволення, а ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 13 липня 2026 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

(Повний текст судового рішення виготовлено 22 вересня 2026 року).

Головуючий О. С. Панасюк

Судді: О. В. Ковальчук

В. В. Оніщук