Постанова від 24 червня 2026 р. у справі №509/5391/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/2975/26

Справа № 509/5391/24

Головуючий у першій інстанції Кириченко П.Л.

Доповідач Карташов О. Ю.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.06.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Карташова О.Ю.

суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В.

за участю секретаря судового засідання - Рудуман А.О.

позивач – ОСОБА_1

відповідачі – Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця», Акціонерне товариство «Українська залізниця»

третя особа – директор виконавчої Філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» Гончар Костянтин Володимирович

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду

апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця», в інтересах якого діє адвокат Редевич Оксана Миколаївна

та апеляційну скаргу директора виконавчої Філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Можин Олександр Васильович

на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 10 листопада 2025 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця», Акціонерного товариства «Українська залізниця», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача: директора виконавчої Філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» Гончара Костянтина Володимировича про визнання незаконним наказу стосовно оголошення догани, визнання продовженим (укладеним) трудовий договір, стягнення моральної шкоди, про визнання незаконними наказу про звільнення, стягнення середнього заробітку, поновлення на роботі

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, який в подальшому було змінено, та в редакції заяви про зміну предмета позову від 09.10.2024 просила суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» №2 від 16.08.2024 стосовно оголошення догани ОСОБА_1 ;

- визнати продовженим (укладеним) трудовий договір (контракт) між ОСОБА_1 та АТ «Українська залізниця» на тих же умовах та підставах, які містяться в трудовому договорі №12-2021 від 16.03.2021 на невизначений строк;

- стягнути з філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» моральну шкоду в розмірі 300 000 (триста тисяч) гривень;

- визнати незаконним та скасувати наказ філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» №116/ос від 12.09.2024 стосовно звільнення ОСОБА_1 ;

- поновити ОСОБА_1 на посаді медичного директора Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» з 20.09.2024;

- стягнути з філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» середній заробіток за час вимушеного прогулу з 20.09.2024 по день фактичного поновлення на посаді;

- зобов`язати укласти трудовий договір (контракт) між ОСОБА_1 та АТ «Українська залізниця» на тих же умовах, підставах та строках, які містяться в трудовому договорі №12-2021 від 16.03.2021.

- судові витрати стягнути з Відповідачів.

В обґрунтування своїх позовних вимог Позивачка зазначала, що на посаді медичного директора Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» перебуває з 16.03.2021 відповідно до укладеного трудового договору, виконує свої посадові обов`язки належним чином, однак наказом №2 від 16.08.2024 ОСОБА_1 оголошено догану та в подальшому звільнено з посади медичного директора. ОСОБА_1 зазначає про прояви мобінгу щодо неї з боку керівництва філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця».

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 10 листопада 2025 року позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця», Акціонерного товариства «Українська залізниця», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні Відповідача: директора виконавчої Філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» Гончара К.В. про визнання незаконним наказу стосовно оголошення догани, визнання продовженим (укладеним) трудовий договір, стягнення моральної шкоди, про визнання незаконними наказу про звільнення, стягнення середнього заробітку, поновлення на роботі - задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» №2 від 16.08.2024 стосовно оголошення догани ОСОБА_1 ; стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 10 000 грн; визнано незаконним та скасовано наказ філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» №116/ос від 12.09.2024 стосовно звільнення ОСОБА_1 ; поновлено ОСОБА_1 на посаді медичного директора Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця». Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21.09.2024 по дату ухвалення судового рішення (10.11.2025) 552 735,60 грн.; Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 6634.60 грн. В задоволенні решти позову відмовлено. Допущено негайне виконання рішення в межах поновлення на роботі на посаду директора Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця». Допущено негайне виконання рішення в межах стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, платежу за 1 місяць в розмірі 28 010.19 грн.

Рішення суду, вмотивовано тим, що притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності є незаконним, оскільки зазначені в наказі про оголошення догани порушення не охоплювалися її посадовими обов`язками, а відповідачами не доведено належними та допустимими доказами наявність її вини. Крім того, суд дійшов висновку про пропуск роботодавцем установленого статтею 148 КЗпП України строку для застосування дисциплінарного стягнення. Щодо трудових правовідносин суд виходив із того, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з АТ «Українська залізниця» на підставі трудового договору № 12-2021 від 16 березня 2021 року, який неодноразово продовжувався. При цьому доказів звернення позивачки щодо укладення саме строкового трудового договору матеріали справи не містять, а займана нею посада не передбачає обов`язковості укладення строкового трудового договору. За таких обставин суд дійшов висновку про наявність між сторонами безстрокових трудових правовідносин. Також суд встановив, що наказ № 116/ос від 12 вересня 2024 року про звільнення ОСОБА_1 підписано неуповноваженою особою, у зв`язку з чим визнав його незаконним та скасував, поновив позивачку на посаді медичного директора Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті та стягнув на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 21 вересня 2024 року по 10 листопада 2025 року в розмірі 552 735,60 грн. Вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди, суд виходив із того, що незаконне притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності, порушення її трудових прав та незаконне звільнення спричинили їй душевні страждання та порушили звичний ритм життя, у зв`язку з чим визначив розмір моральної шкоди, що підлягає відшкодуванню, у сумі 10 000 грн.

Короткий зміст вимог апеляційних скарг

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції Акціонерне товариство «Українська залізниця», в інтересах якого діє адвокат Редевич О.М. подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 10.11.2025 року в частині задоволених позовних вимог – скасувати та відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до «Акціонерного товариства «Українська залізниця в особі філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця», Акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа: директор виконавчий філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» Гончар К.В. про визнання незаконним наказу стосовно оголошення догани, визнання продовженим (укладеним) трудового договору, стягнення моральної шкоди, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язати укласти трудовий договір - повністю. Судові витрати покласти на Позивача.

Також, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції директор виконавчої Філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Можин О.В. подав апеляційну скаргу, в якій просить частково скасувати рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 10.11.2025 , а саме в частині задоволених позовних вимог про визнання незаконним і скасування наказу про оголошення догани від 16.08.2024 №2, про стягнення моральної шкоди, про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення від 12.09.2024 №116/ОС, про поновлення на роботі, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» та філії «Центр охорони здоров`я» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним і скасування наказу про оголошення догани від 16.08.2024 №2, про стягнення моральної шкоди, про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення від 12.09.2024 №116/00, про поновлення на роботі, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - залишити без задоволення.

Узагальнені доводи осіб, які подали апеляційні скарги

На думку сторони Акціонерного товариства «Українська залізниця», в інтересах якого діє адвокат Редевич О.М., суд першої інстанції, посилаючись на п.1.1 трудового договору №12-2021 від 16.03.2021 не дослідив даний пункт повністю і в оскаржуваному рішенні навів лише частину положень даного пункту, проігнорувавши його основну частину. Зокрема, в оскаржуваному рішенні суд зазначив: «Цей договір не є контрактом в розумінні частини третьої статті 21 КЗпП України (пункт 1.1 договору)». Проте, п. 1.1 трудового договору №12-2021 від 16.03.2021 містить наступну редакцію: «Цей договір укладено відповідно до ст. 23 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та є таким, що укладений на визначений строк, встановлений за погодженням сторін в інтересах Працівника, та за його заявою до 20.03.2023. Цей договір не є контрактом у розумінні частини 3 статті 21 КЗпП України.». Кожна сторінка даного трудового договору була підписана ОСОБА_1 без жодних застережень, що свідчить про те, що вона підтверджує всі зазначені у трудовому договорі обставини та повністю погоджується з його умовами. Також в матеріалах справи наявні копії додаткової угоди № 1 до даного договору від 15.03.2023 та додаткової угоди №2 до нього від 22.08.2023. Отже, наявною в матеріалах справи копією трудового договору №12-2021 від 16.03.2021 та копіями додаткових угод до нього підтверджується, що строковий трудовий договір між АТ «Укрзалізниця» в особі філії «Центр охорони здоров`я» та ОСОБА_1 було укладено за ініціативою позивача та в її інтересах, оскільки у п. 1.1. підписаного ОСОБА_1 трудового договору чітко визначено, що трудовий договір на визначений строк укладається за заявою працівника та в її інтересах.

Щодо висновків районного суду про те, що в матеріалах справи відсутні докази, що Позивачка зверталася до Відповідача за укладенням саме строкового трудового договору, скаржник звертає увагу суду на висновки Верховного Суду, а саме на постанову Верховного Суду від 02.06.2021 у справі №521/1267/18 у якій зазначається: «Посилання ОСОБА1 у касаційній скарзі на те, що у заяві про прийняття на роботу він не зазначав про строковість трудових правовідносин з роботодавцем, а тому його було прийнято на роботу на безстроковій основі, є безпідставними, оскільки останній за власним волевиявленням уклав з відповідачем трудовий договір з визначеним строком дії договору, підписавши його». Подібний висновок викладено Верховним Судом і у постановах від 27.04.2021 у справі № 536/232/19, від 31.07.2020 у справі №757/34139/18-ц, від 12.02.2020 у справі №369/7704/18. Отже навіть відсутність у заяві працівника вказівки щодо призначення на посаду на умовах саме строкового трудового договору, не свідчить про укладення безстрокового трудового договору, якщо в трудовому договорі, який підписав працівник вказано про його строковість. Проте, у своїй заяві від 16.03.2021 ОСОБА_1 виразила своє бажання щодо призначення її на посаду медичного директора Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» на умовах саме строкового трудового договору в письмовій формі з 19.03.2021 по 20.03.2023 з строком випробування три місяці. В подальшому строк дії трудового договору №12-2021 від 16.03.2021 продовжувався саме за ініціативою ОСОБА_1 , що підтверджується її заявами від 15.03.2023 та 21.08.2023. Отже, волевиявлення ОСОБА_1 на укладення строкового трудового договору підтверджується її заявами від 16.03.2021, 15.03.2023, 21.08.2023, її особистими підписами на кожній сторінці трудового договору №12-2021 від 16.03.2021, в якому зазначений строк його дії, та на додаткових угодах №1 від 15.03.2023 та №2 від 22.08.2023 про внесення змін до трудового договору в частині строку його дії, а також виданими на підставі укладеного трудового договору наказом філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» від 16.03.2021 №34/ос, в якому вказано, що працівника прийнято на роботу на умовах строкового трудового договору із зазначенням відповідного строку його дії, та наказами філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» від 16.03.2023 №44/ос та від 22.08.2023 №104/ос про введення в дію додаткових угод та внесення змін до наказів в частині строку дії трудового договору, з яким Позивача ознайомлено під підпис. Отже, трудовий договір №12-2021 від 16.03.2021 було укладено в інтересах працівника ОСОБА_1 у зв`язку із чим норми ч. 2 ст. 23 КЗпП України було дотримано. Відповідно, звільнення працівника за закінченням строку трудового договору, відповідає вимогам закону. Таким чином, судом першої інстанції було неправильно розтлумачено ч. 2 ст. 23 КЗпП України, не досліджено зміст трудового договору №12-2021 від 16.03.2021, що є порушенням ст. 89 ЦПК України.

Щодо висновків суду про безстроковий характер трудового договору та неправильне застосування судом ч. 2 ст. 39-1 КЗпП України скаржник зазначає наступне. Так, судом не наведено норму закону, яка б зобов`язувала роботодавця до наказу про звільнення включати повідомлення про будь-які вакансії, які б відповідали освіті та посаді працівника. В законі така норма відсутня. Суд першої інстанції здійснив посилання на ст. 23 КЗпП України, проте такого обов`язку вона теж не встановлює. Дана норма не містить обов`язку роботодавця працевлаштувати працівників, які звільняються за строковими трудовими договорами. Ця норма лише встановлює обов`язок роботодавця інформувати працівників, які працюють за строковими трудовими договорами, про вакансії що відповідають їх кваліфікації та передбачають можливість укладення безстрокового трудового договору, а також забезпечити рівні можливості таких працівників для його укладення. 3 метою забезпечення рівних можливостей для укладення безстрокового трудового договору інформація про потребу у персоналі та наявні вакансії регулярно розміщується на загальнодоступних інтернет-ресурсах, сайтах АТ «Укрзалізниця», Державної служби зайнятості, сайтах пошуку роботи.

Щодо висновків суду про підписання наказу про звільнення неуповноваженою особою, скаржником зазначено наступне. Так, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про те, що наказ №116/ос від 12.09.2024 не можна вважати законним, оскільки він підписаний лише однією особою, а згідно довіреності №3947 від 03.07.2024, такий документ не породжує для третіх осіб будь-яку юридичну силу. Проте, такий висновок не відповідає обставинам справи і прямо суперечить змісту довіреності №3947 від 03.07.2024 та Положенню про філію «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця», затвердженому протоколом №Ц-85/37 засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 19.06.2023. Приймаючи 12.09.2024 рішення щодо звільнення ОСОБА_1 , директор виконавчий філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» Гончар К.В. діяв як на підставі п. 5.5.5 Положення про Філію, так і на підставі довіреності посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ісаєнко О.В. 03.07.2024, зареєстрованої в реєстрі за №3947. Суд безпідставно відхилив доводи Відповідача, що наявність двох підписів вимагається тільки на цивільно-правових договорах та інших документах, які не стосуються кадрових питань, оскільки матеріали справи не містять локального акту Товариства, який би встановлював обов`язок Відповідача підписувати наказ з кадрових питань двома підписами.

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то таке стягнення, на як зазначає скаржник, залежить від задоволення вимоги про поновлення на роботі, проте суд першої інстанції протиправно застосував ч. 2 ст. 235 КЗпП України, оскільки підстави для поновлення позивача на роботі відсутні. Поруч з цим, існують самостійні підстави для відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що суд першої інстанції не врахував, чим порушив норми процесуального права, зокрема ст.ст.13 та 264 ЦПК України. Позивачем було заявлено наступну позовну вимогу: «Стягнути з філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» середній заробіток за час вимушеного прогулу з 20.09.2024 по день фактичного поновлення на посаді». Однак, вирішуючи спір, суд вийшов за межі даної позовної вимоги, оскільки вирішив стягнути з АТ «Укрзалізниця» середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21.09.2024 по дату ухвалення судового рішення (10.11.2025) 552 735,60 грн, хоча згідно предмету позову ОСОБА_1 не просила стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з АТ «Укрзалізниця». Таким чином суд не може вийти за межі позовних вимог чи самостійно обирати предмет позову. Встановивши, що пред`явлену позовну вимогу неможливо задовольнити з огляду на неналежність відповідача (філії «Центр охорони здоров`я», яка не с юридичною особою), суд мав би відмовити у задоволенні такої позовної вимоги, пред`явленої до філії. Суд першої інстанції встановив, що філія «Центр охорони здоров`я» не є належним відповідачем за вимогами про стягнення середнього заробітку та моральної шкоди, проте в порушення закону вийшов за межі позовних вимог.

Крім цього, судом першої інстанції було неправильно застосовано Порядок обчислення заробітної плати середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100. Середній заробіток за час вимушеного прогулу суд першої інстанції визначав шляхом множення середньоденної заробітної плати (1867,35 грн) на 296 робочих днів. Проте, згідно рішення правління від 20.06.2022 (протокол №Ц-54/58 Ком.т.) та наказу філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» від 12.07.2022 №ЦОЗ-03/49 ОСОБА_1 встановлено з 11.07.2022 режим неповного робочого тижня з вівторка по п`ятницю з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу. Отже, у період часу, за який суд стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу (з 21.09.2024 по 04.11.2025) у ОСОБА_1 могло бути 237 робочих днів, а не 296, як невірно зазначив суд, оскільки понеділок для Позивача є неробочим днем. Справа розглядалася більше одного року. Суд першої інстанції стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу за весь час розгляду справи судом (з 21.09.2024 по 04.11.2025). Проте, судові засідання 10.10.2024 (т.1 а.с. 230), 11.11.2024 (т.2 а.с.16), 16.12.2024 (т.2 а.с.39), 28.01.2025 (т.2 а.с.51), 03.04.2025 (т.2 а.с. 59) були відкладені через неявку позивача та його представника. Судові засідання 03.04.2025, 16.06.2025 та 13.08.2025 були відкладені за заявою представника позивача відповідно на 16.06.2025, 13.08.2025 та на 01.10.2025, що зазначено у протоколах судових засідань (т.2 а.с.55, 63, 152). Отже, в розгляді заяви про поновлення на роботі більше одного року наявна вина Позивача, що суд проігнорував. Таким чином, суд першої інстанції допустив неправильне застосування п. 8 Порядку №100 та ч. 2 ст. 235 КЗпП України.

Щодо одночасної зміни предмету та підстав позову (порушення ч. 3 ст. 49 ЦПК України), скаржником наголошено, що у вересні 2024 року ОСОБА_1 подала до суду позов, предметом якого були вимоги про визнання незаконним та скасування наказу філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» №2 від 16.08.2024, визнання продовженим (укладеним) трудового договору та стягнення моральної шкоди. У жовтні 2024 року ОСОБА_1 було подано заяву про зміну предмету позову, в якій вона крім заявлених раніше позовних вимог просила визнати незаконним та скасувати наказ філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» №116/ос від 12.09.2024, поновити її на посаді, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та зобов`язати укласти трудовий договір. Отже, позивач виявила бажання змінити предмет позову. У цій же заяві Позивач послалась на нові обставини - звільнення її з роботи, що мало місце після подачі позову. Отже, позивач виявила бажання змінити і підстави позову. Проте, ч. 3 ст. 49 ЦПК України не допускає одночасну зміну предмету та підстав позову. Позовні вимоги (предмет та підстави) мають існувати на момент подачі позову. Вимога, право на яку виникло після пред`явлення позову, є новим позовом.

Щодо визнання незаконним та скасування наказу філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» № 2 від 16.08.2024 стосовно оголошення догани ОСОБА_1 . У оскаржуваному рішенні суд першої інстанції визнав встановленим, що починаючи з лютого 2024 Позивачка неодноразово зверталась до Відповідача та повідомляла про випадки мобінгу щодо неї, будь яких дій Відповідачами вчинено не було. Проте, така обставина є недоведеною. Так, в матеріалах справи наявні ряд звернень Позивача, переважна більшість яких стосувалась наданих їй доручень, зокрема щодо причин невиконання Позивачем поставлених їй задач. Звернення ОСОБА_1 щодо мобінгу було розглянуто та надано відповідь. В матеріалах справи міститься лист ЖЦОЗ-06/70 від 11.03.2024, в якому зазначається, що з метою перевірки інформації, викладеної в скарзі було створено Комісію по апарату управління філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця», яка за результатами роботи дійшла висновку, що факти, викладені в скарзі підтверджено не було. Визнаючи незаконним та скасовуючи наказ філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» №2 від 16.08.2024 стосовно оголошення догани ОСОБА_1 , суд в оскаржуваному рішенні зазначив: «У своїх рапортах, заявах ОСОБА_1 неодноразово повідомляла про належне виконання всіх вимог, а також зазначала, що відповідні документи знаходяться на погодженні Генерального директора лікарні, що підтверджуються рапортом від 22.03.2024 року, рапортом від 14.08.2024 року, з яких видно, що позивачка будучи посадовою особою установи, ретельно та докладно повідомляла керівництво про стан роботи установи, порядок та організацію роботи ввіреної її установі тощо. Більш того, листом від 26.08.2024 до Відповідача Позивач повідомила про неодноразові випадки мобінгу з боку керівництва та надала повторно докази виконання всіх необхідних вимог, які було поставлено перед Позивачем». Проте, такі обставини є недоведеними та суперечать наявним в матеріалах справи доказам. В матеріалах справи відсутні рапорти чи заяви ОСОБА_1 , в яких вона стверджує про належне виконання всіх вимог. Навпаки, в своїх зверненнях вона фіксує, що у встановлений строк вона не виконала всі надані їй доручення, повідомляючи причини.

Щодо висновків суду про порушення роботодавцем ст. 148 КЗпП України в частині пропуску місячного строку притягнення до дисциплінарної відповідальності, то вони, на дуимку скаржника не є невірними. Датою виявлення порушень є 15.07.2024, дисциплінарне стягнення до Позивача застосовано 16.08.2024. Проте, у вказаний період ОСОБА_1 перебувала 2 дні у відпустці згідно наказу Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті №453-КВ від 24.07.2024 (з 25.07.2024 по 26.07.2024). Інформація щодо даної відпустки відображена у особовій картці ОСОБА_1 , копія зворотної сторони якої міститься в матеріалах справи (долучена до заперечення на заяву про зміну предмету позову, т.2 а.с. 5). Також у вказаний період ОСОБА_1 3 дні була звільнена від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю (з 07.08.2024 по 09.08.2024), листок непрацездатності №13236461-2024737427-1. Отже, з розрахунку місячного строку виключаються 5 днів. Відповідно, ч. 1 ст. 148 КЗпП України роботодавцем дотримана. Суд першої інстанції такі обставини не з`ясував. Питань щодо перебування ОСОБА_1 у відпустці або звільнення її від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю у зазначений період часу, суд Позивачу не задавав, матеріали справи належним чином не дослідив. Таким чином, висновок суду про порушення роботодавцем ст. 148 КЗпП України є передчасним та свідчить про неправильне застосування судом ч. 1 ст. 148 КЗпП України.

Доводи скарги також мотивовані тим, що суд першої інстанції також стягнув моральну шкоду за завдані Повивачу душевні страждання внаслідок незаконного притягнення до дисциплінарної відповідальності, мобінгу на робочому місці, незаконного звільнення. Проте, Позивач не обґрунтовувала заявлену нею до стягнення суму моральної шкоди душевними стражданнями через мобінг та незаконне звільнення. На сторінці 7 позовної заяви, ОСОБА_1 зазначила, що винні дії Відповідача 1 (філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця») щодо винесення їй незаконної догани спричинили їй моральні страждання. Моральну шкоду вона оцінила у 300 000,00 грн. У заяві про зміну предмету позову, вимогу про стягнення моральної шкоди Позивач не змінювала. Отже, суд стягнув моральну шкоду за мобінг на робочому місці та незаконне звільнення, порушуючи ч. 1 ст. 13 та ч. 2 ст. 264 ЦПК України, оскільки така моральна шкода Позивачем не заявлялась. Більше того, порушуючи вказані норми, суд першої інстанції стягнув моральну шкоду з АТ «Укрзалізниця», хоча така вимога була заявлена до філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця».

Крім того, скаржник також просить залучити до матеріалів справи нові докази, посилаючись на наступне. Задовольняючи позовні вимоги про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення Позивача та поновлення її на роботі, суд виходив в тому числі з того, що в матеріалах справи відсутні докази, що Позивачка зверталася до Відповідача за укладенням саме строкового трудового договору. Поруч з тим, інші матеріали справи (копія трудового договору, наказ філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» від 16.03.2021 №34/ос) містять посилання на заяву ОСОБА_1 . Проте, суд першої інстанції маючи сумніви щодо вказівки у такій заяві на строковість трудових відносин, таку обставину не перевірив та жодних питань щодо змісту заяв учасникам справи не ставив, а одразу прийшов до висновку про незаконність наказу про звільнення. Позивач не заперечувала свою ініціативу на укладення саме строкового трудового договору, як це вказано у трудовому договорі. Жоден з її документів не містить заперечень та у своїй заяві на прийняття її на посаду медичного директор, вона не просила призначити її на умовах саме строкового трудового договору. Більше того, ні позовна заява, ні заява про зміну предмету позову не містить жодних мотивів, з яких Позивач вважає наказ про звільнення незаконним і в чому саме виразились порушення під час її звільнення. Наведене унеможливило дотримання принципу змагальності сторін, оскільки мотиви, з яких наказ про звільнення визнано незаконним та скасовано Відповідачу 2 стало відомо вже після отримання рішення суду. Позивач на них не посилалася. Відповідно, Відповідач 2 був позбавлений можливості заперечувати з наданням доказів. Таким чином, з метою спростування невірних висновків суду, які обставинам справи не відповідають з метою всебічного, повного та об`єктивного, розгляду справи є необхідність у поданні нових доказів, а саме: копії заяви ОСОБА_1 від 16.03.2021; копії заяви ОСОБА_1 від 15.03.2023; копії заяви ОСОБА_1 від 21.08.2023; копії наказу філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» від 16.03.2023 №44/ос; копії витягу з протоколу №Ц-54/58 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 20.06.2022; копії наказу філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» від 12.07.2022 №ЦОЗ-03/49; копії наказу філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця» від 24.07.2024 №453-КВ. копії листка непрацездатності №13236461-2024737427-1. АТ «Укрзалізниця» просить поновити строк на подання даних доказів та долучити їх до матеріалів справи.

Апеляційна скарга директора виконавчої Філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» Гончар К.В., в інтересах якого діє адвокат Можин О.В. обґрунтована тим, що при ухваленні судового рішення суд першої інстанції порушив принцип неупередженості та диспозитивності, допустив порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення.

Зокрема як зазначає скаржник - директор виконавчої Філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» Гончар К.В., в інтересах якого діє адвокат Можин О.В. справу розглянуто за відсутності третьої особи ОСОБА_2 , якого суд не повідомляв про залучення до участі у справі у якості третьої особи та не повідомляв про час та місце розгляду справи, що відповідно до п.3 ч.3 ст.376 ЦПК України, є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення.

Скаржником також зазначено, що суд повинен був закрити провадження у справі у частині позовних вимог до філії ЦОЗ як таких, що не підлягають розгляду судами взагалі. Так, позивачка свої позовні вимоги про стягнення моральної шкоди та середнього заробітку за час вимушеного прогулу заявила до філії ЦОЗ. Позовні вимоги про визнання незаконними і скасування наказів філії ЦОЗ стосовно оголошення догани і стосовно звільнення з посади також слід вважати заявленими до філії ЦОЗ, оскільки у позові оскаржуються саме накази філії ЦОЗ. Проте Філія ЦОЗ не є юридичною особою, а є відокремленим структурним підрозділом юридичної особи - АТ «Укрзалізниця». Філія ЦОЗ, яка не має самостійної правоздатності і дієздатності (статті 91 та 92 ЦК України), завжди виступає не від власного імені, а від імені АТ «Укрзалізниця», як це визначено в ч. 3 ст.92 ЦК України, тому накази про оголошення позивачці догани та про її звільнення є наказами АТ «Укрзалізниця», а не філії ЦОЗ.

Зазначає, що строк дії трудового договору був встановлений за вільним волевиявленням позивачки, в її інтересах та за згодою сторін. Умови свого трудового договору під час його дії в строк, встановлений ст.233 КЗпП України, ОСОБА_1 не оскаржувала. Судом першої інстанції неправильно застосовані ст.ст.23 та 36 КЗпП України, неправильно дана оцінка трудовому договору, який підписаний ОСОБА_1 , що свідчить про те, що ОСОБА_1 , підписуючи строковий трудовий договір на визначений строк, надала свою згоду на роботу на посаді медичного директора лікарні на визначений у договорі строк і погодилася на припинення договору після закінчення його строку дії. Заяви ОСОБА_1 від 16.03.2021 р., від 15.03.2023 р. та від 21.08.2023 р., підписання позивачкою ОСОБА_1 трудового договору та додаткових угод до нього, наказів свідчать про те, що трудовий договір укладався на певний строк в інтересах працівника та за його згодою, що відповідає вимогам ч.2 ст.23 КЗпП України. Неправильна оцінка судом першої інстанції трудового договору і додаткових угод до нього та неправильне застосування норм матеріального права ст. 23 та 36 КЗпП України призвели до ухвалення судом першої інстанції незаконного і необґрунтованого рішення в частині визнання незаконним наказу про звільнення ОСОБА_1 з посади медичного директора лікарні у зв`язку з закінченням дії строкового трудового договору.

Посилання суду першої інстанції на правові висновки Верховного Суду у постанові від 26.05.2021 по справі №457/295/20 є помилковим, оскільки обставини у справі №457/295/20 і у цій справі не є подібними - позивач по справі№457/295/20 не укладав строкового трудового договору та не був згоден з наказом про прийняття його на роботу на певний строк. Натомість у цій справі позивач ОСОБА_1 уклала строковий трудовий договір та подала письмові заяви про згоду на укладення строкового трудового договору на певний строк, чим надала свою згоду як на роботу на певній посаді не визначений строк, так і надала свою згоду на припинення строкового трудового договору після закінчення строку його дії. Таким чином, судом першої інстанції незаконно і необґрунтовано скасований наказ про звільнення ОСОБА_1 та незаконно ОСОБА_1 поновлена на посаді медичного директора лікарні з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про залишення без задоволення позовних вимог про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, про поновлення на посаді і про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Наголошує, що посилання суду першої інстанції, що наказом філії ЦОЗ АТ «Укрзалізниця» від 12.09.2024 №116/ос позивача не було повідомлено про будь-які вакансії, є необґрунтованим, оскільки ця обставина не є підставою позову, і позивачем не надано доказів, що станом на день її звільнення в АТ «Укрзалізниця» були будь-які вакансії. Ці обставини не впливають на законність звільнення позивачки у зв`язку з закінченням строку дії трудового договору, тому судом першої інстанції порушені вимоги процесуального закону ст.13 ЦПК України.

Суд першої інстанції зробив необґрунтований висновок про те, що наказ філії ЦОЗ від 12.09.2024 №116/ос щодо звільнення позивачки, підписаний одноособово ОСОБА_2 за відсутності двох підписів, за правилом яких на думку суду першої інстанції згідно довіреності від 03.07.2024 №3947 мають вчинятися правочини та інші вихідні документи. Наказ про звільнення позивачки не є правочином та не є вихідним документом, а є внутрішнім документом з кадрових питань АТ «Укрзалізниця». Згідно п.п. 5.1, 5.5.5 Положення про філію ЦОЗ, керівництво філією здійснює одноособово виконавчий директор, який наділений правом приймати працівників на роботу та звільняти з роботи (т.2 а.с.139), але суд першої інстанції цим обставинам не дав належної оцінки. Підписання наказу про звільнення позивачки з посади одноособово ОСОБА_2 без дотримання правил двох підписів не є підставою позову, у зв`язку з чим суд першої інстанцій ці обставини не повинен був взагалі розглядати.

Крім того, на думку скаржника, необґрунтованим є і висновок суду першої інстанції про те, що внаслідок переукладання строкового трудового договору декілька раз цей договір вважається укладеним на невизначений строк на підставі ст.39-1 КЗпП України. Трудовий договір з позивачкою був укладений на підставі ч.2 ст.23 КЗпП України, тому до цього договору не застосовуються положення ст. 39-1 цього Кодексу.

Також, як зазначає скаржник, ухвалюючи рішення про стягнення з AT «Укрзалізниця» середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, про що зазначено у рішенні суду, шляхом заміни первісного неналежного відповідача належним. Позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу були заявлені позивачкою до філії ЦОЗ, а не до AT «Укрзалізниця». Згідно ст.51 ЦПК України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. У цій справі суд першої інстанції первісного відповідача (філію ЦОЗ) замінив належним (AT «Укрзалізниця») у нарадчій кімнаті, а не у підготовчому судовому засіданні і без клопотання позивачки, під час ухвалення судового рішення, чим порушив норми процесуального закону - ч.2 ст.51 ЦПК України, що призвело до незаконного стягнення з AT «Укрзалізниця» коштів. При цьому суд першої інстанції залишив поза увагою, що філія ЦОЗ не має статусу юридичної особи, у зв`язку з чим згідно 4.2 ст.48 ЦПК України не може бути відповідачем в цивільному процесі взагалі, наслідком чого є закриття провадження у частині позовних вимог до особи, яка не є юридичною і не може бути відповідачем, а не заміна самостійно судом неналежного відповідача належним.

Скаржником також звернуто увагу суду на те, що оскаржуване рішення не містить відомостей про стягнення зазначених у резолютивній частині рішення суду сум з урахуванням чи без урахування зборів і податків (обов`язкових платежів), що унеможливлює його виконання, у т.ч. в частині негайного виконання рішення суду.

Суд не усунув суперечності між двома довідками про середню заробітну плату позивачки і не вказав, чому приймає до уваги ту чи іншу довідку. У позовній заяві та заяві про зміну предмету позову ОСОБА_1 не зазначала розрахунок втраченого заробітку та не надавала суду жодних розрахунків. Суд не мав правових підстав самостійно здійснювати розрахунок, а міг лише перевірити правильність розрахунків, наданих учасниками справи. Крім цього, суд першої інстанції, здійснюючи самостійно розрахунки суми втраченого заробітку, що є порушенням принципу змагальності і диспозитивності, при визначенні середньоденного заробітку позивачки розділив її заробіток за липень та серпень 2024 р. на 30 робочих днів за два місяці та не звернув уваги, що 30 робочих днів у липні та серпні 2024 року свідчать про роботу позивачки на умовах неповного робочого тижня. Позивачка ОСОБА_1 достеменно знала, що на підставі її заяви від 08.07.2022 р., згідно наказу директора виконавчого філії ЦОЗ від 12.07.2022 р. №403-03/49 та наказу генерального директора лікарні від 28.06.2022 р. №01/108, медичному директору ОСОБА_1 , був встановлений неповний робочий тиждень з 01.07.2022р. з вівторка по п`ятницю. До звільнення ОСОБА_1 режим її роботи на умовах неповного робочого тижня не був змінений та не був скасований. ОСОБА_1 з вказаним наказами була ознайомлена, про що особисто розписалася, але цей факт приховала від суду, хоча це має істотне значення для визначення розміру втраченого заробітку. Такі дії ОСОБА_1 є недобросовісними, направленими на порушення прав інших осіб з корисливою власного метою незаконного збагачення, що є самостійною підставою для відмови їй у задоволенні позову на підставі ч. З ст.16 ЦК України та частин 3-5 ст.13 ЦК України.Тому середній заробіток мав би розраховуватися з урахуванням неповного робочого тижня позивачки, а не з повного, як здійснено розрахунок судом першої інстанції. Вказані накази скаржник додає до апеляції, оскільки ОСОБА_2 не міг їх подати суду першої інстанції у зв`язку з неповідомленням про дату, час та місце розгляду справи, що є підставою для їх дослідження апеляційним судом.

Стягуючи втрачений заробіток за час вимушеного прогулу більш як за рік, суд послався, що розгляд справи здійснюється більше року не з вини позивача. Однак такі доводи суду не відповідають фактичним обставинам по справі, оскільки судові засідання 10.10.2024 р. (т.1 а.с. 230), 11.11.2024 р. (т.2 а.с.16), 16.12.2024 р. (т.2 а.с.39), 28.01.2025 р. (т.2 а.с.51), 03.04.2025 р. (т.2 а.с. 59) були відкладені через неявку позивача та його представника. При цьому представник АТ «Укрзалізниця» приймав участь у справі в режимі відеоконференції, а третя особа про судові засідання не сповіщалася. Судові засідання 03.04.2025 р, 16.06.2025 р. та 13.08.2025 р. були відкладені за заявою представника позивача відповідно на 16.06.2025 р., 13.08.2025 р. та на 01.10.2025 р., що зазначено у протоколах судових засідань (т.2 а.с.55, 63, 152). Таким чином, судове рішення про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при наведених обставинах є прямим втручанням суду у майнові права АТ «Укрзалізниця», що є порушенням ст.1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини.

Щодо дисциплінарного стягнення скаржником зазначено, що ОСОБА_1 була притягнута до дисциплінарної відповідальності за порушення пунктів п.2.1.1, 2.1.3 трудового договору, п.5.1.1, 5.1.3, 5.1.4, 5.1.5, 5.1.31, 5.1.36, 5.1.43, 5.1.49, 5.1.54, 5.1.65 посадової інструкції, наказів МОЗ від 28.03.2023 р. №1513 та від 03.08.2023 р. №1614, п.1.1.2.2 наказу генерального директора лікарні від 28.03.2024 р. №01/83 (том 1 а.с. 21-28, 198-209). Суд не дослідив трудові обов`язки позивачки (том 1 а.с. 104-125) у повному обсязі, суд не дослідив наказ про оголошення позивачці догани, акт службової перевірки та не дослідив документи, які у наказі про оголошення догани зазначені як підстави для цього (том 1 а.с.27) та зробив помилковий передчасний висновок на підставі неповного з`ясування обставин справи. Суд не звернув увагу, що згідно наказу від 27.02.2024 р. №01/68 (том 1 а.с. 194), п. 1.1.1.2 наказу від 04.03.2024 р. №01/72 (т.1 а.с.195), від 28.03.2024 р. №01/83, медичного директора ОСОБА_1 було зобов`язано підготувати і подати на затвердження необхідні для діяльності структурного підрозділу документи, підготовка яких належить до її повноважень і трудових обов`язків. Наказ від

Суд першої інстанції також не дослідив належним чином Акт службової перевірки (том 1

а.с. 198-204) та зазначені в ньому обставини порушення позивачкою своїх трудових обов`язків, не дослідив у повній мірі трудові обов`язки позивачки, передбачені трудовим договором (том 1 а.с.118-127), посадовою інструкцією (том 1 а.с.104-117), та у рішенні не зазначив, чому не заслуговують на дисциплінарну відповідальність у вигляді догани зазначені у акті службової перевірки порушення, зокрема не підготовка позивачкою виробничого підрозділу до акредитації, неналежна підготовка для затвердження плану роботи виробничого підрозділу, неналежна підготовка і не затвердження медичних стандартів надання медичної допомоги, яка медичний директор повинен затвердити згідно п. 5.1.43 посадової інструкції, відсутність кутка споживача тощо. При цьому позивачкою не спростовані висновки акту службової перевірки, а особи, які здійснювали службову перевірку, судом не допитані у якості свідків щодо обставин дисциплінарного проступку, що свідчить про неповноту і необ`єктивність встановлення фактичних обставин по справі. Сторонами по справі до суду не наданий наказ лікарні від 28.03.2024 р. №01/83, згідно якого медичному директору ОСОБА_1 були змінені строки виконання розпорядження філії ЦОЗ. Отже, судом допущена неповнота встановлення обставин щодо дисциплінарного проступку позивачки, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам по справі. Оскільки третя особа не приймала участь у судових засіданнях у суді першої інстанції з вини суду та з незалежних від неї самою причин, то це є підставою для клопотання про дослідження зазначених доказів, дослідження нових доказів, що додаються, та допит свідків.

Зазначає, що суд неправильно застосував ст.148 КЗпП України, згідно якої дисциплінарне стягнення застосовується роботодавцем безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. В період з 25 по 26 липня 2024 р. (два дні) ОСОБА_1 перебувала у відпустці відповідно до наказу від 24.07.2024 р. №453-КВ, а в період з 07 по 09 серпня 2024 р. (три дні) ОСОБА_1 була тимчасово непрацездатна відповідно до листка непрацездатності №13236461-2024737427-1. При таких обставинах місячний строк застосування дисциплінарного стягнення не пропущений, оскільки 5 днів перебування позивачки у відпустці та тимчасової непрацездатності у місячний строк не враховуються. ОСОБА_1 було відомо, що вона перебувала у відпустці та тимчасово непрацездатною сумарно протягом 5 днів в період з моменту виявлення дисциплінарного порушення 15.07.2024 р. до дня винесення наказу про оголошення їй догани 16.08.2024 р., але приховала у позові ці обставини з метою свідомого введення суду в оману.

Щодо моральної шкоди, скаржником зазначено, що Позивачка заявила позовні вимоги про стягнення з філії ЦОЗ моральної шкоди 300 000 грн. Суд стягнув моральну шкоду у розмірі 10 000 грн. з АТ «Укрзалізниця». Проте філія ЦОЗ, як вже було зазначено скаржником, не є юридичною особою, не може бути відповідачем у цивільному процесі, що є безумовною підставою для відмови позивачці у задоволенні позовної вимоги до неналежного відповідача або закриття провадження у цій частині позовних вимог, заявлених не до юридичної особи, а до його підрозділу. Рішення суду не містить мотивів визначення моральної шкоди у розмірі 10000 грн.

Щодо відзиву на апеляційні скарги

Учасники справи не скористалися своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Представник скаржників Акціонерного товариства «Українська залізниця», адвокат Лазаренко В.В. в судовому засіданні підтримав доводи та вимоги поданої ними апеляційної скарги, просив задовольнити їх в повному обсязі.

Представник скаржника директора виконавчої Філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» Гончар К.В. адвокат Можин О.В. в судовому засіданні підтримав доводи та вимоги поданої ними апеляційної скарги, просив її задовольнити в повному обсязі.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 адвокат Ільченко К.Р. заперечувала проти задоволення апеляційних скарг, просила оскаржуване рішення залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Центр охорони здоров`я є філією акціонерного товариства «Українська залізниця».

У відповідності до п.1.1. Положення про філію «Центр охорони здоров`я» акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі – Положення),що затверджено 19.06.2023 протоколом №Ц-85/37, визначає юридичний статус, мету та предмет діяльності, порядок формування та використання майна, порядок здійснення керівництва, основні принципи ведення господарської діяльності та інші питання діяльності філії «Центр охорони здоров`я» акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі – Філія), створеної відповідно до законодавства України, Статуту акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі – Статут Товариства). Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі – Товариство) утворене та діє відповідно до Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 № 200 «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», Статуту Товариства.

У підпорядкуванні Філії перебувають функціональні та виробничі підрозділи. Положення про функціональні та виробничі підрозділи Філії затверджуються директором виконавчим Філії відповідно до встановленого порядку (п. 4.1. Положення).

Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті є структурним підрозділом вищезазначеної філії.

ОСОБА_1 згідно трудового договору №12-2021 від 16.03.2021 прийнято на посаду медичного директора Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця».

Додатковою угодою №1 від 15.03.2023 строк дії трудового договору продовжено до 20.09.2023.

Додатковою угодою №2 від 15.03.2023 строк дії трудового договору продовжено до 20.09.2024.

Починаючи з лютого 2024 Позивачка неодноразово зверталась до Відповідача та повідомляла про випадки мобінгу щодо неї, будь-яких дій Відповідачами вчинено не було.

Наказом філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» №2 від 16.08.2024 оголошено догану ОСОБА_1 .

Наказом філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» №116/ос від 12.09.2024 звільнено ОСОБА_1 із займаної посади.

Позивачка зверталась до Відповідачів щодо поновлення своїх прав, скасування догани та наводила відповідні листи, одна відповіді щодо зазначеного відсутні.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

Згідно з положенням частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Застосовані норми права та мотиви, з яких виходить апеляційний суд

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України- кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з АТ «Українська залізниця» та на підставі трудового договору № 12-2021 від 16 березня 2021 року була прийнята на посаду медичного директора Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця».

Відповідно до пункту 1.1 цього договору він не є контрактом у розумінні частини третьої статті 21 КЗпП України. Пунктом 6.1 договору передбачено, що зміни до нього вносяться виключно у письмовій формі шляхом підписання сторонами додаткових угод.

Додатковою угодою № 1 від 15 березня 2023 року строк дії трудового договору продовжено до 20 вересня 2023 року, а додатковою угодою № 2 від 15 березня 2023 року - до 20 вересня 2024 року.

23 лютого 2024 року директором виконавчим філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» генеральному директору Одеської клінічної лікарні Гур`єву А.М. надано доручення № 3, яким визначено завдання та строки їх виконання.

На виконання зазначеного доручення генеральним директором Одеської клінічної лікарні 27 лютого 2024 року видано наказ № 01/68 «Про виконання доручення філії «Центр охорони здоров`я» акціонерного товариства «Українська залізниця», яким на медичного директора ОСОБА_1 покладено виконання низки завдань, зокрема щодо підготовки до атестації, затвердження СОП, плану роботи Одеської клінічної лікарні та інших заходів. До зазначеного наказу в подальшому вносилися зміни та доповнення наказами від 4 березня 2024 року № 01/72 та від 28 березня 2024 року № 01/83.

У березні та серпні 2024 року ОСОБА_1 подавала керівництву рапорти, в яких повідомляла про стан виконання покладених на неї завдань та зазначала, що відповідні документи перебувають на погодженні генерального директора лікарні.

Згідно з посадовою інструкцією № ЦОЗ-ПІ-0150/1, затвердженою 30 серпня 2023 року, посада медичного директора Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті належить до професійної групи «Керівники».

Посадовою інструкцією, зокрема, передбачено, що медичний директор забезпечує організацію роботи виробничого підрозділу філії у сфері медичного обслуговування населення, організацію лікувально-діагностичного процесу, аналіз стану та ефективності надання медичної допомоги, а також розробку, планування і впровадження заходів щодо його поліпшення.

Пунктом 5.1.3 посадової інструкції передбачено організацію медичним директором поточного, перспективного та стратегічного планування структурних підрозділів і виробничого підрозділу філії в цілому, контроль за виконанням планів роботи та, за необхідності, їх корегування.

Водночас пунктом 5.1.36 посадової інструкції передбачено підготовку медичним директором проектів наказів, надання розпоряджень та вказівок медичним працівникам з питань лікувально-діагностичної, консультативної та профілактичної роботи за погодженням з генеральним директором, а також контроль за наявністю та оновленням необхідної документації.

16 серпня 2024 року філією «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» видано наказ № 2, яким ОСОБА_1 оголошено догану.

У зазначеному наказі датою виявлення порушень визначено 15 липня 2024 року.

26 серпня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача з листом, у якому повідомила про випадки мобінгу з боку керівництва та повторно надала документи щодо виконання покладених на неї завдань.

12 вересня 2024 року філією «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» видано наказ № 116/ос про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади з 20 вересня 2024 року.

При цьому згідно з Положенням про філію її керівництво здійснюється директором виконавчим філії, який, зокрема, уповноважений приймати на роботу та звільняти працівників філії, укладати, змінювати та розривати трудові договори, а також застосовувати до працівників заходи заохочення та дисциплінарної відповідальності в межах наданих повноважень.

Згідно з довіреністю № 3947 від 3 липня 2024 року директора виконавчого філії Гончара К.В. уповноважено на вчинення визначених у довіреності дій. Довіреністю передбачено правило двох підписів для належного оформлення довіреностей, правочинів та інших вихідних документів.

Наказ № 116/ос від 12 вересня 2024 року про звільнення ОСОБА_1 підписано ОСОБА_2 одноособово.

ОСОБА_1 була звільнена з 20 вересня 2024 року, у зв`язку з чим період вимушеного прогулу визначено з 21 вересня 2024 року.

Згідно з довідкою № 94 від 20 червня 2025 року заробітна плата ОСОБА_1 за липень 2024 року становила 29 155,62 грн, за серпень 2024 року - 26 864,76 грн. Таким чином, судом вірно визначено середньомісячний заробіток у розмірі 28 010,19 грн та середньоденний заробіток - 1 867,35 грн.

Встановлено, що період вимушеного прогулу позивачки склав 296 робочих днів, у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 552 735,60 грн.

Судом також вірно встановлено, що розгляд справи в частині вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку тривав понад один рік не з вини позивачки.

Колегія суддів також погоджується і з висновком суду, що вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди, суд вірно встановив факт порушення трудових прав ОСОБА_1 унаслідок незаконного притягнення до дисциплінарної відповідальності та звільнення, та вірно врахував і її посилання на мобінг та спричинення їй душевних страждань і порушення звичного ритму життя.

Отже з урахуванням вищевикладенного, апеляційний суд погоджується із висновком районного суду про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Щодо доводів апеляційних скарг Акціонерного товариства «Українська залізниця» та директора виконавчої Філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» Гончара К.В., колегія суддів зазначає наступне.

Так, доводи апеляційних скарг у своїй сукупності зводяться до незгоди апелянтів із висновками суду першої інстанції щодо правової природи трудових відносин між сторонами, законності притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності та її звільнення, повноважень особи, яка підписала наказ про звільнення, а також правильності визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами з огляду на наступне.

Щодо доводів апелянтів про те, що трудові відносини між сторонами були строковими та припинилися у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч.2 ст. 23 КЗпП України строковий трудовий договір може укладатися, зокрема, у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, умов її виконання, інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Саме на роботодавця покладається обов`язок довести наявність передбачених законом підстав для укладення трудового договору на визначений строк, оскільки строковість трудового договору є винятком із загального правила про укладення трудового договору на невизначений строк.

Укладений між сторонами 16 березня 2021 року трудовий договір №12-2021 містить положення про його укладення на визначений строк «в інтересах працівника та за її заявою». Разом із тим саме по собі включення такого формулювання до тексту трудового договору не звільняє роботодавця від обов`язку довести існування обставин, які відповідно до ч.2 ст. 23 КЗпП України обумовлювали необхідність встановлення строку трудових відносин, у тому числі наявність відповідного волевиявлення працівника.

Посилання апелянтів на те, що позивачка підписала кожну сторінку трудового договору, додаткових угод до нього та наказів про прийняття на роботу і продовження строку дії договору, свідчить про її обізнаність із їх змістом та згоду з відповідними умовами, однак саме по собі не спростовує висновку суду першої інстанції щодо недоведеності передбаченої законом підстави для строковості трудових відносин.

Не змінюють цього висновку і посилання апелянтів на постанови Верховного Суду у справах №521/1267/18, №536/232/19, №757/34139/18-ц, №369/7704/18, оскільки правові висновки у зазначених справах підлягають застосуванню з урахуванням конкретних встановлених судами обставин кожної справи та не звільняють роботодавця у цій справі від доведення саме тих обставин, на які він посилається як на правову підставу строковості трудового договору.

При цьому доводи апелянтів про наявність у позивачки відповідних заяв від 16 березня 2021 року, 15 березня 2023 року та 21 серпня 2023 року не можуть бути взяті до уваги з огляду на положення ч.3 ст. 367 ЦПК України, відповідно до якої докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Отже, саме на особу, яка подає нові докази, покладається обов`язок довести існування об`єктивних причин, що перешкоджали їх своєчасному поданню.

Подані разом з апеляційною скаргою документи: заяви позивачки, накази, витяги з протоколів та інші документи, на які посилаються апелянти, існували до ухвалення судом першої інстанції рішення, а отже могли бути подані до суду першої інстанції під час розгляду справи. АТ «Українська залізниця» було учасником справи, користувалося процесуальними правами, мало можливість подавати докази та заперечення, а тому саме лише посилання на необхідність перевірки судом змісту відповідних документів або незгоду з висновками суду першої інстанції не свідчить про об`єктивну неможливість їх подання раніше.

Так само посилання ОСОБА_2 на те, що він особисто не був належним чином залучений до участі у розгляді справи, саме по собі не доводить об`єктивної неможливості подання відповідних документів, які стосуються діяльності роботодавця та перебували у розпорядженні АТ «Українська залізниця» та його структурного підрозділу. Інших об`єктивних причин, які унеможливлювали подання зазначених доказів до суду першої інстанції, апелянтами не наведено.

За таких обставин колегія суддів не вбачає передбачених ч.3 статті 367 ЦПК України виняткових підстав для прийняття зазначених доказів та не бере їх до уваги при апеляційному перегляді справи.

Водночас висновки суду першої інстанції щодо строковості трудових відносин ґрунтуються на доказах, які були предметом дослідження суду першої інстанції, та оцінці їх у сукупності.

Доводи апелянтів про те, що неодноразове продовження строку трудового договору саме по собі виключає можливість застосування статті 39-1 КЗпП України, також є безпідставними, оскільки застосування винятку, передбаченого ч.2 статті 23 КЗпП України, можливе лише за умови доведеності передбачених цією нормою підстав для строковості трудових відносин.

Посилання апелянтів на відсутність обов`язку зазначати інформацію про вакантні посади безпосередньо у наказі про звільнення також не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки сам по собі зміст наказу про звільнення не є єдиним критерієм оцінки дотримання роботодавцем гарантій працівника при припиненні строкового трудового договору. Вирішальним у цій справі є те, що роботодавцем не доведено наявність законних підстав для припинення трудових відносин саме у зв`язку із закінченням строку трудового договору.

Щодо доводів апелянтів про належність повноважень ОСОБА_2 на підписання наказу №116/ос від 12 вересня 2024 року колегія суддів зазначає, що сама наявність у Положенні про філію положення про повноваження виконавчого директора щодо прийняття та звільнення працівників не свідчить про безумовне право конкретної особи вчиняти такі дії незалежно від обсягу наданих їй повноважень. При цьому посилання апелянтів на те, що вимога щодо двох підписів стосується виключно цивільно-правових договорів та інших вихідних документів, не підтверджує відсутність відповідного обмеження повноважень ОСОБА_2 . Зміст довіреності №3947 від 03 липня 2024 року підлягає оцінці в сукупності з іншими документами, що визначають обсяг повноважень особи, яка діяла від імені АТ «Українська залізниця».

Таким чином, доводи апеляційних скарг у цій частині фактично зводяться до іншого тлумачення апелянтами змісту внутрішніх документів роботодавця та довіреності, однак не спростовують встановленого судом першої інстанції факту відсутності належного підтвердження повноважень на одноособове підписання наказу про звільнення.

Щодо доводів апелянтів про законність притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статей 139, 147, 149 КЗпП України працівник зобов`язаний сумлінно виконувати трудові обов`язки, а за порушення трудової дисципліни до нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення. При цьому для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності роботодавець повинен встановити конкретне порушення працівником трудових обов`язків, його вину, а також дотриматися встановленої законом процедури застосування дисциплінарного стягнення.

Отже, наявність у посадовій інструкції працівника широкого кола управлінських, організаційних та адміністративних обов`язків сама по собі не свідчить про вчинення ним дисциплінарного проступку.

Апелянти посилаються на положення трудового договору, посадової інструкції медичного директора, наказів №01/68, №01/72, №01/83, наказів Міністерства охорони здоров`я України та акта службової перевірки, стверджуючи, що позивачка не виконала покладені на неї завдання щодо підготовки та подання документів на погодження.

Разом із тим із наданих суду першої інстанції доказів убачається, що позивачка не заперечувала проти покладення на неї відповідних завдань, а навпаки, неодноразово подавала службові записки та звіти про стан їх виконання, зазначаючи про підготовку відповідних документів та їх передачу генеральному директору для погодження.

Саме по собі твердження роботодавця про те, що документи не були остаточно погоджені або затверджені, не доводить, що причиною цього була бездіяльність позивачки та що саме на неї покладався обов`язок здійснити остаточне погодження документів.

Посилання апелянтів на пункт 5.1.43 посадової інструкції саме по собі не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки для застосування дисциплінарного стягнення роботодавець мав довести не лише наявність відповідного обов`язку, а й конкретний факт його порушення саме позивачкою, її вину та обставини, за яких таке порушення відбулося.

Акт службової перевірки також не має наперед установленої сили та підлягає оцінці судом нарівні з іншими доказами, оскільки саме по собі складення такого акта роботодавцем не підтверджує безумовно факт вчинення працівником дисциплінарного проступку.

Доводи апелянтів про те, що позивачка нібито визнавала невиконання окремих завдань, також не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки зміст її службових записок та звітів має оцінюватися в повному обсязі та у взаємозв`язку з іншими доказами, зокрема щодо фактичної передачі підготовлених документів на погодження та причин, з яких відповідні документи не були остаточно затверджені.

Посилання апелянтів на те, що суд першої інстанції не допитав свідків, також не свідчить про неправильність рішення, оскільки оцінка достатності доказів здійснюється судом з урахуванням усієї сукупності наявних у справі доказів, а відсутність допиту певних осіб сама по собі не підтверджує факт дисциплінарного проступку.

Щодо доводів про дотримання строків застосування дисциплінарного стягнення, передбачених статтею 148 КЗпП України, колегія суддів зазначає, що навіть врахування наведених апелянтами обставин щодо перебування позивачки у відпустці та на лікарняному не спростовує правильності кінцевого висновку суду першої інстанції про незаконність наказу №2 від 16 серпня 2024 року.

Зазначена обставина може мати значення для обчислення строку, передбаченого статтею 148 КЗпП України, однак дотримання строку застосування дисциплінарного стягнення саме по собі не створює правових підстав для застосування такого стягнення за відсутності доведеного складу дисциплінарного проступку.

Щодо доводів апелянтів про те, що позивачка під час розгляду справи змінила предмет і підстави позову, колегія суддів зазначає, що доповнення позовних вимог вимогами, пов`язаними з оскарженням наказу про звільнення, поновленням на роботі та стягненням середнього заробітку, було обумовлено прийняттям роботодавцем наказу №116/ос від 12 вересня 2024 року та безпосередньо пов`язане з первісними вимогами про продовження трудових відносин і визнання незаконними дій роботодавця. Факт уточнення або доповнення позовних вимог не свідчить про одночасну зміну предмета та підстав позову у розумінні частини третьої статті 49 ЦПК України. Заявлені вимоги стосувалися одного трудового спору та були спрямовані на захист трудових прав позивачки, які вона вважала порушеними діями того самого роботодавця.

Щодо доводів апелянтів про неналежного відповідача та неможливість пред`явлення вимог до філії АТ «Українська залізниця» колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції виходив із того, що роботодавцем позивачки є саме АТ «Українська залізниця», а філія «Центр охорони здоров`я» є його структурним підрозділом. Відтак зазначення у найменуванні відповідача філії, в особі якої діє юридична особа, не змінює правового статусу АТ «Українська залізниця» як роботодавця та не є підставою для закриття провадження у справі. У данній справі АТ «Українська залізниця» було залучено до участі у справі як відповідача, а тому доводи про те, що суд першої інстанції нібито замінив відповідача без відповідної заяви позивачки, не відповідають суті процесуальних правовідносин, встановлених у справі. Суд не замінив юридичну особу іншим відповідачем, а визначив належного суб`єкта відповідальності за вимогами, що випливають із трудових відносин.

У зв`язку з цим безпідставними є і доводи про необхідність закриття провадження в частині вимог до філії, оскільки такі вимоги розглянуті судом у межах спору з роботодавцем - АТ «Українська залізниця».

Щодо доводів апелянтів про безпідставність стягнення моральної шкоди колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди допускається у разі порушення законних прав працівника, якщо це призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків або вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Суд першої інстанції встановив незаконність застосованого до позивачки дисциплінарного стягнення та незаконність її звільнення, у зв`язку з чим дійшов висновку про наявність підстав для компенсації завданої їй моральної шкоди.

Посилання апелянтів на те, що при первісному зверненні до суду позивачка пов`язувала моральну шкоду лише із застосуванням дисциплінарного стягнення, не свідчить про вихід суду за межі позовних вимог, оскільки суд присудив 10 000 грн, тобто суму, яка є меншою за заявлений позивачкою розмір компенсації, а обставини, пов`язані з незаконним звільненням, були предметом розгляду в межах цього ж трудового спору.

Визначаючи розмір моральної шкоди, суд першої інстанції врахував характер та обсяг порушення трудових прав позивачки, тривалість негативних наслідків та обставини справи. Вимога про те, щоб суд обов`язково навів математичний розрахунок суми моральної шкоди, законом не передбачена.

Щодо доводів апелянтів про неправильне визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник підлягає поновленню на попередній роботі, а при поновленні на роботі одночасно вирішується питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Верховний Суд виходить із того, що вимушений прогул є наслідком незаконного позбавлення працівника можливості виконувати свою трудову функцію з вини роботодавця.

Оскільки наказ про звільнення позивачки визнано незаконним, вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною від вимоги про поновлення на роботі та підлягає вирішенню одночасно з нею.

Доводи про те, що суд першої інстанції безпідставно визначив середній заробіток виходячи із 296 робочих днів, оскільки позивачка працювала за неповним робочим тижнем, самі по собі не спростовують правильності рішення, якщо матеріалами справи підтверджено саме такий порядок обчислення відповідно до фактичних умов праці та Порядку обчислення середньої заробітної плати. Посилання апелянтів на іншу кількість робочих днів фактично зводиться до незгоди з проведеним судом розрахунком та не супроводжується належним обґрунтуванням того, що застосований судом спосіб визначення середньої заробітної плати суперечить Порядку №100 або встановленим у справі обставинам.

Щодо доводів про стягнення середнього заробітку за період понад один рік колегія суддів зазначає, що частина друга статті 235 КЗпП України передбачає можливість стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у разі, якщо заява про поновлення на роботі розглядалася більше одного року не з вини працівника. При цьому сама по собі наявність у матеріалах справи окремих клопотань представника позивачки про відкладення розгляду справи не є достатньою підставою для висновку про те, що саме позивачка своїми діями спричинила затягування розгляду справи. Для застосування відповідного обмеження необхідно встановити конкретні дії працівника, які об`єктивно призвели до затягування розгляду справи, та їх вплив на тривалість провадження. Наведений апелянтами перелік судових засідань та причин їх відкладення сам по собі не свідчить про те, що вся тривалість розгляду справи понад один рік була спричинена саме позивачкою або її представником. Крім того, відкладення розгляду справи з процесуальних причин не може автоматично ототожнюватися із недобросовісною процесуальною поведінкою сторони.

Отже, доводи апеляційних скарг у цій частині не спростовують висновку суду першої інстанції про відсутність вини позивачки у тривалому розгляді справи.

Не може бути підставою для скасування рішення і посилання директора виконавчої Філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» на неподання до суду першої інстанції наказу №01/83 та інших документів, оскільки питання можливості їх прийняття апеляційним судом вирішується відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України, а об`єктивної неможливості їх подання до суду першої інстанції апелянтом не доведено.

Жодних інших доводів на спростування висновків суду апеляційна скарга ОСОБА_3 не містить.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Таким чином, доводи апеляційних скарг у своїй сукупності не спростовують установлених судом першої інстанції обставин та не свідчать про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права.

Суд першої інстанції повно встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку наявним у справі доказам, правильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов обґрунтованого висновку про незаконність дисциплінарного стягнення та звільнення позивачки, необхідність її поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

За таких обставин підстав для задоволення апеляційних скарг та скасування чи зміни рішення суду першої інстанції колегія суддів не вбачає.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційних скарг

У відповідності ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційні скарги потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційних скарг правильних висновків суду не спростовують.

Оскільки апеляційний суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється при розгляді цієї апеляційної скарги.

Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця», в інтересах якого діє адвокат Редевич Оксана Миколаївна - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу директора виконавчої Філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Українська залізниця» ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Можин Олександр Васильович - залишити без задоволення.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 10 листопада 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення.

Касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Головуючий О.Ю. Карташов

Судді В.А. Коновалова

В.В. Кострицький